Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗНАЙТИ СЕБЕ У ХРАМАХ ПРЕДКІВ

Тримаю в руках книгу «Добридень, Березівко!» – історико-краєзнавчий нарис про одне з сіл Вінниччини, і бачу на обкладинці знайомі, в червоно-чорному кольоровому тоні мережки відомої кримської вишивальниці, Героя України, заслуженого майстра народної творчості України Віри Роїк і декоративне панно з півником, що гордовито підняв гребінець, а розкритий для співу дзьоб на світанку пробуджує сонце.
— Це вже друге, доповнене видання цієї книги обсягом більше 270 сторінок з фотоілюстраціями. Перше вийшло друком у 2011 році, — сказав Вадим Роїк, один з її героїв. – Моя мама, Віра Сергіївна, у своїй книзі «Мелодії на полотні» детально описала наш родовід по жіночій лінії родини з прізвищем Сосюрко. А завдяки цій книзі особисто я і вся моя сім’я дізналися нові, невідомі нам раніше подробиці з життя мого батька – Михайла Роїка, його батька і мого діда Стратона та багатьох інших представників цієї гілки нашого генеалогічного дерева, чим вони були знамениті, чим займалися, і за це я щиро вдячний автору.
Петро Маніленко – автор книги — приїжджав у червні до Криму і подарував В. Роїку один її примірник, другий – у Музей історії Сімферополя для постійно діючої експозиції про Віру Роїк, а третій – для майбутнього музею української вишивки її імені, відкриття якого відбудеться восени на базі Кримського етнографічного музею. Для широкого загалу читачів презентація цієї книги разом з двома іншими новими виданнями, присвяченими кримській вишивальниці, — вінком сонетів Сергія Сурмача «Я, Віра...» та збірником матеріалів науково-практичної конференції «Творчість В. С. Роїк у контексті розвитку декоративно-прикладного мистецтва України» відбудеться в серпні у Сімферопольській центральній міській бібліотеці ім. О. Пушкіна.
У мене ж є можливість прочитати її вже зараз і розповісти, як вінничани змогли відшукати в анналах історії, архівах, книгосховищах, матеріалах приватного характеру та листування достовірні факти про своїх предків, провести родову лінію з сьогоднішнього дня у минуле до дідів-прадідів і ще глибше.
У слові до читачів П. Маніленко, заслужений журналіст України, пише, що досліджувати історію різних населених пунктів Вінниччини, звідки і сам родом, розпочав, ще працюючи заступником редактора районної газети в Гайсині, а згодом – двадцять років редактором газети «Бершадський край». Зібрані за цей час інформаційні матеріали, враження від зустрічей з людьми – ветеранами війни і праці, краєзнавцями, педагогами і школярами доповнив науковими даними, документами з районних та обласного архівів, музеїв, бібліотек і, починаючи з 2007 року, уклав і видав книгу «Розкрилля» (у співавторстві), сувенірне видання «Українського столу родзинка: 400 рецептів від птахокомбінату «Бершадський», історико-краєзнавчий нарис «Джулинка всміхається століттям», збірку гумору «Веселим бути модно».
Адресу наступного N-ного кілометра подільських доріг П. Маніленку підказав учений-металург, доктор технічних наук, професор Національної металургійної академії України (м. Дніпропетровськ) Анатолій Овчарук, з яким він познайомився на святі села Березівка. Юнак із сім’ї колгоспників, він в армії служив моряком-зв’язківцем у Миколаєві та Севастополі, а з дипломом інженера-металурга став науковцем, лауреатом двох Державних премій України у галузі науки і техніки в 1988 і 1998 роках, премії ім. Ярослава Мудрого АН Вищої школи України. За вагомий особистий внесок у зміцнення співробітництва між Україною і Китаєм нагороджений у 2009 і 2011 роках медалями «Дружби» цієї великої країни Сходу.
Не в кожному селі можуть сказати, що мають власного академіка. За сприяння А. Овчарука тут спорудили дерев’яну двоярусну трикупольну церкву, а він за цей вчинок мецената нагороджений орденом Святого Миколая. Коли книга «Добридень, Березівко!» була написана, вчений допоміг автору коштами для її випуску. Другий варіант, доповнений жителями села на презентаціях першого видання, наприклад, надрукований у зміненому форматі тиражем 400 примірників.

МІРА ЖИТТЯ В РУСІ ТВОРЕННЯ

Весною Березівка просто потопає в яблунево-вишневому цвіті, а від її голосистих півнів перед вранішньою зіркою прокидаються відразу в чотирьох областях – Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській та Одеській, бо саме тут сходяться їхні межі, обіймаються крилами кольорові веселки над каскадом ставків. Населених пунктів з такою поетичною, єсенінською назвою, як я дізналася з книги, на території колишнього Союзу – 93, в Україні – 46, у тому числі на Вінниччині – 6. Так називаються, зокрема, район на Миколаївщині, місто в Одеській області, селище міського типу на Харківщині і сім українських річок.
На початку ХХ століття у бершадській Березівці проживало 1400 чоловік, у 1925 році – 1524, а нині – 850. У селі 379 дворів, розташованих на 21-й вулиці, дві загальноосвітні школи І-ІІ ступенів, два фельдшерсько-акушерських пункти, будинок культури, клуб, дві бібліотеки, дитячий садок, п’ять торгових точок, поштове відділення. Вихідці з села проживають у різних країнах світу, про що свідчать листи, які надходять їхнім рідним із США, Росії, Казахстану та багатьох регіонів України.
Гортаю сторінки книги. Читаю віршовані рядки Ірини Терлецької, що працювала в місцевому сільгосппідприємстві, присвячені селу, історію його утворення (ймовірно в 1745 році) та назви за прізвищем поселенця Березовського. І нині тут проживає кілька сімей Березняків, які вважають себе нащадками засновника колишнього хутора – реєстрового козака. Однак за іншими даними, зокрема видання «Історія міст і сіл УРСР», поблизу Березівки виявлено залишки поселення ще доби неоліту. На місцевих полях механізатори і в наші дні виорюють рештки глиняного посуду та інші речі, які археологи відносять до трипільської культури.
В історії Березівки був період, коли місцевими землями володіла графська родина Потоцьких, що створила неперевершений шедевр садово-паркового мистецтва в Умані – «Софіївку», до якої звідси – 45 кілометрів. Радянську владу в селі встановили в 1920 році. І в числі перших – з 1925 до 1927 року — головою сільської ради працював Михайло Роїк. Потім він служив в армії, навчався в школі молодших командирів. Демобілізувавшись, працював в органах міліції в Пирятині, Хоролі, Полтаві. У 1935 році М. Роїк одружується з Вірою Сосюрко, переїжджає в Лубни Полтавської області, звідки вона родом. Там у них в 1938 році народжується син Вадим, який буде продовжувати одну з гілок березівського родоводу Роїки-Чапалди, що нині знаходиться в Сімферополі.
Із скрупульозною точністю біографа-документаліста П. Маніленко розповідає про велику сім’ю Стратона Панкратовича Роїка, який народився у Березівці в 1870 році, його трьох дітей – двох синів Михайлів і дочку Клавдію та онуків, серед яких є науковці, військовослужбовці, інженери, педагоги...
Кілька сторінок з фотоілюстраціями присвячено одній з невісток Роїка-старшого, Вірі Роїк, що стала знаменитою в державі вишивальницею, яку єдину в цій галузі народного мистецтва нагороджено Золотою зіркою Героя України. Автор розповідає про її життєвий і творчий шлях, виставкову діяльність, мужність і цілеспрямованість, здобуття високої оцінки творчості, про її перебування у Вінниці в липні 2006 року в рамках виставкового туру містами України з нагоди свого 95-річчя.
У книзі вміщена стаття Вадима Роїка «І рушник вишиваний на щастя, на долю дала», опублікована в газеті «Кримська світлиця» 30 вересня 2011 року, в якій розповідається про те, що зробила українська громада Криму, Всеукраїнський інформаційно-культурний центр Державного комітету телебачення і радіомовлення України вже після смерті Віри Роїк у жовтні 2010 року для відзначення її столітнього ювілею. Зокрема, були встановлені меморіальні дошки на будівлі гімназії № 9, де у 50-х роках минулого століття майстриня працювала викладачем рукоділля, на будинку № 9 по вулиці Декабристів. Її ім’ям за рішенням міської ради названо площу в Сімферополі. Їй присвячено пісні, вірші, серію документальних передач на телеканалі «Крим». Верховна Рада АРК ухвалила постанову «Про збереження культурної спадщини Роїк В. С.», якою передбачено створення музею української вишивки ім. Віри Роїк та виділення в 2012 році коштів на видання книг, присвячених її пам’яті.
Незвичайною особистістю є і син Віри Сергіївни – Вадим Роїк. Інженер-будівельник залізничного транспорту за фахом, він зводив аеропорти, реконструював злітно-посадкові смуги для сучасних авіалайнерів, за що йому присвоєно звання заслуженого працівника транспорту України та Автономної Республіки Крим. Побував у 35 країнах світу – Швеції, Італії, Мексиці, Японії, Австралії... Зустрічався в 1994 році з президентом США Біллом Клінтоном під час навчання в школі бізнесу при Луїзіанському державному університеті. 29 вересня 2008 року англійці назвали ім’ям Вадима Роїка планету. Свої роздуми про життя і місце людини в суспільстві він виклав в автобіографічній книзі «Минуле завжди поряд із сьогоденням», окремі витяги з якої наводяться у виданні П. Маніленка.
Сестра братів Роїків – Клавдія Стратонівна залишилася проживати в Березівці, вийшла заміж за Ісаака Чапалду. Рід Роїків-Чапалдів – один з найчисленніших у селі, — пише в книзі ветеран педагогічної праці, відмінник народної освіти України Володимир Чапалда, що нині живе в м. Гайвороні Кіровоградської області. Розлетілися їхні діти по всьому світу, як птахи із свого гнізда. Проте ніколи не забувають малої батьківщини, приїжджають вклонитися могилам рідних їм людей, порогам, з яких розпочиналася їхня життєва дорога.

 І БУДЕ ЩЕДРИМ ДЕНЬ У СВІТЛІ ЛЮБОВІ

Літопис Березівки невіддільний від історії України. Чорним смерчем пронісся над нею голодомор 1932-1933 років, від якого, за даними вінницьких науковців, на Поділлі померло більше півтора мільйона осіб. Звертаю увагу на те, що в списку смертного виру в селі, який подає П. Маніленко, багато дітей. А ті, що залишилися в живих, як очевидці розповідають про цей невигойний для них собор пам’яті на сторінках книги.
На фронтах і в підпіллі воюючи з німецько-фашистськими окупантами в роки Другої світової війни, березівчани офіцерами і рядовими солдатами, партизанськими комісарами і нескореними месниками проявляли хоробрість і мужність, які відзначені орденами Слави. А про бої за визволення села військами 52-ї армії 11 березня 1944 року згадує колишній голова Березівської сільради Микола Рудик.
Жителі села, переживши голокост і політичні репресії, почали відбудовувати зруйноване війною господарство. І їхня трудова звитяга на хліборобській ниві сформувала династії Стародубів, Гуренків, розцвів сад Володимира Мартиновського, орденів Трудового Червоного Прапора удостоєні дві Марфи Олексюк: ланкова Марфа Іллівна і доярка Марфа Григорівна. А 12 березня 2012 року героїнею дня стала Юхима Рубленко: їй виповнилося 100 років. Вітали її з цим ювілеєм усім селом, а голова Бершадської райдержадміністрації Олександр Снігур привіз із собою подільській довгожительці привітання від Президента України Віктора Януковича. Секрет її довголіття – у праці, активній життєвій позиції і в особливих стравах березівської кухні. Окремі її рецепти друкуються в книзі. Місцеві ж діти, апетитно ласуючи варениками своїх бабусь, промовляють: вони найсмачніші.
Хтось називає Березівку теплою точкою на карті України, а для когось вона і сьогодні є цілою планетою в мініатюрі, на якій живуть, працюють, розвивають юні обдарування, записують свої думки вголос у поезії, прозі та гумористичних жанрах з присвятою рідному селу, яке називають привітним і навіть склали про нього кросворд, місцевим жінкам-трудівницям, дітям, онукам:
Пахне хлібом із печі,
Пирогами із вишні й суниці.
І зігріє мене рідне поле,
І притулить в обійми
Мого батька і мами поріг.
Тут турбуються про екологію, прикрашають садиби квітами, вишукують у навколишній природі чудернацькі витвори, завжди раді гостям і самі ходять у гості з різдвяним вертепом, усмішками, піснями і щиро радіють, що березівського цвіту є багато по всьому світу:
Разом усі єдині.
Моє село, моя міцна родина.
І жити буде вічно Україна!
Над омитою дощами, зігрітою серцем землею сходить сонце. Прокидається новий день, і кожен з нас може зробити ще один крок, щоб наблизити шлях до своєї вершини, щоб підкорити великого життя зеніт. Все – в наших руках!

Валентина НАСТІНА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2012 > Тема "Українці мої..."