Версiя для друку Обговорити в форумi

Зі святом!

З письменником Іваном Мельниковим я зустрілася в Гарнізонному будинку офіцерів Сімферополя. У серпні він відзначає своє 85-річчя, і до цієї дати тут про нього, полковника медичної служби Військово-Морських Сил України у відставці, готували святкову програму. На столі лежали робочі варіанти кольорових афіш великого формату, різні інформаційні матеріали, книги. Методисти обговорювали сценарій, і для мене це була найкраща нагода дізнатися з перших уст про всі віхи життя і творчості автора 28 книг про дітей і підлітків, які в роки Великої Вітчизняної війни поряд з дорослими у статусі синів і дочок полків воювали на фронтах і в тилу ворога, здійснюючи бойові подвиги. Загальний тираж видань російською, українською, болгарською та румунською мовами склав чотири мільйони примірників.
Лише за останніх десять років вийшло п’ять нових книг, серед яких найбільш затребуваним став збірник оповідань «Вони захищали Вітчизну», в якому розповідається про Героїв Радянського Союзу, кавалерів орденів Слави і нагороджених чотирма медалями «За відвагу», що проживають у Криму. Чотири рази перевидавався документальний роман «Сини ідуть у бій», і всі тиражі розкуплені. А збірник документальних оповідань і повістей «Їм не вручали повісток...» перевидавався вісім разів. Іншого такого прикладу немає в жодного з письменників країн СНД.
Оповідання і повісті І. Мельникова з перших рядків захоплюють читачів незвичайною долею своїх героїв. При всій одноманітності фронтових буднів кожен з них з притаманними лише йому рисами характеру розкривається неординарною особистістю і запам’ятовується як неповторний художній образ.

НА ВІЙНІ – З СІМНАДЦЯТИ РОКІВ

У біографії Івана Мельникова є епізоди, схожі з героями його книг. Йому було тринадцять років, як розпочалася війна. Він жив тоді в південному Казахстані, куди, залишившись главою сім’ї після смерті чоловіка, спочатку переїхала з села Дранка Вінницької області одна мама Ганна Григорівна. За умовами державного переселення – для облаштування і впорядкування садиби. А через рік – ранньою весною Ваню з двома старшими братами перевіз на нове місце дід Григорій. Там, у горах Джунгарського Алатау, старий солдат і помер у 1942 році, розповівши перед смертю внуку про те, як обороняв Порт-Артур у російсько-японську війну. Тричі поранений у 1905 році, він врятував прапор полку і вийшов з оточення до своїх.
В один день у сім’ю прийшли два похоронні листи на старших синів. Повідомлялося, що Микола і Спиридон загинули смертю хоробрих під Сталінградом. Іван тоді сказав матері:
— Тепер я піду на фронт добровольцем. Відомщу фашистам за братів.
Мати зойкнула від горя, заплакала:
— І ти туди ж, на смерть!
І в нього на очі накочувалися сльози, однак від свого рішення він не відступав. Який підліток тоді не рвався на фронт? Тільки вік його був не призовний. Йому не виповнилося ще сімнадцяти. Тоді він схитрував, додав собі кілька місяців і необхідний документ отримав… за подарунок дружині начальника паспортного стола. Подарунком було сало із заколотого вдома кабанчика. Не захотіла після цього мати одна залишатися в чужому краю. Удвох з сином вони повернулися восени 1944 року на визволену від німецько-фашистських загарбників вінницьку землю. Звідти і пішов Іван на фронт.
Місцем призначення новобранців стала Австрія. Війна наближалася до кінця і під Віднем їхній ешелон розвернули в протилежний бік. Прибули на Далекий Схід. Було це в січні 1945 року. Мельникова з групою земляків розподілили на флот і, пройшовши курс навчання на острові Російський, він став радистом-телеграфістом.
Наступ радянських військ розпочався 8 серпня, і за кілька тижнів мільйонна Квантунська армія японців, які постійно атакували кораблі з вантажами, що йшли із США за ленд-лізом, була повністю розбита. Загинуло багато земляків Івана. Він і сам був контужений, однак від госпіталізації відмовився. У двадцятих числах серпня повітряний десант моряків-тихоокеанців, у склад якого входив Мельников, був направлений у Порт-Артур. Дізнавшись про це, японці спішно залишили місто. Десантники без будь-якого опору ввійшли в бухту Електричну.
Так Іван Мельников побував у Порт-Артурі, де воював його дід Григорій Карась, унтер-офіцер, командир гармати, що прикривала вхід у бухту. Він останній пішов з батареї. Свій четвертий хрест святого Георгія отримав за врятування прапора. Мельников з моряками піднявся на стрімку скелю. Вклонилися героям, які сорок років тому захищали це російське місто, підняли на вершині прапор радянського військово-морського флоту і дали салют з автоматів.
Війна закінчилася, однак ситуація на Далекому Сході залишалася напруженою. Демобілізація відкладалася. І прослужив тут Іван ще цілих сім років без жодної відпустки. Там розпочалася літературна діяльність Мельникова. В 1948 році у флотській газеті «Бойова вахта» був опублікований його перший вірш. Він писав поетичні твори, репортажі та нариси, які друкувалися в цій газеті, а також у московському «Червоному флоті», «Казахстанській правді». Брав участь у першій творчій конференції письменників Примор’я. І все ж література ще не усвідомлювалася ним як головна справа життя, як покликання. Це прийшло пізніше, в Криму.

З ТИХООКЕАНСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ НА БЕРЕГ ЧОРНОМОРСЬКИЙ

Іван Мельников як демобілізований моряк приїхав у листопаді 1951 року на будівництво Північно-Кримського каналу. Його направили на спорудження Сімферопольського водосховища і Салгірської зрошувальної системи. Працювали на будові ударними темпами, жили в наметах. Вони стояли на тому місці, де нині знаходяться корпуси Таврійського національного університету ім. В. Вернадського. Використовуючи передові методи, сімферопольці в 1953 році зайняли перше місце у Всесоюзному змаганні молодих будівельників. Іван працював екскаваторником, був комсоргом цієї найбільшої в ті роки будови країни. Вечорами продовжував навчання, перерване війною.
Коли будівництво було завершено, він у 1955 році поїхав з друзями-механізаторами на освоєння цілинних земель Казахстану в Кокчетавській області. Меліоративна бригада кримчан з травня по листопад виконала два річних плани з обводнення нових і старих сіл краю. Денну норму механізатори перевиконували у вісім разів. Там, на цілині, І. Мельников отримав атестат про середню школу і в 29 років вступає у Кримський медичний інститут. Тоді ж, у студентські роки, була написана його перша документальна повість «Біля самого синього моря» — про дітей одного з кращих в Україні таборів з Алушти, де він працював старшим вожатим.
Після закінчення інституту лікував хворих туберкульозом у санаторії «Старий Крим». Прагнучи стати хірургом, навчався на працях Миколи Амосова, який курирував санаторій. З відзнакою закінчивши курс спеціалізації з фтізіохірургії у Харкові, працював у Ялтинському санаторії «Долосси», потім – в одному з найбільших в Україні, заснованому А. Чеховим, клінічному санаторії його імені. Провів більше двохсот успішних операцій на грудній клітці. Пацієнти говорили: «Нехай мене оперує Іван Карпович. Він дає шанс на життя».
У Сімферопольському гарнізонному військовому госпіталі, де працював 22 роки, він врятовував людей уже здавалося б у безнадійних ситуаціях, вийняв одного разу осколок міни, який знаходився біля серця. По стопах батька пішов і син Віктор, працює лікарем-травматологом.

ЛІНІЯ ВОГНЮ ПРОЙШЛА КРІЗЬ ДИТЯЧІ ДУШІ

 Ще студентом-медиком навчаючись у літоб’єднанні працювати зі словом, Іван почав співробітничати з Кримським радіо. Виходила тоді в ефір півгодинна передача «Кримська піонерія». Для неї і готував він матеріали, роз’їжджаючи з репортером по всьому Криму. Написав більше десяти телесценаріїв. Журналістика стала його другою професією. Одного разу в Старому Криму запросили Мельникова на вечір «Пам’ятай їхні імена». Там він вперше почув про подвиги Юрія Стоянова, познайомився з його матір’ю Мариною Григорівною. Весь вечір просидів у неї в гостях, слухаючи її повну гіркоти розповідь про долю синів, про те, що закатовані гітлерівцями Толя і Митя вважаються зрадниками. Він загорівся ідеєю встановити всю правду про юних підпільників і партизанів Старого Криму. Багато разів зустрічався з партизанами та учасниками підпілля, листувався з ними. Листів надійшло більше двохсот. Зібрані матеріали стали основою для невеликої повісті. Вона друкувалася в кількох номерах «Кримського комсомольця», а потім – у «Піонерській правді».
Не всі учасники тих подій воєнних років погодилися з викладом їх письменником. І він вирішив продовжити дослідження. Працював цілих десять років. За дозволом на публікацію нового розширеного рукопису представники Кримського обкому компартї України їздили навіть у Київ. Другий на місці Мельникова давно б здався, взявся б за іншу, більш відкриту для суспільства тему. Тільки не він. І книга «Доки б’ється серце» за назвою першого нарису про братів Стоянових і старокримських юних підпільників та партизанів вийшла у світ. Правда, рукопис все-таки скоротили вдвічі. Було це в 1969 році, а в повному авторському варіанті її опублікували через десять років у Болгарії.
Письменник продовжив збирати відомості про подвиги юних солдатів Великої Вітчизняної війни. І кожен його пошук увінчувався новим оповіданням чи повістю. Їх друкували газети і журнали, траслювали по радіомовленню і телебаченню, включали в колективні збірники.
Творчістю І. Мельникова та його документальними оповіданнями зацікавилися в Києві. З резолюцією ЦК комсомолу України його було направлено у видавництво «Молодь». Там прочитали рукопис і сказали автору: «В тебе літературні оповідання, а ми – суспільно-політичне видавництво». Переадресували їх у «Веселку». П’ять років рецензенти рекомендували переробити то одне, то інше оповідання. Не давали книзі ходу. А в 1991 році рукопис взагалі повернули назад автору як літературу комуністичної епохи, поліграфічний набір розсипали.
Забрав свій труд І. Мельников і віддав у ветеранську організацію Криму. Її голова – контр-адмірал Павло Максимов сказав йому тоді: «Ми знайдемо можливість видати книгу в Криму». І в кінці 1998 року таке рішення було прийнято. Воно стало чудовим подарунком письменнику в переддень Нового року.
— Ваш рукопис зайняв перше місце у конкурсі на видання соціально значущої літератури до 55-річчя визволення Криму від фашистських окупантів, — сказали йому по телефону з Республіканського комітету АРК з інформації. – Приїжджайте.
Він швидко зібрався і поїхав з дружиною. Сам не міг, був тоді на чотири роки розбитий паралічем. Визначили обсяг книги і строки її випуску. День і ніч сидів письменник за робочим столом, переробляючи книгу відповідно до нового часу. І в 2000 році збірник під назвою «Їм не вручали повісток…» вийшов із друку тиражем три тисячі примірників. Текст настільки сподобався читачам, що за один рік книга перевидавалася ще три рази по три тисячі примірників на замовлення Міністерства освіти і науки АРК, Севастопольської міської організації ветеранів. За цю книгу в 2001 році І. Мельникову було присуджено Премію АРК і присвоєно звання заслуженого працівника культури Автономної Республіки Крим.
За десять років, що минули з часу першого видання цього збірника, він перевидавався вісім разів. В останнє, восьме видання автор включив шість нових документальних розповідей, написаних у 2009 – 2011 роках і опублікованих у цей період з продовженням у кількох номерах газети «Флот України». З 320 сторінок першого випуску у видавництві «Таврія» книга потовстішала до 550 сторінок за рахунок оповідань: «Заповідаю вижити», «Чапайонок», «Партизанська попелюшка», «Гвардії єфрейтор», «На чужому березі», «У п’ятнадцять дівочих років».
— Я багато разів писав про Валентину Козіну як трудівницю, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії колишнього Союзу. Вона — єдина в світі доглядала сто тисяч курей-несучок на птахофабриці «Південна», — прокоментував мені І. Мельников. — А в оповіданні «У п’ятнадцять дівочих років» вона вперше розкривається як відважна розвідниця Північного з’єднання партизанів Криму.
Розголос про цю книгу пішов по всьому Союзу такий великий, що всеросійська газета «Ветеран Росії» оголосила конкурс кращих рецензій і розповідей школярів про неї. А нагородою для переможців — чотирьох учениць школи №8 з міста Балашово Саратовської області стала поїздка в Крим і зустріч з автором та його героями. Вона відбулася в Російському культурному центрі Сімферополя. Учениці зі своєю вчителькою та письменником побували в Євпаторії, Алушті та Севастополі. А через деякий час він сам із трьома вже дорослими героями своїх оповідань був їхнім гостем на саратовській землі.
На початку 2004 року за рішенням парламенту Криму видається документальний роман І. Мельникова «Сини ідуть у бій», який відразу ж став найбільш читабельною книгою року. В Росії він визнаний кращою книгою 2004 року на військово-патріотичну тему.
— Це головна моя книга, — говорить письменник. — Вона чотири рази видавалася російською мовою, а нині готується до друку українською її п’яте видання.
За цю книгу автор, єдиний серед російськомовних письменників країн СНД, удостоєний двох дипломів — Союзу письменників Росії «За служіння Вітчизні» та Міжнародної академії наук педагогічної освіти «За безцінний вклад в освіту і виховання поколінь патріотів Вітчизни».

ОРЛЯТА ВЧАТЬСЯ ВИСОКО ЛІТАТИ

— Іноді я чую від деяких критиків, що оповідання про юних героїв Великої Вітчизняної війни правдиві, однак гордитися тут нічим, тому що бути цього не повинно було, — пише автор у післямові до книги «Їм не вручали повісток…» Справді, антигуманно позбавляти дітей дитинства. Та правомірно запитати: а життя позбавляти можна? Адже фашизм позбавляв дітей і даху над головою, і їжі, і тепла, і батьківської ласки, і права на освіту, і навіть… самого життя.
В Керчі фашистські окупанти наказали батькам відіслати дітей до школи. Рано-вранці 245 дітей з книжками і зошитами пустилися в дорогу. Вони більше не повернулися. Коли фашистів вигнали, то за вісім кілометрів від Керчі у глибокому яру на Багерівському шосе було знайдено 245 трупів. Цілий рів, заповнений дитячими тілами!
Із книг Івана Мельникова читачі дізнаються, яких звірячих катувань зазнали від гітлерівців Толя і Митя Стоянови, Сергій Талдикін і Гена Суботін, Льоня Димченко і поліський Гаврош — Климко Кадюк. А що чекало на тих, кого відправляли в Німеччину, в колону до яких потрапив Миколка Крупський?.. У кращому випадку — рабська праця, у гіршому — табори смерті… Проти цього й боролися діти разом з батьками, відстоюючи своє право на вільне і щасливе життя в своїй країні.
Дві третини книги «Їм не вручали повісток…» — це розповіді про синів і дочок фронтових армійських полків. Севастопольська дівчинка Зіна Подольська у тринадцять років захищає рідне місто від фашистів, а через кілька місяців під Керчю стає лейтенантом медичної служби. Однак вона відмовляється від офіцерського звання, йде на фронт рядовим бійцем і стає єдиною в світі 14-річною дівчинкою — водієм танка Т-34! Вона оволоділа цією професією лише для чоловіків всупереч армійським правилам і під Тернополем отримала звання гвардії сержанта танкових військ.
Командиром протитанкової гармати стала юний старший сержант-артилерист Лера Соколова. На її рахунку — десятки підбитих фашистських танків. За героїзм її нагороджено трьома орденами Вітчизняної війни і двадцятьма медалями, в тому числі медаллю «За відвагу». Тома Воловик була єдиною 14-річною дівчинкою серед прославлених на цілий світ героїв «Малої землі». У неповних 17 років повернулася з фронту до себе додому в Сімферополь Зіна Радіонова з чотирма бойовими орденами і двадцятьма медалями солдатської доблесті. Є особливі заслуги на війні в партизанки Каті Кириленко, юної санітарки госпіталю Валі Таран та операційної сестри фронтового госпіталю Валі Іванової.
Немає рівних серед усього загону армійських хлопчиків подвигу військових розвідників Сашка Бондарчука і Павлика Ларишкіна. Прославленому моряку Віті Савченку не було й 14 років, коли він захищав «Малу землю» в складі 393 окремого батальйону морської піхоти, брав участь у визволенні Болгарії. Хлопчик з Краснодарського краю Миколка Крупський став хоробрим кримським партизаном. А Валя Котик — єдиний в Україні підліток, удостоєний за свій подвиг звання Героя Радянського Союзу.
Був біль від утрат. Однак багатьох війна провела живими через сто смертей і, пізнавши солдатську долю, вони тепер самі розповідають про неї правду сучасним дітям. Скільки радості було, коли І. Мельников приїжджав на такі зустрічі з героями своїх книжок! Вони були почесними гостями «Артека» і «Молодої гвардії», почесними делегатами зльотів школярів Криму та України. Після виходу своєї першої книги «Біля самого синього моря» в 1960 році її автор проводив по 150 лекцій у рік. І цей лекційний практикум продовжується ним і нині, лише географічні рамки його розширилися, давно перетнувши межі півострова. В 2009 році, наприклад, І. Мельников на запрошення губернатора побував у Курській області, де зняли про нього фільм. Виступав у Бєлгороді, Краснодарі, Новоросійську та Москві. На замовлення Міносвіти Росії було видано його книгу «Им не вручали повесток…» російською мовою.
У 2010 році провів більше двадцяти зустрічей у Білорусі, у 2011 – в різних регіонах України. Весною 2012 року здійснив презентацію своїх книг у школах Києва та Одеси. Нині письменник творчо опрацьовує укладений ним і виданий у 2008 році колективний збірник «Вони захищали Вітчизну». Половину обсягу — двадцять друкованих аркушів займають його тринадцять оповідань. Доповнені новими творами, вони будуть видані авторською книгою «Країну закрили собою».
— Під час зустрічей з школярами я ще і ще раз переконуюся в тому, що тематика про дітей-героїв Вітчизняної війни дуже потрібна нашим дітям, якщо ми хочемо, щоб вони виросли розумними, мужніми, сміливими, чесними, мали в своєму серці доброту, повагу до рідних, до всіх, хто допомагає їм стати майбутнім своєї країни, — говорить письменник. — І думається мені, що заради цих дітей, яким так хочеться бути схожими на синів і дочок полків, варто було присвятити своє життя пошукам невідомих юних героїв. Сотні довгих і коротких доріг. Сотні зустрічей з рідними, близькими тих юних героїв, хто не повернувся з війни, розмови з їхніми друзями, командирами, однополчанами. Зустрічі з синами і дочками полків, яким пощастило повернутися додому. Все для того, щоб записати їхні спогади, відтворити героїчне минуле підлітків, яким не вручали повісток. Мої діти-герої — історичні, реальні. Все, що написано мною, — подяка їм, пам’ять про них.

Валентина НАСТІНА

Рядки, обпалені війною
Іван МЕЛЬНИКОВ
ВІРНІСТЬ КЛЯТВІ
(З КНИГИ «ЇМ НЕ ВРУЧАЛИ ПОВІСТОК...»)

НЕ ЧЕКАЙ МЕНЕ, МАМО

Білясто-сірий туман, ніби настояний на пороховому диму, поволі сповзав з Мекензієвих гір, затягуючи Севастопольську бухту. З боку Дуванкоя* все ближче підповзали артилерійські вибухи. Ухкало то біля Графської пристані, то поблизу Костянтинівського равеліну, то раптом високі фонтани вибухів піднімалися на території заводу Орджонікідзе, де вже другий день горіли майстерні.
У центрі міста, біля напівзруйнованої стіни, на Зеленій гірці, сидів на камені хлопчик років тринадцяти, кирпатий, з круглим, рум’яним, мов у дівчини, обличчям, засіяним ластовинням.
— Далекобійні б’ють, — тоном знавця пояснив дівчинці, що стояла поруч, зрідка даючи їй глянути у бінокль. — Бачиш крейсер? Зараз він ударить з головного калібру своїх гармат.
Справді тієї ж миті крейсер «Червоний Крим» дав залп з гармат. Відкрили вогонь й інші кораблі. Та невдовзі бухту заволокла густа пелена туману, і тепер тільки за пострілами можна було здогадатися, що зав’язалася чергова артилерійська дуель між захисниками Севастополя і ворогом, що рвався до міста. Чорноморці зупинили фашистів біля підніжжя Мекензієвих гір, стійко стримуючи натиск 11-ї німецької армії. Саме звідти, з-під Дуванкоя, били по Севастополю ворожі гармати.
Коли стихли вибухи, стало чути, як шурхотить сухим листям вітер, кружляючи його по бруківці безлюдних вулиць.
— Миколко, чуєш, Миколко! — мовила дівчинка, не відриваючи бінокль від очей, в окулярах якого було лише одне скло. — Уже нічого не видно і навіть не чути.
— Ударили по них добряче, от і замовкли, — відповів Миколка, забираючи у дівчинки бінокль. — Нехай знають наших чорноморців!.. Ех, якби мені...
— А ти хотів би попасти туди, на саму-самісіньку передову?
— Що з того, — зітхнув хлопчик. — Я, скажу тобі, Зіно, як другу, уже двічі тікав. Батько навіть ременем відшмагав. Сам, бач, у громадянську, таким, як я, пацаном, юнгою був на кораблі, а мені — «сиди вдома». Однаково втечу! Дочекаюсь, поки його підводний човен піде на завдання, і утечу.
— А коли не візьмуть, скажуть, що маленький?
— Візьмуть. Адже я мужчина! Це ваша, жіноча справа — сидіти вдома... Правда, у санітари і жінок беруть. Ось Олю вчора в Інкерманський госпіталь узяли.
— Олю узяли?! — здивувалась Зіна.
З Олею, старшою сестрою шкільного друга, Зіна частенько сварилася, захищаючи Миколку від несправедливих нападок. Та наприкінці травня у них налагодились гарні стосунки, особливо після шкільної спартакіади, де Зіна зайняла перше місце з гімнастики й плавання, побивши рекорд Олі, який вона утримувала кілька років. А зараз Оля знову випередила її. Правда, Оля на три роки старша, але на зріст вони однакові. То чому ж Олю узяли, а їй відмовили? Тільки вчора Зіна ходила в Учбовий центр Тсоавіахіму. Старенький худорлявий методист, поправивши окуляри на переніссі, і, змірявши гострим поглядом дівчинку, філософськи пояснив:
— Бойовий санітар — це бойовий санітар! Якщо не сьогодні, то завтра його можуть узяти на поле бою. А туди, шановна, беруть тільки в шістнадцять, і то не кожного. З тобою ж, піонерко Подольська, й розмовляти ніхто не стане.
Висока на зріст, струнка дівчинка з тугою довгою косою за спиною, опустила чорні очі. Що вона могла заперечити методисту? Їй справді нещодавно минуло тринадцять років. Що з того, що вона чемпіон серед юніорів з плавання і гімнастики, має значок «Ворошиловський стрілець»? Усе це не йде у рахунок, бо їй лише тринадцять, усього тринадцять. А ось Олі — шістнадцять, і її взяли.
Зіна сіла поруч з хлопчиком і, глянувши запитливо в його сірі очі, сказала, переходячи майже на шепіт:
— Миколко, а я довірю тобі свою таємницю. Поклянися, що нікому не скажеш.
— Дам свою голову відтяти! — мовив хлопчик, провівши нігтем великого пальця по шиї.
— Так ось, я теж вирішила будь що піти на фронт. У медсанбаті майже домовилась. А вже як попаду туди, то на фронті буду скоріше за Олю. Ось побачиш!
— Ти дівчинка бойова. Якщо додаси собі років зо три, обов’язково візьмуть, — впевнено підтримав дівчинку Миколка.
— Я так і зроблю, ось побачиш, Миколко, так і зроблю. А зараз...
Зіна замовкла, озирнулась навсібіч і зняла з шиї піонерський галстук. Розстелила його на колінах, приклала до нього два пальці:
— А зараз давай поклянемося, ніби на прапорі нашому.
Миколка поклав свою праву руку на піонерський галстук і промовив лише одне слово:
— Клянуся!
— Ні, ні! Треба більше, треба сказати все, все до кінця. Мені здається, треба ось так. — Вона трохи помовчала, потім розпрямила плечі і, зсунувши суворо брови, урочисто сказала: — Я, піонерка Зіна Подольська, клянуся стати бійцем Червоної Армії і разом з героїчними захисниками Севастополя громити фашистську сволоту, поки битиметься у моїх грудях серце, поки тектиме по жилах моїх кров! У боротьбі з ворогом віддам усі свої сили, а коли знадобиться, то й усю свою кров, до єдиної краплі! Буду вірна цій клятві до цілковитого розгрому фашизму, до кінця свого життя!
Миколка захоплено дивився на свою подругу; він вперше бачив її такою зосередженою, серйозною, ніби враз подорослішою. Слідом за нею повторив клятву так само урочисто і щиро. І тоді Зіна поцілувала свій галстук і заховала в кишеню курточки.
Ці діти виросли в легендарному Севастополі, вони з раннього дитинства знали про його героїчну історію, кожна клітинка їхнього тіла була просякнута любов’ю і відданістю своєму місту. І усі вони — хлопчики й дівчатка, хотіли бути такими, якими були в усі часи герої Севастополя. То ж хіба могла бути іншою клятва?
Прийшовши додому, Зіна в той же день відрізала косу, взула мамині туфлі на високих каблуках і вперше припудрила обличчя. Їй здавалося, що так вона виглядає дорослішою. Глянувши на себе в дзеркало і ще раз поправивши коротку стрижку, Зіна пішла в медсанбат.
Сивоволосий фельдшер з двома нашивками поранення на грудях прискіпливо оглянув постать дівчинки. На зріст ніби схожа на шістнадцятилітню. І вже була тут. Гарна дівчинка, уміла, бойова. І все ж...
— То скільки, кажеш, тобі буде років? — перепитав він.
— Та ж шістнадцять, ще позавчора минуло, — чітко відповіла Зіна і почервоніла.
— Ну, якщо позавчора, тоді інша справа, — лукаво посміхнувся фельдшер, підкрутив вуса і почав оформляти картку курсанта.
...Закінчити курси Зіні не довелося. Прийшов у медсанбат старший лейтенант і сказав:
— Дівчатка, довчитеся потім, коли розіб’ємо фашистів. А сьогодні десятьох бажаючих прошу здати мені свої картки, за годину виїжджаємо на передову.
Зіна здала свою картку і, відійшовши убік, замислилась. Як же побачити маму, як повідомити, що вона йде на фронт? Та й що скаже мама? Коли вона записалася на курси санінструкторів, мама схвалила: «Гарну справу знайшла, доню. Може, після війни лікарем станеш».
А тепер — на фронт. Уявивши, як заплаче мама, як приказуватиме, Зіна вперше здригнулася. Та рішення свого вона не змінить. Треба бути несхитною, стояти на своєму. Адже клялася... На галстуку присягалася...
Мами вдома не було, і Зіна відчула одночасно і полегшення, і смуток. Та своїми переживаннями займатися було ніколи. Треба було поспішати: вона розгорнула пакунок, який принесла, і перш за все ушила пілотку, що виявилася надто великою. Потім одягла військову форму: мамо рідна, та на ній все обвисає! Гімнастерка до колін, штани волочаться по землі. Дещо квапливо підшила, дещо зашпилила, підперезалася ременем і глянула в дзеркало.
— Ну, здрастуй, червоноармієць Подольська! — сказала сама собі, схопила зошит і швидко написала: «Дорога мамочко, не чекай на мене сьогодні. Йду на фронт захищати наш рідний Севастополь. Я обов’язково повернуся, ось побачиш. І навідуватиму тебе, мамочко. Цілую, Зіна».

СТЕЖКОЮ МАТРОСА КІШКИ

У тісній, наскрізь продимленій цигарками землянці біля грубки-буржуйки сиділи четверо моряків. Один з них розливав з чайника окріп. На «хліб та сіль», сказані Зіною тихим, боязким голосом, ніхто не відповів. Мабуть, не почули її. Вона знала, що від постійної стрілянини глухнуть.
— Доброго здоров’я! Я тепер ваш санінструктор! — голосно і дзвінко вигукнула дівчинка.
— Ось це по-нашому, по-матроськи, — хрипкуватим баском відповів за всіх старшина, з обличчя трохи схожий на матроса Кішку. Він пригладив вуса, розпрямив мускулисту спину і, виструнчившись, відрапортував:
— Відділення розвідників вітає свого санінструктора й запрошує покуштувати флотського чаю. Рапорт прийняв командир відділення, старшина І статті Василь Шуригін!
Стримуючи посмішки, моряки розступилися, пропускаючи Зіну до нар. Показали, куди покласти речмішок. Примостившись на краєчку дерев’яного помосту, дівчинка крадькома розглядала моряків. Усі високі на зріст, кремезні, справжні тобі богатирі. Старшина тицьнув їй у руки котелок з чаєм. Котелок був дуже гарячий, і дівчинка з гуркотом опустила його на табуретку.
— Нічого, хлопче, — діловито зауважив Шуригін, — звикнеш. Зараз тільки чаєм і зігріваємось. Правда, якщо ваш Ескулап змилується, то підкине іноді й міцніший напій.
— Це ж який Ескулап? — не зрозуміла Зіна.
— Ну й медицина... Був такий бог медицини у греків. Ну, та про Ескулапа потім, а зараз ось що, юнго, — лукаво примружившись, сказав Шуригін. — У розвідників є золоте правило: добувати «язика» ходять усі, не виключаючи медицини. Прикинь лишень — біля фашистського окопу мене поранило, і що я гукатиму: «Дядечку фріце, перев’яжи, будь ласка, мою ніжку і віднеси до наших!» Зрозумів? Тож прямий тобі резон з нами у розвідку ходити. Усвідомив, хлопче?
— Угу! — відповіла Зіна.
— Не «угу», а так точно!
— Так точно, ходитиму у розвідку! Якщо... якщо візьмете, звичайно.
— Чого ж, уважимо бойового санітара. Коли-небудь візьмемо, — напівжартома, напівсерйозно пообіцяв старшина, одягаючи на ходу бушлат.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2012 > Тема "З потоку життя"