Версiя для друку Обговорити в форумi

Гурбенський ліс, що у Здолбунівському районі на Рівненщині, стояв у чеканні справжньої весни. Було холодно, всього два градуси тепла. А на гурбенських пагорбах палахкотів ряст і час од часу якась пташина настроювала горлечко на весняний лад.
По волинській землі йшов Великдень, третій його день.
Урочище Гурби. У невеликій капличці на пагорбі – Великодня служба, яку проводить архієпископ Рівненський та Острозький Іларіон. Всечесні отці, боголюбиве чернецтво Православної церкви Київського та Московського патріархатів. Двадцять, тридцять, п’ятдесят отців... (збиваюся з ліку). Службу супроводжує архієрейський хор Покровського собору м. Рівного «Знамення».
А побіля каплички, на братській могилі Героїв УПА, на сходах, пагорбах, на майдані комплексу «Героям Гурбів» — близько п’яти тисяч вірних Рівненської єпархії та гостей зі столиці, Тернопільської, Львівської, Волинської, Хмельницької областей.
Христос воскрес із мертвих,
Смертію смерть здолав.
І тим, що в гробах,
Життя дарував.
Рвучкий, пронизливий вітер намагається остудити серце, а воно, гаряче, бубнявіє гордістю за цю землю, скроплену молодою кров’ю повстанців, що в такі та Великодні дні 21-25 квітня 1944 року вступили в бій з окупантами, що в 10 разів переважали їхнє число.
Потім, уже біля Пантеону вояків, над яким білосніжно здіймається в мармурі Матір Божа, по-материнськи охороняючи вічний сон Героїв, править панахиду владика Іларіон. Око вихоплює момент, від якого тепліє душа: перед Матір’ю Божою на двох килимках поруч стоять архієпископи Іларіон та Варфоломей Київського та Московського патріархатів, а за ними – їхні боголюбиві отці в білих, срібних, помаранчевих ризах (Господи, дай їм мудрості сприяти створенню Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні!), а навпроти них, вже за колоною Божої Матері, – ветерани-повстанці в одностроях, і серед них – Збаразька станиця ім. Клима Савура зі своїм штандартом та червоно-чорним прапором.
Голос тридцятиоднорічного владики Іларіона чистий, високий, сильний:
Вічная пам’ять...
Хор і присутні підхоплюють:
Вічная пам’ять...
Вічна пам’ять тим, хто 68 весен тому вступив у відкритий (не партизанський!) бій з енкаведистами (найбільший і найзапекліший бій за всю історію УПА), знищив 1000 супротивників і поліг за волю рідної України.
У скорботі кладу на плиту Пантеону пучечок рясту, а на могилку Невідомого Повстанця – кілька крашанок. Спочивайте, хлопчики, з Богом...
Стою у довгій черзі, в якій (це тішить!) багато молоді та дітей, аби потрапити у Криївку УПА, відтворену коштом депутата Верховної Ради Віктора Матчука. Дерев’яними сходами, підтримувана двома юнаками в одностроях, спускаюсь глибоко вниз. Проходи, відсіки оброблені підцвілими брусами. Зі стелі, за словами екскурсовода, коли дощ, крапотить. Ні каналізації, ні обігріву, а взимку – навіть можливості вийти на повітря, бо там чекає смерть.
А вони ж боролись! Писали листівки (їхні ксерокопії розвішані на стіні), розповсюджували їх, чинили диверсії. Ніл Хасевич творив свої повстанські дереворити.
В одному з відсіків – покуть з іконами у вишиваному рушнику, робочий стріл, на полицях – гранати, автомат, каски (все справжнє). Повстанці живими не здавались: перед смертю молилися, прощались, командир стріляв усім в голову, а останню кулю залишав для себе... Екскурсовод в однострої повстанця говорить із тремтінням у голосі.
Другий відсік – продуктовий запас у торбинках, слоїках.
Третій – спальня: два грубо сколочених двоповерхових ліжка (сіно, застелене рядном), широка лава, образ і понищене до краю люстерко.
Виходжу на світ, холодний, ясний, свіжий, з думкою: справжні Герої, я б так не змогла. А мої сини?
Мегафон кличе на реконструкцію того страшного бою. Велика улоговина в лісі, обрамлена стрічкою, за якою – глядачі, що стоять на пагорбах. Злітає в небо ракета – із-за горба збігають, падають, кричать, плачуть жінки й дівчата. Їх прикривають повстанці, відстрілюючись. А за ними – війська НКВС у зелених гімнастерках і плащ-палатках. Клекоче кулемет. Падають «убиті». Ведучий із мегафоном коментує хід тієї страшної битви, про яку жінка, що стояла поруч, сказала: «Я була тоді мала, але пам’ятаю, що після бою тут все – земля, люди, техніка – перетворилось у суцільне місиво». (В цьому бою брали участь літаки, були задіяні гармати).
Я вряди-годи втрачала відчуття реальності. По спині бігали мурашки...
Закінчилась 40-хвилинна реконструкція бою тим, що частина повстанців вийшла з оточення. Вони згодом продовжили боротьбу вже на півдні України.
Хтось із присутніх пішов до довжелезного стола підкріплятися. Хтось грівся чаєм чи кавою (безплатно для всіх), хтось переглядав виставки книжок, інші гомоніли з письменниками. Там Олег Тягнибок і чоловіки в колі співали повстанських пісень. Я підійшла до чорного прапора з білими китицями, на якому викарбувано: «Воля України або смерть». Знайомлюся з отаманом Січі Війська Запорізького ім. Ніла Хасевича Олегом Горбенком та його козаками. Сходимось на тому, що Гурби — це поле української слави й непокори.
Підходжу до групи підлітків у яскравих футболках з написом «Джура» з одного боку, а з іншого – «Душа Богові, життя – Україні». Це – козачата зі спортивно-патріотичного клубу. У хлопців горять очі: «Гурби – це непокора».
Закінчується intermezzo і присутніх запрошують до імпровізованої сцени на Перший фестиваль-реквієм «Героям Гурбів».
Патріотичні та повстанські пісні гуртів із Києва («Тінь сонця»), Львова (Теодор Кукуруза), Луцька (Юрій Поліщук), Кременця (бард Олександр Смик), місцевих аматорів чергуються з виступами славетних українців.
Сколихнуло розум і душу сильне і пристрасне слово Василя Шкляра: найбільшим шануванням Героїв Гурбів є побудова такої України, за яку вони віддали життя; треба тепер наступити на горло своїм амбіціям і згуртуватися в єдиний кулак; ще є можливість взяти у руки бюлетень, щоб не брати потім у руки зброю.
Настоятель Свято-Воскресенського чоловічого монастиря на Гурбах о. Ніфонт подякував, що на фестивалі були прапори тільки двох кольорів; говорив про те, що на такому святому місці не можна говорити про політику, бо то є гріх; що, вшановуючи пам’ять Героїв Гурбів, стоячи на їхній крові та кістках, треба тільки молитись.
Я йшла довгою дорогою («зона тиші») до автобуса й намагалася впорядкувати свої думки й емоції. Бувала на місцях загибелі командирів УПА «Дубового»-Литвинчука (с. Золочівка Демидівського району), «Клима Савура»-Клячківського (урочище Лісничівка побіля Оржева), «Бей-Зота»-Хасевича (с. Сухівці Рівненського району). Завжди додому поверталася з відчуттям смутку, туги, що згас смолоскип, який би ще міг горіти й запалювати.
Сьогодні я вертаюся додому з почуттям гордості за тих юнаків (в основному сільських парубків), що не хотіли коритися чужинцям, що прагнули бути господарями на своїй землі: орати, сіяти, будувати, народжувати дітей і вчити їх рідною мовою свою історію...
Просто з-за Великодніх столів йшли вони в бій у вишиванках (яка мішень!) і падали на землю, освятивши її своєю кров’ю. Не бажаючи чужих земель, не крадучи чужу історію, вони захищали дідизну, батьківщину, Батьківщину – і тому стали перед Богом у своїй святості.
Я повертаюся додому не тільки горда за них, але й сильна. Бо Гурби – це непокора й сила.

Ірина БАРАБАШ
м. Рівне

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"