Версiя для друку Обговорити в форумi

Незабутні...

Сиджу в залі другого поверху Спілки письменників, на столичній вулиці Банковій – ти, Юрко, презентуєш Громадський та літературний журнал Всеукраїнського Товариства репресованих «Зона». Тут сидять твої однодумці, члени редколегії видання – Пантелеймон Василевський, Василь Гурдзман, Володимир Косовський, Левко Лук’яненко, Євген Пронюк, Євген Чередниченко, колишні політв’язні, шанувальники твоєї творчості.
Ще далекого 1967 року у видавництві «Молодь» вийшла твоя перша повість з життя і праці геологів під назвою «Вісім місяців — лише мить», й разом із тобою пораділи та підтримали творче починання перекладач і літературознавець Григорій Кочур, поет Василь Стус, Іван Дзюба і редактор книжки Юрко Бадзьо. Тому, знаю, завжди свою презентацію ти присвячуєш тим людям. Як і оцей…
Старовинні стіни власника будови генерал-ад’ютанта Ф. Трепова, де нині Спілчанський штаб, за сторіччя чули не тільки твій спокійний, трохи збентежений голос, а й таких класиків письменства як Павла Тичини, Максима Рильського, Олеся Гончара, Григора Тютюнника… Але то були так би мовити — гуманні виступи, а ти ведеш мову про злочин проти людства. Розповідаєш про тисячі невинних, які томилися й томляться в тюрмах, про те, що варто б було написати про них, надрукувати спогади, власне, й ради цього започатковано «Зону». Неспроста взяв й епіграф до часопису — Стусові рядки: «Народе мій, до тебе я ще верну//Як в смерті обернуся до життя// Своїм стражденним і незлим обличчям».
Я втратив нитку розповіді, аж раптом прозвучало із твоїх уст слово «Бабин Яр» і я прислухався — що ж можна іще нового сказати після Анатолія Кузнєцова? А ти, посилаючись на архівні пошуки, яким присвятив неймовірно багато часу, ведеш мову про факти, які нікого не залишають байдужими. Бо твій погляд на київську трагедію та злочин фашистів над мирним населенням оснований на незаперечних фактах...
— «Бермудський трикутник» Києва, — кажеш, обіпершись лівою рукою на край столу, й робиш для нас відкриття, — утворений його трьома «Б» — Бабиним Яром, Биківнею і Березанню, довгий час і з різних причин залишався під неписаною офіційною забороною. Спочатку Бабин Яр, де чекісти ховали розстріляних контрреволюціонерів, відкрився очам киян, коли 1920 року до Києва прийшли на недовго денікінці. Ним же, Бабиним Яром, Б-трикутник Києва восени 1941року завершується. Тоді, у вересні, залишаючи 18 вересня Київ і 21 вересня Дарницю, чекісти розстріляли у Биківні останню групу «ворогів народу», а німці, ліквідувавши 29 вересня Баришівський котел оточення 4-х радянських армій, включно з полком НКВД і народними ополченцями з епіцентром у Борщеві, армією перейшли до призупиненого Києвом наступу на Москву, а гестапо — до розстрілу у Бабиному Яру єврейського населення Києва. А 18 вересня 1941 року розпочалася Березанська трагедія захисників Києва, які більше двох місяців тримали героїчну оборону. Отже, 60 років тому — 21 вересня 1941р. припиняє своє страхітливе функціювання Биківня, 29 вересня німецьке військове командування доповідає Гітлеру про ліквідацію Баришівського котла, і того ж дня нові окупанти Києва розстрілюють у Бабиному Яру кілька десятків тисяч євреїв…
Десь підсвідомо я став розуміти, чому ти взявся за такі непрості теми, пов’язані з репресіями, незаконно засудженими, стукаючись до архівів КДБ, потайки зустрічаючись із політв’язнями й всіляко їх підтримуючи. Батько! Так, це пам’ять про свого батька, також письменника, Михайла Івановича Хорунжого, викладача української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах Херсона, Сум і Києва. Вже покійного.
Михайло Іванович двічі зазнав політичних репресій — у 1929-1930 роках (у «справі СВУ») і у 1946-1956 роках за «критику колгоспного ладу, розкуркулювання, сталінської політики в національному питанні, політичних репресій, а також причетність до ОУН». 15 років поневірянь в Комі, в концтаборі при комбінаті «Інтавугілля». Цілком реабілітований посмертно 1990 року. Зрозуміло, що ти доклав чимало зусиль, аби батькове ім’я було чистим як джерельна вода, бо ти його любив і гордився за громадянську позицію.
Сьогодні, коли ти вже в далеких Світах, скажу про часопис «Зона», що його редагував 15 років; побачили світ 20 чисел загальною кількістю журнальних сторінок понад 5 тисяч. Знаю, тебе не раз запитували: «Нащо тобі здалися такі щоденні клопоти?» Так може здатися збоку — а справді, навіщо? Адже, редагуючи, вчитуючись у ті матеріали, що надходили до редакції від потерпілих від комуністичного режиму, тобі доводилося пропускати через свій розум і серце ті страшні муки, поневіряння, трагедії людей... На це ти відповідаєш допитливим і назійливим словами героя бельгійського письменника Шарля де Костера - Тіля Уленшпігеля, який на запитання, що його примушує боротися за свободу свого народу, відповідав: «Попіл Клауса стукає в моє серце», попіл батька, спаленого на кострищі ворогами. Отож і попіл батька, Михайла Івановича Хорунжого, який пройшов усі кола пекла сталінських таборів, попіл мільйонів-мільйонів політичних в’язнів-українців щосекундно стукали в твоє серце...
…А починав ти, Юрію Михайловичу, з творів про геологів і геофізиків, але, певно, праця пошуковця земних надр за духом близька до розвідників нашої історії, тому й прихилився до цього спрямування. І неспроста: ще 1951 року вступив до Київського геологорозвідувального технікуму, а після закінчення 1954 направлений на роботу до Тульської геофізичної експедиції. Маючи вольовий характер й бажання навчатися, заочно підвищував професійний рівень в Московському інституті нафтохімічної і газової промисловості ім. Губкіна. Трудився в геофізичних і геологічних експедиціях на території Росії, Казахстану, України. Але у вільний час своє брала творчість — одна за одною з’являться твої книжки - «Дзвонити тричі» (1971), «Давні мелодії» (1971), «Дивний камінь» (1976), «Шість балів за впертість» (1982)…
…Коли ми працювали у журналі «Україна», ти мені зізнався — безпосереднім поштовхом до написання історичних книжок було прочитання трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». І це захоплення минувшиною України, її «білими плямами», бажанням докопатися об’єктивної істини давалося тобі вечорами після геофізичних спостережень на легендарному козацькому острові Хортиця, де отаборилася експедиція. Почалася робота в архівах здалеку, з нашої давньої історії через скіфський період і державу антів, і як результат твоєї роботи виходять збірка «Давні мелодії» та повість «Гонитва до мосту», про козаччину — «Коли промовляють фальконети», українських народників — «Таємна грамота», до ближчих до нас періодів — повісті «Чуєш, брате мій» про композитора Кирила Стеценка і «Людям мила» про письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську.
З часом, уже працюючи у часописі «Україна», маючи за плечима десяток видань, відпрацювавши роки в архівах, набивши творчу рук, ти відчув себе здатним до крупнішого жанру прози: романів — «Борвій», присвячений твоєму натхненнику до історичної тематики Михайлові Старицькому, і «Злет і заземлення Григорія Полетики». В усіх романах і повістях — «Вірую» (2001),«Шляхетні українки» (2003), «Любов маєш — маєш згоду» (2003), «Мужі чину» (2005), «Садовський садить сад - з Марією і без» (2005) ти намагався дати портрети не тільки головних дійових осіб, а й картину епохи, людей, які діяли в сув’язі з головними героями. Для цього довелося багато працювати в архівах, з мемуарами, листами, спогадами ще живих свідків….
…5 серпня тобі, Юрію Михайловичу, було б уже 75 літ — вік достойного майстра слова. Колись ми, у скверику перед твоїм будинком на вулиці Саксаганській, мріяли зібратися всі разом, працівники журналу «Україна», але не судилося — тепер кладу квіти на поховання Василя Юхимовича, Віктора Голоти, Ліди Коваленко, Миколи Шудрі, і ось, до тебе. Мертві нас ніколи не залишають, і ми маємо про це вічно пам’ятати….

Віктор ЖАДЬКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2012 > Тема "Українці мої..."