Версiя для друку Обговорити в форумi

Рядки, обпалені війною

Іван МЕЛЬНИКОВ

(З КНИГИ «ЇМ НЕ ВРУЧАЛИ ПОВІСТОК...»)
(Продовження. Поч. у №33)

Повернувся він від командира тільки надвечір. Був похмурий, сердитий, весь час палив цигарки. У розмові з матросами тільки й чути було: «Баті потрібний тямущий «язик». І вони почали готуватися до чергової вилазки у тил ворога. «Юнгу» Шуригін не помічав. Та й усі, мов забувши про свого санінструктора, навіть як звати не запитали.
Але Зіна чекала. Ось-ось Шуригін скаже: «Ну, юнго, готуйся!» У розвідку їй дуже хотілося, хоч і страшнувато було. Як тільки посутеніло і розвідники пішли до переднього окопу, що оточував висоту, Зіна схопила санітарну сумку, закинула на плече карабін і, закріпивши на ремені фінку, подарунок Миколки, поквапилася слідом за моряками. Молоденький солдат, який стояв в охороні і вже бачив санінструктора, намагався її зупинити.
— Ти що, операцію завалити хочеш? — обурилася Зіна. — А коли поранять когось? У них же жодного бинтика немає! Усе наказано мені носити, зрозуміло?
Солдат розуміюче махнув рукою і сам підсадив дівчинку на бруствер.
— Он туди, до дубків вони пішли, — вказав він на звивисту стежку, що петляла між дубняком. — Тут ще матрос Кішка ходив, тож бажаю удачі!
Зіна ступила на припорошену снігом стежку, пильно вдивляючись у сліди розвідників. Йшла обережно, ставала спочатку на носок, потім на п’яту, зовсім як матрос Кішка чи, скажімо, Чингачгук, знаменитий слідопит в її улюбленій повісті «Останній з могікан».
Біля розлогої сосни Зіна наступила на суху гілку, і та голосно тріснула. «А щоб тобі!», — подумки прошепотіла дівчинка і враз відчула, що хтось дихає їй у потилицю. Зіна різко обернулася і... чиясь рука чіпко схопила комір її шинелі, а друга притисла палець до губів. Перед нею стояв старшина Шуригін.
— Тихо, юнго, тихо! — пошепки попередив він санінструктора.
— Угу, — відповіла вона, притискуючись до стовбура сосни.
— Не знав, що ти такий відчайдушний, ціную за хоробрість, але за самовільний вихід три наряди відпрацюєш на кухні.
— Єсть три наряди!
— Ось так. А зараз іди слідом, і щоб навіть пугач не почув тебе.
Яка ж вона все-таки щаслива! Не відправив старшина її назад. Беззвучними, примарними тінями рухалися розвідники по ламкому насту, дрібнолісся приховувало їх. Ланцюжок замикала Зіна. У шароварах, чоботях, у непомірно широкій шинелі, хлястик якої стирчав дугою над ременем, у шапці-кубанці, під якою сховалась її коротка стрижка, Зіна справді була схожа на хлопчину. Крокуючи слідом за моряками, вона однією рукою придержувала карабін, другою — фінський ніж, щоб не стукав по санітарній сумці. З фінкою вона ніколи не розлучалася.
...На дні окопу перемовлялися четверо гітлерівців.
Перезирнувшись з моряками, старшина підняв руку, хотів дати якийсь наказ, але з окопу виглянув фельдфебель і за валиком бруствера побачив моряків. Фашист роззявив рота і щось промимрив, але відразу ж потягнувся до автомата. Стрімко стрибнув на нього Шуригін, звалив на землю і, наступивши коліном на шию гітлерівця, всунув у рот кляп, швидко зв’язав викручені назад руки. Старшина не оглядався, знав напевне — з рештою упораються матроси.
Несподівано з ніші виповз ще один фашист. Пригнувшись, він намірився бігти в сусідній окоп, але Зіна блискавично приставила до його голови дуло карабіна, і фашист позадкував, наближаючись до старшини. З усієї сили Шуригін опустив кулак на голову німця, і той, змахнувши руками, упав на дно окопу.
— Молодець, юнго! — тільки й встиг сказати старшина, виштовхуючи фельдфебеля з траншеї.
Метрів сто відійшли розвідники від ворожих окопів, як сполошилися гітлерівці. У повітря злетіли ракети, тріскуче затявкали кулемети, довкола засвистіли кулі. З фашистських окопів вискочили автоматники і кинулися в погоню за моряками. Розвідники відкрили вогонь у відповідь.
— Веди, юнго, полоненого до наших, а ми прикриємо тебе, — сказав Шуригін, ховаючись за сосну.
— Ану, марш вперед! Шнель! Шнель!* — скомандувала Зіна, штовхаючи фельдфебеля кулаком у спину.
Спочатку гітлерівець йшов швидко, потім уповільнив крок, злодійкувато озираючись на конвоїра-хлопчину. Непомітно для Зіни він виштовхнув з рота кляп і тепер поступово звільняв зв’язані руки...
— Кому сказано, шнель! — гримнула Зіна, запримітивши попереду свої окопи. І тут фашист різко обернувся, вибив ногою з рук Зіни карабін і повалив її на землю. Закляклими руками здавив їй горло. Дівчинка близько бачила його очі, вирячкуваті, нестямні, й брезкле в щетині обличчя, спотворене люттю і страхом. Зінина рука метнулась до живота фашиста, блиснуло лезо фінки.
— Майн гот!** — заволав фельдфебель, розслабив руки на горлі дівчинки і, скоцюрбившись, звалився у струмок.
Відкинувши убік ніж і піднявши карабін, Зіна скочила на ноги, цілячись у гітлерівця, але той лежав нерухомо. А до Зіни уже бігли наші бійці. Дізнавшись, що сталося, вони втягнули гладкого гітлерівця в окоп, сподіваючись, що полонений живий, але він був мертвий.
Зіна сіла на дно траншеї, опустила голову на коліна і гірко заплакала від щойно пережитого страху, від нестерпного болю в горлі і од почуття провини за втраченого «язика».
— Ой, мамочко, що ж я наробила?! — вирвалося в неї крізь ридання.
І тут в окоп стрибнув Шуригін. Схилившись над Зіною, він запитав здивовано:
— То ти... ти — дівчисько?!
— Еге ж, Зіна я, — плачучи відповіла дівчинка. — А він... галстуком... за шию, горло здавив. Винувата я, не доставила...
— Пробач нас, Зіно, — старшина погладив її по голові. — Ми ж не знали. Думали, хлопець, бойовий, сильний. А дівчинці таке пережити, — він похитав головою і витер хустинкою її сльози. — Ну гаразд, досить плакати. Братусем тебе визнали, братусем і залишишся. А «язика» завтра іншого притягнемо. Не бідкайся, братусю Зіно, не картай себе. Одним гадом на світі стало менше — і чудово. Запиши його на свій бойовий рахунок. І запам’ятай: бойове хрещення ти одержала на стежці легендарного матроса Кішки. Таке ніколи не забудеться...

3. ПЕРЕПРАВА

Сонце поволі спускалося за горизонт. Вода Керченської протоки полум’яніла від його косого проміння. По широкій водяній поверхні розбігалися іскристими смугами густі брижі. За краєм кримської землі виднілися такі ж червоні спалахи вогню. Там, поблизу Камиш-Буруна, відбувалися жорстокі бої. Десь там, відбиваючи ворожі атаки, стояв на смерть 384-й стрілецький полк, куди Зіна була призначена командиром санітарного взводу.
«Командир... Ну який з мене командир? — думала Зіна, обмацуючи червоні емалеві кубики, вручені їй військкомом міста Туапсе. — Хто ж мене слухатиметься, таку малявку? Ні, командир з мене не вийде. Ось причалимо до пірса, віддам ці кубики й попрошусь у Севастополь...» — вирішила дівчинка, вдивляючись у керченський берег.
Скільки разів у госпіталі вона згадувала рідне місто, маму, з якою не встигла попрощатися перед відправленням на фронт, товариша Миколку — він усе-таки утік з дому і став сином полку морської піхоти. Та про що б не думала Зіна, пам’ять весь час повертала її у той останній бій на Мекензієвих горах.
...Піднята вибухами кам’яниста курява давно осіла, а терпкий присмак гашеного вапна все ще залишався на зубах, стягуючи сухістю рот. Відстебнувши баклажку, Зіна жадібно припала до шийки, але баклажка була порожня. Тоді вона фінкою прорізала дірку в сніговому заметі і, витягнувши звідти жменю чистого снігу, почала його спрагло ковтати. Так з грудкою снігу і скочила в окоп, але відразу ж кинула її і впала на коліна: поперек траншеї лежав молодий боєць, його тіло корчилось від болю.
— Зараз, любий, зараз тобі стане легше, — квапливо говорила Зіна, розстібаючи санітарну сумку. Перев’язавши і поклавши пораненого на плащ-палатку, дівчинка потягнула його до медпункту. Це був той солдат, який у ту пам’ятну першу розвідку показав їй стежку матроса Кішки.
Фашисти скаженіли, шматуючи кам’янисту землю і все живе, що було на ній. Стікаючи кров’ю, полк утримував оборону на Мекензієвих горах. Бійці утискувалися у будь-яку западинку, вибоїну, шукаючи порятунку від снарядів, мін, осколків і куль. Та для багатьох порятунку не було... Гітлерівці, не рахуючись зі своїми втратами, підійшли до передньої лінії нашої оборони. Подекуди матроси вже кидалися врукопашну. Побачивши зовсім близько фашистів, Зіна поволокла пораненого в бокову траншею. І тут раптом у траншею стрибнув здоровенний фашист, чимось схожий на того першого її «язика» і, перегородивши шлях дівчинці, наставив на неї автомат. «Ось зараз, зараз він натисне на курок і тоді...» — блискавкою промайнуло в голові Зіни. І враз, сама не знаючи навіщо, вона скинула з голови кубанку і одягла її на дуло ворожого автомата. Різким рухом фашист відкинув шапку і глянув на юного санітара, який прикрив собою пораненого, ніби вирішуючи, кого ж убивати першим?
Траншеєю до Зіни біг старшина Шуригін. Розмахуючи карабіном, він щось вигукував. Та дівчинка не бачила його й не чула. Вона дивилaся тільки на фашиста, стежачи за його рухами. І раптом нею оволоділа така ненависть до цього окупанта, який цілиться в неї, хоче убити тут, на її землі, що, не тямлячи себе, вона штовхнула його з такою силою, що фашист поточився назад, хитнувся, мало не випустивши з рук автомат. Але встояв, випрямився і натиснув на спусковий гачок...
Уже в госпіталі Зіна дізналася, що старшина Шуригін сам-один довго бився з фашистами, удержуючи окоп, поки не підійшли наші санітари і не забрали її та пораненого матроса в медсанбат...
Довго тягнулися дні в госпіталі, але моряки не забували свого санінструктора. Часто одержувала вона від них фронтові трикутнички. Усі сподівались на її повернення. Та після того, як вона одужала, її направили в Керч, у 384-й стрілецький полк.
Була уже ніч, коли дівчинка прибула до місця призначення.
— Ну що ж, приймай взвод, товаришу воєнфельдшер, — стомленим голосом сказав лікар полку, повертаючи Зіні документи, які уважно прочитав.
— Я... Я ж ніколи не була командиром. Я навіть не знаю, як треба команду подавати.
— Командувати тобі, можливо, не доведеться, — підвів на неї червоні від безсоння очі лікар. — У твоєму взводі, дочко, лишився всього один санінструктор — Ісак Поліщук. З ним і будеш виносити поранених. Поповнення не чекайте, зараз надто складна обстановка, — і він гірко усміхнувся.
...Скільки їй відтак випало безсонних ночей, Зіна уже й не пам’ятала. Лікар мав слушність — командувати не довелось, усе робила сама. Сама на передовій, під обстрілом, накладала шини і джгути, сама бинтувала поранених і волокла їх до пункту забору. У списку, який ретельно вів Ісак Поліщук, було записано вісімдесят п’ять поранених, винесених з поля бою воєнфельдшером Зіною Подольською.
Вісімдесят шостий був останнім на керченській землі. А втім, це була не земля, а край кам’янистого берега, розжарений пекучим сонцем, без жодного деревця і краплі прісної води. Тут, на цій вузесенькій смужці берега, біля самої переправи через Керченську протоку, все змішалося в суцільну вируючу масу: і машини з потрощеними бортами, і запряжки коней, які, невідомо куди й навіщо, тягнули залишки возів, і стомлені солдати у припалих пилом плямистих гімнастерках і з незмінними скатками за спиною. З-під пілоток виднілися бинти з плямами закипілої крові. Багато мовчазних поранених лежали на носилках, очікуючи чергу на посадку. Старенькі суденця, порипуючи бортами, тіснилися біля бетонних паль зруйнованого рибальського причалу, приймаючи на палуби поранених.
А за два кілометри від берега точився жорстокий бій, 384-й стрілецький полк, стримуючи переважаючі сили ворога, забезпечував переправу.
Зачекавши, поки закінчиться мінометний обстріл, Зіна сповзла у кам’яний окопчик за пораненим кулеметником, але він був уже мертвий. Як на зло, сусідній кулемет також замовк. Німці одразу ж пішли в атаку на лівий фланг оборони полку, намагаючись прорватися до переправи.
— Ні, не пройдете! Не пройдете, гади! — несамовито закричала Зіна, притискуючи приклад ручного кулемета до щоки. І кулемет ожив, забився в її руках, несучи смерть фашистам. Вони залягли і, відстрілюючись, поповзли назад.
В окопчик до Зіни скочив сивий майор, який прибув уранці зі штабу дивізії, щоб замінити вбитого комісара.
— Молодець, дочко! — сказав він, забираючи у неї кулемет.
Дівчинка помітила, що ліва рука майора повисла, тоненька цівка крові повільно стікала по зап’ястку, фарбуючи в червоний колір срібні піхви шаблі.
— Ви поранені? Зараз перев’яжу.
— Перев’язати можна, — погодився майор, сідаючи на купку кулеметних дисків. — Звати тебе як?
— Зіна.
— А я — Юрій Петрович. Вважай, познайомилися.
Розрізавши рукав, Зіна побачила, що куля пройшла крізь м’якуш, але пошкодила нерв, бо пальці лівої руки не ворушилися.
— Вам обов’язково треба у госпіталь, — сказала дівчинка, накладаючи пов’язку.
— І зовсім не обов’язково, — полотніючи від болю, заперечив майор. — Я завжди ворога рубав правою рукою, а ліва конем правила. Та й при моїй теперішній посаді важливіша голова, а не рука. Головне — утримати нам цей рубіж і забезпечити переправу військ. Зрозуміла, кирпата?
— Угу, — відповіла Зіна, роздивляючись орден Червоного Прапора на грудях майора.
— Ось так, а зараз принеси-но з сусіднього окопчика другий кулемет, він нам знадобиться.
...Чергова, п’ята за день атака була відбита. Кілька разів дівчинка бралася за кулемет, поливаючи вогнем ворога. Майор стріляв однією рукою. Диски міняв з допомогою Зіни.
— А ви, Юрію Петровичу, орден Червоного Прапора уже тут одержали? — поцікавилася Зіна у хвилину затишшя.
— Ні, дочко, орден ще за громадянську. Саме тут, під Керчю, заслужив я цей орден. І шаблю від самого Фрунзе одержав. Тут і напис на ній є. Ось уже місяць, як я без коня, а з шаблею ніяк не можу розлучитися...
Розпочалася чергова атака. Гітлерівці йшли в увесь зріст, притискуючи до животів автомати. Зіна бачила їх перекошені люттю обличчя, чула хрипкі, п’яні голоси: «Рус, здавайся!», «Рус, хенде хох!»
— Давай, дочко, починай! — спокійно скомандував майор і натис на спусковий гачок.
Два кулемети запрацювали одночасно. Гітлерівці залягли, стріляючи з автоматів. Вони помітили, що ряди захисників переправи поріділи. Про це знав майор, відчувала це і Зіна, час від часу зиркаючи на майже порожні окопи лінії оборони. Майор уважно глянув на дівчинку, на її тонкі ніжні пальці, пожовклі від йоду. «Мабуть, недавно сиділа за партою, писала диктанти, і ці пальці були в чорнилі... А тут... доводиться з кулемета».
Майор розстебнув польову сумку, витягнув блокнот і почав щось швидко писати. Вклавши аркуш у конверт, простягнув його Зіні.
— Віднеси це, дочко, командиру полку і йди на переправу, на той берег.
— Я... Я не можу... не маю права залишити вас, пораненого.
— Товаришу військовий фельдшер, виконуйте наказ!
— Єсть... єсть, товаришу майор! — Зінин голос тремтів, вона кусала губи, щоб не розплакатися. — Я віднесу ваше донесення і повернуся, ось побачите, — вигукнула вона на ходу і, вискочивши з окопу, помчала до штабу полку.
Гітлерівці розпочали мінометний обстріл лінії оборони. Зіна переповзла з однієї траншеї в другу, а потім пригинцем побігла до КП. Серце шалено калатало, а в голові билася думка: «У нього залишився один диск, всього один...» Віддавши пакет, вона навіть не запитала дозволу йти, вискочила з землянки і, не пригинаючись, напростець помчала до окопу, де залишила майора. Ще здалеку почула голоси солдат:
— Комісара убило!
Майор напівлежав з відкинутою назад головою на дні окопу, опершись на ліву руку. Правою стискав ефес шаблі, напіввийнятої з піхв. «Без потреби не виймай, без слави не вкладай. М. Фрунзе», — машинально прочитала Зіна напис на шаблі. Миттю опустилась на коліна, приклала вухо до грудей майора і почула слабке биття серця. «Він живий, живий!» — вигукнула вона, квапливо розстеляючи плащ-палатку.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"