Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#35 за 31.08.2012
ЧИТАЮЧИ «ДЕННИКИ» — СВ╤ТЛ╤Ю ДУШЕЮ

Л╕тература

За св╕й уже чималий в╕др╕зок житт╓вого шляху, я начитався велико╖ художньо╖ прози, як кажуть, по сам╕с╕ньку зав’язку. Дал╕ нема╓ сил та й, в╕дверто кажучи, бажання читати от╕ багатостор╕нков╕ «цеглини» буйно╖ фантаз╕╖, де майже все вигадано: ╕ д╕алоги, ╕ геро╖, ╕ ситуац╕╖, в яких вони д╕ють. «У роман╕, нехай хоч який буде в╕н близький до факт╕в епохи, все одно ╓ домисел – без домислу нема й не може бути художньо╖ л╕тератури, бо саме через домисел приходить ╕ узагальнення та тип╕зац╕я, що ╓ неодм╕нною ╕ найпершою ознакою та властив╕стю, а з тим ╕ метою художньо╖ л╕тератури», — писав автор багатьох в╕домих роман╕в Юр╕й Смолич.
Мен╕ ж, тепер уже на схил╕ життя, коли маю сякий-такий досв╕д творчо╖ прац╕ ╕ розум╕юся дещо в секретах письменницько╖ кухн╕, хочеться чогось, нехай не вельми художньо вик╕нченого, але правдив╕шого, достов╕рн╕шого, не вигаданого. ╤ таку л╕тературу для себе останн╕м часом знаходжу, долучаючись до жанру щоденниково╖ прози.
Вона — в╕дверт╕ша, спов╕дальн╕ша, невигадлива. Бува╓, прочита╓ш один-два дуже стисл╕ абзаци ц╕╓╖ прози ╕ пом╕ча╓ш, що в них закладена така думка, до яко╖ треба «продиратися» кр╕зь хащ╕ багатосл╕в’я в роман╕ чи пов╕ст╕ того чи ╕ншого автора. Але я зовс╕м не заперечую жанру широкоформатно╖ прози ╕ не намагаюся заг╕тувати читача не звертатися до не╖. Навпаки – читайте ╕ якомога б╕льше, доки ╓ таке бажання! Я ж говорю про суто сво╖, стареч╕, уподобання: мен╕ б╕льше ╕мпону╓ документал╕стика, до яко╖, гадаю, належить ╕ щоденникова проза, котро╖, т╕льки останн╕м часом, прочитав чимало. З-пом╕ж прочитаного мною – щоденники Олександра Довженка, Олеся Гончара, ╤вана Гнатюка, Романа ╤ваничука, Василя Захарченка, ╤рини Жиленко, Петра Сороки...  Останн╕й назива╓ сво╖ щоденники – денниками. ╤ я розум╕ю чому: у назв╕ «щоденник» уже само по соб╕ закладено певну норму свого письма — писати щоденно... У денниках же – така ж сама форма подач╕ матер╕алу, яка, однак, не змушу╓ автора писати щоденно, ставлячи сво╖м гаслом – «Nulia dies sine linea!» — «Жодного дня без рядка!»: хочеш — не хочеш, а мусиш, бо ж обрав для себе працю щоденну. Зв╕дси ж, зрозум╕ло, ╕ слово щоденник, бо — щоденний.
Мене ж просто-таки зачаровують «Денники» Петра Сороки. По-перше, вони — лакон╕чн╕. В два-три абзаци в╕н вклада╓ настр╕й сво╓╖ душ╕, який нав╕дав ╖╖, душу, сьогодн╕, в цю мить. Переважно це св╕тл╕ поривання, нав╕ян╕ якимись под╕ями, почуттями, п╕сля прочитання яких ╕ сам св╕тл╕╓ш душею, сповню╓шся сонячного оптим╕зму, бажанням ще й ще зустр╕чати новонароджен╕ дн╕ свого не завжди св╕тлого життя-буття. Ось як говорить П. Сорока про стан душ╕: «Головне — стан душ╕. Все залежить в╕д душ╕, й усе ма╓ робитися з огляданням на душу. Якщо на серц╕ спок╕й ╕ гармон╕я, то й навколишн╕й св╕т хвилю╓ ╕ милу╓ око, й незл╕ченн╕ в╕дкриття можна робити на кожному кроц╕. А якщо на душ╕ тягар, тод╕ не розрадять жодн╕ мандри та найекзотичн╕ш╕ кра╓види. Все для душ╕. ╤ над ус╕м — душа».
Письменник Петро Сорока – людина в╕руюча. Це видно з його денникових запис╕в. ╤ тому не випадково у сво╖х коротких нотатках в╕н заклика╓ нас любити, берегти ╕ ц╕нувати усе те, що послане нам для життя земного згори волею Господньою, робити добро, творити добро, в╕рити ╕ спод╕ватися на краще.
«В╕ра для мене, — зазнача╓ П. Сорока, — синон╕м щастя. Коли меркне ╕ валиться все, коли нема╓ нав╕ть соломинки, за яку могла б ухопитися розпачлива рука, глибоко в душ╕ залиша╓ться в╕ра як над╕йна ╕ незрадлива опора. Що мен╕ тривоги, бол╕ й погрози цього св╕ту? Я живу передчуттям великого визволення. Т╕льки б не обманути над╕╖ Бога, т╕льки б виправдати його спод╕вання, вистояти у правд╕ й любов╕. Боюся не смерт╕, боюся вбивчого розтл╕ння гр╕ха. Мо╖ муки не в╕д страху зникнути, а в╕д страху погубити душу».
У сво╖й щойно видан╕й нов╕й книжц╕ денник╕в «Дерево над водним потоком», окр╕м л╕ричних роздум╕в про в╕ру, над╕ю, любов, рад╕сть ╕ доброту земного буття, письменник Петро Сорока пода╓ розд╕л зворушливих м╕н╕-новел, сюжети яких взято з життя. Вони — не випл╕д фантаз╕╖, не вигадка, вони — те, що було насправд╕, чому автор сам був св╕дком, з чим стикався чи й сам пережив.
Добрий, ╕нколи до болю в серц╕ щемкий, ╕нколи просв╕тлений сл╕д в душ╕ залишають новели «Ослик отця Тимоф╕я», «М╕й гр╕х», «Дядя Володя» та ╕нш╕.
М╕н╕-новели П. Сороки й справд╕ у б╕льшост╕ сво╖й м╕н╕, тобто коротк╕, але як╕ вони хвилююч╕, ск╕льки в них закладено того, що спонука╓ до роздум╕в. Ось, наприклад, новелка з назвою «Клаптик городу»:
«Бабця поле св╕й городець.
П╕дходжу ближче, дивлюся через тин на ╖╖ роботу ╕ кажу:
— Чому ви не вирива╓те бур’ян з кор╕нням, адже через к╕лька дн╕в в╕н знову проросте?
Бабця гарно, з якоюсь особливою ╕скринкою лукавства, усм╕ха╓ться мен╕ й в╕дпов╕да╓:
— А що я буду робити, якщо город не заростатиме?
У не╖ т╕льки й залишилося, що клаптик цього городу».
Х╕ба не в цьому останньому рядочку м╕н╕-новели закладено той духовний потенц╕ал, з якого можна вибудовувати ц╕лу пов╕сть чи роман про страдницьку долю ж╕нки-матер╕, ж╕нки-труд╕вниц╕?
Певно ж, у тому й поляга╓ сенс м╕н╕-новели, аби не розписувати на к╕льканадцять стор╕нок тексту, а коротко ╕ зрозум╕ло донести до читача суть того, що й спонукало автора взятися за перо.
╢ в книз╕ ╕ чималий розд╕л л╕тературних нотаток, в яких автор вельми стисло розпов╕да╓ про сво╖х друз╕в письменник╕в, про ╖хню роль в л╕тературному процес╕. «У мене багато приятел╕в, як╕ талановит╕ш╕, сильн╕ш╕ од мене, до яких мен╕ важко доростати. Зближення з ними зазвичай непросте для мене. Я захоплююся ╖хн╕м талантом, але водночас страждаю в╕д власно╖ недосконалост╕. Визнавати, що ти слабший, не так просто. Адже пишеш як вони, любиш л╕тературу не менше, однак ╖хн╕ твори б╕льш резонансн╕, ними захоплюються, з ними носяться. А тво╖ проходять майже непом╕чен╕. Це не заздр╕сть. Це зовс╕м ╕нше.
...Що ж робити у такому випадку? Найкраще триматися осторонь чи на в╕ддал╕ в╕д сильн╕ших. Слухати власну душу, ╕ти сво╖м шляхом ╕ дякувати Богу за те, що ╓...», — щиро з╕зна╓ться автор. ╤ це аж н╕як не применшу╓ його власну творч╕сть, його роль в сучасному л╕тературному житт╕. Бо, як пише в╕домий американський письменник, автор спов╕дально╖ прози Дев╕д Седар╕с, що «про себе писати прост╕ше. А коли опису╓ш гидк╕ вчинки ╕нших людей, виходить не так ефектно. Пов╕рте, у вс╕х сво╖х творах наймерзенн╕ший персонаж – це я». Звичайно ж, це само╕рон╕я, жарт, але ж ╕ в кожному жарт╕ ╓ доля правди.
Письменник Петро Сорока пише талановито, ╕нколи само╕рон╕чно, вдатно. У його коротких щоденникових записах читач знайде тепл╕, правдив╕ слова про творч╕сть Л╕ни Костенко, Юр╕я Мушкетика, Степана Пушика, Любов╕ Проць: «Люба Проць... Люблю ╖╖ сонячно. Хоча любити ╖╖, точн╕ше ╖╖ слово, не так просто. Вона тр╕шки старомодна ╕ занадто традиц╕йна. Але вся р╕ч у тому, що я теж такий. ╥╖ в╕рш╕ ╕нтроверс╕йн╕, замкнут╕ в соб╕, вона любить мандрувати дорогами власно╖ уяви ╕ це надзвичайно близьке мен╕. Завдяки «Груп╕ кров╕» (книга вибраних поез╕й Любов╕ Проць, що побачила св╕т у видавництв╕ «Коло», Дрогобич, 2009. — Д. К.) вона досягла ширшо╖ популярност╕ в кол╕ л╕тератор╕в, ном╕нувалася на Шевченк╕вську прем╕ю, на яку, зв╕сно, заслугову╓.
Люба Проць з того ж ряду, що й Тамара Севернюк, Леся Б╕лик, Людмила Литвинчук, Св╕тлана Антонишин. У кожно╖ з них р╕зна популярн╕сть, р╕зне коло читач╕в ╕ увага критик╕в. Але саме ц╕ ж╕нки, як мен╕ зда╓ться, значною м╕рою утримують високе небо укра╖нсько╖ духовност╕. Сьогодн╕ це бачать одиниц╕, але прийде час, коли побачить б╕льш╕сть.
Часто повертаюся до ╖╖ вибраного «Група кров╕». Книжка вагома ╕ талановита, св╕тла ╕ щемлива. Життя у не╖ запов╕да╓ться, безперечно, довге ╕ щасливе...»
Розкрива╓ Петро Сорока й секрет свого письма: «Мо╓ письмо переда╓ м╕й настр╕й. Особливо у денниках. Я н╕коли (чи майже н╕коли) не писав з примусу, а лише тод╕, коли гаряча хвиля якогось особливого розчулення ╕ сп’ян╕ння накочувалася на душу. ...Треба сп╕шити жити ╕ зробити те, до чого покликаний...»
А покликаний письменник Петро Сорока до творчост╕. ╤ св╕дченням того ╓ його книги: «Спов╕дь сльозою», «Пам’ят╕ навперейми», «Р╕к подв╕йних райдуг», «Найкраще помирати в понед╕лок», «Голос ╕з притвору», «Денники 2004-2005 рок╕в», «Застиглий вогонь», «Перед незримим в╕втарем», «Знак серця», «Натщесерце», «На зах╕д в╕д спадаючого сонця» та багатьох поетичних ╕ наукових книг. Адже в╕н ще й кандидат ф╕лолог╕чних наук, доцент Терноп╕льського нац╕онального педагог╕чного ун╕верситету ╕м. В. Гнатюка, сп╕взасновник ╕ видавець низки журнал╕в, альманах╕в та видавництв. Член м╕жнародного ПЕН-клубу. Лауреат л╕тературно-мистецьких прем╕й «Слово Укра╖ни», ╕м. В. Сосюри, ╕м. брат╕в Лепких, ╕м. Г. Сковороди, ╕м. Р. Федор╕ва. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
Петро Сорока – не лише талановитий проза╖к, в╕н також прекрасний поет. Про це св╕дчать його в╕рш╕, розс╕ян╕ по стор╕нках книги щоденниково╖ прози, котр╕, гадаю, в╕н обов’язково збере докупи ╕ видасть окремою книжкою. Адже письменник у розкв╕т╕ сво╖х творчих сил. Дай, Боже, йому написати ще багато гарних твор╕в, аби, як в╕н сам каже, «подарувати людям мачину св╕тла». А в╕д т╕╓╖ «мачини св╕тла», подаровано╖ письменником, св╕тл╕ша╓ на душ╕, хочеться й самому зробити щось добре ╕ св╕тле для людей.

Данило КОНОНЕНКО

Петро СОРОКА
М╤Й ГР╤Х

Коли не зайду на м╕сцеве кладовище, завжди зустр╕ну там Марту Плаксюту. Три роки тому похоронила сина ╕ в╕дтод╕ щодня виплаку╓ його на цвинтар╕, незважаючи на дощ, сн╕г чи шаргу. Сяде на лавочц╕ б╕ля могили ╕ к╕лька годин голосно плаче. Посив╕ла, змарн╕ла, зчорн╕ла ╕ висохла б╕ля то╖ могили, хоч ╖й т╕льки сорок. Все част╕ше ╖╖ непритомну приводять додому чи то на ф╕р╕, чи на старенькому, ще колгоспному «бобику», — з крайн╕х в╕кон села видно кладовище.
Зупиняюся б╕ля не╖, бо не можу пройти мовчки, не можу не сказати к╕лька спочутливих сл╕в. Ж╕нка просто умл╕ва╓ — сльози течуть струмком ╕ все т╕ло тремтить, як у лихоманц╕.
— А Юрко мен╕ недавно снився, — кажу.
— О, Боже! — вихоплю╓ться в не╖. — Як добре! В╕н багатьом сниться. ╤ через кожного якесь прохання переда╓ мен╕. То стр╕чечку просить принести, то писанку, то кв╕ти. Я все виконую, що в╕н просить.
Могила справд╕ обкладена р╕дними речами — крашанками, св╕чками, вербовими г╕лками, гронами калини ╕ пишними букетами кв╕т╕в.
— А як в╕н тоб╕ снився? Що казав? — ╖╖ оч╕ горять в╕д нетерп╕ння. — Щось просив?
Юрко справд╕ снився мен╕, але дуже давно ╕ нейтрально. В╕н дружив з мо╖м сином й ╕нод╕ бував у нас. Отож ╕ наснилося, що гурт хлопц╕в, ╕ Юрко серед них, байдику╓ на нашому подв╕р’╖.
Але мен╕ хочеться ╖╖ якось вт╕шити, заспоко╖ти ╕ я починаю вигадувати.
— В╕н приснився мен╕ на неб╕, — кажу. — Н╕би сидить у райському саду, такий щасливий ╕ веселий... Так добре йому там, так легко. Навколо ангели ╕ серафими л╕тають, музика тиха луна╓, ╕ вс╕ почуваються неймов╕рно одухотвореними. Там багато таких, як Юрко, ╕ ╖хн╕ обличчя осяян╕ блаженством. Це важко передати словами, бо потойб╕чний св╕т не такий, як наш, але в╕дчуття радост╕ в╕дчува╓ться. «Тут рай, — сказав Юрко, — ╕ мен╕ дуже добре. Тут нема н╕ болю, н╕ страждань ╕ я н╕защо не повернувся б знову на землю. Одне мучить мене ╕ завда╓ болю, — що мама так побива╓ться за мною. Передайте ╖й, що цього не треба робити, бо я вже щасливий, я в╕дмучився. Кожна мамина сльозинка пада╓ мен╕ на серце, як розпечене олово. Н╕чого мен╕ б╕льше не треба, т╕льки б вона не побивалася так, бо там, де я нин╕ живу, справжн╕й рай... Якщо вона не страждатиме так ╕ не ходитиме щодня на цвинтар, то мен╕ б╕льше н╕чого не треба для повного щастя.
— О, Боже! — вихопилося у Марти.
— Тоб╕ не можна так побиватися, — кажу. — У тебе ╓ для кого жити, ╓ д╕ти й онуки...
— А Юрчика нема.
— В╕н ╓ ╕ чека╓ тебе на неб╕. Не муч його ╕ себе даремно.
— Я постараюся, якщо в╕н просить. Т╕льки чому в╕н мен╕ цього не сказав, чому через ╕нших все переказу╓?
— Я цього не знаю. Але зроби те, що я сказав, для нього. Пов╕р мен╕.
— Я в╕рю. З горем не жартують.

ДЯДЯ ВОЛОДЯ

Володимир Татарський. Рос╕янин.
Один з найсв╕тл╕ших спогад╕в мого дитинства. Художник, а отже в мо╖й дитяч╕й уяв╕ — маг, чаклун, дем╕ург...
Щонед╕л╕ при╖жджав з Тернополя у наше село ╕ закидав нас дорогими подарунками. Щол╕та забирав до себе ╕ це був найсв╕тл╕ший час у мо╓му житт╕ — озеро, прогулянки на катер╕, дальн╕й пляж, театр, к╕но, морозиво... Дивовиж╕, яких у тогочасному сел╕ не побачити.
Т╕льки п╕сля його смерт╕ я дов╕дався, яким важким було його життя, якою незвичною видалася доля.
У сорок третьому в╕н дезертирував з червоно╖ арм╕╖, ╕ переховувався у Тернопол╕ й навколишн╕х селах. Як це йому вдавалося — не в╕даю. Можливо, в╕н придбав п╕дроблен╕ документи, жив п╕д вигаданим пр╕звищем. Можливо. Якби потрапив в руки смерш╕вц╕в, розстр╕лу не минув би.
Зрозум╕ло, в╕н жив у пост╕йному напруженн╕. ╤ тод╕, коли ще тривала в╕йна, ╕ п╕зн╕ше до само╖ смерт╕. В╕н помер за бр╓жн╓вщини.
Не знаю, чому в╕н в╕дмовився воювати, як╕ у нього були мотиви ╕ пол╕тичн╕ переконання, що в╕н побачив, зрозум╕в ╕ пережив на фронт╕. Але те, що кинув зброю, мен╕ зрозум╕ле ╕ близьке. В╕н був талановитим художником ╕ не хот╕в накласти головою за ман╕якальну ╕дею. А може, в╕дчув непереборну потребу зреал╕зувати себе.
Десь у ш╕стдесят╕ в╕н одружився на мамин╕й р╕дн╕й сестр╕ — тьот╕ Кат╕. Д╕тей у них не було, ╕ всю не витребувану батьк╕вську любов вони в╕ддали нам з сестрою. В╕н добре опанував укра╖нську, що така р╕дк╕сть серед москал╕в. Полюбив нашу землю, звича╖ ╕ традиц╕╖ справжньою, нутряною любов’ю.
У нього появилися в╕рн╕ друз╕, добр╕ замовники ╕ широке коло знайомих. Любив роз’╖жджати ╕ багато мандрував Укра╖ною. ╤нод╕ брав мене з собою.
Невдовз╕ в╕н отримав престижну роботу художника-оформлювача, невтомно працював ╕ побудував власну хату, що було на той час винятково складною справою.
Але життя серед богеми погубило його: став спиватися ╕ рано помер в╕д цирозу печ╕нки.
Був невисокого зросту, лисий, з в╕дкритим при╓мним лицем, усм╕хненими голубими очима, енерг╕йними рухами. Завжди прив╕тний, вр╕вноважений, спок╕йний. Я не бачив його роздратованим ╕ сердитим, тим б╕льше в екстаз╕ гн╕ву, що так характерно для творчих людей. ╤ це при тому, що все життя в╕н перебував п╕д пресом страху.
Як я зрозум╕в ╕з розмов з мат╕р’ю, багато людей у сел╕ знали його ╕стор╕ю, але н╕хто не видав, не написав доносу. Це багато говорить мен╕ про те, якою шаною ╕ любов’ю, повагою ╕ п╕╓тетом було оточене його ╕м’я. Здеб╕льшого на замовлення в╕н малював дешев╕ образи ╕ б╕льш╕сть с╕мей у нашому сел╕ мали його роботи. А ще в╕н розмальовував церкви у той час, коли злочинна влада ╖х закривала ╕ руйнувала.
Спод╕ваюся, добр╕ справи переважили на неб╕ т╕ пад╕ння ╕ прогр╕хи, яких не уникнути на земл╕ жодн╕й людин╕.

КВИТИ

Коли вона вхопила заздалег╕дь з╕брану вал╕зу ╕ нервово кинулася до дверей, то щоб затримати ╖╖ ╕ в╕двернути катастрофу, якою ставало без не╖ його життя, в╕н мовчки упав на кол╕на ╕ важко схилив голову над молитовно складеними руками.
Але вона, розжохкана ╕ розпаш╕ла, т╕льки хмикнула ╕, обминаючи, боляче вдарила його в плече зал╕зною обкантовкою вал╕зи ╕ вийшла, майже виб╕гла з квартири. Гучно хряснули стар╕ двер╕ з дерматиновою обшивкою.
Коли через два роки в╕н в╕дчинив т╕ двер╕ на короткий, н╕би вибачливий дзв╕нок, то побачив перед порогом ╖╖ у вицв╕лому платт╕ й з посив╕лим волоссям. Вона стояла на кол╕нах з╕ схиленою головою ╕ так само молитовно складеними руками.
Якусь мить, н╕би пригадуючи щось дуже давн╓ ╕ бол╕сне, в╕н дивився на не╖ невидющими очима, а пот╕м мовчки хряснув дверима, а в╕дтак дв╕ч╕ повернув ключем у замков╕й щ╕лин╕.
УРОК

Минуло╖ весни якась закохана душа вивела б╕лою фарбою на одн╕й з дор╕жок м╕ського парку щемливо-зухвале з╕знання «ЮЛЯ, КОХАЮ ТЕБЕ!». Велик╕ л╕тери протрималися майже р╕к, але дощ╕, сн╕ги ╕ людськ╕ п╕дошви таки зробили сво╓ — знищили напис. Залишилися т╕льки с╕р╕ цятки ╕ якимось дивом дв╕ вц╕л╕л╕ л╕тери «ХА».
╤ зда╓ться мен╕, що це не випадково. ╤ тому, що про справд╕ глибок╕ почуття не можна кричати на п╕всв╕ту, ╕ тому, що «в╕чна любов живе ледве три тижн╕».
Ти кажеш, що будеш любити завжди?
ХА!
Ти стверджу╓ш, що твоя любов витрима╓ вс╕ випробування?
ХА!
Ти певен, що можна про це заявити на весь св╕т ╕ н╕хто не позаздрить, не зранить, не роз╕б’╓ тво╖ почуття?
ХА! ХА!!
Ти дума╓ш, що зна╓ш людей ╕ св╕т ляга╓ тоб╕ до н╕г?
ХА! ХА!! ХА!!!

«ВИЗВОЛИТЕЛ╤»

Цю ╕стор╕ю розпов╕дав мен╕ селянин ╕з сус╕днього села:
«У 1944 роц╕ н╕мц╕ п╕д неспод╕ваним наступом радянсько╖ арм╕╖ пан╕чно в╕дступили з ╖хнього села. З-пом╕ж ╕ншого залишилася польова кухня з паруючою кашею. Ми з╕ старшим братом, якому було 9 рок╕в, проходили поблизу, де вже поралися радянськ╕ куховари. Побачивши нас, один з них запитав:
— Хлопц╕, ви голодн╕?
Ми п╕дтакнули.
В╕н насипав нам дв╕ повн╕ миски каш╕ й подав з широкою усм╕шкою. Ми подякували ╕ накинулися на не╖, як вовченята. Уминали, аж за вухами лящало. За мить миски спорожн╕ли.
Ус╕ кухар╕ в б╕лих халатах пильно стежили за нами. ╤ так при╓мно усм╕халися.
Поблизу проходив якийсь вищий в╕йськовий чин.
Щедрий кухар звернувся до нього:
— Можна роздавати об╕д, товаришу майор.
— А ви певн╕, що каша не отру╓на? — поц╕кавився той.
— Так точно! Перев╕рено! — в╕драпортував кухар, ╕ кивнув у нашу сторону. — Пацани щойно умнули по дв╕ норми...».

КЛАПТИК ГОРОДУ

Бабця поле св╕й городець.
П╕дходжу ближче, дивлюся через тин на ╖╖ роботу ╕ кажу:
— Чому ви не вирива╓те бур’ян з кор╕нням, адже через к╕лька дн╕в в╕н знову проросте?
Бабця гарно, з якоюсь особливою ╕скринкою лукавства, усм╕ха╓ться мен╕ й в╕дпов╕да╓:
— А що я буду робити, якщо город не заростатиме?
У не╖ т╕льки й залишилося, що клаптик цього городу.

 

СПОВ╤ДЬ ПЕРЕД ЛЮДИНОЮ ╤ НЕБОМ
Петро Сорока. На зах╕д в╕д спадаючого сонця.
Денникова проза — Терноп╕ль: Тайп, 2011 — 216 стор.
 
Петро Сорока видав шестичастинну книжку нових денник╕в. Як ╕ попередн╕ його книги чита╓ш з при╓мним подивуванням ╕ захопленням. Все так просто, здавалось би, але яка глибина мисл╕ ╕ слова! Стримую себе, щоб не збитись на панег╕ричний тон. Однак хтось же ма╓ правдиво сказати, що ма╓мо винятково╖ сили письменника, який знайшов себе в ориг╕нальн╕й, н╕ на кого не схож╕й форм╕ викладу буденного ╕ пота╓много, злютував душу з р╕дною землею ╕ Високостями неба.
Афористичн╕сть письма П. Сороки природна, плинна, як чиста р╕ка, не силувана, не притягнута за вуха. Ясна р╕ч, це да╓ться йому ц╕леспрямованою важкою працею. Однак ми цього не пом╕ча╓мо, не бачимо. Так ╕ ма╓ бути, коли чита╓ш ╕стинно талановитого письмака ╕ мислителя. Л╕ричн╕сть його денник╕в, насамперед пов’язаних з л╕сом, вселя╓ в ╓ство вищу Божу справедлив╕сть ╕ прагнення очищатися од приземлено╖ буденщини й скороминущих принад жорстокого буття.
Автор ставить соб╕ ╕ читачев╕ запитання ╕ в╕дпов╕да╓ на них то з сумн╕вом, то з певн╕стю, однак завжди сп╕вчуваючи людин╕, чи йдеться про л╕тератора, художника, чи про незнайомця, що здибався йому в мандрах Укра╖ною. В╕н волод╕╓ масштабною об╕знан╕стю з╕ св╕товою класикою, нер╕дко покликаючись на досв╕д ╕ велич знаних ╕ мало в╕домих нам ╕ноплеменц╕в.
╤ що ц╕каво, у нов╕й книжц╕ П. Сорока пода╓ понад двадцять переважно римованих поез╕й, записавши ╖х «прозовим» рядком. Ц╕ в╕рш╕ орган╕чно спл╕таються з поетичною стих╕╓ю денникарських «одробин», особливо тих, як╕ окрилились Петрик╕вським л╕сом. Згадалось, що колись давно Л╕на Костенко в громадському транспорт╕ записувала в блокнот поетичн╕ рядки саме в такий спос╕б, аби хто з оточуючих не заприм╕тив, що вона карбу╓ поез╕ю...
Мангеттенський козак Серг╕й Ткаченко точно найменував письменника Апостолом л╕су, отого живого л╕су, де автор розмовля╓ з пташиною, зв╕риною, деревиною, травичиною, пот╕чком, зорями ╕ хмарами.
«Я ловець сл╕в» — так сказав про себе автор. Я уточнив би: «Володар слова».
У лист╕ до мене Петро ╤ванович, пересилаючи сво╖ нов╕ денники, пише: «Надал╕ я вир╕шив зупинитися». Як так, гадаю соб╕! Не сл╕д цього робити, бо у нас ╓ ╓диний денникар, який знайшов ун╕кальну форму говорити з людьми, ╕з Землею ╕ Небом. А ще згадав, як в╕н сам сказав, що коли не шука╓ в╕дкритт╕в, не вдивля╓ться пильно у кожен кущ ╕ дерево, щоб п╕зн╕ше описати сво╖ спостереження, тод╕ його життя втрача╓ усякий сенс.
Читайте джерельно╖ чистоти ╕ правдивого боголюбного св╕тосприймання св╕ту твори Петра Сороки ╕ облагородите свою душу.

Володимир БРОВЧЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10697

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков