Версiя для друку Обговорити в форумi

Він тріумфує заздалегідь. Бундючне торжество в голосі, в очах, в поставі голови. Переможно упевнений, що загнав мене в безвихідь. Одним невідпорним, як йому видається, запитанням:
— Кто вам запрещал говорить по-украински?
Не варто починати відповідь поринанням у глибочину століть. Закрутить головою першої ж миті:
— Это было давно. Нет, кто вам, вам лично запрещал говорить на своем языке?!
Самовпевненість, самозамилування так і шибають з нього. Дуже твердо вважає, що відповісти мені нема чого.
Що ж, і з недавніх зовсім років, з верхівки айсберга, глибоченно зануреного в часи русифікації, можна почати. Так й роблю.
Дійсно, ніхто не вистежував на вулицях, не приходив до мене додому, щоб давати наказ, якою мовою розмовляти. Але щоб вимирала українська мова, на те владоможно працювала велетенська державна могуть, керована з вершин, яким підлягали найпотужніші сили.
Певна річ, та каїнова робота була оповита непроглядною таїною, пильно береженою. Але морок той поволі розганяють промені нової епохи, і нині вже маємо опубліковані незаперечні документи.
Минулого року в Москві побачила світ книга колишнього першого секретаря ЦК КПУ, нині покійного П. Ю. Шелеста «...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС». Давніше уривки з неї публікувалися в різних виданнях, отож маю півблокнота виписок. Дістаю і читаю. На жаль, у цю публікацію всіх не утиснути, не заплішити.
Запис 2 вересня 1965 року: на засіданні Президії ЦК КПРС «...некоторые ораторы договорились до того, что на Украине очень чтят Т. Г. Шевченко, что он среди народа, в особенности среди молодежи, является чуть ли не кумиром и что это не что иное, как  проявление  национализма, крамола... Договорились даже до того, что на Украине слишком много говорят на украинском языке и что даже вывески на магазинах и названия улиц написаны на украинском языке. Выходило так, что славу Севастополю создавали только русские. И вообще дошли некоторые до того, что объявили украинский язык искаженным русским языком. Во всем этом проявился самый оголтелый шовинизм, и в особенности это было в выступлениях Шелепина, Суслова, Демичева, Косыгина». А Брежнєв «непростительно издевательски высказывался об украинском языке, а это значит о культуре и украинском народе».
Запис 21 липня 1969 року: «Стало известно, что в Колумбийском институте имеются дневники Винниченко. Надо бы для истории, для потомков иметь. Но думаю, что это не поддержит Москва, да еще обвинит в «национализме». В Москве есть «политические деятели» такие, что всего, что не русское, боятся, больше того, относятся с некоторым недоверием, пренебрежением, проявляют самый махровый великодержавный шовинизм. К таким «деятелям» прежде всего относится Суслов».
Запис 3 листопада 1969 року: «Брежнев мне задал вопрос, почему наш Политиздат и издательство «Молодь» издают литературу не на русском языке... Такая постановка вопроса о языке — это проявление отъявленного шовинизма».
Запис 11 травня 1970 року: «Рассматривал вопросы, связанные с созданием этнографического музея Украины, а также мемориала в честь Запорожской Сечи на острове Хортица. Все это крайне нужно для истории нашего народа, для поколений, для воспитания патриотических чувств... Почему мы интересуемся античным миром, миром культур Востока, Африки? А мир своего народа предали забвению? Это могут делать тупые люди, предатели своего народа. Таким «представителем» является Щербицкий, да недалек от него и Ватченко. Подобные люди у власти опасны для своего собственного народа».
Запис 8 січня 1972 року: «Секретарь ЦК Овчаренко, ведающий вопросами идеологии, докладывает, что республику ограничили во времени по телепередачам, больше времени на себя забирает Москва».
Запис 30 березня 1972 року: «В 11.00 в Кремле открылось заседание Политбюро ЦК КПСС.
Выступление Соломенцева: «...на Украине много вывесок и объявлений на украинском языке».
Выступление Щербицкого... «Мы неосторожно подходим к выдвижению кадров — берем курс, как правило, на украинцев».
Выступление Косыгина... «Непонятно, почему на Украине в школах должны изучать украинский язык».
— Ну що, утямили, хто забороняв? — запитую.
Де й поділася його пиха. Зовсім не готовий чути такі невідпорні аргументи, натужно спромагається лише на таке:
— Ну, стоит ли помнить отдельных дураков-маразматиков?
— Але ж, — відповідаю, — все це перетворювалося в конкретні справи колосальною державною машиною!
І знову гортаю свої блокнотні записи.
От «Рекомендації всесоюзної науково-практичної конференції «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР» (Ташкент, 29 травня 1979 р.). Почитаємо хоч деякі:
«...розпочинаючи з 1979 року, запровадити всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». Про потребу глибоко вивчати в такому віці рідну мову ні слова!
«Поширювати досвід користування російською мовою на лекціях з різних навчальних предметів у старших класах». Себто викладати ті предмети лише російською!
Установлювалася «необхідність ділити групи в школах, педвузах та училищах при вивченні російської мови особами неросійської національності на підгрупи». А для росіян при вивченні мови народу, серед якого живуть, — ні!
«Всемірно вдосконалювати практику позаконкурсового приймання молоді із союзних республік Середньої Азії, Закавказзя і Прибалтики в університети і педагогічні інститути Російської Федерації, України і Білорусії — для підготовки вчителів-русистів». Тобто зросійщувачів!
Обмежимося цими уривками, хоч їх можна прочитати ох як набагато більше. Перейдімо до відлуння на цей документ в Україні — під грифом «Не для преси. Тільки для службового користування» — Постанови колегії Міністерства освіти УРСР від 29 червня 1983 року «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР». Візьмемо теж лише кілька уривків:
«Починаючи з 1984 року, в міру створення потрібних умов, при навчанні російської мови й літератури ділити в школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи і групи, більші ніж 25 учнів, на дві підгрупи». Про це вчителям української, польської, молдавської та угорської мов, що вивчалися в національних школах України, і мріяти не можна було!
«Згідно з новою програмою запровадити від 1983-1984 навчального року навчання дітей російської мови в старших групах дошкільних закладів». А правду кажучи — російщити з найраннішнього дитинства, бо фактично ці групи переводилися на повний російськомовний режим!
«Передбачити в проектах бюджетів на 1984 та наступні роки потрібні асигнування:
— на підвищення (16%) ставок заробітної плати вчителів підготовчих і перших класів, які проводять заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IX-X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, педагогічних училищ з неросійською мовою навчання, розташованих в сільських місцевостях та в селищах міського типу;
— на підвищення стипендіатських витрат у зв’язку з поширенням на студентів, що навчаються в педагогічних інститутах за фахом «Російська мова та література в національній школі». Отже, підвищеною заробітною платою та стипендіями запроваджувалася дискримінація вчителів та студентів національних навчальних закладів з українською, польською, молдавською, угорською мовами викладання. І зрозумілою стає засторога «Не для преси. Тільки для службового користування», якою починається цей документ. Адже занадто виразно випирала шовіністична його спрямованість!
А в українських книжкових видавництвах, редакціях журналів та газет досягла в ті часи, особливо за Щербицького, могутності дев’ятого валу боротьба з так званою «архаїзацією української літературної мови». Достоту єзуїтське це формулювання означало нищення пишного лексичного скарбу мови українського народу: десятки тисяч суто українських слів, відсутніх у мові російській, оголошувалися архаїчними і нещадно вилучалися з рукописів.
— То як, тримаєтеся і далі своєї тези про «отдельных дураков» та ще й маразматиків? — запитую. І чую:
— Теперь все эти документы уже никому не нужны. Так зачем делаете выписки? Выбросьте — и все!
Аж німію спершу від такого його виверту, фортеля, трюку, фокуса...
— Е, ні, — приходжу до тями, заперечую. — А як же розповів би, хто забороняв?
І пропоную перейти до сталінщини. Є, є що розповісти! Моторошно стане! Але виявляється, що йому нема часу «рассусоливать», він притьмом кудись швидкує...
Так і не добралися ми до глибин айсберга. Не згадали Емський указ Олександра II, циркуляр Валуєва, розправу з Т. Г. Шевченком та іншими культурними діячами України, укази Катерини II, Петра І. А найперший указ проти української мови видав ще в 1627 році, тобто за 27 років до Переяславської Ради, московський патріарх Філарет, заборонивши поширення в Московській державі (тоді вона ще не звалася Росією) книг українського друку.
Та й неможливо було за одну розмову охопити всіх заборон української мови. Адже вчені нараховують їх майже 80!

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ,
письменник
«Кримська світлиця»,
22 червня 1996 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2012 > Тема "Урок української"