Версiя для друку Обговорити в форумi

Новела

ОТ І ВСЕ. Зібрано солдатські речі в заплічник. Попрощався з палатою, де він помирав і де його рятували, попрощався з тими, кому було до прощання, а хто лежав у безпам’ятстві — тому тільки подумки побажав одужання. Зайшов у сестринську попрощатись із сестричкою Асею, русявим, синьооким дівчиськом, у яке закохувалися всі, кому хоч трохи легшало після поранення. Закоханий був у неї й Григорій, та тільки тримав це при собі. У палаті знали, що Ася з тривогою чекає від свого лейтенанта-однокласника листи з фронту, і коли вона з’являлася ще в дверях з веселими очима — це означало, що нарешті дочекалася чергового листа від милого.
Ася сиділа задумана, очі були в неї напружені, якісь сторожкі. Такі вони в неї вже ось цілий тиждень.
— От і все, Асю. Зайшов одкланятись.
Вона скинулась уся, глянула співчутливо:
— Знову туди?..
— До побєдного кінця. Залатали мене капітально. Повоюємо.
— Плече болить ще?
— Ниє, кляте.
— Не лінуйтеся масажувати. І хай вас Бог береже, — омила його синявою очей, тепло, дружньо, і йому зробилося так, наче це хтось рідний глянув на нього.
— А вам, Асю, діждатися лейтенанта. Ждіть невпинно, щохвилиночки. Це спасає там.
— Правда? — звелась Ася й так і потяглася до нього всією своєю стрункенькою постаттю в білому халаті, враз якось виростаючи, дорослішаючи юним, ніжним обличчям. «Яка ж вона гарна!..» — з болем подумав він.
— Це правда, Гришо?..
— Аякже! Ваше кохання переймає всі кулі й осколки і відводить їх убік.
— Я ждатиму його, Гришо... Ви ж бачите, як я жду!.. Григорій узяв її руку й поцілував. Вона була тепла, ніжна й пахла йодом. І довгі пальці були жовті од йоду, як у курця від цигарок.
— Хай вас Бог береже... — повторила вона своє побажання.
Поніс тепло дівочої руки і запах йоду на перший поверх, у канцелярію шпиталю. У канцелярії хлопчакуватий старший лейтенант покліпав на нього білявими віями, став виписувати атестат.
— Бондарцов Грігорій Стєпановіч. Національність — русскій...
— Нікак нєт! — заперечив Григорій.
— Как ето — нєт? Бондарцов же?
— Я — украінєц.
— Ну, чудак чєлавєк. Да фамілія же русская?! Ти что, хахлом хочеш бить? Вот так, за здорово жівьош? Дабравольно? — щиро здивувався старший лейтенант.
— Нікак нєт, старшой! Я — нє хахол. Я — украінєц. Старший лейтенант стріпнув білявою чуприною, залився дзвінким, напівхлоп’ячим голосом:
— Нє панімаю тєбя, сержант! Фамілія русская, зачєм же тєбє держаться за свайо, хахлацкоє?
— В чом дєло, старший лейтенант? Что за шум? — строго спитав раптом хтось позаду Григорія низьким, розкотистим баритоном.
Григорій оглянувся на голос і побачив кремезного генерала із широким, немолодим уже обличчям. Він спирався на палицю. З-під насуплених кущуватих брів прицільно дивилися невеликі сірі очі. Григорій виструнчився й завмер. Старший лейтенант підхопився з-за столу, сухо зарипів новеньким реміняччям з кобурою, осмикнув і так ошатно заправлену гімнастерку.
— Так в чом дєло? — повторив запитання генерал.
— Да вот, таваріщ гєнєрал, інтєрєсний случай. Сержант упрямітся, нє жєлаєт пісатся русскім, хочєт хахлом бить! — випалив старший лейтенант.
— Во-от оно што,— протяг генерал. — Как фамілія, сержант?!
— Бондарцов, товаріщ гєнєрал! — відповів Григорій.
— Н-да. Чего же ви, Бондарцов, вздумалі отказиваться от своєй національності?
— Я нє отказиваюсь, товаріщ гєнєрал! Я — украінєц, і мне нікакая чужая національность нє нужна. Настоящая наша фамілія — Бондар. А ето дєда в царской арміі когда-то запісалі Бондарцовим.
Генерал дозволив старшому лейтенантові сісти й займатися своєю справою.
— А как же мнє запісивать єво національность, таваріщ гєнєрал?
— Пішіте, как говоріт сержант. Ми же нє царская армія.
Генерал усе дивився на Григорія, спершись на палицю. І раптом Григорій помітив, як у генерала потепліли очі. Григорій не втримався й посміхнувсь.
— Так кажеш, українець?.. — несподівано промовив генерал по-українському.
— Українець, товаришу генерал, — відповів Григорій. Тепер уже й генерал усміхнувся. Сказав:
— Це добре, що українець. Дуже добре. А на хахла не згоджуйся. З яких будеш країв?
— Із Черкас.
— Осокори... Абрикоси... Соснівка, Кривалівка, Митниця, Казбет. І Дніпро... А за Дніпром трави по плечі і села в деревах. Рай...
— Товаришу генерал! Так ми земляки?..
— Виходить, що так, синок... Молодець, що не цураєшся свого... Куди був поранений?
— У ліве плече.
— У серце цілили... Повезло. Довго житимеш. Служи з честю! — сказав несподівано захриплим голосом, різко, якось наче сердито, відвернувся й вийшов у коридор. У відчинені двері видно було, як він іде довгим коридором, припадаючи на поранену ногу, важко спираючись на палицю, і було щось таке хвилююче в його враз опущених плечах, ізсутуленій спині, наче це батько відходив од Григорія.
— Сдал старік, — сказав старший лейтенант, відриваючись од писанини.
— А що сталось?
— Син єво в Сєвастополє пагіб. Лейтенант, падводнік. Тяжко зробилося Григорію. Зрадливо занило поранене плече. «Ось чого він про серце сказав... І синком назвав...»
...Попереду було ще два роки війни. Григорія ще двічі поранило, але доля була прихильною до нього. Справдилися генералові слова: живе він довго. Після війни закінчив інститут, учителював. Давно вже на пенсії, має 76 років, а й досі пам’ятає ту розмову з генералом-земляком. Наче це вчора було. Не цурався свого, хоч як це не було важко, і учнів наставляв на своє, українське, і зі своїми ровесниками-сусідами по будинкові щодня на палицях мало не б’ється за це своє.
Відвойовує своє в своєму рідному місті.

3 травня 1997 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема "З потоку життя"