Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

(Продовження. Поч. у № 34)

ВОЛОДИМИР СТАДНИЧЕНКО
САДІВНИК ЩАСТЯ
Сковорода як дзеркало України

Але саме з появою творів Григорія Сковороди та їх поширенням як в усній, так і в письмовій формі найзначніші досягнення вітчизняної і світової релігійно-моральної філософії стали більш поширеними, доступнішими. Сковорода їх не тільки оновив, але й «приземлив» у хорошому розумінні цього слова, а саме він наблизив їх до широкого кола людей, навіть простолюдинів, з якими любив вести духовні бесіди. Він увів потребу духовно-філософських пошуків і роздумів у повсякденне життя, у спілкування між людьми світськими, як основу для дружніх стосунків. Ось який цінний досвід залишив нам Сковорода! Ось чому називаємо його філософію практичною! Наукові та релігійні знання Сковорода увібрав у себе, переосмислив і передав далі уже по-сучасному сформульовані морально-практичні філософські визначення. Через брак місця у вступній статті я не маю можливості продовжити перелік репрезентантів філософської думки, пов’язаних з Україною, попередників, сучасників і наступників Сковороди. Можу сказати одне — є кого згадати і процитувати. Можете пересвідчитися самі.
Чим більше вчитуюся у твори Сковороди і проникаю у світ його ідей, образів і символів, тим більше з’являється бажання по-своєму вписати Григорія Сковороду в сьогоднішній день, як це робить Володимир Стадниченко у своїй книзі «Садівник щастя» або його спільники-сковородинці харківські професори Іван Гришин і Леонід Тищенко, провідні розробники Великого проекту «Григорій Сковорода — 300». Небагато сучасників можна поставити поряд із Сковородою, особливо якщо враховувати вимір його життєвого подвигу, його самовідречення від гонитви за надмірними життєвими благами, глибину його віри і релігійно-духовних повчань.
Перш за все вшануємо світлу пам’ять «великого безсребреника», сковородинця Михайла Сікорського, багаторічного директора заповідника «Переяслав». Беру на себе сьогодні сміливість назвати іще деякі приклади. Як не ми, то хто? Тим більше, що в третьому зшитку Володимир Стадниченко запрошує: «Пізнання Сковороди сьогодні, в XXI столітті, лише починається». Після довгих роздумів я знаходжу такі спільні мотивації в судженнях і деякі звороти із листів до друзів Сковороди, та головне — подібність у життєвому призначенні — нести людям слово Божої Істини, що теж визначилося остаточно вже у зрілому віці. Отож основні духовні виміри життя і «науки вічності», яку несли в усному й записаному слові, у Григорія Сковороди і в нашої сучасниці схимонахині Єкатерини (Київської) — ось де можна знайти багато спільного. Знаходжу подібні риси і в характерах, і в спілкуванні з друзями, непорозуміння з оточуючими, і в поведінці, яка проявляється в аскетичних правилах і є засобом для досягнення головного — присутності Божої в серці. Перша книга «Духовні бесіди за словами Святих отців Православія» побачила світ у «Криниці» в 1999 р. От як схм. Єкатерина звертається у видавництво «Криниця» з приводу видання її другої книги: «Ось я закінчила збирати Слово Боже в нову книжку «Духовну скарбницю...» Господь благословляє, щоб і ця друга книга, яку Він дарує світу через мене, побачила світ у видавництві «Криниця». Дякую Тобі, Господи, що передала Твоє слово людям. Хочу, щоб люди прийняли Його в своє серце і прийшли до Тебе, в Дух Твій, Твою Любов. Схимонахиня Єкатерина. 30 червня 2004 р.».
Тут іще проявилася рідкісна подібність в самій поведінці — в тому прямому особливому веденні Духом, яке підкреслював Сковорода після відвідання Києва 1770 року; навіть прощаючись із улюбленим учнем в останні місяці свого життя, так відмовляється від того, що М. Ковалинський «представил ему для дороги, в случае надобности, нужный запас»: «Ах, друг мой! — сказал он: — Неужели я не приобрел еще доверия к Богу, что Промысл его верно печется о нас и даст все потребное во благовременность?» (Ковалинский М. Жизнь Григорія Сковороды»). Так само ставши за Промислом Господнім на стежку навчання істин Закону Божого, схимонахиня Єкатерина відмовилась від особистого майна, кошти пожертвувала на монастир та на видання книги, обмежила допомогу друзів і рідних, у всьому спирається на Промисел святого Духа, який її веде і настановляє у служінні людям Божим Словом.
А тепер нібито сам Григорій Савич Сковорода зі своєю мудрістю і пророцтвом, через серце і душу Володимира Яковича Стадниченка звертається до нас у «Криницю», достукується в XXI століття зі своїм посланням: видати книгу «Садівник щастя», донести про нього слово Істини. Як перегукується їхня «наука вічності», скільки спільного я знайшов між Сковородою і схимонахинею Єкатериною! Та це окрема тема. Ось як відгукується на її проповіді у своїй розлогій статті послідовниця схимонахині і разом з тим «сродна» Сковороді по духовному труду Тетяна Майданович: «Книга «Духовна скарбниця...» — це явище незвичайне в духовній літературі. Прозорливість і сміливість, з якою вона написана, перевищують можливості людської душі. Відповідальність за ту Істину, що засвідчена в ній, може взяти на себе тільки людина, зодягнена у велику Силу Духа Святого. Це той символічний «плащ пророка Ілії», який тільки він міг носити. Сила Промислу Божого виявилася дивовижно і в тому, як Його Слово, озвучене схимонахинею Єкатериною, побачило світ у цій книзі, проклало Собі шлях до людей» (Див.: Майданович Т. Святоотцівська практика духовної брані в сучасному Православії // Духовна скарбниця. Святе Письмо про сучасність і майбутнє світу. — К: Криниця, 2004. — С. 77). Так і Духозорець Сковорода в книзі В. Стадниченка «Садівник щастя» прокладає собі все нові шляхи до людей через нові книги. Нібито сам Сковорода промовляє до нас — кличе цінувати істинне щастя, щоб вічний наш безсмертний дух був паном тіла, а не навпаки.
За цією наукою він і помандрував у світ згаданого нами 1734 року. Пізніше, через століття й роки, аж на початку 1950-х років уже інший хлопчина, випускник Чорнухинської школи Володимир Стадниченко, із Чорнух вирушив учитися до Києва. Багато разів зранку він проходив із сумкою через плече повз пам’ятник перед школою — повз бронзове погруддя Григорія Сковороди, призупинявся і перечитував напис на п’єдесталі, який давно знав напам’ять: «Світ ловив мене, але не спіймав». І вирушить він в незвідане, далеке, як і Григорій Сковорода, теж за знаннями і щастям, але з мудрою пересторогою свого вже на той час прославленого земляка «Світ ловив мене...».
Не забувалося складне повоєнне дитинство Володимиру. Не забувалася і Горлова гора біля Чорнух, з якої він дивився вдалеч услід за юним Григорієм Сковородою. Мине багато років, і ювілейного 1972 року наш мандрівник за знаннями В. Стадниченко знову згадає загадковий напис «Світ ловив мене...» А ще трохи пізніше аж в дев’яностих роках минулого XX століття він спробує наяву і на папері пройти шляхами Сковороди, то й перша його книга буде називатися «Іду за Сковородою» («Криниця», 2002). І в майбутньому тема Григорія Сковороди, без перебільшення можна сказати, стане в його житті головною. А що ж до мене, то я завжди сприймав як диво життєвий шлях мандрівника Сковороди. Пізніше мене вразить і зацікавить творчість Володимира Яковича, присвячена своєму великому земляку.
В. Стадниченко докладе багато зусиль разом з іншими дослідниками творчості Г. Сковороди, щоб донести широкому колу шанувальників дорогоцінну спадщину великого українського мислителя і філософа: власноручні автографи і списки його творінь і короткий напис на розгадку наступним поколінням: «Світ ловив мене, але не спіймав». Саме Володимир Стадниченко наважиться своєю допитливістю вловити втаємничену думку й чутливе слово Сковороди: робить спробу вибудувати в реаліях XVIII віку його філософічний світ, дослідити «коріння» його «Саду Божественних пісень». Стадниченко, за його ж словами, вириштовує перли афоризмів із трактатів і листів великого українського мислителя. Свій шлях Володимир Якович вивірив по Григорію Вар-Саві (Сину Спокою), бо: «...не встояв перед манливою постаттю на горизонті, знявся із щоденного припуття й радісно пішов за Сковородою». «...Я був щасливий, бо як вчив Сковорода, зайнявся «сродною працею». Я випив кухоль студеної води в хаті козака Сави Сковороди в Чорнухах, вирізнив у дискусійному запалі голос студента Григорія в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, розшукав альтиста Григорія Сковороду в придворній капелі в Санкт-Петербурзі, вслухався в нове слово викладача поезії Сковороди в Переяславському училищі, ходив з молодим учителем і його учнем Василем Томарою на Кравцеву гору в селі Кавраї на Черкащині, мандрував із другом-попутником Григорієм, який направлявся з місією генерал-майора Федора Вишневського в угорський Токай, серцем вбирав християнські добронравності зрілого мужа Григорія Савича Сковороди в Харківському колегіумі при Покровському монастирі, і, насамкінець, стрівся і розмовляв із Сковородою в селі Пан-Іванівка на Слобожанщині, де він упокоївся тілесно і возлетів над часами безсмертним духом». І це так, я був свідком його, В. Стадниченка, мандрів, а в деяких брав участь.
До речі, під час однієї із подорожей в містечко Чорнухи ми побували в нещодавно побудованій Покровській церкві. Мою увагу привернули дві ікони своїми зображеннями — сюжетами біблійськими, та їх випадковим, не на усталеному місці, розміщенням у храмі — одна ліворуч, а друга праворуч неподалік від іконостаса. Такі ікони, як правило, розміщували в центральних частинах храму — в головній бані, а найбільш вірогідно, що вони були одними із центральних ікон іконостаса колишньої зруйнованої Покровської церкви, яка стояла неподалік від новозбудованої. Ці ікони вирізняються як іконографією, так і манерою виконання: дошка, врізні шпуги, левкас, олія, позолота. Вони, якщо уважно пригледітися, виділялися серед інших ікон. По тону красок були темніші, і за розмірами явно колись були елементами іконостаса. При уважнішому розгляданні виявилося, що дійсно це дві старовинні ікони, причому за зовнішнім виглядом зображень їх можна було віднести до початку XX століття, виднілися сліди реставраційного втручання. Але тло, на якому нанесено ці оновлені зображення, явно свідчило, що обидві ікони давні. Роздивившись дошки, якість і спосіб їх виготовлення, можна було з певністю констатувати, що ці ікони виготовлено на початку XVIII століття. Як зацікавився цією знахідкою Володимир Стадниченко, розпитував, записував! Ну як можна оце так просто, буквально «на око» визначити час написання ікони! Ці ікони міг бачити в Чорнухинській церкві і молодий Григорій Сковорода...
А я в свою чергу дивувався, з якою радістю і наполегливістю Володимир Якович «ішов за Сковородою». В статті «Перед сходом сонця» Стадниченко запитує сам у себе: «Хто ж він такий, мій земляк Григорій Сковорода, який народився у Чорнухах, де стоїть моя школа, де я закінчую десятий клас і роздумую над тим, щоб піти, як і Сковорода, по подальшу науку до Києва? А поки що я хочу більше дізнатись про його життя, пізнати його духовну силу, яка перемогла світ неправди й облуди...

Леонід АНДРІЄВСЬКИЙ,
народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заступник голови Українського фонду культури

(Закінчення у наступному номері)

З Чорнух — у широкий світ. Художник Костянтин Павлишин. Київ

КОМІТЕТ З ПРИСУДЖЕННЯ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА В ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЗНАЧИВ ПЕРЕМОЖЦІВ 2012 РОКУ

«Лауреатом премії ім. Івана Франка у номінації «За кращу публікацію у друкованих засобах масової інформації» став Володимир Стадниченко за публіцистичну роботу «Садівник щастя». Ця праця присвячується великому мислителю Григорію Сковороді, його вченню про щастя людини», — йдеться в повідомленні Держкомтелерадіо. (Редакція «Кримської світлиці» сердечно вітає В. Я. Стадниченка з цією творчою перемогою і нагадує читачам, що подарована автором книга-лауреат «Садівник щастя» є в нашій редакційній бібліотеці!)
У номінації «За кращий твір у телевізійній сфері» перемогла авторська телепрограма Владислава Войцеховського «Формат 1:1» Дніпропетровської ОДТРК, присвячена річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.
«За кращий твір у радіомовній сфері» премію присуджено творчому колективу Національної радіокомпанії України (автор Віктор Цвіліховський, режисер Вадим Колосок, продюсери Геннадій Ракуленко, Євгенія Калайда, ведучий Роман Коляда) за цикл радіопрограм «20 миттєвостей Незалежності».
У номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері» — головному редактору газети «Запорізька правда» Аллі Кобинець за монографію «Газета «Громадська думка»/«Рада» (1905-1914 рр.): утвердження національної ідеї на тлі доби».
Всього на здобуття премії цього року надійшло 43 матеріали від 36 авторів із 13 областей України.
Премію ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності за пропозицією Держкомтелерадіо і Національної спілки журналістів було встановлено постановою Кабінету Міністрів України в 2003 році. Премія присуджується щороку в 4-х номінаціях у розмірі 2 тисяч гривень кожна. На здобуття премії подаються нові оригінальні твори, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства. Присудження премії традиційно відбувається напередодні дня народження Івана Франка — 27 серпня.

УКРІНФОРМ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "Українці мої..."