Версiя для друку Обговорити в форумi

14 липня 1995 року назавжди за межу вічності відійшов великий майстер художнього слова, класик нашої національної літератури, Людина і Митець з великої літери Олесь Терентійович Гончар.
Син своєї матері-України, палкий поборник її незалежності і суверенітету, він весь свій талант віддавав народові, відстоював його потоптані права і свободи, плекав нашу мову, боровся за її виживання і відродження. Його пристрасні статті в періодичній пресі, виступи по радіо і телебаченню завжди порушували наболілі проблеми мовної ситуації в Україні, закликали любити, берегти і примножувати багатства рідної мови.
Пропонована нашим читачам стаття Олеся Гончара «Мова — це любов» — роздуми майстра слова про мовну ситуацію в Україні на першому році її незалежності. З часу першопублікації статті (газ. «Культура і життя» від 15.02.92 р.) минуло вже двадцять років. Одначе мовна ситуація в нашій державі не змінилася на краще. Скоріше, навпаки.
Думки письменника-патріота, викладені в статті, актуальні й понині. Кажучи про якість мови, її лексичні обшири, письменник з болем у душі зазначає і недбале ставлення до неї громадян взагалі, і працівників сфери культури зокрема.

Мовою вимірюється не тільки розум народу, його естетичний смак, але і його моральність.
Краса української мови, її милозвучність, досконалість, виняткове синонімічне й лексичне багатство давно визнані найкомпетентнішими лінгвістами світу. Серед сотень тисяч наших народних пісень є шедеври такої чистоти й поетичності, що, дізнайся про них Європа раніше, то, мабуть, не тільки Бетховен, а й божественний Моцарт захотів би написати музику на якісь українські тексти.
То що ж сталося? Чому наша сучасна мова зазнала таких руйнівних деформацій? Чому цілі регіони ще й сьогодні користуються убогим, недорікуватим суржиком, виплодом примітивного казенного ума? Можна було зрозуміти, коли до цього вдавались автори класичних комедій, коли хотіли, скажімо, висміяти Шельменка-денщика чи якогось фертика з канцеляристів, але зараз, у часи широкої освіченості нації, що здобулась уже на суверенність, незалежну державність свого життя, — звідки це? Цілі сфери людської діяльності, наприклад, торгівля, пошта, державні інстанції різних рівнів послуговуються дивовижно обмеженою кількістю давно зужитих словесних стереотипів, а все безмежне мовне багатство українського народу, його свіжість і колоритність — де вони? Де наші народні златоусти, жартуни, незрівнянні дотепники, що одним влучним прислів’ям, мудрою веселою примовкою вміли розсмішити цілу козацьку Січ чи сільську громаду, дати на все життя прилюдний урок якомусь крутієві чи пустомолотові?
Знаємо, що ненависники українського слова, дрімучі шовіністи ще не перевелися. Одначе не про них зараз йдеться. Сподіваємось, саме життя з часом навчить їх, як годиться вести себе людям у цивілізованому світі, сповідувати принципи демократії не на словах, а на ділі, де – як скажімо, в країнах Європи — мовна взаємоповага між народами існує упродовж століть, існує як щось природне, нормальне, справді гуманне за своєю суттю.
Мабуть, марно буде сьогодні розтлумачувати озлобленим українофобам ці елементарні речі, зрештою, доступні кожній культурній людині, — звернемо цього разу претензії до самих себе. От замислімось, чи з достатньою динамічністю, умінням і послідовністю відбувається процес відродження рідної мови в нашій суверенній державі? Мовний закон прийнято парламентом, з’явився він, очевидно ж, для того, щоб його виконувати, а чи всюди він виконується, зокрема, особами посадовими, котрим цей закон, власне, й був найперше адресований? Мабуть, пора б уже парламентові і відповідним його комісіям спитати людей офіційних, посадових: ну, а як же у вас виправляється становище після десятиріч тоталітарного, по суті, колоніального існування, коли було завдано такої шкоди і українській школі, і всій нашій національній культурі? Чи оті провокаційні вигадки про примусову українізацію ще й сьогодні декого лякають, спонукають ігнорувати так нелегко добутий для незалежної України мовний закон? Зовсім не йдеться ж бо про якесь силуване, примусове нав’язування комусь української мови, слава Богу, вона цього не потребує, її лінгвістичні якості здатен осягнути й оцінити кожен, хто духовними цінностями дорожить.
Українська мова жде значно більшої поваги від самих українців. Доля її залежить від кожного з нас, від нашої внутрішньої культури, інтелігентності, від міри почуття громадянського і національного, синівського обов’язку.
Зрештою, піклування про мову, про її здоров’я, розвиток і престиж — це справа всієї нації. Віками відбувалася мовна селекція. З безлічі слів народ відбирав слова найповнозерніші, влучні, ваговиті, де мудрість розуму, блиск думки, іронія чи гнів, ласкавість і ніжність людини, естетична її сприйнятливість виявляли себе з найбільшою силою. Спільним будуванням духовності, активністю мислі, вродженим тактом, делікатністю, високим розумінням чистоти й моральності людських взаємин лінгвістичний геній України витворював те, що сьогодні нанесено на атлас багатющих діалектів нації.
Іноді чуємо: він просто закоханий у рідне слово. Гадаю, що тільки людина з такими задатками, тобто закохана в слово, може результативно працювати у сфері красного письменства чи взагалі в царині рідної культури. Людина, глуха естетично, байдужо холодна до рідного слова, навряд чи може бути й повноцінним педагогом, рано чи пізно вона відчує свою професійну непридатність. Тож і в інститути майбутніх вчителів треба відбирати за ступенем мовної обдарованості: чи справді ця людина буде здатна зачарувати своїх вихованців красою, мелодикою рідного слова, прищепити їм цю здібність на все життя?
Мова — це справді закоханість, мова — це любов. Тільки людина таких якостей може працювати вихователькою в дитячім садку і в школі чи в інституті, промовляти з екрана чи з клубної сцени.
Зараз ситуація така, що науки рідної мови маємо вчитися всі, всім треба оволодівати нею досконало. Боляче слухати, коли суржиком заповнюється екран, коли журналіст бере десь на вулиці інтерв’ю, а людина неспроможна грамотно висловити навіть найпростішу, елементарну думку. Виходить державець на трибуну, і йому теж нерідко бракує необхідних слів, хоча йому, видно, і є що сказати. І городяни, і селяни потерпають від мовної убогості. Все це не вина, а біда таких людей. Тож обов’язок наших науковців, літераторів, працівників культури — активніше допомагати людям республіки у їхній мовній освіті, піднесенні мовної культури. Декотрі газети і журнали друкують уроки стилістики — це, безперечно, дуже доцільна справа. А ось переведення газет на двомовність — кому і нащо це потрібно? Зверніть увагу, яка барвиста мова в декотрих із наших західних газет, як сяють у них золоті злитки народних фразеологізмів, тим-то й тягнуться читачі до таких видань, до таких публікацій, де сила вислову і сила змісту єднаються органічно!
Інтелігенція має всьому громадянству подати приклад, як треба шанувати мову. І література наша має орієнтуватись насамперед на класичні взірці, де естетичні критерії були досить високими. Чому ж сьогодні вульгарні сороміцькі сцени, брутальщина й цинізм часом виносяться на журнальні сторінки чи знаходять місце в театрі і чому така анархічна вседозволеність зветься авангардом? Якщо нас обурює парканна похабщина чи гидкі написи на стінах прекрасного храму, то чому ж терпимо ставимося, якщо кимось опоганюється найсвятіший і найчистіший храм народу — його рідна мова?
На весь «Кобзар» ви не знайдете жодного вульгаризму, брутального слова, жодного рядка, що його ви не могли прочитати в присутності матері, дітей чи подарувати цей твір своїй цнотливій нареченій. Дивно, що дехто із старших титулованих критиків замість того, щоб вчасно отямити молодого автора, застерегти від бездумного епатажу й кричущого несмаку, сам виправдовує словесне хуліганство, цинічну вседозволеність, певне, тільки щоб не постати в очах розхристаних авторів прихильником класичних традицій, поборником мовної чистоти.
Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну силу й красу — це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною, вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров’я народу, його розвиненість, культурність. Все це також визначатиме образ і творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав.
Отже, повторюся: мова — це таки справді закоханість, мова — це любов!

1992 р.

«РІДНА МОВА — ЦЕ МИ САМІ...»

Мова... Вона — душа народу. Нема мови — нема народу. Тому так напосілися вороги України на нашу солов’їну мову. З нею вони хочуть знищити і нас, українців, бо хто ми без нашої мови? Сироти, безбатченки, з якими можна робити, що завгодно. Відомо, що людина, яка зрікається рідної мови, перестає бути сама собою, стає покручем, духовним виродком, манкуртом.
Такої милої лагідної, солов’їної мови, як українська, немає ніде у світі. Це усвідомлюють розумні люди всіх народів. Російський поет В. Маяковський закликав: «Изучайте эту мову. Эта мова величава и проста», «Чуєш, сурми заграли. Час розплати настав!»
Наш Т. Шевченко говорив: «Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос, більш нічого, а серце б’ється, ожива, як їх почує!»
Жінці-грузинці після війни сказали, що її син-художник живе у Франції, продовжує малювати. Жінка спитала: «А якою мовою він спілкувався з вами?» Чоловік відповів: «Французькою». «Ну, тоді це не був мій син. Мій син — грузин. Він би не міг забути рідну мову».
Наша рідна мова — це ми самі, наша душа. Ми не маємо права ставати покручами на рідній землі, яку отримали у спадок від наших предків, вільнолюбних козаків. Ми просто не маємо права втрачати нашу рідну мову, втрачати самих себе. Будьмо українцями! Будьмо самі собою! Ми — вільні люди, а не покручі на землі наших предків!
А це мій вірш про мову.
*   *   *
Мово моя українська!
Мово моя рідна!
Чому ж ти така нещасна?
Чому така бідна?
Є у тобі і чарівність,
Є у тобі і сила,
Є у тебе земля рідна,
Яку ти сходила
Ніженьками синів своїх,
Ніженьками дочок,
Та чомусь тебе заганяють
У темний куточок.
Солов’їна моя мово,
Ніжна, веселкова!
Я люблю тебе так дуже,
Моя ти чудова!
Ти не можеш вмерти, мово,
Бо і ми умремо.
Тож живи, моя чудова,
І ми оживемо!

Ольга ГРИЦИНА,
пенсіонерка
м. Новоукраїнка-2
Кіровоградської області

СЛОВА ВМИРАЮТЬ...

«Осоння», «раяти», «недосвіт», «неня» —
О незбагненні чари давніх слів!
А нині в нашій мові, наче в клена,
Все менше гілля та рясніш сучків.
«Яса», «красоля», «літепло», «черлений»...
Вмирають тихо золоті слова.
По кожнім тільки й зостається в мене,
Що незагойна точка больова.
«Чарунок», «легіт», «пролітень», «раїна»...
Як родовід, втрачаємо слова...
Ти не прощай мені, моя Вкраїно,
Що в серці вже не кожне ожива.
«Поліття», «нелинь», «озимки», «рамено»...
Де ці слова цвіли — сама зола.
О Боже, забери життя у мене,
Лише б моя душа в них перейшла!

Борис ОСТАПЕНКО
с. Попільня на Житомирщині

ЯКЩО СПРАВДІ БРАТИ — ТО І МОВИ ВЧІТЬ ТРИ!

Шановна редакціє! Надсилаю вам копію листа, якого відправив нещодавно одному з авторів скандально-знаменитого «антимовного» законопроекту В. Колесніченку. Мало надії, що отримаю відповідь, то нехай люди хоч знають...
«Народному депутату України
Колесніченку Вадиму Васильовичу
Направляю вам відповідь на ваш законопроект № 9073 «Про засади державної мовної політики», яка була опублікована в газеті «Кримська світлиця» ще 19.01.2007 р. Сподіваюсь на підтримку.

«Минулої осені в Ялті відбулись громадські слухання, одним з пунктів порядку денного яких було обговорення Концепції державної мовної політики в Україні. Я, як голова Всесвітнього українського патріотичного об’єднання «Корона», запропонував присутнім підтримати ось таке звернення:
«Президентові України Віктору Ющенку,
Президентові Білорусі Олександру Лукашенку,
Президенту Росії Володимиру Путіну

Шановні президенти!
Фундаментом мов трьох братніх народів: України, Білорусі, Росії є старослов’янська мова Київської Русі. Російська мова вивчається в Україні і Білорусі. Закономірно, що в Україні повинна вивчатися ще й білоруська мова, в Білорусі повинна вивчатись ще й українська мова, а в Росії повинні вивчатись і українська, і білоруська мови. Знання мов об’єднує народи!»
До честі учасників слухань, ніхто з них не виступив проти...»

Мирослав МИСЯК,
голова ВУПО «Корона»
м. Ялта

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2012 > Тема "Урок української"