Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИТРОФАН НАВЧА╢ Д╤ВЧАТ МУДРОСТ╤
Ще з давн╕х час╕в чомусь саме з днем Митрофана (17 червня) пов'язували традиц╕ю передавати...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. В╕ктор╕я ТОРОН
Господинею сьогодн╕шньо╖ «Поетично╖ Св╕тлиц╕» ╓ В╕ктор╕я Торон з доб╕ркою ╖╖...


╢ВТИХ╤Й МА╢ БУТИ ТИХИЙ...
Уже засаджено городн╕ культури, зр╕ють хл╕бн╕ злаки на полях А яким буде врожай?


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
розпочина╓мо публ╕кац╕ю спогад╕в Алли Осадчо╖ ╕ продовжу╓мо писати нашу «Св╕тличну»...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. Володимир САЧКО
Нетерпимий до здирництва, хрун╕вства, цин╕чно╖ брехн╕, зради ╕ до «п╕вн╕чного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#25 за 22.06.2012
ТРИ ДОРОГИ ДО КОХАНО╥
Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ

Пам’ять
З╤ «СВ╤ТЛИЦЕЮ» У СЕРЦ╤...

31 грудня 1992 року побачив св╕т перший номер всеукра╖нсько╖ громадсько-пол╕тично╖ ╕ л╕тературно╖ газети «Кримська св╕тлиця». Отже, незабаром наш╕й «Св╕тличц╕», як ╖╖ тепло називають читач╕, виповниться 20 рок╕в!
Як для газети – то в╕к цей не дуже й великий. А от для людей, як╕ в р╕зний час ╖╖ творили, це – чимало. Ск╕льки в╕дбулося р╕зних под╕й у наш╕й кра╖н╕; ск╕льки зм╕нилося уряд╕в, президент╕в...
Зм╕нилися й люди, як╕ творили ╕ творять газету. Адже двадцять рок╕в у житт╕ людини це, приблизно, третина ╖╖ життя! ╢, на щастя, ще т╕, котр╕ добивалися у влади, аби на теренах Криму все ж таки виходила хоч одна укра╖номовна газета з-пом╕ж багатьох десятк╕в – та яких десятк╕в – сотень рос╕йськомовних видань. Але ж ╕ багатьох активних дописувач╕в – наших пост╕йних кореспондент╕в – на превеликий жаль, уже нема╓ серед живих. ╤ все ж вони залишилися в пам’ят╕ як св╕тличан, так ╕ в пам’ят╕ тих, хто н╕коли не розлучався з газетою, був ╖╖ активним читачем ╕ передплатником. Хоч ╕ тут стаб╕льност╕ нема: ус╕ ми, як мовиться, жив╕ люди ╕ н╕хто не в╕чний на цьому св╕т╕...
У редакц╕йн╕й к╕мнат╕ ╓ стенд, який ма╓ назву «З╕ «Св╕тлицею» у серц╕». На ньому — ╕мена тих, хто в р╕зний час протягом цих двадцяти рок╕в пл╕дно сп╕впрацював з «Кримською св╕тлицею» ╕ вже, на жаль, в╕д╕йшов за в╕чну межу. Нагада╓мо читачам хоча б деяк╕ з цих ╕мен: це, насамперед, перш╕ два головн╕ редактори — Олександр Кулик ╕ Володимир Миткалик. Це й укра╖нськ╕ письменники Криму Олександр Губар, Володимир Шахнюк, Орест Корсовецький, Михайло Тернавський, музикознавець Роман Новосад, ╕сторик Петро Гарчев, журнал╕сти ╤ван Тимошенко, Василь Богуцький, Олександр П╕лат... Вони в╕д╕йшли у далек╕ засв╕ти, але лишилися ╖хн╕ нетл╕нн╕ публ╕кац╕╖ у «Св╕тлиц╕» ╕ в пам’ят╕ людей. Деяк╕ з цих матер╕ал╕в ╕ понин╕ не втратили сво╓╖ актуальност╕, бо написан╕ св╕тлим розумом ╕ кров’ю свого серця.
Йдучи до свого двадцятир╕ччя, редакц╕я газети вир╕шила сво╖м сьогодн╕шн╕м та й колишн╕м, давн╕м читачам ╕ передплатникам розпов╕сти про тих людей, котр╕ творили газету, про ╖хн╕ найб╕льш значущ╕ публ╕кац╕╖, подаючи ╖х в рубриках «З арх╕ву «Кримсько╖ св╕тлиц╕» та «З л╕тературно╖ спадщини».
На стор╕нках газети у ц╕й рубриц╕ вже друкувалися деяк╕ ц╕кав╕ матер╕али науковця ╕ письменника Олександра ╤вановича Губаря (та й ще друкуватимуться!). А сьогодн╕, 22 червня, в день початку Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни 1941-1945 рр., ми хочемо ознайомити читач╕в з невигаданою новелою «Три дороги до кохано╖» письменника-фронтовика Ореста ╤вановича Корсовецького, який десять рок╕в тому назавжди залишив цей б╕лий св╕т. У ц╕й новел╕ – траг╕зм в╕йни, яка завдала нашому народу дуже багато страждань, кров╕, розрухи. ╤ найб╕льшого горя ╕ лиха – руйнац╕╖ людських доль.
Прочитайте цю бол╕сно-щемку невигадану, але майстерну з художнього боку новелу, ╕ перед вами постануть т╕ вже далек╕ жахн╕ дн╕ ╕ роки, як╕ довелося пережити нашим людям, нашому народу, наш╕й кра╖н╕.
Гада╓мо, новела «Три дороги до кохано╖» людини нелегко╖, але незламно╖ дол╕, письменника Ореста Корсовецького н╕кого не залишить байдужим.

Данило КОНОНЕНКО,
один ╕з засновник╕в ╕ творц╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕»,
заслужений журнал╕ст Укра╖ни


Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ
ТРИ ДОРОГИ ДО КОХАНО╥

Не було н╕ об╕йм╕в, н╕ поц╕лунк╕в.
Обом нам, чотирнадцятил╕тн╕м у восьмому ╕ п’ятнадцятил╕тн╕м у дев’ятому класах, достатньо було розкв╕тати, коли бачилися, розмовляти на перервах ╕ писати в час урок╕в записки. В перш╕й було:
— Давай дружити!
╤ цього вистачило на восьмий та дев’ятий класи. А тод╕ почалася в╕йна, увалились окупанти.
— Шнель! Шнель! Б╕стра! Б╕стра!
Такими словами, мавпуючи н╕мця, турив ╖╖ з мат╕р’ю та маленьким братиком в ешелон до Н╕меччини здоровезний гевал, старший на два класи по школ╕. Хрон╕чний дв╕╓чник, особливо з н╕мецько╖ мови, через к╕лька дн╕в п╕сля приходу окупант╕в був уже пол╕ца╓м ╕, як губка воду, всотував у себе ╖хн╓ мовлення, ╖хню кал╕чну вимову рос╕йських сл╕в:
— Шнель! Шнель! Б╕стра! Б╕стра-а!
Це н╕мецькою та скал╕ченою рос╕йською означало чотирикратне повторення «швидко».
Люди прозвали його Б╕строю.
Лиху зв╕стку я почув, коли повернувся з партизанського завдання найти зручну переправу для майбутнього наступу наших в╕йськ. Самотою переплив Дн╕про: спочатку до зарослого вербняком острова, пот╕м — до п╕щано╖ коси виристу ╕ швидку теч╕ю головного русла, а тод╕ — ще один тихоплинний рукав. Мабуть, саме за те нагородили медаллю «За в╕двагу», хоча в 1943-му форсували Дн╕про ╕ навели понтонну переправу к╕лометр╕в за к╕лька вище по теч╕╖; хтось ╕нший, можливо, розв╕дав те сприятлив╕ше м╕сце.
Аж коли допов╕в ╕ намалював схему, сказали, що Н╕на з с╕м’╓ю уже на станц╕╖ Багл╕й. Нав╕ть знали, що ешелон вирушить через дв╕ години.
До Багл╕я було к╕лометр╕в п’ятнадцять, а до зал╕зниц╕ майже п’ять. В прикол╕йн╕й л╕сосмуз╕ я д╕ждався ешелону, напакованого бранками, але ╖╖ не побачив. З то╖ л╕сосмуги пон╕с ╕ ще дос╕ несу люте садно в душ╕: чому не залучив Н╕ну до нашо╖ партизансько╖ групи?
З╕зр╕вав тод╕ прагненням уберегти, захистити кохану, ╕ це було великою причиною. Та була ще одна. Неодноразово звертався з пропозиц╕╓ю прийняти до групи свого товариша В╕ктора ╕ завжди одержував холодну в╕дмову. Як п╕сля виявилося, з такими ж наполегливими пропозиц╕ями звертався В╕ктор стосовно мене ╕ теж отримував тверду, мов кам╕нь, заборону. Ми нав╕ть коситися один на одного стали! А були в р╕зних п’ят╕рках... Т╕ невдал╕ спроби рекомендувати В╕ктора стримували мене говорити щодо Н╕ни ще й тому, що до не╖ поставились би особливо упереджено: репресований батько перебував десь в п╕вн╕чних таборах як «ворог народу».
Коли Н╕нин╕ родич╕ одержали к╕лькасл╕вну пошт╕вку, то передали адресу, яку в пам’ят╕ я закарбував нав╕к: Гмюнд, Ляубенштрассе, хаус Бернгард. Н╕де на шк╕льних географ╕чних картах, як╕ в мене були, Гмюнда не знайшов, та непогасно палахнула мр╕я д╕йти туди з╕ збро╓ю в руках, вирятувати й осв╕дчитися, що кохаю...
╤ в 1943-му почалася та дорога через Укра╖ну, Польщу, Н╕меччину, Чехословаччину. Знову добув медаль «За в╕двагу». В╕ршував:
Т╕льки й тут не знають люди,
Де, нев╕льничко, жила,
╤ зда╓ться, що повсюди
Ти до мене побула...
П╕сля поранення, госп╕талю, запасного полку потрапив, уже по в╕йн╕, до Австр╕╖. Полк розташувався у м╕стечку Фрайсдорф, що навпроти, через Дунай, р╕дного м╕ста Г╕тлера — Л╕нц. Недалеко були згарища знаменитого концтабору Маутхаузен. В ясну сонячну погоду на п╕вн╕чному обр╕╖ мр╕ли покрит╕ блискотючими сн╕жниками гори. Хоч яка неймов╕рна, але д╕йсн╕сть: мо╖ оч╕ весь час поривало туди! Щось мене турбувало. А там-то в╕н був, Гмюнд, австр╕йське невелике м╕сто на кордон╕ з Чехословаччиною... Ось так я майже д╕йшов до сво╓╖ приватно╖ солдатсько╖ мети. Але не до Н╕ни. Вона вже була в Укра╖н╕.
М╕й шк╕льний друг Михайло, що за станом здоров’я не потрапив до арм╕╖ ╕ працював на завод╕, в╕дн╕с купу мо╖х фронтових лист╕в з в╕ршами про не╖. Таким було мо╓ осв╕дчення кохан╕й, не в Гмюнд╕.
В╕дпов╕ла дуже сердечно.
Т╕льки-но полк повернувся до Укра╖ни, принесла пошта розпачливого маминого листа. М╕й середн╕й брат у допризовницькому табор╕ марширував босими ногами по недавно упо╓н╕й кров’ю земл╕, поранив палець, почалася гангрена. Врятувати можна було брата лише ампутац╕╓ю ноги.
Командир полку п╕дполковник Маркс дав солдатську в╕дпустку — десять д╕б без урахування часу на дорогу.
Дн╕ проводив з братом, вечори — з Н╕ною. Училася вдень на курсах медсестер. Об╕цяла чекати.
Повернувся у полк з фотозн╕мком наречено╖, на платт╕ яко╖ «красувалося» тавро «ost» — ознака «нижчо╖ раси».
Жив листами. Були щодня. Радували нов╕ фотокартки. ╤ раптом — тижн╕ мовчанки... Щоденно солдатськими «трикутниками» питав: що сталося?
Нарешт╕ в╕дпов╕дь: не пиши, спали вс╕ листи, вишли назад фотограф╕╖...
Друга, третя в╕дпов╕д╕ — т╕ ж вимоги...
Четверта: листуватися б╕льше не буду, вишли фотограф╕╖!
Дво╓ друз╕в-однополчан перечитували з╕ мною т╕ листи коло р╕чки Горинь ╕ д╕йшли одного: з’явився щаслив╕ший суперник, лише це з’ясову╓ все... ╤ н╕кому тод╕ не спало на думку пов’язати з тим, що газети цькували М. Рильського, пот╕м В. Сосюру за «укра╖нський нац╕онал╕зм», що нам забороняли дружити з м╕сцевим «полуфашистским населением», що оф╕церам рекомендували не одружуватися з м╕сцевими д╕вчатами, що слово «укра╖нц╕» стало поступатися презирливо мовленому «бандер╕вц╕».
Ми спалили вс╕ Н╕нин╕ листи, пустили поп╕л за теч╕╓ю Горин╕. Я в╕д╕слав фотокартки...
Коли неспод╕вано демоб╕л╕зувався, Н╕ни вдома не було. Рятувалася в╕д голоду медсестрою в Букач╕вському район╕ Стан╕славсько╖ област╕. Суперника, як виявилося, не ╕снувало... Невпок╕йною ман╕╓ю стало жадання стр╕ч╕!
Склав у заочному в╕дд╕л╕ педагог╕чного техн╕куму екзамени за 3-й курс ╕ пустився у другу дорогу до кохано╖. Речей мав усього — солдатську шинель. В кишен╕ — 100 карбованц╕в, що дали батько й мати на початок самост╕йного життя.
В Букач╕вцях перш за все прийшов у райвно. ╤ хоч мав немалий сумн╕в, що з такою вбогою педагог╕чною осв╕тою приймуть на вчительську роботу, зарахували негайно! Вчител╕в по в╕йн╕ залишилося негусто.
Т╕льки-но одержав пап╕рець жаданого призначення, як серце охопила якась бентега. Щось тягнуло на вулицю... ╤ вийшов з прим╕щення прямо до Н╕ни, що йшла з подругою!
Вона остовп╕ла, збл╕дла, оч╕ зробилися величезними...
— Ти чого тут?
— При╖хав до тебе...
Стенула плечима, оч╕ стали мов незрячими, ╕ п╕шла, мов сл╕пувата чи снохода... К╕лька раз╕в озиралася ╖╖ подруга.
Першого вересня почав сво╖ перш╕ уроки, а другого — викликала з уроку та ж Н╕нина подруга, вручила записку, промовила:
— Вона дуже плакала тод╕, по зустр╕ч╕, ╕ коли давала мен╕ це в руки. В записц╕ було: «Не шукай мене, благаю. Прощай!»
Зв╕льнилася з роботи ╕ того ж дня ви╖хала.
Я не м╕г так зробити, бо не мав грошей, та й на п╕дстав╕ закону не в╕дпустили б. Розрахувався п╕сля навчального року, одружений з ╕ншою Н╕ниною подругою...
Через к╕лька рок╕в долинула зв╕стка, що Н╕на бавить крих╕тну д╕вчинку. Б╕льше в╕сток не було, бо я не хот╕в ╖х.
Перелет╕ло багато л╕т. Мен╕, а отже й Н╕н╕, було вже за сорок. П╕дростали тро╓ мо╖х прекрасних доньок. Я працював ╕нспектором шк╕л в Криму. ╤ зненацька — лист в райвно мен╕ з пом╕ткою «особисто». Писала Н╕на.
Лист не збер╕гся, переказую з пам’ят╕: «Я безнад╕йно хвора. Сов╕сть змушу╓ розпов╕сти, чому повела себе так. Та╓мниця проста: не дозволила соб╕ забруднити твою чисту б╕ограф╕ю сво╓ю брудною. Ти був би дуже й дуже нещасливий з╕ мною: м╕й же батько, нин╕ реаб╕л╕тований ╕ ще живий, вважався «ворогом народу», а я з мамою та братиком була в Н╕меччин╕. З Букач╕вц╕в утекла, бо припала б до тебе в╕д к╕лькох тво╖х сл╕в, повисла б на тоб╕!»
Коли повернувся додому з роботи, дружина, глянувши на мо╓ обличчя, жахнулася:
— Що сталося?
Мовчки подав Н╕ниного листа. Прочитала, не промовила н╕ слова. Довго шепот╕ла з мамою. Пот╕м р╕шуче сказала:
— Мусиш по╖хати. ╤накше — каратимешся до к╕нця життя. Не турбуйся: знаю, що не покинеш н╕ мене, н╕ д╕тей.
╤ втрет╓ рушив до Н╕ни за обр╕й.
╥╖ з’╖дала ядуха. Нин╕ це слово призабуто, подужало «астма».
Розпов╕ла, як щоденно викликали й допитували, як говорили, що ╖й, «немецкой подстилке», дорога т╕льки в ешелон, як почали розпитувати про друз╕в ╕ як пот╕м у парку рвала, д╕ставши з сумочки, мо╖ фотограф╕╖ ╕ розв╕ювала шматочки за в╕тром...
А мен╕ слово «ешелон» миттю осяяло все! Палахкотнула згадка про закриту промову М. Хрущова 25 лютого 1956 року, ╕ все з’╓дналося. ╤ страшне огульне в час в╕йни узивання укра╖нц╕в зрадниками, ╕ п╕сляво╓нн╕ погроми творчост╕ М. Рильського й В. Сосюри, п╕дручник╕в ╕стор╕╖ Укра╖ни та ╕стор╕╖ укра╖нсько╖ л╕тератури, ╕ багато-багато незрозум╕лих до того поодинц╕ жорстоких з’явищ. Нав╕ть дивно стало, що ран╕ше те не усв╕домлювалося як ╓дине. Готувалася депортац╕я вс╕х укра╖нц╕в, що зазнали н╕мецько╖ окупац╕╖! Так стратеги на чол╕ з Верховним творили для ╕стор╕╖ винуватц╕в сво╓╖ ганьби 1941-1942 рок╕в — м╕льйони покинутих на поталу ворогов╕! А що за тим крилося ще, ╕сторики з’ясують, коли заглибляться в генезис, мету й стратег╕ю найменування «новая историческая общность — советский народ». Яко╖ нац╕ональност╕, мови?
У першу чергу мали ╖хати ешелони з тими, хто працював п╕д владою окупант╕в ╕ в Н╕меччин╕. А найпершими — так╕ с╕м’╖, як Н╕нина.
Н╕но, Н╕но! Я не покликав тебе в партизанську групу, бо хот╕в уберегти, а цим занапастив! Ти не дозволила соб╕ погубити мене сво╓ю б╕ограф╕╓ю ╕ зранила душу мою незагойно... Хот╕ли одне одному добра — вийшло зло. Так╕-то були часи...
Як жила? Вдочерила сир╕тку-д╕вчинку, виростила, в╕ддала зам╕ж. Сама на зам╕жжя в╕дважилася в сорок л╕т. Була тяжка ваг╕тн╕сть. Шлюб виявився нещасливим. Залишилась одна. Зять називав н╕мецькою п╕дстилкою...
Письменники багато написали про солдатських вд╕в, а також про наречених, що не д╕ждалися чи таки д╕ждалися милих. ╤ н╕хто не розпов╕в про наречених, що дочекалися, але в╕дмовилися в╕д коханих, щоб не забруднити ╖хн╕ б╕ограф╕╖. Нев╕дома ця тема л╕тератур╕, а Н╕на, я певний, не була ╓диною.
— Вона дуже вас любила! — кажуть, коли розпов╕даю.
Вже подумки не чую з далечини ╖╖ голосу. Не говорить з могили. Та... чую Б╕стру! Аж здригую!
Так ╕ не потрапив до наших партизанських рук. Розпов╕ли мен╕, що коли фронт п╕шов на зах╕д, то ж╕нки (чолов╕ки воювали) пристерегли, хто це ночами приповзав на городи, шастав подв╕р’ями, крав картоплю, буряки, курей, нав╕ть к╕лькох собак поцупив. Пристерегли ╕ не дали втекти... Був то Б╕стра! Ц╕каво, що м╕сце, де ховався ╕ все те крадене споживав, так ╕ не в╕дшукали.
╤ все ж зачуваю нег╕дника.
По кримському рад╕о транслювалося:
— Никогда не чувствовал себя украинцем!
╤ здригнув я: то був голос Б╕стри! Його справдешн╕й!
Дал╕ взахлин верзякав, як не любить укра╖нських рад╕о- й телепередач, як висмику╓ штепсель... ╕ це просторилося в еф╕р╕...
Пр╕звище було ╕нше, але теж укра╖нське, як у Б╕стри.
Читаю в кримськ╕й газет╕ гидоту, п╕дписану славним укра╖нським пр╕звищем, ╕ мен╕ аж вчува╓ться:
— Шнель! Шнель! Б╕стра! Б╕стра-а-а!
╤ н╕чого з собою не вд╕ю.
Це мен╕ — поки житиму.
Широко нин╕ мовиться принесене Ч. Айтматовим слово «манкурт». Трохи кажемо р╕дше «мутант». ╤нод╕ «ренегат». Здавна ма╓мо «яничар», «перевертень», «в╕дступник», ще ╕нш╕. Та для мене ус╕ вони бл╕дн╕ш╕ одного «б╕стра»! Тепер це в мо╖й лексиц╕ загальник, тому пишу з мало╖ букви.

«Кримська св╕тлиця», 8 травня 1996 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10424

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков