Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Колись Михайло Коцюбинський сказав, що перш, ніж бути українцем, слід бути європейцем. Сьогодні, говорячи про творчість відомого українського актора Богдана Ступки, багато хто згадує Михайла Чехова, Соломона Михоелса, Веніаміна Зускіна — і майже нікого з українців. Хіба що Амвросія Бучму, та й то більше тому, що він свого часу теж, як і Ступка, прекрасно грав Миколу Задорожного. І тут треба зазначити, що Богдан Ступка і природою свого таланту, і якістю своєї творчості — актор не український, а європейський.
Ми зустрілися з Богданом Сильвестровичем Ступкою в Києві, в театрі імені Івана Франка, в гримерній артиста. І розмова наша почалася з його родоводу, з витоків, з того, як усе починалося.
— Я народився 27 серпня 1941 року, під Львовом, у місті Куликові, — згадував Богдан Ступка. — Навчався у Львові. Батько мій співав у хорі Львівського оперного театру, дядько був солістом, і, можна сказати, що я ріс в оперному театрі. З 7 років ходив до нього і настільки захопився театром, що приходив додому, переодягався в якісь костюми і починав співати. Зі слухом у мене було дуже кепсько: ведмідь на вухо наступив, а мені так хотілося співати! Я всіх своїх шкільних друзів водив безплатно в оперний, вони теж «хворіли» театром. Вдома ми ставили «Фауста». Лаштували сцену, занавіс, з пластиліну виліплювали фігурки Фауста, Маргарити, Мефістофеля. І співали за них. Мій друг Богдан співав гарно, а я вив. Але вив натхненно! Сусіди навіть писали в домоуправління, вимагали, аби я припинив співати за стіною.
Коли Богдан закінчив школу, він хотів вступати до Київського театрального інституту. Але мати сказала: — Вистачить нам одного артиста!
В ті роки Микита Сергійович Хрущов кинув клич: «Хімія вирішує все!». І Богдан пробував вступити до політехнічного інституту на хімічний факультет. Потім почав працювати в астрономічній обсерваторії лаборантом-обчислювачем по перемінних зірках. Робив фотографії зірок і обчислював відстань між ними. Був він юнаком допитливим і якось ухитрився поставити світилу астрономічних наук Амбарцумяну сакраментальне запитання:
— Кому потрібна ця астрономія? Для чого писати дисертації, коли всі зірки давно відкрито, вивчено, підраховано?!.
Амбарцумян відповів:
— Юначе! Людина відрізняється від тварини тим, що вона інколи дивиться на небо.
І астрономом Богдан не став.
Усе вирішив, як часто буває в житті, випадок. Зустрів знайому, вона спитала:
— Чому ти не вступаєш до театрального інституту? Одного хлопця виключили із студії, є місце.
І Богдан терміново почав готуватися.
— Я вчив вірші, байки. Взяв монолог Гамлета, причому російською мовою, українською не знайшов. А по-російськи я тоді розмовляв дуже й дуже погано, — розповідає Богдан Сильвестрович. — Прийшов складати екзамени. Читаю байку — сміються. Монолог Гамлета продекламував якоюсь скоромовкою, сказали: «Досить! Заспівайте!» — Я затягнув басом «Взяв би я бандуру...» Морщаться. «Затанцюйте!» — Ось тут я був король. Як я танцював, Боже мій, рок-н-рол Елвіса Преслі!.. Нам тоді забороняли, а ми все одно танцювали, тому що заборонений плід солодкий. Був у нас такий джаз-банд «Хома енд Оклахома» — вів його Хома Ігор, збиралися ми в якійсь польській школі, людей набивалося битком... А коли згодом у Будинку актора я затанцював рок-н-рол з Наталею Лотоцькою — нині народною артисткою України, так один актор аж позеленів: буржуазні танці!..
Але це вже згодом було. А тоді на екзамені в студії я затанцював, мене виставили за двері, порадились, потім покликали — і дали зіграти етюд. Я повертаюся з армії, відслуживши три роки, а моя дівчина — з іншим хлопцем. Я її бачу, а його обличчя не бачу, тому що він стоїть до мене спиною. У мене приступ ревнощів, я не витримую, вбиваю його, він падає — і тоді я бачу, що це мій рідний брат. Ось такий етюд треба було грати одному, без партнерів. Я не пам’ятаю, чим я там його вдарив, тому що був у сомнамбулічному стані. Коли я побачив, що це мій брат, і він мертвий, у мене покотилася сльоза. І от завдяки цій сльозі, мені й сказали: «Приходьте завтра на заняття». Ось так я став актором.
— Ким ви себе більше відчуваєте: театральним чи кіноактором?
— У мене дві душі й обидві болять. Коли мене довго не запрошують в кіно, я починаю хвилюватися. Якщо в театрі зволікають з новою роллю, я теж переживаю.
— Коли б все треба було почати спочатку, ким би ви стали?
— Не знаю, був би садівником або дубив би шкуру, як мій дід. Але сталося так, як сталося, і я бачу в цьому знак долі. А ще мені поталанило на чудову дружину. Вона теж творча людина, балерина. Але поєднувати мистецтво і особисте життя було дуже нелегко, і вона не стала робити кар’єру, а присвятила себе сім’ї.
— Коли в сім’ї дві творчі особистості, які займаються майже одною справою, — це не складно?
— Це складніше навіть, ніж здається. Складніше, ніж коли дві різні людини. Тут є елемент ревності, конкуренції: хто кращий?
— Як це було у вашому житті?
— Ви знаєте, якось я робив «Дядю Ваню» Чехова. Мені було 37 років, а дяді Вані — вже 47. І режисер Сергій Данченко мені каже: «Ти не зрозумієш, що таке дядя Ваня. Тому що ти — народний, ти в кіно знімаєшся, в тебе — популярність. А дядя Ваня — просто керуючий, його ніхто не знає. Ти не зрозумієш цю трагедію: коли можна якось вранці прокинутися, спустити ноги з ліжка на підлогу й сказати: «Господи, ким же я став у цьому житті? Що зробив для людей, для сім’ї? — Нічого!!!» — Ти ж цього не зрозумієш!» І от я приїжджаю додому, у Львів. Сидять батько з матір’ю. І несподівано мама починає зі сльозами на очах казати: «Ах, яка б я була актриса! Я великою актрисою повинна б була бути, адже у 18 років в «Просвіті» грала матір Марусі Богуславки. Синку, ти все перейняв від мене. Від нього, — показує на батька, — нічого!» А слід сказати, що батько мій був вельми скромною людиною, з гарним голосом — це був голос Батістіні! А працював у хорі. Коли вийшов на пенсію, одержав 60 карбованців 15 копійок. Зараз можна почути від декого: «Як гарно тоді було, як добре жилося!». Справді, добре жилося: тридцять три роки проспівати в хорі — і отримати 60 карбованців пенсії!.. І ось у відповідь на материні слова батько каже: «Маріє, це, може, тому, що ти мене так сильно любила?» Мати йому у відповідь: «Через ту дурнувату любов я все життя й провела з борщами, супами, котлетами — біля плити, біля «вічного вогню...» Я за матір’ю спостерігаю. А вона втирає сльози і раптом каже: «Якби були всі артисти на світі, життя б зупинилося! Хтось повинен стояти і біля «вічного вогню»!
І я раптом зрозумів, що моя мама — це дядя Ваня. І не важливо, мужчина це чи жінка — це характер, суть, доля. Я зрозумів після цього, що і як мені грати.
І зіграв Богдан Ступка чудово! Театральна Москва тоді ахнула. За «Дядю Ваню» Богдану Ступці присудили Державну премію СРСР. А втім, спочатку ахнув Київ. Коли в 1978 році художнього керівника театру імені М. Заньковецької Сергія Данченка запросили працювати в театр імені Івана Франка, він забрав з собою в Київ актора Богдана Ступку — і Ступка став потрясати своєю грою киян. Це дуже важливо: актору знайти свого режисера, а режисерові — свого актора. Ступка грав у різних режисерів: і в театрі, і в кіно. Але лише в Сергія Данченка він зіграв те, що мусив був зіграти. Лише Данченко помітив і розпізнав його місію художника, його призначення. Тільки він зрозумів, що Ступка — єдиний, хто наділений здатністю показати українському театру, яким він може бути. Його улюблені ролі — у виставах «Камінний господар», «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Чайка», «Річард III», «Тев’є-Тевель».
— Чому у мене це вийшло? — розмірковує актор. — Я гадаю, тому що там є постійна розмова з Господом Богом, звернення до Бога у кожного з цих персонажів. А я людина віруюча, хоча ми всі довго прикидалися, що ми невіруючі.
— А на сцені ви часто «прикидаєтеся»? Ви весь час граєте? Чи буває так, що актор Ступка повністю розчинився в ролі і тільки потім опам’ятався?
— Я завжди контролюю себе в тому, що роблю. Адже якщо ти себе не контролюєш, то це вже «крейзі». Я знав акторів, які входили в роль настільки, що потім уже не могли себе зібрати, тобто це вже зв’язано з психікою, це психічна травма. Є, наприклад, актори, які міряють пульс перед виходом на сцену, потім після першого акту — і він однаковий, незважаючи на те, що вони грали. У мене після гри в «Майстрові і Маргариті» був кров’яний тиск 240 на 140. Лікар був шокований, він нічого не міг зрозуміти. Через деякий час поміряли знову — тиск був уже 205 на 105. Тобто тиск знизився, звичайно, але я не на жарт перелякався. Взагалі, коли я грав «Майстра», зі мною завжди відбувалася якась чортівщина: то я у віконну раму вдарявся, то у ліхтар. І коли я йшов на цю виставу, мені чомусь завжди було страшно. Взагалі у світі існують якісь речі, в котрі не варто влізати. Є, наприклад, література, в якій чорним по білому написано, які спектаклі акторам грати не можна. Першим у цьому списку стоїть «Макбет». Є там і «Майстер і Маргарита». Коли я грав у цьому спектаклі, мені завжди було страшно. Для чого насилувати свою природу? Тому я написав заяву і відмовився грати.
У Богдана Ступки багато різних титулів і премій, про які — з висоти сьогоднішнього становища — він говорить з легким гумором. А починалося все колись з кінофільму «Білий птах з чорною відзнакою» режисера Юрія Іллєнка, який одержав Гран-прі на VII Всесвітньому кінофестивалі 1972 року. Інша програмна робота Богдана Ступки — телефільм «Украдене щастя» режисера Ю. Ткаченка. Роль Миколи — і I премія за кращу чоловічу роль на Всесоюзному фестивалі телевізійних фільмів за 1985 рік. Грав Ступка Миколу й на сцені. Ось один з відгуків про цю роль: «Те, як проживає життя Миколи Богдан Ступка, — це вистава у виставі. Подібні особистості існували й існуватимуть. Безсмертні образи цих дивних людей дарували нам Гоголь і Достоєвський. Сергій Данченко і Богдан Ступка відкрили таку людину в українській драматургії». К. Пітоєва (Київ).
Театр — це перша любов актора. Кінематограф — друга. Про Богдана Ступку кажуть, що він має негативну чарівність.
— Розумієте, — ділиться актор, — я ніколи не міг грати радянських голубооких героїв. Ніде в світі так не знімали кіно, як у нас: позитивні герої були цілком і повністю позитивні, а негативні — повністю негативні. Але ж життя — складна штука, і людина по натурі своїй дуже складна, в ній багато всього, різні барви. І негативні герої значно цікавіші, я міг це грати, я це любив, це справжнє життя! Коли зняли фільм «Білий птах з чорною відзнакою», незважаючи навіть на Гран-прі, з одного боку нам кричали «Ура!», а з другого — били. Дуже вже несхоже було на все те, що знімали раніше. Уперше було привідкрито історичну завісу, фільм розповідав про хлопців з УПА, які боролися за свою Батьківщину. І в образі мого героя Ореста уперше в радянському кінематографі було показано трагедію людини.
В творчій біографії артиста багато фільмів. В останні роки він працює з режисером Олегом Біймою, знімався в його фільмі «Гріх» і в знаменитому телесеріалі «Пастка», удостоєному Державної премії імені Тараса Шевченка за 1996 р.
«Актор, — стверджує Богдан Ступка, — увесь час створює інші людські світи. І якщо ти обереш певний стиль, стереотип життя, ти зможеш грати лише одну роль — і в житті, і на сцені. Аби творити, треба мати перед очима і в пам’яті багато життєвих моделей, доль. Адже це така професія, де не можна раз і назавжди вхопити Бога за бороду. Треба постійно залишатися учнем і завжди бути готовим до змін».
— Якщо взяти стосунки режисера і актора, як ви вважаєте, хто превалює? Чи це тандем? Як у вас?
— Не знаю, як у інших, а я завжди знаходжу контакт. І якщо ми розуміємо одне одного, то працюємо злагоджено. Якщо актор лише виконує волю режисера, нічого свого не додаючи, — тоді нічого з цього не виходить. Краще, коли актор починає імпровізувати на репетиції, і режисер вміє відібрати те, що йому треба. В умінні помітити те раціональне, що пропонує актор, полягає, гадаю, майстерність самого режисера. Найважливіше — це сцена, а те, що за кулісами — дрібниці. Творча кухня, яку зараз показують, — це нікому не потрібно. Глядач купив квиток і він хоче побачити виставу. Йому байдуже, чи болить в актора голова, чи посварився він з дружиною, чи те, що там відбувалося за кулісами. Повторюю, найважливіше — це сцена. І якщо актор і режисер це зрозуміють, тоді щось вийде. А ні — значить, ні.
Одна з найбільш насущних проблем сьогодні — це відсутність роботи в кіно. Якщо протягом року на кіностудії ім. Довженка знімають зараз 2-3 фільми, то не дивно, що в простої перебувають навіть актори такого високого класу, як Богдан Ступка. Хотіла сказати «зірка», але вчасно згадала, що цього слова Богдан Сильвестрович не любить. Він ділить артистів на зірок, штучно створених, таких, як С. Сталонне, А. Шварценеггер, і на першокласних акторів-професіоналів, серед яких Джек Ніколсон, Роберт де Ніро, Дастін Хоффман. Коли ж говорить про вітчизняних акторів, наводить такий приклад. Одного разу, вже давно, по телебаченню показували «Утреннюю почту», безмірно розхвалюючи артистів, що виступали в ній. А потім після передачі виступив Владислав Стржельчик в гримі і костюмі Сальєрі і невдоволено сказав: «Та що ж це у нас відбувається? Тільки-но «Утренняя почта» покаже якого-небудь актора — і відразу ж: «Зірка, Зірка!» Та в мене отрути на них не вистачить!»
— Ваші театральні маршрути коли-небудь приводили вас у Крим?
— Так. В 1992 році наш театр був на гастролях у Сімферополі в українському музичному театрі. Нас так гарно приймали! Коли ми поверталися додому після вистав, сідали в тролейбус, люди їхали з дач з чудовими квітами, впізнавали, дарували нам ці квіти. А коли приходили на базар — це було щось неймовірне!..
— Богдане Сильвестровичу! За традицією, скажіть кілька слів вашим кримським глядачам!
— Я хотів би, аби в мене були нові цікаві роботи, щоб кримчани їх подивилися, я хотів би їм сподобатися. Якщо хтось буде в Києві, хай обов’язково прийде до нас, в театр імені Франка, на «Енеїду», на «Білу ворону», на «Мерлін», на «Тев’є-Тевеля». Чекаю на вас!
«Справжнє мистецтво, — говорить Богдан Ступка, — завжди спрямоване до людської душі. Воно — сама душа. Правда, воно мусить бути дійсно високим мистецтвом».
На сьогоднішній день Богдан Ступка — один з найбільш цікавих і глибоких акторів сучасного театру. В листопаді 1996 року за роботи останніх років йому вручили в Москві премію імені Станіславського — головну театральну премію Росії, яка вже стала міжнародною. І присудження цієї високої нагороди українському артистові свідчить про визнання його високої майстерності і таланту за межами нашої країни і ще про те, що мистецтво завжди інтернаціональне і не має кордонів.

Тамара ДЯЧЕНКО,
член Спілки письменників України
Київ — Севастополь
(«Кримська світлиця»,
20 червня 1997 р.)

Липень 2001 року. Богдан Ступка з групою акторів театру ім. І. Франка . в гостях у редакції «Кримської світлиці». У наступному числі газети повернемося у те літо ще раз...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Українці мої..."