Версiя для друку Обговорити в форумi

Не лишилося вже нікого. Батька вбили, коли Володимир був шестирічним хлопчиком, бо Олексій Якович вдруге став у чергу за баландою, аби нагодувати сина, якого тримав на руках і у якого перша порція трав’яної юшки тільки ще більше розпалила голод. Вбили ударом по голові, залишивши малих дітей під опікою матері. Тоді ж померли від голоду сестрички Тоня та Марія. Ніна загинула у війну на пароплаві, в який влучив німець. Вона була медичним працівником. Сашка не стало вже за мирних часів. Відійшла у вічність і мати Агафія Григорівна.
Та, кажуть, немає нічого страшнішого, ніж пережити власних дітей. А їх було аж четверо: троє синів і дочка. Синів у квітучому віці, з тридцяти до сорока років, добила оковита, а доцю задушив її власний чоловік. Сидить у в’язниці і зараз, та кому від того легше? Померла й дружина Марія, мати його дітей.
Так Володимир Олексійович Чермошенцев лишився на світі без єдиної рідної душі. І хоча вже понад двадцять років як має іншу дружину, турботливу україночку Валентину, та все одно він так і не навчився більше посміхатися. Здається, погляд його гарних синіх очей постійно спрямований кудись у минуле, там його думки, почуття, а тут, серед нас, — лише тілесна оболонка. Та це лише здається, бо життя 85-річного вояка УПА ще не втратило сенсу, він небайдужий, принциповий та незламний, як і в молоді роки.
— Я тут, щоб пам’ятати і розповідати про далекі буремні часи, — зауважує Володимир Чермошенцев. — І я пам’ятаю усіх тих хлопців, які залишилися спати вічним сном під волинськими березами. Багато кого не перепоховано й досі. Побоююсь, що така доля спіткала і нашого курінного Юрка, хоча люди божилися, що поховають його за християнськими звичаями.
Пораненого Юрка ворог добив другим пострілом прямо у Володимира на руках, коли той намагався доправити курінного у безпечне місце. Не один і не два свідки далеких воєнних часів кажуть: то неправда, що радянські солдати вирушали в атаку і гинули з криком: «За Родіну! За Сталіна!», а ось найостаннішими словами вояків УПА завжди були «Слава Україні!». І свідок тому — мій співрозмовник. З ними на вустах помер і Георгій Чуйковський, котрого знали як Юрка.
Серед правд і неправд, якими люди різних переконань намагаються підкріпити свою позицію, продираюся до тієї нічим не прикрашеної правди, якою вже стільки років живе Володимир Олексійович і з якою він, етнічний росіянин із Поволжя, так і не розлучився, попри свою генетику та оточення (а це Крим і кримчани з притаманним для них світобаченням).
Так, то дійсно була війна і була взаємна ненависть тих, хто не хотів бачити свою Україну під чужим чоботом, і тих, хто вважав її, у тому числі і західний регіон, частиною Радянського Союзу, де люди мають жити за загальними законами, що встановлюються в Москві. П’ятнадцятирічний Володимир, який потрапив до повстанців випадково, через свою російську мову постійно ризикував бути «посадженим на кол» або з «виколотими очима». Такою перспективою погрожував його співвітчизникам один із повстанців, з яким зав’язалася у хлопця розмова на початку його лісового життя. «Хіба ж ми першими почали мучити вас, москалів? Хіба ж це ми прийшли на вашу землю? Це ви погнали наших людей сотнями тисяч до Сибіру. Скажи, де тепер моя жінка і малі діти? Скільки ви, москалі, на Україні, стільки й помирають наші люди від голоду та холоду. Тож буде під вами горіти наша українська земля!»
З невимовним страхом вислуховував Володимир цей монолог, добре усвідомлюючи, чим у будь-який момент він може скінчитися. А пізніше не забував ні на хвилину поради тих, хто одразу ж поставився до нього по-доброму: «Мовчи, бо твої балачки — то смерть твоя, кацапчук!». Ще б пак, Володимир розмовляв мовою, яка була неабияким подразником для повстанців!
Тож, повертаючись до сьогодення, маємо зазначити: мовне питання в Україні — це не просто умова комфортного проживання в ній представників українського і російського народів, панівна мова — це водночас і перевага цілої системи цінностей, це визначення переможця у рясно политих кров’ю змаганнях середини минулого століття, це і вшанована чи то попрана пам’ять тих, для кого Україна була понад усе. І чи справедливо, коли у такій ситуації диктують свою волю люди, які не люблять і ніколи не полюблять Україну, для яких вона і досі «нєзалєжна» і серця яких б’ються в унісон з кремлівськими курантами? Тож, коли депутати-кримчани роблять вигляд, що нічого цього не усвідомлюють, що йдеться передусім про гарантовані російськомовні анотації до ліків, хочеться звернутися до них із проханням: будьте милосердними, в українців, на відміну від вас, немає іншої держави, і не може автоматично ставати Росією будь-яка територія, на яку ступила нога росіянина чи того, хто себе ідентифікує з представниками цього народу. Хочеться просити, благати і переконувати, бо інший шлях для українського народу неприйнятний. Та чи здатен дослухатися до таких прохань, скажімо, Михайло Бахарєв, який кілька днів тому заявив по телебаченню: «Мы их кормим, а они нас учат, на каком языке нам разговаривать», а також наголошував на необхідності федералізації України? Чи то народний депутат В. Колесніченко, що розводився з приводу української «шароварщины», «хуторянства» та «пещерного национализма», і не посоромився зрештою оголити проблему: «Вам в слове «русский» слышится «Россия»? Ну звісно, що не «Америка» і не «Китай»!
А ось у Володимира Чермошенцева свої асоціації  і зовсім інший хід думок.
— То невже ми, росіяни, такі нікчемні люди, що не можемо допомогти українцям побудувати свою державу? — знову і знову повторює він. — У кожного народу має бути своя держава. То хіба в Україні немає вже щирих українців і всі вони сплять під березами?
Ще не виросла на той час береза для Володимира Черемошенцева (сподіваюся, немає її й досі), хоча він, згодом вже повноцінний вояка УПА, кулеметник, який дав клятву і діяв згідно з нею, потрапив у полон і фактично не мав шансів вижити. В управлінні НКВД його катували, ламали ребра, руки, виривали нігті обценьками, про це і зараз несила згадувати. Та Джура (псевдо Володимира), приходячи до тями після чергових тортур, розмірковував про втечу, хоч, на перший погляд, це здавалося неможливим. Але ж йому вдалося втекти з німецького табору, звідки хлопчину разом з іншими полоненими ганяли на щоденну каторгу — на виготовлення з вугілля коксу. Тоді він, тринадцятирічний підліток, зовсім заслабнув і його помістили до спеціального табору, де перебували хворі, а вартові їх особливо не пильнували — на що такі здатні? Кілька днів після втечі Володимир просидів у будці разом із собакою, яка охороняла табір і няньчила саме своїх цуценят. Вона виявилася значно добрішою за своїх господарів. Потім хлопчина вирушив з Німеччини пішки додому. Назавжди запам’яталася чешка «мама» Надя Заградник, у якої з тиждень прожив на горищі. А закінчилося все зустріччю із повстанцями і новим полоном, що не міг навіть йти в порівняння з попереднім, німецьким. Але Володимиру, зовсім юному, до безтями хотілося жити, і він ризикнув. Під час чергового допиту визвався показати криївку, яка насправді вже давно не була задіяна повстанцями. А поки енкаведисти в цьому переконувалися, юнак,  влучивши момент, кинувся у лісову хащу і втік.
Нелегкою була дорога до Криму, бо до Росії добратися він не сподівався, а в Криму на нього чекала матуся. Згадував, як вона, втративши чоловіка і працюючи поштарем, з роботи поверталася ледь живою — мусила носити пошту у п’ять чи шість сіл. І хоч заробіток був жалюгідним, та все одно голодна смерть, як вдома на Поволжі, їм більше не загрожувала. Та, закінчивши початкову школу в нинішньому с. Поштовому Бахчисарайського району (нібито перейменованому на честь матері!), Володимир вже пішов на свій хліб — почав пасти сільське стадо. І так тривало до самої війни, аж доки не побавились вони з товаришем гранатою, яку сприйняли за батарейку. Коли «батарейка» зашипіла, Володимир щосили кинув її подалі від себе, а там були німці. Ось і довелося втікати, куди очі дивляться, рятуючись від розправи.
І коли то воно все було? Володимиру здавалося, що дуже-дуже давно. Й хотілося думати, що вдома на нього чекають відпочинок і безпека. Та де там! Він нібито знову і знову чув, як енкаведисти називають його зрадником, здавалося навіть, що такої думки про нього й сусіди і що хтось із них раптом запитає: «А де ти був, хлопче, увесь цей час?». Ось якби він мав хоча б паспорт чи якесь посвідчення, то міг би повернутися до активного життя і позбутися цих думок, а так доводилося перебувати в становищі нелегала. Довго тривати це не могло — треба було налагоджувати «стосунки» із державою і жити далі. Володимир усвідомлював: задля цього доведеться дечим пожертвувати. І якщо навіть це тюрма, то краще потрапити туди за крадіжку, ніж за те, в чому раніше чи пізніше його можуть звинуватити.
Разом з товаришами він цілком свідомо пробрався до колгоспного виноградника і навіть зітхнув з полегшенням, коли його схопили. Бо хіба ж він міг очікувати, що ні за що, ні про що одержить десять років ув’язнення? Так і опинився Володимир Олексійович  в Росії на лісоповалі. Мало хто із шестисот кримчан, одягнених відповідно до місцевого клімату, зміг витримати випробування сорокаградусним морозом. Люди мерли як мухи. А Володимир Чермошенцев витримав і це, чесно заробляючи щодня свої 300 грамів хліба, які можна було одержати лише виконавши встановлену норму. Перш ніж до його рук потрапила електропилка, були жилка, боян, змійка, та разом з електропилкою і норма збільшилась вп’ятеро.
Так тривало сім років. Аж до смерті Сталіна. Але і потім хорошого було мало. Про найважливіше у своєму житті мусив мовчати, аж до здобуття Україною незалежності. Щоправда, намагався передати свої переконання синам, та в школі їх навчали зовсім іншому. Можливо, тому і тягнулися вони до чарчини, що не уживалася батькова правда з офіційною, а ще грішить Володимир Олексійович на татарську хату, яку купив для своєї родини в Бахчисараї: ймовірно, жалкували за нею колишні хазяї і навіть проклинали тих, кому вона дісталася...
Та як би там не було, Володимир Олексійович ні про що не шкодує. Він називає себе українцем і бандерівцем, пишається грамотою, якою на честь 85-річчя нагородило його керівництво КУНу. Ось тільки ні-ні — та й зірветься з його вуст сповнене болю: «Хіба ми повинні бути ворогами!» Бо насправді Володимир Чермошенцев не зрадив свого російського народу, це його зрадили ті, хто виступав і продовжує виступати від імені росіян і з чиїми словами та діями важко погодитися людині, яка намагається жити по совісті.

Тамара СОЛОВЕЙ

Володимир Олексійович Чермошенцев у редакції «Кримської світлиці»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Українці мої..."