Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Поет, прозаїк, публіцист, есеїст Василь Піддубняк народився 1951 року на хуторі Красний Кут Теплицького району на Вінниччині в сім’ї робітника цукрозаводу і колгоспниці. Закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова (1974). Працював кореспондентом і редактором радіо, газет Теплика (Вінниччина), Одеси, Кривого Рогу, директором видавництва «Степ» (Херсон), головним редактором альманаху «Степ», начальником редакційно-видавничого відділу видавництва «Наддніпрянська правда», власкором газет «День» і «Сільські вісті», «Голос України», Національного радіо України.
Першим із місцевих журналістів обнародував у пресі факти голодомору на Херсонщині («Жниво Молоха», газета «Ленінський прапор», 1989).
Член Національної спілки журналістів України (з 1979), Асоціації українських письменників (з 2001).
Публікувався в обласних і всеукраїнських виданнях, у перекладі – в США. Окремо вийшли збірка поезій «Пізній листопад» (1997), «Словник журналіста і видавця» (2005), публіцистичний нарис «Жниво Молоха» (2006).

Василь ПІДДУБНЯК
«Хіба ж Україна – вже більше не храм?..»

ЮВІЛЕЙНЕ

І оплески, і поплески, і спічі.
А де ж герой? Чому ж його нема?
Відходить сонце, а натомість – свічі…
А де ж?...
— Нема, — відказує зима.
«Великий, незабутній, величавий…»
А де ж герой?
Розгублені стоять…
Як і зима, затрималася слава,
Укрилася снігами снігожать.
І чайок гук над зламаним лиманом,
Над кручами, що нижчають як день.
А де ж герой?
Коли ж він сам постане?
Чому прийти збирався, а не йде?
Не дочекались… А навіщо ждати?
Суворий час зробив фатальний стриб…
…А він вгорі, на голубій загаті,
Стоїть безмовний й споглядає вглиб.
* * *
Люди, взгляните на скалы –
Это могилы побед.
Николай Дмитриев
Горе горами ходить нетлінно,
Сизий сокіл над ними кружля.
А внизу – тріумфальна країна,
Тільки вбога в країні земля.
І не скелі навколо – хороми,
А в хоромах – пороки земні…
У безсмертниках – стежка додому,
І забуті обличчя в вікні.
Ті обличчя – ікони на стінах,
Тільки ж слава пройшла мимо них.
І забула про них Україна,
Мов любили її не вони!
Піднімуся на скелі востаннє,
Сокіл сизий мене привіта.
І хмаринкою в небі розтану,
Не внизу розчинюся, а там!
І торкатиме скелю підхмарну
Світло соняха з рідних країв…
І збагну лише тут, що немарно
Я розтрачував сили свої.

КРАСНИЙ КУТ

Країни край,
Де верби б’ють поклони
Ген-ген, перед іконами ставків.
Це – Красний Кут,
Наречений Червоним
Із легкої руки більшовиків.
Його із швидкісних хайвеїв
ледве видно,
І то, якщо дивитися згори.
Он дід іде із ликом Світовида,
Он дим іде, бо Красний Кут – горить!
Горять сади, бо вже пора горіти,
У вікнах скачуть іскорок рої.
І плинуть в Лету
Пережитки літа,
А з Лети в літо – спогади мої.
А я – на перехресті, роздоріжжі:
— Хіба це край, де світ явивсь мені?..
Хіба ж ця батьківщина – зарубіжжя
З татарином чи скіфом на коні?
Так ні ж – свої!
Але ж чому мов таті?
А де ж собори уразливих душ?..
Дід Світовид мовчить.
А в крайній хаті
Горить вікно, немов букетик руж.
* * *
Все більше палаців
На вбогих просторах,
Все більше фортець
На розруях природ…
І що не куток, то Содом і Гоморра,
І що не район – остовпілий народ.
Та що ж воно чиниться
в храмі вітчизни?
Хіба ж Україна –
вже більше не храм?..
Усі новосілля подібні на тризну
В облозі майбутніх руїн-панорам.
Гадалось – до щастя,
Ввижалося – вгору,
Не нині, так завтра збудуємо рай.
А що воно вийшло?
Содом і Гоморра, —
Від річки Лугані по сивий Дунай.
Та вітер круги свої не забуває,
Повернеться вітер на світлі круги!
Содом упаде і Гоморра сконає,
Вітчизна ввійде у святі береги.
Зневажені коні відчують свободу,
Земля від терновищ
звільниться сама.
І звернеться Небо саме до народу:
— Це ваша вітчизна, бо інших –
Нема!

 ЩЕ

Іще зима, ще зимонька, мій брат!
Ще вимерзають зріджені озимі,
Ще в пам’яті – радянський каземат,
Ще в споминах – сибіри несходимі.
Ще ми – раби. Хоча вже – й не раби,
Бо ж Україна – хвилі в океані!
…На сірім тлі непевної доби
Літа проходять – майже окаянні.
Чужих вождів позбувшись і ярма,
Ми думали, що всі дороги – вгору.
Аби ж знаття, що не у гору – в горе,
І знов не однією ж – обома!
Та люди все ж не мертві, а живі!
Не гвинтики страшного «механізму»,
Що Україну тяг до комунізму,
Як пес Рябко – ланцюг в гіркій траві.
Іще зима.
Та більшає вже день.
Ще глупа ніч,
Та схід вже рожевіє…
Надія-Діва по Вкраїні йде.
— Куди ідеш?
— Не знаю, — каже Діва.

ЧУЖІ СОЛДАТИ

На березі маленької ріки,
Що срібляно туркоче під горою.
Вже півстоліття сплять чоловіки…
В Німеччині своїй вони – герої!
А тут вони у полинах лежать:
Невпізнані, худющі, безборонні…
Із берега в ріку тече іржа,
Мов кров із горла мертвої Горгони.
Можливо, їх останки заберуть
(Якщо узнають місце поховання…),
Їм все одно, бо вдруге не помруть,
Їх вдруге не зустріне
Дім в тумані.
Ледь фосфоряться
Вимиті кістки,
Заплутані в полиновім корінні.
А час як час: гортає сторінки,
А тлін як тлін: гортає мертві тіні.
А десь в Берліні, Нюрнберзі чи де
Надіються на марення повернень:
«Писав, що місяць-другий
і – прийде…»
Вже вік новий.
А де ж твій любий Вернер?
Він, може, тут, на березі ріки,
Над водами, що майже безіменні.
…Гортає час посмертні сторінки,
Діставши їх з нагрудної кишені.

ТИЖДЕНЬ УДОМА
Маленька поема

1
…Навколо – поволока, мжичка,
 померки.
Колеса вибивають музичні варіації
На теми неозорості України.
Усіх зморив Морфей.
Та не спиться мені, бо потяг швидкий
В’їжджає не просто у морок –
У морок моєї отчини!
«Хай станеться Світло!» — каже Він.
І світло стається!
І шлях мені каже додому
Єдиний пожовклий листок
На древі Вічності.
2
Після в’їзду у Світло
Ще довго не покидає почуття
 невагомості.
Розгублений,
Нарешті помічаю головне:
Хмари над Красним Кутом,
Хутором,
Якого більшовики нарекли по-своєму –
Червоним.
А під горою безіменна річка-лугівка
Відразу зблискує.
А за лугівкою зблискують ставки,
За ставками – калюжі…
За водою з’являється Повітря.
Пишу із великої літери,
Бо таке повітря,
Як у Красному Куті,
Людство ось-ось заноситиме
У Червону книгу.
А де ж це суша?
«Станеться!» — чую згори.
3
Стаю на коліна перед Богом
І образом
Суходолу.
Відгукуються предковічні горби,
З-під яких спрадавна
Добувають білу глину…
Аби не ця глина,
То чим би білили стіни хат
Наші незабутні матері?
Хати наші – бригантини епох.
Як тільки з’явилося море трав і квітів,
Попливли білі вітрильники
У білий світ.
І досі біліють,
Вказуючи найкоротші шляхи додому.
4
Спасибі Творцеві!
Бо ж якби не Він,
То хіба ж би я мав щастя
Спостерігати за Сонцем?
Сонце своїми золотими ключами
Відкриває браму ранку
І закриває браму вечора.
Прості речі,
Але (чесно!) згадав про них
Лиш у малій вітчизні,
Яку чомусь завжди застує
Збірний образ великої.
І четвертий день відходить у вічність…
По Чумацькому шляху
Їдуть мої дорогі пілігрими.
Місяць – корона Цариці Небесної –
Золотить бані храму,
Сяє над золотими лугами безсмертя,
Повертає відчуття простору.
5
Плескіт риби у березі
Спростовує думку про те,
Що вода у ставках геть змертвіла.
Летить над сонним плесом чибіс,
А при битій дорозі
Чаєчка росу п’є…
Знак Риби –
Перша монограма Христа.
Цей благословенний плескіт у водах,
Рожева пахолодь над затуманеним плесом –
Що може бути ріднішим
У напівзабутому краю?
Пернате царство заявляє про себе
Співом ангельським,
Бо ж, мабуть, ангели вчили співати
Пташок…
І стукіт вагонних коліс тут недоречний:
Наближають до Творця
Не гудки швидких поїздів,
А шепіт риби,
Чути який дано не всім…
6
Йдуть корови по діброві,
Зірка на лобі коня
Кидає промені
На незабутні луги дитинства.
Отари овечі на горбах перекочуються,
Здіймаючи зоряний пил
Земних галактик.
«Створимо людину
За нашим образом і подобою?» —
Запитання Творця,
Адресоване Синові,
Робить мою душу ще вразливішою і пам’ятливішою.
А із хутірського гучномовця
На залізобетонному стовпі –
голосом естрадним:
«Душу й тіло ми положим…»
Але ж, але ж:
«На початку було Слово,
І Слово було у Бога…»
Україна і без нас знає,
Що вона ще не вмерла.
Тому мусимо пам’ятати
(і повторювати) про те,
Що на початку все ж був не гімн,
Хай і – України.
…А в саду Едемському – чужі люди.
Кажуть, якісь інвестори.
Колись же, мабуть, першолюди
Жили у нашому селі,
Бо де ж іще рай, як не тут?
Тільки на вулиці – майже нікого.
І лише від пілігрима дізнаюся про те,
Чому майже нікого:
— Адам сторожує рай десь в
Німеччині чи Португалії,
А Єва няньчить чужих дітей
десь у Італії.
7
Ангели на небі і люди на землі
(І я з ними)
Славимо Творця.
…Стаю на коліна
На землю малої отчини
І сам собі кажу:
«Чим менша отчина,
Тим більше небо над нею!»
Воздаю славу Тому,
Хто подарував мені цей тиждень вдома.
Прочитавши літанію ранкову
У Красному Куті,
Вечірню молитву Богові воздаю
Вже в іншому краю.
Втім, дім наш не тут.
Дім наш там, де немає
Швидких потягів і стрімких
аеропланів,
Де нікому не дано
перейменовувати
Навіть маленьку травинку,
Не те, що вулиці чи й міста!
Там, де суєта суєт –
незрозуміле поняття,
Де спокій не має нічого спільного
Із патріотичною дрімотою,
Де ні символів, ні ідолів,
Ні форм, ні фірм,
А лише те,
Що називається Вічністю.
Амінь.

м. Херсон

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"