Версiя для друку Обговорити в форумi

Закон про депортованих

Кажуть, жити в епоху змін — це для пересічної людини неабияке випробування. Приблизно те ж саме можна сказати і про передвиборний період. Верховна Рада, яка у тому ж складі мріє залишитися назавжди, поспіхом ухвалює непродумані, а іноді й ризиковані чи шкідливі закони за принципом: після мене —  хоч потоп, і в надії, що бодай це «після мене» настане не скоро, й тоді все якось залагодиться. І ніхто не зважає на людей, збурених законом про засади мовної політики в Україні, а на черзі — прийнятий 20 червня у першому читанні закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою».
Чи актуальний він сьогодні? Вже двадцять років, як актуальний! А чи працювали над ним ретельно, з урахуванням усіх життєвих реалій, і чи вписується він у рамки можливостей нашої держави, якщо розглядати його економічну складову? Думаю, що на сьогодні це законопроект-мрія, та ще й рожевого кольору, який поміж тим викличе у суспільстві чимало потрясінь.
Депортованим громадянам та їхнім нащадкам цим законом обіцяється наступне: відшкодування проїзду до Криму та провезення майна, надання одноразової допомоги, безкоштовного житла або, за бажання, землі для його спорудження, земельних ділянок для сільськогосподарської діяльності тощо. Та найпроблемнішим моментом є такий: «Вилучені внаслідок депортації будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок не зайнятий, а майно збереглося) повертаються депортованій особі або її спадкоємцям натурою. У разі відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна». По-перше, незайнятого житла сьогодні практично не існує в природі, в іншому разі, якщо за ним ніхто не доглядав останні майже 70 років, воно давно перетворилось на руїни. Те ж саме можна сказати і про майно. І як довести, кому належало те чи інше майно 70 років тому: показавши пальцем на те, що сподобалося? Колись до нашої оселі підійшла стара татарка і почала у грубій формі розпитувати, чи добре нам живеться в татарській хаті, до речі, побудованій у 1959 році. Та і як можна визначити вартість нерухомості, яка колись належала депортованим громадянам, тієї, що безліч разів ремонтувалася, оновлювалася і яку вже неможливо уявити в первинному варіанті? Переконана: це безмежне поле для зловживань, судової тяганини, міжнаціональних та внутрішньо національних (бо чим гірші ті, чиє майно не збереглося, тож оцінці і відшкодуванню не підлягає?) конфліктів. Складається враження, що виникне необхідність у створенні спеціального органу, який займатиметься виключно цими питаннями. Бо відомі приклади, коли і до ухвалення закону люди завалювали судові інстанції заявами щодо повернення батьківського майна і доходили до Страсбурга, до речі, люди не бідні, котрим держава безкоштовно надала комфортні квартири, яких не мали їхні батьки.
Важко собі уявити цивілізованим і «велике переселення» народів, яке розпочнеться внаслідок пункту закону, що передбачає повернення висланих та їхніх нащадків для постійного проживання саме в той населений пункт, де вони жили до війни. Цілком імовірно, що більшість депортованих виявиться жителями Сімферополя та Південнобережжя, навіть якщо це і не зовсім так. Та й в будь-якому разі доведеться вивільняти місце в густо населених районах, порушуючи права інших людей, які там живуть і не мають перед кримськими татарами жодної провини.
І важко сподіватися, що це когось зупинить, бо право на повернення довоєнної топоніміки кримськими татарами активно просувається в життя вже сьогодні, ще до ухвалення закону. І розглядають вони його значно ширше, ніж це передбачено. В документації, підготовленій у Меджлісі, місто Сімферополь вже перетворилося на Акъмесджит, хоча офіційно цієї назви не було ні до війни, ні до революції. З відповідним клопотанням звернувся Меджліс і до голови Ради міністрів Криму А. Могильова, який теж не побачив сенсу у перейменуванні, що, до речі, обійшлось би в досить солідну суму (путівники, географічні карти, розклад руху потягів і літаків, печатки, штампи і багато-багато іншого).
Законом передбачені також «умови реабілітації депортованих осіб» (якщо в абсолютному смислі про таке взагалі доцільно говорити через 70 років після завдання їм моральної та матеріальної шкоди). Бо колишні діти перетворилися на літніх людей, у яких взагалі не обходиться без проблем зі здоров’ям. А щоб його підтримати (і це слушно), депортовані особи одержуватимуть безкоштовні путівки для відпочинку і лікування в санаторно-курортних закладах. А пенсія їхня зросте через те, що роки, проведені в місцях спецпоселення, для перерахування пенсій будуть обраховуватись у потрійному розмірі. До цього додадуться 50-відсоткова знижка вартості комунальних послуг, твердого палива, газу, квартплати та ліків, що відпускаються за рецептом. Матимуть депортовані громадяни й інші пільги, зокрема позачергове влаштування до закладів соціального захисту, хоча знов-таки не варто забувати, що при цьому черга і час очікування для інших громадян суттєво зростуть і становище їхнє погіршиться.
Тож, надаючи преференції одному народові (про греків, німців, болгар та інших депортованих не згадую — вони навряд чи матимуть до держави суттєві претензії), доведеться обмежувати в правах решту кримчан. Звісно, що якби хоча б частину цих зобов’язань взяли на себе правонаступниця Радянського Союзу — Росія чи то країни, де залишили свої матеріальні надбання депортовані громадяни, ситуація б пом’якшилася. Але ж за злочини сталінізму доведеться розплачуватись ні в чому не повинним українцям, на яких відшкодування збитків депортованим ляже тяжким тягарем, оскільки виплати і компенсації здійснюватимуться державним коштом, а у бюджеті немає копійчини навіть на відшкодування проїзду для інвалідів і на пільги щодо оплати комунальних послуг інвалідам першої групи — теж. А тепер про поліпшення життя, я б навіть сказала: про зменшення страждань найзнедоленіших у осяжний період можна навіть не заїкатися, оскільки відновлення прав депортованих стане пріоритетним, а грошей у казні від цього не збільшиться. Коли повідомляють по телебаченню, що проведення «Євро-2012» обійшлося кожному українцеві у 2 тисячі гривень, мимоволі замислюєшся: а у скільки ж обійдеться ця нова програма, враховуючи, що основний тягар припаде на кримський бюджет?
І хоча факт ухвалення цього законопроекту не дуже рекламується, у багатонаціональному суспільстві вже відчувається певний спротив. Зокрема, знову починає розкручуватися ідея, яку озвучив два місяці тому лідер українських комуністів і яка, здавалося б, на той час викликала всезагальне обурення. А тепер знов-таки читаємо в кримській пресі: «Неплохо было бы разобраться с тем, можно ли считать несправедливо депортированными тех высланных из Крыма татар, которые на самом деле принимали участие в боевых действиях и карательных операциях на стороне фашистской Германии?»
А чи випадково поряд з фотографією двічі героя СРСР Амет-хана Султана на кількаметровій висоті у Сімферополі з’явилася свастика?
Поцікавилася думкою щодо законопроекту пересічних громадян.

Ольга Біляченко, підприємець, 53 роки, українка:
— Гадаю, що одні і ті ж самі пункти закону не можна поширювати на депортованих осіб і їхніх нащадків, які народилися значно пізніше. Взагалі ж внаслідок війни та сталінізму постраждало дуже багато людей. Відшкодовуючи збитки одним, не треба забувати тих, що стали жертвами сталінських репресій, голодоморів, і поліпшення становища одного народу за рахунок цих людей вважаю неприпустимим. Взагалі трагедію кримських татар доцільно було б розглядати в контексті політичних репресій в цілому. А ще треба подумати, чи під силу Україні виконати такі зобов’язання, чи спочатку її потрібно вибудувати, справедливу, заможну, в якій всі дотримуються Конституції. Щодо топоніміки, то за радянськими назвами, думаю, ніхто не пошкодує, а ось маючи намір перейменувати Сімферополь, треба поцікавитися думкою ще й інших людей, які тут живуть. Взагалі ж, ухвалення цього законопроекту вважаю своєрідним хабаром для кримськотатарського народу, як і мовного — для росіян.

Ніна Тюряєва, 85 років, росіянка:
— На початку війни ми жили у Свердловській області. Наша вулиця носила ім’я Тараса Шевченка. І ніхто з її жителів, як і з сусідніх вулиць, кого забрали на війну, додому не повернувся. Загинуло і двоє моїх двоюрідних братів. То було велике горе, яке зачепило усіх. Пам’ятаю, як до нас привозили евакуйованих прибалтів. У когось із них була в руках торбинка, а у когось — нічого взагалі. А десь лишилися дім і майно, за які потім ніхто нікому не повертав гроші. Війна стерла з лиця землі чи не третину сіл Білорусії, і ніхто за це теж не відшкодовував збитки. А яких поневірянь зазнали ті, кого вивезли батрачити до Німеччини! Тож, думаю, ці питання треба вирішувати по справедливості, не лише на користь одного народу. До речі, може статися й таке: держава візьме на себе певні зобов’язання, як у випадку із дітьми війни, а виконувати їх їй буде не під силу. І за усім цим — протестні акції, судові позови, соціальна напруга.

Валерій Басиров, 63 роки, із українсько-кримськотатарської родини:
— Звичайно, депортація — це нонсенс, і в цьому питанні треба назавжди поставити крапку, тим більше, якщо ми хочемо жити в правовій державі. А тепер щодо окремих пунктів програми. У людини така природа, що вона завжди хотітиме більше, ніж має. І якщо хтось отримає відшкодування, то цього захочуть й інші, хто, можливо, не матиме такого права. Думаючи про свій народ, автор законопроекту не подумав про тих, хто живе поряд, про те, що люди пересваряться між собою. Тепер  щодо вибору місця проживання та повернення житла... Народився я на Уралі, і якщо майже через 60 років туди поїду, то ніхто мене там не чекатиме, ніхто не поверне або ж не надасть мені нове житло.
Всього треба добиватися власною працею, а не розраховувати на державу, бо навіть при великому бажанні такі витрати їй просто не під силу. І ухвалити такий закон, це все одно, що пообіцяти людям, що вони житимуть при комунізмі. А ще б не хотілося, аби політики використовували народи і стравлювали їх.

Кримська татарка Наджіє прокоментувати закон відмовилася. Вона розхвилювалася і ледь не розплакалась, та висловила побоювання, що його все одно не приймуть.

А делегат Курултаю Заїр Смедляєв законопроект вважає недостатньо радикальним, «таким, який би влаштовував усіх». Виявляється, свого часу він був ухвалений Верховною Радою і заветований Президентом Кучмою. А тепер Заїр-ага побоюється, що якщо закон і приймуть, з нього можуть вилучити найсуттєвіше.
— Хотілося б не поневірятися, благаючи виділити мені землю, і одержати те, що належало моїм предкам. Сьогодні в будинку моєї бабусі — школа. І від дідусевого земельного паю у колгоспі ніхто не відмовлявся. Треба встановити вартість певної земельної одиниці і виплачувати людям компенсацію. Ми, звичайно, не хочемо відбирати гроші у пенсіонерів і віддавати їх кримським татарам, але кошти в Криму і без того є, ними просто треба розумно розпоряджатися. Є і земля. На жаль, цей закон не враховує, що ми втратили свою державність, в ньому не прописано навіть гарантоване представництво кримських татар у владі.
А досвід повернення майна господарям вже існує. Для цього варто розглянути ситуацію в країнах Балтії. Там 70–80% власників повернули їхнє майно, лише 7% їх знайти поки що не вдається. А люди, які живуть в чужих квартирах і користуються чужими речами, мають бути готовими до того, що це колись скінчиться.

Свою думку щодо законопроекту озвучив у пресі й директор Інституту країн СНД одіозний Костянтин Затулін. Він заявив:
— Этот закон, вместо того, чтобы примирять и снимать проблему депортированных народов, взвинчивает ее во много раз, создавая вместо этого проблему большинства и его самочувствия на Крымском полуострове. Этот закон предоставляет привилегии, которые будут поводом для многочисленных скандалов и конфликтов на самом разном уровне.
Костянтин Затулін у зв’язку з цим теж наводить приклад країн Балтії, де було вирішено повернути майно емігрантам, від чого постраждало дуже багато людей.
— Достаточно вспомнить судьбу Вии Артмане, которая умерла не так давно: ей фактически пришлось встречать свою старость на улице. Абсолютно не имея отношения ни к каким репрессиям, она была выселена из квартиры, которую занимала в течение всей жизни.
Тож якого можна дійти висновку? Звичайно, закон потрібен, і з цим не можна зволікати, допоки всі ми не станемо багатими і щасливими, якщо дійсно хочемо підтримати громадян, котрі зазнали страхіть депортації і яких дедалі лишається менше і менше.
Зауважмо, що серед виселених із Криму народів кримські татари зазнали найбільших моральних збитків, бо ні греки, ні вірмени, ні болгари, ні німці не одержали тавра народу-зрадника, яке й досі пече серця тим, чиї батьки і діди гинули на фронтах Великої Вітчизняної, як і тим, чиї рідні лишилися лежати непохованими на великих просторах Росії, через які товарняк поспішав на далеку чужину. Воно пече серце кожній людині, котра прагне правди і справедливості, особливо, якщо спостерігала, як в Криму витравлялася пам’ять про цей народ і створювався йому стійкий негативний імідж.
Тому все, що стосується моральної частини питання, має негайно бути узаконено. Йдеться про визнання Україною фактів депортації народів та національних меншин незаконними і злочинними, про реабілітацію цих народів і наміри стосовно відновлення їхніх прав.
Але щодо матеріальної частини питання — не все просто. У першу чергу треба подбати про поліпшення життя тих, хто реально зазнав депортації, нехай передбачені законом пільги хоч трішки поліпшать і продовжать їхнє життя, від цього держава не збанкрутує. Решта ж пунктів програми має виконуватися поетапно, з урахуванням реальних можливостей, а також потреб та статків кримськотатарських родин і поширюватися лише на нащадків, що народилися в місцях депортації (можливо, не в повному обсязі). Від ідеї щодо повернення або відшкодування житла і майна доцільно відмовитись, аби запобігти конфліктам, які не йдуть на користь жодному народові.
І слід пам’ятати: національне питання надчутливе і розглядати його корисливим оком або ж торкатися брудними руками неприпустимо, бо хліб одразу ж перетворюватиметься на камінь.
Треба пам’ятати й інше: відновлення прав депортованих не є кінцевою метою кримськотатарських політиків, які тримають курс на створення національної автономії, як і регіональна російська мова — лише сходинка для росіян на шляху до здобуття нею державного статусу, і це теж не є їхньою кінцевою метою... Чи не забагато спокус і ризиків?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Крим - наш дім"