Версiя для друку Обговорити в форумi

На воротах у Тетяни Соколенко привертає увагу вицвіла наклейка – це роздруківка газетної статті «Кара для живодьорів», а донедавна висів там ще й текст закону про жорстоке поводження із тваринами, який передбачає карну відповідальність, та люди зірвали. Бо як же це можна обмежувати їхні дії, вони ж «вінець» природи, тому і з правом на життя для інших можуть визначитися самі і надають його... майбутньому м’ясу, молоку, яйцям та вовні, ще, можливо, собакам як охоронцям їхнього майна. А кицька – це припустимо лише там, де в коморі пасуться миші, і бажано, тільки одна.
У Тетяни Олександрівни їх – тридцять сім, а тому немає таких «компліментів», яких би не доводилося їй чути на свою адресу, хоч з дому не виходь. Але дістають і тут: то труять її улюбленців, і Тетяна Олександрівна в паніці бігає з помираючими тваринами по ветеринарах, то шукають на неї «управу» згори, скаржачись начальству лікарні, де працює жінка.
І, дійсно, як це можна годувати тварин, коли «діти голодні ходять!» Ця фраза добре знайома і мені – в такий спосіб «друзі народу» хочуть довести, що насправді вони не монстри, просто хочуть, щоб хтось більш раціонально використовував свої кошти. У тому ж і справа, що «хтось», бо від них самих ні дітям, ні тваринам допомоги не дочекатися.
Ну а Тетяна Олександрівна 38 років свого життя віддала хворим дітям. Саме стільки пропрацювала вона медсестрою у сімферопольській дитячій лікарні № 2, та ще й у найтяжчому її кардіологічному відділенні, а вийшовши на пенсію, залишилась працювати ліфтером. Залишилась, бо потрібні гроші, а ще тому, що там, у лікарні, вся її родина. Головний лікар Лариса Іванівна Семенова та начмед Світлана Єфимівна Володіна завжди підтримують її у тяжку хвилину, а їх у житті Тетяни Соколенко, як і будь-якої іншої людини, вистачає. Особливо добре щодо тварин розуміє її Світлана Володіна – вона навіть власну дочку відряджала робити їм ін’єкції, поки фахова медсестра не переступила той бар’єр, що заважав їй завдавати кицьці болю, хоч і біль цей – в ім’я порятунку.
Якось керівництво лікарні порекомендувало Тетяну Олександрівну для догляду за матір’ю працівниці міноздорову, переконане, що червоніти за неї не доведеться. До речі, варто пам’ятати, що ми всі, у тому числі й нинішні віп-персони, чиї погляд і слово сьогодні захоплено ловлять сотні людей, на останньому етапі життя цілком можемо стати понад усе залежними від доброти і сердечності ось такої «няні», яку за кращих часів і за людину-то дехто не вважав. І дай Боже, щоб вона виявилася схожою на Тетяну Олександрівну: доброю, відданою, безкорисливою, турботливою...
Такою вона була з тваринами, такою є з людьми, такою залишається завжди – перед Богом, до якого тягнеться усією душею. В одній-єдиній кімнаті, де живе Тетяна Соколенко разом зі своїми тваринами (вона ж – і кухня), – те, що пов’язане з релігією, та календарі і плакати із зображенням кицьок. Посередині – два ліжка, одне – для тварин, на іншому спить хазяйка та всі бажаючі, кому вистачає місця. Кицьки чисті, доглянуті і ситі. Мають окремий стіл, посуд, холодильник, «аптечку» зі шприцами, вітамінами, антибіотиками, противірусними препаратами, краплями для очей і вушок, інгалятором та іншим медичним знаряддям. Їжа – варена кілька з рибними нутрощами разом із хлібом та кашею і молоко, лише для найменшеньких – кеті-кет. За моїми підрахунками, на все це треба приблизно півтори тисячі гривень на місяць, тож на життя самій господарці від її пенсії, зарплати і гаража, що здається в оренду, залишається менше п’ятисот гривень. Вона навряд чи вклалася б у цю суму, аби не рештки каш та супів з лікарняної кухні. Але ніщо само додому не ходить, Тетяна Олександрівна вже забула, коли розгулювала з дамською сумочкою, без тяжких клунків.
А головний її маршрут – це домівка і найближча ветклініка, бо всі її годуванці – бездомні, і більшість довелося лікувати та виходжувати. Кілька – потерпілі в ДТП, а це для тварин, як і для людей, не тільки травми, але і стрес, який теж потребує лікування. Одного разу жінка врятувала кошенят, живцем засипаних землею. Іншого, теж біля ветклініки, розпакувала валізу, виставлену посеред дороги. Люди казали: не чіпай, може, там вибухівка. А виявилося — кошенята. Тих й інших вигодовувала зі шприца та піпетки. Там же, біля лікарні, забрала двох кицьок, які осиротіли після смерті господарки. Скільки тварин – стільки й історій, і майже всі їх боляче слухати.
Та щонайперша причина регулярного відвідування клініки – це необхідність стерилізації кицьок, бо важко навіть уявити, щоб то було, якби вони почали в межах однієї квартири давати приплід. Щодо стерилізації бездомних тварин, тут Тетяна Олександрівна переконана: робити це необхідно, і це значно гуманніше, ніж закопувати кошенят живими в землю або палити, як це намагалися зробити на її очах підлітки. Та ціна такого «задоволення» по-справжньому кусається: 250 грн. з кицьки і 120 — з кота, не враховуючи післяопераційного тримання в клініці, що сягає приблизно вартості самої операції.
Щоправда, є клініки, де бездомних тварин оперують безкоштовно, але увесь післяопераційний догляд має здійснюватися потім за межами лікарні, що в умовах бродячого життя тварин взагалі неможливо. Всі ці питання для Тетяни Соколенко є дуже болісними, і вона регулярно порушує їх у листах до високопосадовців. А ще пише про людську жорстокість, про високу вартість товарів, необхідних для догляду за тваринами, а передовсім – ліків. Відповіді, коли і надходять, то дуже скупі, бо й дійсно, якщо голодують і страждають діти і засоби для їхнього порятунку від хвороб дедалі частіше збирає вся Україна, то що вже говорити про тварин.
Але ж для Тетяни Олександрівни вони теж майже діти: всі мають імена і хоча б приблизну дату народження (це зафіксовано «документально»), час від часу бувають іменинниками (чим не свято?), а коли серйозно хворіють, жінка не спить ночами. Тож кицьку з паралізованою лапкою вона возила і на рентген, і на УВЧ, і на масаж, тваринку з водянкою вилікувала бананами, а щоб «діти» не мерзли і не застуджувались в прохолодні дні, вмикає газове опалення навіть влітку. Хоча це теж – гроші.
Запитую, чого б хотіла пані Тетяна від цієї публікації, заздалегідь переконана, що вона заговорить про матеріальну підтримку.
— Звичайно, від коштів не відмовилася б. Нагодувала б їх смачніше, бо особисто мені нічого не треба. А ось якби хто подарував для кицьок вольєр, була б безмежно вдячна, бо у когось – післяопераційний період, хтось грипує – їх не можна тримати разом. Та найголовніше, напишіть, щоб люди не ображали тварин, бо Господь їх за це обов’язково покарає. А я не хочу нікому горя. Та і як їх можна не любити? Вони ніколи не зроблять боляче, не образять, не зрадять.
Особисто я могла б продовжити перелік цих позитивних моментів. Бо кицьки і лікують, і навіть від смерті рятують – найчутливіші з них  можуть розділити з вами ваше горе, запобігаючи відчайдушному кроку. Знаю із власного досвіду і повідомляю це для тих, хто не визнає самоцінності життя представників тваринного світу. Подивіться в їхні очі – там ціла гама почуттів: і страх, і настороженість, і зневага, і любов, і ніжність, це невикривлене дзеркало, в якому ми бачимо себе – у сукупності тих почуттів, які викликаємо.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2012 > Тема ""Джерельце""