Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Михайло Плосковітов народився у с. Шереметів Червоноармійського району Житомирської області. Після школи проходив строкову службу в армії у м. Києві. Закінчив Житомирський педагогічний університет ім. І. Я. Франка. Працює в школі вчителем. Друкувався у місцевій пресі, журналі «Дніпро», міжнародному альманасі «Склянка Часу», «Антології сучасної поезії та новелістики».
Пропонуємо увазі читачів добірку віршів поета.

СТАРЕНЬКА ЛАВА

Люблю цю лаву, з довгих хворих ребер
(Літа її руйнують без жалю).
Вона в надії тулиться під верби,
похила спина в написах «Люблю…»
Байдужий дощ полоще ноги хворі,
В набряклу осінь ревматизм проб’є,
В написаних словах чужих історій
згадає лава щось своє… моє.
Згадає всіх закоханих у парах.
Зітхання. Поцілунки. Дотик рук.
Веселий сміх. Романси під гітару,
а ще… згадає гострий щем розлук.
Люблю цю лаву, спогадами вкриту,
у теплих краплях-росах з кришталю.
Спинюсь. Присяду в листя з оксамиту.
Не вернеш. Розумію… а люблю.

ЗАКРИЛИ ШКОЛУ

Торік закрили школу. У селі.
Аж два замки повісили на двері.
Порозбігались діти-школярі,
лишивши тишу й… букви на папері.
Тремтить у коридорі кроків звук.
У павутиння назви кабінетів
снує старанно молодий павук
під погляди осудливі. З портретів.
Гуляє протяг вибитим вікном
(чи то чийсь гнів, чи то чиясь зловтіха),
а на стільці, за вчительським столом,
дитяча аплікація. З горіха.
На дошці дата. Тема на урок.
Твір-роздум: «Чи селу
 потрібна школа...»
Чому ж так довго
не дзвенить дзвінок?
Він більше — не дзвенітиме.
Ніколи.

...щороку в Україні закривають близько 250 шкіл
НА ВІДЛИГУ

Ламає день цукристу, сиву кригу,
і пахне сад торішнім полином.
Занила гілка, соком, на відлигу,
в розчахнутої вишні за вікном.
Гарячим сріблом капотить зі стріхи,
з калюж понапивались горобці.
Нарешті відступили завірюхи,
лишивши в тінях від зими рубці.
Синіє у проталинах між снігу
самотня квітка, мов любов чиясь…
Занило зліва, певне, на відлигу,
чи, що весна без тебе почалась…

ПАВУТИНКА

А ще ж не літо бабине, не осінь,
твої пухкі вуста – комусь малинка,
веселка в полі стиглі трави росить,
й летить, летить срібляста павутинка.
Сам серпень порозв’язував шнурівки,
В засмазі литки аж до самих... п’яток,
а цяточками божої корівки —
зіниці усміхаються в маляток.
А ще ж не літо бабине. Не осінь.
От-от поспіла ягода й травинка…
Не розумію, як в твоїм волоссі
заплуталась самотня павутинка.

КОЛИ В СЕЛІ

Коли в селі копають картоплі
й димок гіркий снується із бадилля,
мішки біліють, наче кораблі,
між куп давно покошеного зілля.
Прийдешня осінь вибрала сукно,
джміль конюшину вусиком лоскоче,
самотній клен у жовтім кімоно
останній лист дарує неохоче.
Туман кидає сіті на баштан,
а плуг на зяб дере сорочку поля.
Засмаглий місяць кинувся в лиман.
Потріскалася у стручках квасоля.
Курличуть емігранти-журавлі,
Бреде над полем невблаганна злива, —
коли в селі копають картоплі —
я відчуваю, як стаю щасливий…

ДІДОВІ КРИЛА

Дебела хата, рублена, кленова.
Покритий ґонтом, почорнілий дах.
У стосах складені соснові дрова,
І дід на призьбі наче сивий птах.
Потре великі мозолясті руки,
Чекає, що навідається хтось.
Припас старий гостинчиків онукам,
Бо так в господі з прадіда велось.
Дочка і син живуть аж у столиці,
Провідують. Святами. Так — зрідка.
Скрипучий журавель біля криниці
Давно заждався рук і молотка.
До міста ж звали — хати не покинув.
Куди ж йому в квартиру три на два?
Відмовив доні і відмовив сину,
Якби ж хоч бабця ще була жива.
Старий Семен, закоханий у небо,
Про крила мріяв — ноги підвели,
А ще б пожити, так пожити треба
Стоптати б сімдесяті постоли…
...Семена діда вчора хоронили,
Дочка не приїжджала, ні синок.
На жовтий горбик свіжої могили
Сусіди з квітів заплели вінок.

СЕНТИМЕНТАЛЬНІСТЬ…

Гульвіса-дощ. Із хмари. Без адреси.
На нитках краплі звісились живі.
У ці часи гламурного прогресу –
позаздрив я нескошеній траві.
Липневий дощ вже не знімає стресу,
сентиментальність кине якорі,
а за вікном гойдаються берези
і миють ступні в замшевій корі.
Життя зашите, наче вікна в пластик,
а час підступно викрадає… щось.
Позаздрю я ще й горобцям криластим,
бо ж лебедів у місті не знайшлось.
Мов повростали парасолі в плечі,
калюжі гонять бульбашок юрбу.
Дощ до вподоби лиш мені й малечі:
малечі – в радість, а мені – в журбу.
Я від дощу роблюся нетверезий.
Хлюпкий асфальт, мов змокла сивина.
Все миють й миють ступні дві берези.
Сентиментальність… в спогади лягла.

У СІЧНІ…

З тобою ми в розлуці — цілу вічність…
Як час летить. О Боже! Як летить.
Дні серпня. Я ж залишився у січні
на все життя, а не на прикру мить.
І день за днем печуть мої долоні
від тих зірок, що впали між отав…
(Які ж вони зробилися холодні,
якби я про розлуку стільки знав).
Серпнева ніч. Цикади в насолоді,
обручки… закотилися за вічність,
а ти права: романтики — не в моді,
тому вони й лишаються у січні.

НІКОЛИ…

Рахунок дням. От-от іде весна,
лелеки білі прилетять із вирію,
та крига на озерах ще міцна,
і вікна вранці ще не раз відсиріють.
Ще злитиметься в присмерках зима,
жбурлятиме сніжком по снах березових,
підсніжники розбудить крадькома,
під шепіт стріх, що стали нетверезими.
Розтане сніг на пагорбах зими,
у пригорщах несу тобі підсніжники,
що розшивали білі килими
на сонячних боках лісів засніжених.
Чекатимеш мене чи ні?.. Я б знав.
Колінця квітів у руках схололи.
Ще будуть весни, але та весна —
до нас обох не вернеться. Ніколи.

БАТЬКОВІ

Скриплять старі розлогі ясени
над стежкою в життя, в безкрає поле.
Твої літа – у нитках сивини,
мій сивочолий батьку, сивочолий.
Як рано ти, мій Неньо, посивів
(а ще ж роки й не перейшли на зиму).
Життєву мудрість, твердість, щирість слів –
найкраще передав донькам і сину.
Натруджені робочі мозолі,
росте журба в мереживі на скронях.
ХлібоТворець найперший на Землі —
Господній Світ тримаєш на долонях.
Вже так бракує сил твоїм рукам:
тримати час і нести косу в поле…
За посмішку твою я все віддам —
мій сивочолий батьку, сивочолий…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Душі криниця"