Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

Хоч і коротеньку, але таку душевну, теплу зустріч «Кримської світлиці» з Дмитром Павличком організувала давня приятелька нашої газети у с. Стопчатові на Івано-Франківщині, директор місцевого Будинку культури Оксана Морикіт. На початку червня Дмитро Васильович приїхав до свого рідного села на відкриття пам’ятника уславленому землякові, сотенному УПА «Гамалії» (про цю подію «КС» вже розповіла у номері за 15 червня, де була надрукована поема Д. Павличка «Сотенний Гамалія»). Щиро здивувавшись повідомленню пані Оксани про те, що на цьому заході буде представник з неблизького Криму, зокрема, від єдиної кримської української газети («схиляюся перед вашою стійкістю!» — так привітав він «Світлицю»), Дмитро Васильович — весь у передсвятково-організаційних клопотах — радо погодився на зустріч.
Представляти читачам «Кримської світлиці» видатного українського поета, перекладача, публіциста, критика і літературознавця, Героя України, активного громадського діяча Дмитра Павличка, напевне, марно. Його поезії не раз друкувалися на сторінках нашої газети, а пісня «Два кольори», написана у співавторстві з композитором Олександром Білашем, була кілька років тому визнана читачами «Піснею №1» у нашому газетному пісенному конкурсі.
Але, мабуть, не усім відомо, що  Дмитро Павличко в юності встиг сам побувати в УПА (зважаючи на те, що у Стопчатові стоїть пам’ятник повстанцям-односельчанам, а тепер ось відкрився пам’ятник сотенному «Гамалії», це, напевне, й не дивно). Тож перше запитання просто витало в повітрі:
— Дмитре Васильовичу, Ви були серед повстанців? То цей пам’ятник присвячено і Вам?
— Я був кілька місяців у 1945 році, саме в цю пору — навесні і на початку літа — в УПА, мені тоді було 16 років, моє прізвисько було «Дорошенко». Але війна вже скінчилася, радянські війська повернули на карпатські села, то була страшенна сила. Наш сотенний Михайло Москалюк зібрав нас, ще, можна сказати, дітей, наказав здати зброю і йти до школи. Тільки просив не забути, де ми були і за що боролися. Я не забув... Як і те, що у 1944 році німці розстріляли мого брата Петра...
Через якийсь час мене з іншими було заарештовано і більш як півроку катовано. Кадебісти самі придумали якусь бандерівську дитячу сотню і катуванням змушували зізнатися, що ми в ній були, хоч то все було їхньою вигадкою. Але нам, виходить, вигідно було зізнатися, що ми були у тій вигаданій сотні, а про справжню сотню ніхто не знав. Бо якби довідалися про справжню сотню, то, мабуть, посадили б чи й розстріляли...
Взагалі, тут у нас, на Косівщині, у кожній хаті є свої герої-повстанці, свої Гамалії... Хлопців з УПА боялися. У цьому стопчатівському Будинку культури я маленьким хлопчиком читав вірші Шевченка 9 березня, а під стіною біля дверей стояв польський жандарм. Коли люди встали і співали гімн, а це було заборонено, — жандарм підняв руку, салютував, він мусив пошанувати хлопців.
Тут переважали українська мова, культура, церква. Хлопці-упівці знали «Як умру, то поховайте», «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить» — це були як молитви, як життєві вказівники...
— Тепер спробуй лише заспівай — в Криму особливо — «не пора, не пора...» А які ж сьогодні гасла і дії мають бути — зокрема, у нашому зрусифікованому південному краї, — щоб України там не меншало?
— Кримським українцям треба мати своїх людей в кримському уряді. Щоб підростала наша українська молодь зі знанням мови, традицій, культури. Треба тісніше співпрацювати з нашим українським флотом, знати наших моряків, щоб і вони чули і знали, що є в Криму українська громада, треба частіше про них подавати в газеті матеріали, як і про українців Криму.
І ще я абсолютно переконаний, що кримські татари — наші союзники. Тому що вони налаштовані проти Кремля, який їх депортував. Вони ніколи не будуть нам загрозою і ніколи нікуди не відійдуть. Якби не татари, ми б не виграли з поляками війну під час гетьманування Богдана Хмельницького. Хмельницький майже всі битви вигравав з допомогою татар. Під Пилявцями була битва з поляками, не було татар, так гетьман 500 хлопцям-запорожцям наказав переодягнутися в татарський одяг, взяти татарську зброю. Вилетіла наша переодягнена кіннота — і поляки почали втікати!
А вони — не татари, а кримці. Це з російської історії їх називають кримськими татарами, але їхня мова і мова татар з Волги — це не одне й те ж саме. Це сестринські мови, але не однакові. І не треба боятися — вони ніколи не зможуть нас, українців, витіснити з Криму, це неможливо, бо ми там маємо корені з нашої багатовікової історії.
— Ваша нова збірка поезій має назву «З різних літ». А чи міняється якось з роками сама поезія, так само, як і призначення поета — колись і нині?
— То читач нехай розсудить, чи міняється! Ця збірка складається з віршів досі не друкованих, я познаходив їх у своїх паперах і вирішив опублікувати. У передмові до книги я зазначив, що мої вірші «З різних літ» — це уламки переживань, що мучили мене і за невольничої радянської, і за новітньої національно-демократичної доби, зараженої і спідленої ворожнечею між українськими патріотичними вождями... Україна з її вічним горем, рабством і малоросійством своїх дітей, з жертовністю її героїв, українська національна ідея, свідомість загальнолюдської необхідності захищати правду, свободу і честь — отаке у нас, поетів, вічне призначення — говорити, волати про це...

Записала
Юлія КАЧУЛА
с. Стопчатів
Івано-Франківська область
*  *   *

На фото (зліва направо): Оксана Морикіт, Дмитро Павличко і Юлія Качула біля пам’ятника воякам УПА у Стопчатові

Пропонуємо увазі читачів добірку віршів з подарованої «Кримській світлиці» книги Дмитра Павличка «З різних літ».

Слово - зброя!

Дмитро ПАВЛИЧКО
«ДУША УКРАЇНСЬКА БОЛИТЬ...»
*    *    *
Я ніби спізнився на першу пару,
Підходжу навшпиньки
 до аудиторії,
Заглядаю в замкову шпару —
А там дівчата, наче зорі...
Юність моя сидить між ними
В білім і грубім гуцульськім світрі,
Ловить очищами вогняними
Думку прудку — вітер на вістрі.
Правда заходить у душу юну,
Крізь натовп слів пробивається
 ліктем.
Юність кличуть мою на трибуну,
А дух мій стає вічним конфліктом.
Раптом дзвінок.
 Виходять студенти,
Жду я на юність коло порога.
Жду не діждуся: «Юносте, де ти?»
В зал заглядаю — нема там нікого!
1953

ШАШІЛЬ

Скажіть мені: звідкіль вони,
Ці дивні люди, —
 хворі, мляві рухи, —
Ці довгі піджаки і дудочки-
штани,
Ці вусики тонкі, ковбойські
 капелюхи?
Скажіть мені, звідкіль вони?!
Скажіть мені: звідкіль вони,
Ці очі злосні, де немає сонця,
Бо я не відаю, з якої сторони
Приїхали до нас панове-закордонці?
Скажіть мені, звідкіль вони?
Якби чужі, якби то так,
Для них і я насмішку
 тільки мав би...
Чого ж ви смієтеся
 крадькома в кулак,
Коли проходять біля вас
Ці діточки начальників,
 патлаті, наче мавпи?
Чого ви смієтесь лише в кулак?
Не смійтеся, який тут сміх —
Він може перейти
 в недобрий кашель!
Ми за чужих не можемо
 приймати їх —
У нашім дереві життя
 вони, як шашіль,
Не смійтеся, який тут сміх!
На людних вулицях Москви
Я бачив їх, здибав також у Львові,
Їх на Хрещатику стрічали й ви...
Це генералів діти гонорові
На людних вулицях Москви!
Чи сниться коли-небудь вам
 (не може буть!),
Усім, в кого тверді мозольні руки,
Як «діячів» синки
 по ресторанах п’ють,
За ваш рахунок п’ють
 з безмежної докуки, —
Чи сниться коли-небудь вам
 (це може буть!)?
То що ж — мовчати будем ми,
Бо ж у батьків державні клопоти
 й турботи,
Їм — лиш на з’їзди —
 не до дітвори?!
Таких батьків негайно
треба познімать з роботи,
А діточок — на свиноферми,
 чорт бери!
1954
*    *    *
Вишила мати сорочку мені
Чорно-червоним узором.
Так у житті, як на тім полотні,
Щастя сплітається з горем.
1955
*    *    *
Люблю я правду і свободу,
Та жити я не маю прав,
Я син погиблого народу,
Що сам себе закатував.
1956

ДОНОЩИКОВІ

На протилежних берегах
Ми стоїмо і вірші тчемо.
Пиши доноси, це твій фах,
Та віршів не торкайсь, нікчемо!
Твоя поезія — то сак,
Яким ти ловиш рибку слави;
Моя поезія — тесак,
Знаряддя праці нелукаве.
Підступно йдеш мені навстріч,
І руку подаєш скрадливо;
Згасити хочеш ти, як ніч,
Мойого слова денне диво.
Живеш ти, мов хробак в землі,
Для тебе сонце — то є злодій.
А я пливу на кораблі
У гуркоті морських мелодій.
Я чую правди тихий клич,
Що не дає мені заснути,
А ти шукаєш двох облич,
Приховані, подвійні нути
В моїх словах! Ти моя тінь,
Посланець темних канцелярій.
Не доторкайсь моїх терпінь,
Загинь, умри, як ниций парій!
На тесака мойого креш
Боїшся глянути із глею.
Не вздриш його,
 не вздриш — умреш,
Як хроб ходячий під землею.
1968

ПИВИХА

Стоїть гора
 над Кременчуцьким морем,
Пропахла полином височина.
Там я на мить зробився
 винозорим,
Степ задзвонив мені, як та струна.
Я бачив звідти Чигирин і Канів,
І Києва шоломи золоті,
І рідні гори, мов ряди вулканів,
І письмена на маминім хресті.
Я бачив світ за овидом Говерли,
Міста Європи, океанів тло,
Вогні печальні, що давно померли,
Живого сонця схилене стебло.
Летів мій погляд крізь небесні далі,
Тремтів я, ніби світло в янтарі,
Так наче Бог віддати мав скрижалі
Мені на тій опаленій горі.
Неначе брама простору спижева,
Буття мені відкрилось неземне.
Гора Пивиха, мати Білашева,
Так високо підносила мене.
1988
*    *    *
Мій Боже, йду, немов на допити,
До Тебе; але хто Ти є?
Чи хочеш Ти мене пригнобити,
Явить мені життя моє
Потоптане, як скло, потріскане,
Чи хочеш Ти, щоб я Тобі
Зізнався сам у світлі істини
У власній немочі й ганьбі?
Я зізнаюсь: як був під кулями,
Боявсь, тулився до землі,
Ходив окопами-кривулями,
Горів, як іскорка, в золі.
Солдатом був і, вкритий ранами,
В полон потрапив, наче князь.
Хотів я зжитися з поганами,
Та моя спроба не вдалась...
Ні одного не вбив я ворога,
Рятуючи життя своє,
Ненавидів я того ворона,
Що очі вбитому клює.
Я добрим був у кожнім помислі,
Та кінви дві я тяжко ніс
На серці, наче на коромислі:
У тій — вино, в тій — повно сліз.
Я був звичайною людиною,
В очах мав сонце, в серці — жаль;
Моєю правдою єдиною
Була Шевченкова печаль.
Я долю мав непозолочену,
Але дзвінку, як дзвона спиж...
Нема за мною й крихти злочину,
Нема! Чого ж це ти мовчиш?!
1993
*    *    *
Чому так тяжко ми живем
Не під царем, чи королем,
А вже під власними панами?
Чому це наш державний муж
Розбудувався й надовкруж
Обмурувався парканами?
Тому, що він — в душі москаль,
Нас нищити йому не жаль,
Ненавидить він нашу мову;
Почувши дзвони перемін,
В державу українську він
Уп’явся, наче кліщ в корову!
Тому так тяжко живемо,
Що рідне любимо ярмо,
Своєї сили несвідомі.
Ні! Це неправда! Бо нема
На світі рідного ярма, —
Московство править в нашім домі!
Куди ж подівся патріот,
Що завжди мав повніський рот
Прекрасних кличів і мелодій?!
Тепер мовчить він і краде,
І виборів щасливих жде —
При владі прагне бути злодій.
В нас безліч партій і вождів:
Той вождь, бо він в тюрмі сидів,
А той вождем повинен бути,
Бо Україну так, як він,
Ніхто не любить! Він як дзвін
Гуде — за океаном чути!
Москаль керує, а вожді
В непримиренній ворожді
Жеруться, б’ються в безголов’ю.
О, мій народе, де ти є,
Де вільне царствіє твоє,
Оплачене твоєю кров’ю?
1995

*    *    *
Що за дивні часи,
Повні щастя й печалі!
В небесах пояси
Української ткалі, —
Йде горою блакить,
А долиною — злото, —
Ах, як хочеться жить
Ще стократно й стокрото!
Де я був? Що робив?
Чом я сивий, мій Пане?
Де розвіяв, згубив
Те, що Господом дане?
Де талант мій, скажіть,
Де ораторська мова?
Я собі навдогідь
Не створив і півслова.
Я служив цілий вік
Цьому злоту й блакиту,
Свою душу я пік —
І відверту, і скриту —
Вічним болем твоїм,
Україно, а нині,
Що ж тобі заповім
В цій прощальній хвилині?
Та нічого. Живи!
Будь, як небо, нетлінна
Над льодами з Москви,
Над залізом з Берліна;
Хай тебе не діткне
Лід і меч, моя нене;
І не згадуй мене, —
Були ж кращі за мене!
1995, Братислава
*    *    *
Ми почали будувати
 Святиню святинь —
Державу свою
 на степовій території.
Не заливаймо ж ненависть і чвари
 в основи її,
Бо потріскають стіни, і колони,
 і стелі.
Ми прокопали для підвалин
глибокі рови,
Ми там складаємо наших героїв
 кості.
Ми шукаємо в небі місця
 для коругви,
Мов янголи, ходимо на високості.
Та ні, ми не янголи,
 ми вийшли з боліт
Навзаємних чвар
 і довго не мились.
Почали ми роботу на триста літ —
І в перший же день пересварились.
1996

СИВАШ

Де ви взялися на моїй землі,
Безтямні та голодні, як гієни,
Півукраїнці, полумоскалі,
Майбутніх роботів залізні гени?
Не те болить мене, що ви раби,
На волі спам’ятатися нездалі,
А те, що наче кам’яні баби
В степах, ви повні розпачу
 й печалі.
Ви любите співати. Голос ваш,
Як хліб сухий,
 підсолений сльозою.
Нечиста ж ваша пісня, мов Сиваш,
Покритий пилюгою степовою.
Брудна вода в блакитнім Сиваші,
Хоч моря два там сходяться неначе,
Живе скорботне щось в його душі,
Не б’є прибоєм, а тихенько плаче.
Там видно неба голубу глибінь,
Але нема там броду й водопою;
Я там стою, немов козацький кінь,
Що біг води напитись після бою.
Води нема, кінь сировицю1 п’є.
Так п’ю і я народу свого долю!
Вже серце сіллю вкрилося моє,
Я вже не плачу, я іржу від болю.
1996
1 Сировиця – тут — солона вода, з якої виварюють сіль

ЯКБИ

«Да, скифы мы, да, азиаты мы»
А. Блок
Я думаю: чи то не геній Блока
Вас прикрашає, північні царі,
Щоб заховати від людського ока
Потворність вашу, сховану в нутрі?!
Бо ви — не скіфи, ви — не азіати,
Не вам розкосі очі дав Господь;
Дух мудрості і правди, і посвяти
Не поселивсь у вашу хижу плоть.
Ульянов — розум ваш,
 а не Конфуцій,
У вас — не скіфська, а звіряча кров.
Як божества повстань і революцій,
Мрете — й виходите з могили знов.
Ви — не слов’яни, ви — не росіяни,
Хоч вдаєте московських верховод,
Ви — обло імперське,
 захланне, п’яне,
Що обертає в рабство свій народ.
Ваше єство, на всі народи люте,
Жадає світ під себе загребти.
Ви — служники опричника
 Малюти,
Ви — трупарняні сталінські кати.
Не маєте в народах побратима,
Диктує дружбу з вами
 смертний страх.
Ви — варвари з голодними очима,
Ви — злота шукачі
 в чужих церквах.
Схмелівши від кривавого окропу,
Що вам з артерій жертви
 б’є в гортань,
Ви дивитесь на лагідну Європу,
Як уссурійський тигр на ніжну лань.
Не буде учти братньої ніколи
Поміж народами на всій землі,
Допоки ваші тайні протоколи
І задуми не погорять в Кремлі!
Хоч знав, та не сказав
 російський геній,
Що ви, своєї величі раби,
Згасили б волі сонце у Вселенній,
Якби могли, якби могли, якби...
1996

ЛІСОВА ЧЕРЕШНЯ

Як дівчина струнка і вузькорука,
Черешня між бучиною зросла.
Була подібна оддаля до бука,
А зблизька пахла медом, як бджола.
Вона родила щедро, мов хотіла
Віддати янголам до глибини
Свою снагу, бо хто ще міг до гілля
Злетіти із землі, як не вони?
Співали в білім цвіті п’яні бджоли,
Джмелі гуділи, як в шинку мужва.
Та ягід не зривав ніхто й ніколи,
Даремно мучилась душа жива.
Тоненькі галузки, мов срібні ниті,
Губились в небі, китиці плодів
Звисали важко, соками налиті,
Та ними там ніхто не володів.
Лиш птахи прилітали на споживу,
Та часто не вдавалось навіть їм
Дістати дзьобом ягоду сяйливу —
Стрясав її лиш вітер або грім.
Та якось підповзли стрільці із сотні,
Поранені, зчорнілі від жади,
Очима рвали ягоди висотні,
Очима їли рятівні плоди.
Тоді вона схилилася над ними,
Аж до землі без вітру прилягла,
І чула, як вустами вогняними
Її пекли, палили аж до тла.
Вона вмирала тихо, наче мати,
Без докоряння й скарги. А сини
Вставали, знову брали автомати
Й виходили на бій з гущавини.
20.ІV.1998

СОБАКИ

Він ще стоїть. Чекає крана,
Що понесе одного дня
Його, могутнього тирана,
Немов лелека жабеня.
Та біля нього, наче маки,
Криваві прапори цвітуть.
Там позбиралися собаки,
Що кров зачули, їдла ждуть.
Зійшлися пси й стають на лапки,
На задні лапки перед ним,
Хоч він не далі Бесарабки
Сягає оком кам’яним.
Рефлекс! Колись давали кості
Їм за лакейські пози. Й ось
Стоять хвостаті і безхвості,
І шкірять зуби: «Шуткі брось!».
З побільшовиченої ери
Примчали люті, як вовки,
Ротвейлери і фокстер’єри;
Дай руку — і нема руки.
Старенькі вівчури й бульдоги,
Мов на арені циркачі,
Піднявши вверх передні ноги,
Стоять і ждуть. Ждуть на харчі.
Жде і дворняга нагороди,
Бо він уже давно не їв.
Зібрались тут усі породи
Прислужників і холуїв.
Нема печальніших процесій,
Сумніших зборів теж нема,
Як той червоний мітинг песій,
Як та услужлива юрма.
Є серед них і депутати,
Не без державницьких ознак
(Ах, люблять і вони стояти
На задніх за товстий маслак!)
В тих на ошийниках медалі,
А в тих іще нема заслуг,
Та всі вони в тяжкій печалі,
Бо їхній пан давно оглух.
Не чує він ні скавучання,
Ні гаркотливих, скорбних нот.
Навіщо ж те мітингування,
Коли господар їх — банкрот?
І замість костомах в тісняві,
Де псів уже хапає грець,
Дають їм прапори криваві
Понюхати. І все. Кінець.
1998, Варшава

СІЛЬ ЗЕМЛІ

Польські комуністи
 дбають за народ,
Наші — за посади і за власний рот.
Польські комуністи
 Польщу бережуть,
Наші — Україну
 під Москву женуть.
Польські комуністи
 люблять рідний край,
Наші — московизну та її звичай.
Польські комуністи оковиту п’ють,
Наші — кров, та нині
 насухо жують.
Польські комуністи —
 польськості боги,
Наші — українства вічні вороги.
От і вся різниця, але взагалі
Наші комуністи — то є сіль землі.
Сіль, що наповняє Леніна труну,
Виїдає з трупа смертну рідину,
І втягає в себе течу і гниття,
Бальзамує маску любого вождя.
1999, Варшава

ВЕСІЛЛЯ

Магнітофони співають,
 не знаючи втоми,
Африканська естрада
хекає, важко хрипить.
Змоскалізовані діти,
 інтернети й дипломи,
Не співають своєї.
У пам’яті чорні проломи.
Хекає, важко хрипить
 африканська естрада;
А князева бабуся
пригноблена і не рада,
Не знає, де дітись.
 Душа українська болить.
Жениться внук.
 Дуже мудре воно і сучасне.
Соромиться мови, бо в молодої
 «могучий ЯЗЬІК».
Гості сидять, пожирають
 плетіння ковбасне,
П’ють горілку, і тости
говорять банальні, і гасне
Весілля від співу й хрипіння
 африканських музик.
А бабуся — надвір. Під скирдою
соломи сидить ледь жива.
Палюча сльоза, наче іскра,
 падає вглиб рукава...
І плаче бабуся, й сорочка горить,
 і палає солома,
З весільної хати втікає
 п’яна хахлацька содома,
Наче з-під стирти —
 опалена, сіра мишва.
1999
*    *    *
Помовчіть, братове росіяни!
Гризли й вас ті сталінські кайдани,
Але тільки так, як черевики
Замалі чи, може, завеликі.
Нас же одягали в те залізо,
Щоб воно нам серце перегризло,
Нашу пам’ять рвало, наче рало,
Нашу мову в суржик обертало.
Помовчіть, панове московити,
Нам нема про що тут говорити;
Знаю, ноги вас болять натерті,
Ми ж встаєм, як переможці смерті!
2000

«З НАМИ БОГ І РОСІЯ!»
Присвячується партії «Союз»

«З нами Бог і Росія!»
 Як це гарно звучить!
Бог — любов, а Росія
 полюбити навчить
І царя, і нагайку, і Сибір, і тюрму,
І найкращий на світі курорт —
 Колиму.
З нами Бог і Росія! Хай живе
 малорос!
Ах, Росія не тільки
 там, де лютий мороз,
Але й там, де японські
 шумлять острови,
І на небі вже видно
 знамення Москви.
З нами Бог і Росія!
 Це Суворін кричить!
Та мовчить Чернишевський,
 Пушкін, Герцен мовчить!
Хай мовчать корифеї —
 ми потомки царя,
Нам імперія світить,
 як небесна зоря.
З нами Бог і Росія! І якут, і тунгус!
Говорив так і німець:
«Got mit uns!1 Got mit uns!»
А як німець вже скаже, —
 хай замовкне хахол,
Для Росії німецький
 Бог створив ореол.
З нами Бог і Росія!
 Боже, нам помагай
Повернути імперію
 у Кабул, на Дунай,
Українство здушити,
 як лісковий горіх!
«Ще не вмерла» співають?
 Хай співають на сміх!
З нами Бог і Росія!
 З нами Будда й Аллах!
А не лиш Саваот!
 З нами грім костомах,
Бо імперія з гробу велично встає,
І збирає кістки — панування своє!
21.ХI.2005
1 Господь з нами!

ЩУРИ

Щури із тлустими хвостами,
В штани захованими, йдуть
Урядувати. Йдуть гуртами,
Портфелики в руках несуть.
Заходять в довгі коридори,
Де йдуть назустріч їм щури.
Щурячі спини, наче море,
Ряхтять, як глянути згори.
Щури правічні, незникомі,
Ніхто не знає їх числа,
І кожен щур в державнім домі
Сидить біля свого стола.
Ти входиш втішений немало,
Тебе прийма найстарший щур.
Сховай хабар — горілку й сало,
Всміхайся і чола не хмур.
Щур посміхається крізь вуса,
Мов просить: «Просьбами не бий!»
(Його лавина із Ельбруса
Не вб’є, не те що хлоп слабий!)
Ти хто? Маленький українець,
Що терпить гніт дрібних зажур,
Щасливий будь, що свій мізинець
Тобі подав найбільший щур.
Тебе він ніжно споглядає,
В його очах — твоя жура,
Але тебе він посилає
На спит до меншого щура.
Ти поклонись йому, подякуй,
Біжи до меншого і знов
Всміхайся й много не балакай,
Бо вижене — й бувай здоров!
Всміхайся й меншому щурові,
Він до ще меншого пошле,
А в того — примхи гонорові,
Хоча воно дурне й мале.
І довго будеш ти шукати
По кабінетах правоти,
Аж до найменшого щуряти
В тім домі мусиш ти прийти.
А те, найменшеньке, лукаве,
На тебе навіть не зиркне,
«Я маю, — скаже, — інші справи,
А діло ваше страх трудне».
Ти крізь вікно уздриш каштани
І синю течію Дніпра;
А щур найменший скаже: «Пане,
Йдіть до найстаршого щура!»
2006

САНДАРМОХ

Ось цвинтар, де мерців нема,
Одні наймення невмирущі.
Тут тиша молиться німа,
Мов дощ іде в сосновій пущі.
Дорога. Лісова соша.
А далі — смерті хлань бездонна.
Йду до Миколи Куліша,
До Крушельницького Антона.
Я чую їхні голоси
Розстріляні, але не вбиті.
Вогні червоної роси
Тремтять на зляканій рокиті.
Тут з-під землі старих дібров
На Соловків страшні околи
Сочиться українська кров,
Яка не висохне ніколи.
2007
*    *    *
Я пам’ятаю скорбний березіль.
Некрасов, Достоєвський
 і Тургенєв
Несли труну Тарасову, і сіль
Палала ув очах російських геніїв.
Одна Росія плакала, а друга
Раділа, посміхалась мовчкома...
Росія друга — то тепер потуга,
А першої, здається, вже нема.
Болотом Бродський
 кидає в Тараса,
Донецький ліліпут руйнує храм,
Гнилою бузиною пахне каса,
Де платять за услужливість царям.
Не чути слова в тишині похмурій,
Замовкли всі
 (сказала влада: «Цить!»),
Лиш не змовкає Афанасьєв Юрій,
Валер’я Новодворська не мовчить!
17.Х.2010, Петербург

ФЕЄРВЕРК

Київський Майдане, пісне болю,
Моя рано, вічно ти гориш.
Але феєрверк, що над тобою,
То не ти, а сяючий Париж.
Перемога! Радуйся, плането!
Радуйся, але не сходь з ума.
Феєрверк — то президентське вето,
Просіяло, й вже його нема.
Феєрверк — зола на землю впала;
З нами грались. Вже кінець тій грі.
Уздримо ми зуб регіонала
Із-за вибухів ракет вгорі.
Феєрверк —
то іграшка чудова,
В очі б’є,
щоб розум наш осліп,
Щоб не знали ми,
 де наша мова,
Щоб питались тільки —
де наш хліб?
Феєрверк! Ходімо спать
 в палатки,
Та не спімо,
бо солдати йдуть,
Вже до ранку сплатимо
 податки,
Нас, як бидло, з площі
 розженуть.
Розженуть, бо це
 демократично,
Виросте ялинка там нова,
Буде там прекрасно, феєрично,
Де ми здобули свої права.
Не права, а феєрверка зорі,
Що спахнули і погасли вмить,
Але ми ще зрячі, ми не хворі —
Жоден феєрверк нас не затьмить!
Доки ми стояли на Майдані,
Ми були людьми, але вночі,
Збуджені солдатами і гнані,
Стали ми, як гострені мечі.
Тож не тішся ти, вельможний пане,
Дивлячись на нас з високих веж:
Можна розігнати всі майдани,
Та народу ти не розженеш!
6.12.2010

ДО ІВАНА ФРАНКА

Я бачив, як читав «Каменярів»:
Граніт кришився, корчився, горів
Під молота твого тяжким ударом.
Учителю, я, мабуть, жив недаром,
Але Твойого молота не міг
Утримати, — даруй мені цей гріх!
Я слабшим був за Тебе; каменюки
Мене збивали з ніг, ламали руки
Мені, та я вставав; чи ж не пора
Побачити, чи є в скалі діра,
Чи вийшли ми на світ
 з каменоломні,
Чи на свободі ми тепер притомні?
Та ні, ми досі там, де почали,
Прив’язані ланцами до скали,
Громить її; ми дзвоним
 джаґанами,
Лупаємо скалу, що перед нами
Стоїть жива! А що ж то за скала,
Що до свободи шлях перейняла?!
Здавалося, що ми її пробили,
Та знову перед нами гострі брили,
Неначе воскресають в тій стіні
Перевертнів потвори кам’яні.
Чи ж та скала — не ми самі, незрячі,
Скалічені у рабства каменяччі
Брати у споконвічній ворожді,
Князі, гетьмани, вождики, вожді?!
За сотні літ ми не навчились бути
Народом; гинем тяжко від отрути,
Від самолюбства геніїв злоби, —
Назовні вільні, а внутрі — раби!
Стіна чи скеля
 спорзна нерозривна,
Там домінує долар, грає гривна,
Блукають патріоти без облич...
Учителю, що діяти? Поклич!
Поклич мене, я знову поруч стану,
У скелю увійду, неначе в рану, —
Хай падає і хай мене уб’є,
Щоб я й по смерті слово чув Твоє!
27.ХІ.2010, Коломия

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2012 > Тема "Душі криниця"