Версiя для друку Обговорити в форумi

Долі людські...

(Закінчення. Поч. у № 29)

Марія відчула удар в голову і гострий біль в руці. І тут же знепритомніла. Удосвіта розгорівся новий бій. Разом з іншими старший сержант Байда знову відбивала люті атаки ворога, відмовившись відправитися в госпіталь. Але через декілька днів їй стало гірше: рани нили все сильніше, піднялася температура. Незважаючи на протести, командир наказав негайно відправити Марусю до госпіталю в підземній штольні. На лікарняному ліжку й дізналась, що їй присвоєно звання Героя. У Севастополі вже йшли вуличні бої. Захисники мужньо відстоювали кожну п’ядь рідної землі. Маруся, беручи участь в цих найостанніших боях, була контужена. Евакуюватися на катері не вдалося. Пішли на Кавказ останні кораблі. Палахкотіло біле місто, захоплене ворогом. Піднебесся вдень закривалося димом, а вночі освітлювалось пожарищами. На 35-й батареї в Камишовій бухті зібралися останні захисники — і живі, і мертві. Рятуючись від обстрілу, спускалися з обривистих скель до моря, ховалися серед каміння, по гротах. Бійці групи Марії Байди намагалися прорватися в гори до партизан, але безуспішно. Їхня група пробралася уздовж берега мало не до самої Балаклави.
На дванадцятий день після капітуляції всі вони разом з тяжкопораненою Марією були оточені і потрапили в полон у районі 35-ої батареї на Херсонесі. Багато хто з них, не бажаючи здаватися в полон, застрелився. З жахом згадувала Марія Карпівна майже три страшні роки в полоні. Чого натерпілася — передати неможливо. І побої, і тортури, і димлячі печі крематоріїв, і німецькі вівчарки, що рвуть людей, і хвороби, і муки, яких не перелічити. Багато полонених знали Марусю Байду, але ніхто не видав. Вона ховалася під ім’ям Марії Іванової. Перебуваючи в полоні, трималася мужньо і стійко. Німці ходили з її фотографіями на листівках по сімферопольській в’язниці. Для маскування якомога більше бинтувала обличчя. Не видав і солдат з її дивізії, що здався на милість ворогові і був призначений за зраду в тюремні охоронці. Знайшовши хвилинку, лише і встиг шепнути: «Сьогодні жінок визначатимуть в табори, постарайся виїхати з ними, а то пропадеш». Це була єдина можливість залишитися в живих, і Маруся нею скористалася. Почалися поневіряння по фашистських «фабриках смерті»: українська «Славута», польський «Равенсбрюк»... По дорозі дві жінки втекли. У покарання за це кожна десята з ешелону була розстріляна. Маруся виявилася в своєму ряду дев’ятою. Пройшла Марія Карпівна і концтабір для військовополонених «Славута». Тут вона познайомилася з жінкою із Сімферополя Ксенією Кареніною, і їм вдалося зв’язатися з табірним підпіллям, завдання якого вони виконували. Кілька разів у «Славуті» Марусі загрожувало викриття. Потім були концтабори в Рівному і Любліні.
Коли згадувала пізніше ті події, Марії Карпівні здавалося, що ні в одному таборі конвоїри не звірствували так, як у Рівному. Тривала далі і боротьба за життя в умовах концтабору. У Рівному в’язні, накривши ковдрою, задушили медсестру, що лежала на нарах поряд з Марусею. У кишені зрадниці знайшли список комсомольців і комуністів, в якому було і прізвище Марії. Ніде вона не була так близька до загибелі, як тут. Смерть знову впритул наблизилася до неї, але наша землячка і цього разу її обдурила. Вночі Марусі вдалося перебратися з табору військовополонених в табір для цивільних, звідки людей відправляли в Третій рейх. Як безкоштовну робочу силу Марусю відправили до Австрії. На якійсь станції «остарбайтерів» висадили, пересортували, повісили номерки і продали заможному бауеру, на якого довелося працювати. Але незабаром, дізнавшись по «табірному телеграфу», що фашисти повісили Ксенію в Шепетівці, Марія ледве не заколола вилами бауера. За це її відправили до табору в районі Зальцбурга, де працювала на лісоповалі в Австрійських Альпах. Пробула там майже рік. Брала участь в інтернаціональній групі табірного Опору. За доносом провокатора була заарештована гестапо Зальцбурга. А там пощади не чекай. Допитував сам начальник гестапо. Почався допит по-німецьки, а закінчився по-українськи. Гер (пан) начальник був родом з України. Виходило, що земляк... Спершу «земляк» вибив Марусі зуби. Але нікого з товаришів Маруся не видала. Потім почалися витончені тортури.
Її ув’язнили, посадили в цементному підвалі, який поступово заповнювали крижаною водою, а потім виводили до каміна, що горів. Тортури холодом і жарою були нестерпними, але Маруся мовчала і нічого катам не сказала. А потім повалилася з крупозним запаленням легенів. Дні і години гітлерівського Третього рейху були полічені. Радянські війська тіснили ворога зі сходу, звільняючи народи Європи від фашистського рабства. А з заходу наступали союзники — коаліція Другого фронту. З полону Марія Байда була звільнена американськими військами 8 травня 1945 року. Американські солдати, що звільнили в’язнів гестапо Зальцбурга, винесли її з камери напівживою і лікували в американському польовому шпиталі. Потім були зустріч з представниками радянського командування і довга дорога на Батьківщину, — розорену, спалену, змучену недугами і голодом. У Джанкой повернулася в 1945 році. Навіть рідні і близькі не відразу її впізнали. Табірні муки не пройшли дарма. У Марусі були туберкульоз і ще купа хвороб. Але вона була молода, і так хотілося жити! Незабаром вийшла заміж за Елісєєва Степана Федоровича. (Один з його братів, Олексій Степанович, працював фізруком в СШ № 1). У 1946 році народився син Анатолій, а потім дочка Жанна. Перші чотири післявоєнні роки пройшли на лікарняному ліжку. Протягом року перенесла три складні операції. Різали і латали її лікарі, витягуючи осколки після старих поранень. Вони не вірили, що Маруся житиме. Але вона вижила, всім смертям на зло. Як кажуть в народі, вона, напевно, дійсно народилася в сорочці. До 1950 року працювала офіціанткою в ресторані біля залізничного вокзалу, на розі вулиць Дзержинського (у роки окупації її називали Вокзальна) і Кримської. (На його місці зараз перукарня «Попелюшка» і бар-ресторан «Царське подвір’я»). Але був ще і досить складний період перевірки «компетентними» органами. П’ять років після війни, поперемінно з лікуванням, проходила перевірку на «благонадійність». Перевіряючих більш за все цікавило питання, як же їй вдалося пройти пекло фашистських концтаборів і залишитися живою. ДПУшники попсували їй немало крові і нервів. Виклики в кабінети слідчих різних рангів у будь-який час доби, допити, недовіра.
І це при тому, що багато хто з них прекрасно знав легендарну біографію Героїні. Врешті-решт «повірили», переконавшись в її чесності, вірності радянським ідеалам і принципам, але спостереження тривало до 1951 року. Тоді її востаннє викликали в ДПУ, показали титульний аркуш з концтабору з її фотографією, зняли відбитки пальців і, нічого не пояснивши, для чого і навіщо, відпустили. Про це дізнався один з командирів Марії Карпівни, з яким вона воювала на Перекопі у вересні 1941 року. (Можливо, це був сам Павло Батов, двічі Герой Радянського Союзу, командувач оборони Перекопу в 1941 році). І пішов з нею по інстанціях, дійшовши до Кримського обкому партії. І лише тоді Батьківщина не «забула» про подвиг відважної розвідниці. Марії Карпівні Байді нарешті була вручена заслужена в період оборони Севастополя винагорода – медаль «Золота Зірка»         (№ 6183) Героя Радянського Союзу і орден Леніна. У 1951 році її прийняли в компартію. Потім переїхала в Гурзуф, а через деякий час — до Севастополя. Працювала в системі громадського харчування. Про подвиги Марії Байди знову дізналася вся країна, вона стала популярною і улюбленою. Незабаром Севастопольський міський комітет партії доручив Марії Карпівні відповідальну справу — направив керувати Палацом Одруження. У той час по всій країні запроваджувалася нова радянська обрядовість. Починали створювати сім’ї діти тих воїнів, які склали голови по всій Європі, звільняючи народи від фашистського рабства. Марія Карпівна сприяла появі звичаю покладати квіти до пам’ятників загиблим воїнам. З 1961 до 1987 року вона завідувала Севастопольським міським РАГСом, з’єднуючи законним шлюбом тисячі закоханих сердець. За час роботи вона дала напуття і вручила свідоцтва про реєстрацію шлюбів приблизно 60000 молодих пар, зареєструвала понад 70000 новонароджених. На її честь на будівлі РАГСу Ленінського району Севастополя встановлена меморіальна дошка. Севастопольці й донині знають і пам’ятають Марію Карпівну не лише як скромну трудівницю, дбайливу матір і бабусю, але й активну громадську діячку. Ця жінка з добрими очима, котра багато що пережила і вистраждала, добре знала, якою ціною дістався мир країні. Марія Карпівна Байда неодноразово обиралася депутатом міської ради Севастополя, депутатом Верховної Ради СРСР. Багато років Марія Карпівна була секретарем Радянського комітету ветеранів війни (СКВВ), де головою був двічі Герой Радянського Союзу Павло Батов. Ім’я Марії Байди було присвоєне піонерській дружині СШ № 36 міста Севастополя. У 1976 році рішенням Севастопольської міської ради Марії Карпівні Байда присвоєно звання «Почесний громадянин міста-героя Севастополя». Вона також Почесний громадянин Автономної Республіки Крим. Жодна значна подія в Севастополі не проходила без її активної участі. Марія Байда постійно зустрічалася з трудовими колективами, молоддю і школярами. Бувала у військових частинах і на кораблях Чорноморського флоту. Відвідувала мітинги на місцях боїв другої оборони Севастополя. Була ініціатором створення меморіалу на місці 35-ої батареї. «Чому ми святкуємо і відзначаємо лише наші перемоги? — роздумувала Марія Карпівна. — Чому пам’ятники звикли ставити лише там, де гнали ворога, ставили прапори? А перемога севастопольська народжувалася ось тут, де вмирали». Про легендарну героїню створено в різні часи декілька документальних кінофільмів. Гостями жінки-героїні було багато відомих людей: політичні діячі, письменники, космонавти, артисти. Вже в роки Незалежної України Марія Байда зустрічалася з командувачем Чорноморського флоту Касатоновим і Президентом України Леонідом Кучмою. Леонід Данилович вручив Героїні орден Богдана Хмельницького і вносив пропозицію про присвоєння Марії Карпівні Байді звання Героя України. Це зробити і зараз не пізно!
Пішла з життя Марія Карпівна Байда 30 серпня 2002 року і похована на цвинтарі Комунарів у Севастополі з військовими почестями. 20 вересня 2005 року було прийнято рішення присвоїти Севастопольському дитячому парку в районі вулиці Одеської назви «Комсомольський парк імені Героя Радянського Союзу Марії Байди». Її ім’я висічене на плиті Меморіалу «Героїчним захисникам Севастополя», що одержали звання Героя Радянського Союзу за оборону Севастополя в 1941-1942 роках.
З фотографії дивиться красиве миловидне обличчя. На плечах — мережива великого білого коміра, сплетені воєдино, немов епізоди Великої долі. Про це красномовно свідчать нагороди на грудях відважного бійця і просто прекрасної жінки, серед яких особливе місце займають медалі «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу і «За відвагу», а також ордени Леніна, Вітчизняної війни 1 ступеня і багато інших винагород. Не владний час над душевною красою. Природа щедро обдарувала Марію Карпівну не лише жіночою красою і статтю, але і доброю душею, і чуйним характером, і працьовитістю. А головне — силою волі і сміливістю. Перефразувавши слова Костянтина Симонова, про неї можна сказати: «Є жінки в кримських селищах». Навіть читаючи в оригіналі вірш фронтового кореспондента, письменника і поета, який писав репортажі в газеті «Червона Зірка» під час оборони Криму і Севастополя, складається враження, що написані вони саме про нашу землячку.
Зараз у Севастополі живуть внуки і правнуки Марії Байди. У Джанкої до недавнього часу жила рідна сестра Марії Карпівни — Наталія. Зараз в Джанкої живе двоюрідний брат Марії Карпівни — Анатолій Данилович Байда, який працював головним інженером і директором заводу ЗБВ. Він дбайливо зберігає газети і книги про свою знамениту сестру і люб’язно надав інформацію про сім’ю Героїні і фотографію з особистого домашнього архіву. Анатолій Данилович Байда давно займається вивченням родоводу своєї сім’ї і вважає, що їхній рід походить з часів знаменитого козацького отамана, князя Байди-Вишневецького. Напевно, інакше і не може бути! Козацькому роду нема переводу!

Віктор ТУРЧИН,
краєзнавець
м. Джанкой

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Українці мої..."