Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Вже понад 10 років живу поряд з двома торговими точками — праворуч і ліворуч, на сусідських подвір’ях. І реалізовують там, звичайно ж, не хліб та молоко, а те, що не так швидко псується. Зате псує життя дуже багатьом людям. Переважно сім’ям тих, хто, як гуси до водопою, по кілька разів щоденно чимчикує туди, аби задовольнити свою потребу в хмільних напоях. А найбільшою популярністю користується тут дешева горілка підпільного виробництва, що продається як «оптом», тобто пляшками, так і «вроздріб» — пластиковими стаканчиками. І вони — повсюди, й десятками — у мене на подвір’ї.
Та цим мої труднощі не обмежуються: «асоціальний елемент» регулярно очищує мій холодильник, вже давно пропиті не лише металевий посуд, але й ліжко, огорожа, газові балони і таке інше — добре, що пункт прийому металу практично поряд. Коли ламали замки, зверталася до дільничних, що останнім часом міняються у нас, як печатки. Та що з них спитати, адже господарі хмільного бізнесу й не приховують, що міліція їх «кришує», одержуючи за свої послуги певну суму. Проте розвиватися бізнесу не заважають ні податківці, ні інші перевіряючі, про рейди яких оповіщаються підприємці завчасно: тільки-но запахне смаленим, як ларки синхронно зачиняються.
І увесь час я намагалася ставитись до цього з розумінням: терпляче вислуховувала матюки, відверталася, коли, перебравши рідини, клієнти питейних точок через щілини огорожі спорожнялися мені прямо на подвір’я, ніколи не брала участі в написанні колективних скарг, які все одно нічого не давали. Думала: у дільничного й так зарплата мізерна і «підсиджувати» його нікому, можливо, державою зумисне закладаються в оплату його праці ось такі «добровільні пожертви» підприємців.
То що ж відбувається сьогодні в міліцейських лавах, і чи дійсно громада має частково взяти міліцію на своє утримання? Про це планувала я свою розмову з колишнім міліціонером, який, віддавши цій справі 10 років свого життя і маючи за плечима юридичний університет, нещодавно відкрив свій меблевий бізнес.
Познайомилися випадково: розумний, розвинений, інтелігентний Ділявер якось не вписувався в рамки свого бізнесу і хоч нічого він й не втратив у матеріальному плані, та все ж таки був би кориснішим для суспільства, працюючи за профілем.
На моє запитання, чому він пішов із міліції, Ділявер Білялов розповів:
— Це не я пішов, міліція пішла від мене. Мій безпосередній керівник прямим текстом запропонував мені звільнитися, а до того створював чимало таких ситуацій, на які я мав би відреагувати певним чином. Та я впирався. Після університету з дипломом правознавця я тривалий час поневірявся в пошуках роботи. Вакансії були тільки в міліції. Тож довелося набувати спеціалізації ще й у міліцейській школі в Кривому Розі. Після цього почав працювати у відділі з координації діяльності у сфері міжнаціональних стосунків. Працював у Сімферополі і в Бахчисараї, бо згодом фахівців з міжнаціональних стосунків закріпили за райвідділами тих регіонів, де найбільше проживає кримських татар. Зрештою, щодо фахівців, то це сильно сказано, бо про специфіку своєї роботи міг тільки здогадуватись, цьому ніхто і ніде не навчав. А ось коли заглибився в ситуацію і дійсно став почуватися фахівцем, моєму начальникові це не сподобалося і останні два роки я змушений був просто відповідати на телефонні дзвінки, приймаючи повідомлення від громадян про ті чи інші події.
— І що ж то за така специфіка і що, зрештою, стало каменем спотикання?
— У кримськотатарському середовищі не все гладко, як хотілося б. В ньому існують певні угруповання з екстремістськими нахилами. Сформувалися вони на ідеологічно-релігійному підґрунті. Йдеться, по-перше, про ваххабітів. Ці люди піддали ревізії іслам, стверджуючи, що лише вони трактують його вірно. Тих же, хто стоїть на фундаменталістських або ж традиційних засадах, вони називають «кяфірами», або ж невірними, кров яких дозволяється проливати і забирати у них майно. Їхні вірування дозволяють їм й інші екстремістські вчинки. Ваххабіти можуть діяти і як камікадзе, підриваючи себе задля великої крові. В історичному плані на їхній совісті багато нелюдської жорстокості та зруйнованих мусульманських святинь. Є й сучасні приклади. Кілька років тому мусульмани зібралися біля місця поховання Азіза (святого) Ескендера неподалік від с. Новоульянівка Бахчисарайського району. Прийшли помолитися Аллахові та звернутися до нього з проханням на честь святого і попити води із цілющого джерела, що утворилося поряд з могилою. Та вони побачили, що пам’ятник зруйновано, а надпис «ні ширку», тобто багатобожжю, в якому звинувачують своїх співвітчизників ваххабіти, засвідчив, чиїх рук ця справа.
У двотисячні роки на теренах Криму почала активно діяти ще одна небезпечна організація — хізб-ут-тахрир. Вона теж є міжнародною, як і ваххабізм, і активно працює з молоддю, завдаючи чималої шкоди ісламу, який непосвячені в ситуацію люди починають ідентифіковувати з тією його спотвореною моделлю, яку видають екстремісти за істинне вірування мусульман. Родом хізб-ут-тахрир із Палестини, і найважливіша мета цієї організації — створення халіфату, тобто мусульманської держави. Представники обох цих і споріднених організацій на світовому рівні брали участь у війнах в Чечні, в Афганістані, здійснювали теракти.
— А яку деструктивну роль відіграють їхні представники в Криму? Можливо, ви перебільшуєте їхню небезпеку?
— Так думав і мій керівник. З ними в Криму нібито і борються, а водночас не б’ють й пальцем об палець. Насправді ж це робота не для міліції, а для служби безпеки, яка має відстежувати ситуацію і працювати на попередження злочинних дій. А вони не забаряться і можуть стати масовими, тільки-но виникнуть для того передумови. Ці люди до всіх налаштовані вороже і готові до воєнних дій. А конкретно — пригадується замах на імама. Злочинця, що його здійснив, зараз ув’язнено. А починається все з конфлікту в родині. Людина, що захопилася псевдомусульманством, передовсім намагається повернути у свою віру рідню. І миром тут не пахне. Можу навести приклад із власного життя. Знайомий, який був свідком на моєму весіллі, виявився ваххабітом. З того часу, як це з’ясувалося під час відвертої розмови, ми навіть не вітаємось, і не з моєї ініціативи.
— А як до цих людей ставиться офіційна кримськотатарська влада?
— Схоже, вона не має принципової позиції.
— Цікаво, чи ви б хотіли, щоб в Криму утворилася кримськотатарська національна автономія?
— Звичайно б, хотів. Крим — це заповітна мрія моїх батьків. Ще коли він був для кримських татар недосяжним, батьки оселилися на Херсонщині. Вони покинули місто і стали селянами — тільки б жити ближче до Батьківщини. Але врешті-решт я б погодився, щоб найважливішою людиною в Криму став такий собі Іван Іванович Іванов, зовсім не татарин — лиш би він був розумним, чесним, справедливим і дбав про гідне життя та вільний розвиток кримчан усіх національностей. Наша кримськотатарська влада втратила зв’язок з народом. Думаю, замість того, щоб постійно щось просити і когось звинувачувати, треба показати, чого ми варті, своєю працею, поведінкою, інтелектом і самим потурбуватися про свою кращу долю.
— Як би ви могли прокоментувати прийняття в першому читанні законопроекту про засади мовної політики в Україні?
— Я про нього чув мало. Впевнений, що українську мову має знати кожна людина, яка працює в державній установі. А в особистому спілкуванні нам ніхто не заважає використовувати рідні мови. Так, я ціную мову моїх батьків, хочу зберегти її у всій повноті, навіть з діалектними особливостями. Втім, проблем з мовною політикою в Україні я не бачу.
Але ж поговорити з Ділявером Біляловим я збиралася зовсім про інше, тож, схаменувшись, зрозуміла, що в ході розмови далеченько відійшла від поставленої мети.
— Чому, на вашу думку, робота в міліції стала непрестижною, а ті, хто там працює, не цінують її?
— У мене складається враження, що якась сила має на меті розвалити нашу міліцію. По-перше, її позбавили будь-яких матеріальних стимулів, зняли всі надбавки, а пенсійний вік підвищили на п’ять років. По-друге, вимоги до її працівників дуже жорсткі і подекуди абсурдні. Це стосується плану розкриття злочинів, для дільничного, наприклад, їх має бути два-три на місяць. А тільки-но щось не так, карають гривнею. Своїх підлеглих не шанує керівництво, не шанують їх й інші люди. Хіба ж порівняти нинішнє їхнє становище з тим, що було у вісімдесяті роки, коли на міліціонера дивилися як на героя, його прославляли в кінострічках! А сьогодні правоохоронці здебільшого фігурують у ЗМІ як потенційні злочинці. Я б нізащо не пішов працювати дільничним — робочий день ненормований, оплата мізерна, та і засоби впливу на учасників п’яних побутових сварок (а таких серед порушень правопорядку більшість) — мінімальні. Навіть ізолятори тимчасового затримання, де можна було б охолодити дебошира, позачиняли. Тому і ті, на кого скаржаться, не беруть дільничного до уваги, бо які він має реальні повноваження? А спокус у міліції багато. Ось її працівники на це і піддаються. Бо втрачати їм, зрештою, нічого.
А далі розповів мені Ділявер Аблякимович про до болю знайому ситуацію — коли міліція «співпрацює» з дрібним бізнесом. Але при чому тут я й інші люди, які стали заручниками чогось подібного? При чому тут сім’ї, які втратили і без того ненадійного годувальника, бо, якщо міліції важко не спокуситись на легкі гроші у вигляді «кришування», то як же не спокуситися на постійну недорогу чарчину, що завжди під боком? А те, що відвідувачі цих точок довго не живуть, знають переважно тільки їхні осиротілі сім’ї, бо на зміну тим, хто вибув зі гри, приходять інші. Один із таких клієнтів, 37-річний чоловік, помер прямо під ларком, і його домашні тапці ще довго валялися в бур’яні, інший — вдома під ранок. Це — лише добре знайомі мені сусіди. То, якщо, на думку Шекспіра, злодійство з генієм не сумісні, чи сумісна злочинність зі шляхетним обов’язком охорони громадськості від тієї ж самої злочинності? Сьогодні добре відомий грузинський сценарій щодо вивільнення лав правоохоронців від корупції. Ділявер Білялов розповів ще про один дещо інший варіант, коли людина працює за житло, яке після багатьох років сумлінного виконання обов’язків переходить до неї у власність. Згодна на все, але не можна однією рукою топити, а іншою рятувати, бо про яку вже тоді повагу може йтися, про який авторитет! Тож не дивно, що люди, якими дійсно могла б пишатися міліція, шукають для своїх здібностей іншого застосування.
Ділявер непогано впорується зі своїми новими обов’язками, а у вільний час багато уваги приділяє вивченню ісламу. Він вважає, що, якби основні його засади знали всі мусульмани і керувалися ними в житті, не потрібна була б в їхньому середовищі ніяка міліція.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2012 > Тема "З потоку життя"