Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

«...ЛІНА КОСТЕНКО може часом у найпростіший спосіб створити зриму хвилюючу картину: «Коні п’ють, забрівши у латаття. Гарні коні. Білі й вороні», — і як не перейнятися оцим дитячим захопленням, а насамкінець – складнішою рефлексією! Вона може почути «захриплий голос тиші», що «чиюсь зорю із вічності позве». Вона може отримати «ненаписаний лист» і почути «слова, де ні слова нема», бо за цим безслів’ям – самовідданість, взаємовідданість двох незмарнованих життів:
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання – це мука.
Кохання – це хист.
Кохання – це твій
 ненаписаний лист.
Ненаписаний лист – це тривання того, що було. Лист пам’яті. «Сади стояли в білому наливі. Іскрив зеніт, як вольтова дуга. А ми були безсмертні, бо щасливі. За нами пам’ять руки простяга».
Вона живе «у світлі заворожених наближень»... Ця ворожба часто діється в поетичному просторі лісу – він багато важить в інтимній пам’яті Ліни Костенко:
Сороко, не кричи!
Я в лісі не стороння.
Я знаю тут усіх, і знають мене всі.
І хори птиць, і цих дубів хороми.
І сосни, сосни, SOS! –
 тону у їх красі.
І річечка, де вранці-рано
Бобри працюють філігранно.
І лис, і лось, і те осіннє поле.
І та над яром стежечка стрімка.
І той, що вже нізвідки і ніколи
Не вийде з лісу і не погука.
А ще – степ. «Бандура степу», вона «віки замкнула на басовий ключ». Але й тут інтимне: «Громи рокочуть десь там на пониззі. Люблю твій степ. Усе твоє люблю». Тепер же – «Мені самотньо, як в Червоній книзі останньому у небі журавлю».
У Ліни Костенко не було і немає ніякого версифікаторського штукарства, зловмисної винахідливості. Поетична мова сама знаходить, що і як сказати, — таке враження, що й не шукає, а просто залюбки чинить свою справу. І метафорична образність у неї без «придумки», якась ніби самовиникла – за всієї, часом, несподіваності: «Влетіла вість, як ворон у фойє» — або сучасної побутовості: «Життя ж коротке і шалене. Летить, як цифри на табло». А притому деякі поезії прочитуються як мегаметафора. Такими бувають, скажімо, картини змін природи, за якими стоїть робота часу, що змушує людину задуматися над суттю життя».

Іван ДЗЮБА
(з книги «Є поети для епох»,
Київ, «Либідь», 2011)
*   *   *
Подарована Іваном Дзюбою книга про Ліну Костенко є в бібліотеці «Кримської світлиці». Звертайтеся!

Ліна КОСТЕНКО
«ВЕЧІРНЄ СОНЦЕ, ДЯКУЮ ЗА ДЕНЬ!»
*    *    *
Люблю твій степ
 і подих твого степу.
Міраж кринички і міраж осель.
Поклавши крила на велику спеку,
Стоїть над степом сірий журавель.
Тут всіх було – і половця, і грека.
Віки замкнула на басовий ключ
Бандура степу, бурштинова дека
З голосниками гайдамацьких круч.
Громи рокочуть
 десь там на пониззі.
Люблю твій степ. Усе твоє люблю.
Мені самотньо, як в Червоній книзі
Останньому у небі журавлю.
*    *    *
Крилатий грім,
 вуздечка блискавиці.
Ліси пригнули голови д’землі.
Ущухли води і примовкли птиці,
Поснули в травах квіти й мотилі.
Ворона сіла на старенький бовдур,
Сидить, крилом обмахуючи одур.
У річці важко ходиться лящу.
Лепече листя, хочеться дощу.
*    *    *
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
Чому верба, від крапель
 кришталева,
Мені сказала: «Здрастуй!» —
 крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
*    *    *
В. Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор
 дивиться крізь пальці
На білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб
 в смарагдовій куфайці
Дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
У просвіт хмар показує кіно,
І десь на пні під сивою сосною
Ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
Колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.
*    *    *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
І за волошку в житі золотому.
За твій світанок і за твій зеніт,
І за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
За те, що вчора встигло оддзвеніти,
За небо в небі, за дитячий сміх,
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
Котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень,
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви.
*    *    *
Хтось є в мені, і я питаю:
 — Хто ти?
— Не знаю, — каже. –
 Може, хто в роду.
Мене водив під руку Аристотель
В якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
Писала вірші золотим пером.
Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, — невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.
*    *    *
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
І дика качка тоскно обминає
Рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
І озерявин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
І те гніздо лелече на стовпі.
Кудись ти ділась, річенька?
 Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають
 твої весни,
І світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими
 річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
Ідуть уздовж колишніх берегів.
*    *    *
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту.
Булана гривка навкосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цьвохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
Щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
Не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
В прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали,
А озирнулись на лоша.
*    *    *
Бродить спека, як хмільна опара.
Ціле літо грози і дощі.
Йде над лісом романтична хмара,
Наче Гамлет в чорному плащі.
Трави мруть, їм хочеться літати.
Вечір котить сонце по стерні.
Коні п’ють, забрівши у латаття.
Гарні коні. Білі й вороні.
*    *    *
Природа мудра.
 Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять
 мухоморчики –
Театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик
 в камізельці,
Застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться.
 Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
Повз гриб, що зветься
 Жаб’яча Губа.
Ідуть, ідуть, об шишки
 спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
З великим пензлем,
 у зелених капцях
Фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...
*    *    *
Дощ полив, і день
 такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький,
 кропив’яний,
Блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
Доганяє хмари у полях.
*    *    *
Я на планеті дерево людське.
Мене весь час підрубують
 під корінь.
*    *    *
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! –
Що так ніхто і не помітив,
Як човен далі не пливе!
Чи, мо’, наскочили на камінь?
Чи, мо’, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.

ХУТІР ВИШНЕВИЙ
В. Ц.

Там, за порогами, в степах,
Де землі щедрі і розлогі,
Сидять лелеки на стовпах
І ріллі дихають вологі.
Там що не впало – проросло,
Шляхи – як рокіт на бандурі,
Там як зривались чорні бурі –
Чорнозем тоннами несло, —
Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.
Якийсь зальотний самосій –
І той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам’яті твоїй
Той хутір все іще Вишневий.
Цвітуть іще ті вишняки,
За обрій стелиться пшениця,
І йде у школу навпрошки
Маленький хлопчик пішаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! –
По груди коням деревій.
А мати свій городець поле, —
Все ще у пам’яті твоїй.
А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город, і жито кволе,
І в річці висохла вода.
Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
Береться сіль до самих цямрин.
Земля – як панцир черепах,
Лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
Немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще стоїть,
Забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть –
Вона не втішиться, не звикне,
Що кінь в степу не заірже,
Що вже нема верби тієї,
Де мертвий хутір стереже
Могилу матері твоєї...
*    *    *
О як страшно і як назавжди,
Як навіки і на віки,
Ані зойкнувши, ні сказавши,
Йдуть на той світ наші батьки!
Ані зойкнувши, ні сказавши,
Лиш напившися горя вщерть, —
Як безвихідно, як назавжди
Відпливають вони у смерть!
*    *    *
На березі Прип’яті спить сатана,
Прикинувся, клятий,
 сухою вербою.
На березі Прип’яті – березі – на –
Ріки, що колись була голубою.
Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
Свистить йому вітер
 в дуплястому вусі.
Він скрізь по хатах
 понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство.
 Він тут імператор.
Той чорний реактор –
 і пекло, і трон.
Він спить на піску,
 підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
Вже вся Україна, вже вся Україна...
*    *    *
Після дощів смарагдова діброва,
На білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
Далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
І над стареньким комином лелека
Після дощу просушує крило.
*    *    *
Іду в полях. Нікого і ніде.
Півнеба захід – золото червоне.
Я йду, і одуд стежкою іде,
Моїх полів маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
І муравель над здобиччю міркує, —
Ледь я зміню дистанцію на крок,
Він перепурхне й далі чимчикує.
Я чую смутку пальці крижані.
Розрісся цвинтар. Груша постаріла.
Мабуть, людину десь на чужині
Отак би жодна пташка не зустріла.
І він іде, і я собі іду.
Йдемо удвох під вечір по стежині.
А він мені дудукає: ду-ду!
А далі яр і діти у ожині.
*    *    *
Чоловіче мій, запрягай коня!
То не кінь, а змій, —
 миготить стерня.
Доберемся за три годиночки
За стонадцять верст до родиночки.
Чуєш роде мій, мій ріднесенький,
Хоч би вийшов хто
 хоч однесенький!
Що ж це двері всі позамикані?
Чи приїхали ж ми некликані?
Ой, ти ж роде мій, роде, родоньку!
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда!
Двір занедбаний, Боже праведний!
Дев’ять день душа ще пручається,
А тепер вже десь призвичаїться.
Ту морквиночку, тую ж квітоньку
Не прополеш із того світоньку...
Люди згадують. Ми навідались.
От ми, родоньку, й перевідались.

СУВИД

Ми завжди проїжджаєм це село.
Ім’я у нього праслов’янське –
 Сувид.
Тут навіть хмари особливо
 сунуть –
Сутемна синь на бронзове чоло.
І хоч Стрибог на поїзд пересів,
І вже дахи струсились од соломи, —
Тут, за щитом смарагдових лісів,
Моїх жар-птиць
 блакитні космодроми.
Я забуваю сумніви і сум.
Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен,
 сувидських красунь,
Зі мною грають в піжмурки суниці.
Тут Сувид скрізь.
 Він ходить по росі.
Учора він прикинувся сосною.
То коней напуває у Десні,
А то як грім гуркоче за Десною.
І хто він – Сувид. Може, бог лісів,
Що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чує луни голосів
І хоче теж вгадати собі, хто ми?
Спасибі вам, двори і явори,
Що ви лице дали його розгледіть —
У тиші вод, у борознах кори,
У хмарі, що як профіль і як лебідь.
Здригнувся лось.
 Регоче браконьєр.
— Який там Сувид? – каже.
 — Все нормально.
Він — міф. Він — мох.
 Він — сутінь цих озер.
Його ніде на світі вже немає.
Неправда, є! Бо хто у небесах
На дощ поверне місяця рогами?
Хто після тебе пройде по лісах,
Вогонь притопче босими ногами?
Не може бути, щоб його — ніде.
Без нього людям суєтно і сумно.
І я гукаю: — Су-ви-де!.. – ви де?
— Ви де?.. Ви де?.. –
 відгукується Сувид.
*    *    *
Спинюся я і довго буду слухать,
Як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром
 клубочиться задуха,
І пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
Червоні ружі зблідли на виду,
Бо вже погналось перекотиполе
За літом – по гарячому сліду.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2012 > Тема "Душі криниця"