Версiя для друку Обговорити в форумi

Роман «Слово за тобою, Сталіне!» - «політична концепція в образах» видатного прозаїка новітньої української літератури Володимира Винниченка створювався в передостанній рік життя письменника. Довгий час він залишався невідомим, зберігаючись в авторському архіві разом з рукописами романів «Поклади золота», «Лепрозорій», «Вічний імператив», з рядом п’єс та оповідань. Вперше роман було опубліковано 1971 року. В Україні він побачив світ у журналі «Вітчизна» 1989 року, у номерах 6, 7.
У «Передмові автора» читаємо: «Основну ідею цієї соціально-політичної концепції, що пропонується в цій  книзі, я виклав у загальних рисах у попередній моїй праці, що вийшла під заголовком «Нова заповідь». Я там умисне вбрав цю концепцію в таку літературну форму, яка змогла б легше притягнути увагу широких мас читачів (у форму роману), починаючи від робітника на фабриці й кінчаючи професором університету.
Розвиток ідеї цієї концепції й ставлення до неї різних течій громадянства в Союзі Радянських Республік я викладаю в оцій книзі — «Слово за тобою, Сталіне!» і так само роблю це в образах, у найприступнішій формі для найширшого кола читачів, які здатні цікавитись пекучим питанням війни і миру».
Далі письменник наголошує, що він виконав свою працю з найбільшою об’єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі. І події, і образи-персонажі, і картини буденного життя відтворено на підставі документів, свідченнях багатьох людей, на загальновідомих фактах, а також і на особистому досвіді.
Твір вражає правдивістю відтворення репресивно-тоталітарної реальності, гостротою критики, безкомпромісного засудження сталінського соціалізму, заґрунтованого на деспотизмі, тиранії, що обернулися фізичним знищенням мільйонів людей, трагічним животінням ні в чому неповинних громадян в численних таборах, на засланні, в тюрмах.
В основі роману лежить кардинально-епохальна проблема війни і миру в умовах ворожого протистояння двох систем — капіталістичної, очолюваної США, і соціалістичної на чолі з СРСР в час, коли між ними максимально загострилися політично-економічні стосунки, що вилилися в шалену двосторонню гонку озброєнь, розмахування атомною зброєю. І мир повис на волосинці.
Все це викликало занепокоєння, недремну тривогу прогресивних сил планети. На боці цих сил став видатний художник слова, досвідчений політик, гуманіст Володимир Кирилович Винниченко. В романі панує пафос напружених шукань письменника, скерованих на порятунок людства від війни, в якій не буде переможців. В. Винниченко — митець-аналітик, мислитель, який за влучним визнанням академіка Національної академії наук України Миколи Жулинського «розіп’ятий на Голгофі політики», запропонував свій варіант виходу з загрозливо-трагічної ситуації. В. Винниченко довго виношував його. В романі цей варіант живе в концепції колектократії, трудової колектократії. На його думку, тільки через реалізацію цієї концепції, можна досягти знищення війни, «цієї страшної хвороби, на яку тисячоліттями хворіє людство». Він наївно сподівався на те, що шляхом добровільної згоди на впровадження колектократії та трудократії, що полягає у відмові від найманої праці, між США, капіталістичними країнами і СРСР можливе примирення двох систем. Утопія полум’яного гуманіста залишилась утопією. Гонка озброєнь, розмахування атомною зброєю живуть і сьогодні. Але сама ідея знайти ключ до розв’язання проблеми, сам пошук мирного її розв’язання — безперечно сприймається як нова прогресивна тенденція, котру треба розвивати, а не продовжувати грати з вогнем.
Глибоко розуміючи реакційність культу особи Сталіна, нищівно викриваючи його руйнівно-трагічні наслідки в СРСР, письменник вирішив запропонувати «кавказькому тигрові», як називали вождя всіх народів за рубежем, сказати своє слово на захист миру. В. Винниченко виходив з того, що здобута перемога над німецьким фашизмом піднесла на неймовірну висоту авторитет радянського народу, СРСР, а з ними й авторитет Сталіна, якому пропагандистська машина приписувала вирішальну роль у війні з гітлеризмом. Отже, на думку письменника, Сталін міг би посприяти збереженню миру, через впровадження колектократії та трудократії. Щоправда, в кінці роману вустами простого київського робітника сказано інше: «Чи наші ото царі, генерали, всякі совєтські пани віддали нам, робочим людям, фабрики, заводи, колгоспи? Щоб відмовилися від панування, розкошів, щоб перестали нас гнати на роботу каторжну. — Сталін не прийме ніколи колектократії, трудової колектократії».
В органічному контексті з глобальними  політичними проблемами війни та миру знайшли місце, і досить велике, проблеми життя України. В. Винниченко торкається тих проблем, на які було накладено табу в умовах репресивно-тоталітарного режиму. Не раз звучать мотиви самостійності України, засудження великодержавних утисків українського народу, обмеження вживання української мови, приниження української культури. Сміливо і гостро викриває В. Винниченко організаторів-сталінців голодомору на Україні 1933 року, переслідування громадян за любов до України шляхом наклеювання на них ярликів буржуазного націоналізму, фізично знищуючи їх або гноячи в тюрмах, ГУЛАГах Сибіру. Не можна без болю в серці читати сторінки твору.
Тема України у романі розроблена широко. Вона бере свій початок з перших рядків. У лаконічній, але художньо виразній експозиції читач знайомиться з українською родиною Іваненка Степана Петровича, яка уже п’ятнадцять років мешкає в Москві. В сім’ї панує душевний затишок закоханих, гарних від природи чоловіка та жінки. Разом з дітьми — уже дорослими — донькою-студенткою Марусею, сином Леонідом — обдарованим письменником вони живуть у розкішній з килимами, шиковними меблями квартирі урядового будинку. І це тому, що Степан Петрович сягнув високої політичної посади. Він — член Верховної Ради, урядовець — осназ — урядовець особливого призначення Міністерства державної безпеки. Молодість Степана Петровича і Катерини Семенівни пов’язана з Києвом. Там на Володимирській гірці вперше вони обнялися. Полюбили одне одного. Працював і разом з сім’єю жив Степан Петрович у Харкові. У Москві тепер мешкають і брати Степана Іваненка — професор Сергій Петрович, священик Євген Петрович. Уже після цього знайомства у читача виникають запитання: чим пояснюється те, що три брати опинилися в Москві. В експозиції помітні інтригуючі штрихи. Так, наприклад, звертає на себе увагу постійна тривога Катерини Семенівни. Коли чоловік «іде ТУДИ» — в МДБ, вона «не має спокою». «От знаю, — говорить вона чоловікові, — що нічого злого не буде, от п’ятнадцять років ти туди ходиш і щоразу приносиш тільки добре, а я все не можу забути Харкова, все мені раптом згадується той день, як ти отак само пішов, як зник, як потім узяли мене, як мене муч...». Що конкретно означає оця «пауза замовчування», графічно позначена трикрапкою замість закінчення слова. Зрозумілого слова. Починає звучати мотив культу Сталіна. Степан Петрович доводить дружині: необхідно мати віру в те, що роблять люди, справжні комуністи, віддані Сталіну, «дужчому за бога». Тільки з такою вірою можна жити спокійно, боронячи долю дітей і родичів.
Сюжет роману розгалужений. Центральною його лінією є система подій, пов’язаних насамперед з Степаном Петровичем Іваненком. За наказом Міністерства державної безпеки Степан Іваненко відлітає літаком у концтабір далекого Сибіру, де відбуває покарання його брат Марко. Тяжко хворий Марко просив брата зустрітися з ним, бо він відчуває, що скоро може померти. А перед смертю хоче передати «секрет великої державної ваги». Побачення переросло в сутичку. Вручивши Степанові листа, Марко вп’явся своїми трьома уцілілими зубами в щоку брата, притиснувши з усієї сили його голову. «В той момент в палаті вибухнув крик двох голосів, один крик гострого болю, а другий — дикої люті». Тільки удари наглядача держалном нагана по голові Марка. І голова зараз же впала на ліжко. І він вмирає.
В листі Марка вразили Степана Петровича, а також працівників Міністерства державної безпеки розлогі судження про термітів, що виступають образним уособленням ворожих сталінщині, тоталітарному режимові сил, що загрожують поваленням репресивно-терористичного сталінського соціалізму. І Степан Петрович пропонує свій план виявлення термітизму в Україні. Після схвалення плану виїжджає на Україну. Спочатку в Київ.
Перед від’їздом він збирає всіх родичів — братів, дітей на родинне зібрання. Навіть Льонька, що «без п’яти хвилин лауреат літератури» спустився з «висоти письменницької гідності». Степан Петрович наголосив, що зібрав усіх «в одній дуже серйозній справі». Почав він з передмови для Леоніда і Марусі. Нагадав іще раз про те, що раніше, п’ятнадцять років тому, їхня сім’я жила на Україні, в Харкові, а згодом оселилася в Москві. І на батькові слова радісно озвалась Маруся:
— Я знаю, тату, ми — українці, і ти хочеш...
Вона не договорила. Тоді, щоб пригасити пробуджене національне почуття доньки, Степан Петрович відповідає в дусі пропагандистської партійно-урядової концепції.
— Так, Марусю, ми — українці. Але не в тому річ. Ми насамперед комуністи й борці за соціалізм. А проте, коли хочеш, в цьому є суть того випадку, який спричинився до цього зібрання. Річ у тому, що ми всі, я з вашою матір’ю та братами моїми, виїхали з України до Москви з ласки Радянського уряду. Коли б не ця ласка, то ми були б тепер або на тому світі, або в якому-небудь концтаборі, а ви десь у притулку для безпритульних дітей або теж на тому світі».
Весь цей вставний епізод у романі своєю суттю зводився до того, щоб, по-перше, застерегти членів родини від стороннього впливу антирадянських, антисоціалістичних «термітів», по-друге, не тільки не знатися з ворогами, а й боротися нещадно з ними. Викривати їх. Братові своєму священикові Степан Петрович радить стати секретним співробітником Міністерства державної безпеки і щоб під час сповіді відкривати злочинні наміри віруючих супроти влади. Що священик і зробив.
У розповіді на цій сімейній нараді Степан Петрович повертає нас в п’ятнадцятилітнє минуле України і долі родини Іваненків того часу. Він розповідав про те, що в родині був іще один — четвертий брат Марко, найменший. «Всі ми до Жовтневої революції належали до партії українських соціалістів-революціонерів (буржуазна націоналістична організація). Але після перемоги Жовтневої більшовицької революції на Україні ми всі вступили в Комуністичну партію, крім брата Євгена, розуміється, який присвятив себе релігії й не брав участі в політиці. До 1933 року все йшло добре. Але тут на Україні стався недорід, селяни трошки постраждали...
(Тут Сергій і Євген ще гостріше вп’ялись у лице брата поглядом: невже він має необережність говорити про «організований голод»?)
Ні, про «організований голод» Степан Петрович і не думав говорити. Говорили інші. Говорили правду, за яку були жорстоко покарані.
«Ну, занадто чулі елементи, —продовжував Степан Петрович, — аж надто пройняті українським націоналізмом, почали «бузить», трохи не обвинувачувати Радянський уряд в організації голоду на Україні. В числі їх був і брат Марко. Коли ми довідались, що він пристав до терористичної організації, ми його умовляли отямитись, покинути її, бути вірним комуністом. Він не послухався нас. Навпаки він взяв участь у замаху на члена Центрального Комітету Компартії, якого було б убито, коли б я не став на перешкоді цьому надзвичайно злочинному актові. Терористів і Марка було арештовано».
Але з ними і нас трьох та й вашу маму як родичів злочинця. Нас тримали під арештом і слідством цілий рік. Ми, розуміється, не жаліли ворогів народу й соціалізму, ми розказали все, що знали про злочинців, не шкодуючи Марка, кінець кінцем були випущені з-під арешту. Нас, двох братів Марка, навіть не виключили з партії, тільки заборонили нам жити на Україні, дозволивши оселитися у Москві й працювати тут для великої справи революції та комунізму. А брата Марка було засуджено на двадцять років тяжкої праці в північній смузі Сибіру».
Отже, народилися дві жорстоко пощерблені долі. Одна доля Марка, загнаного в сніги Сибіру, на каторгу. І друга доля трьох братів з своїми родинами, що стали «москвичами», позбавленими права жити на рідній землі, приреченими на відмирання генетичної пам’яті, позбавлення національного коріння: «З того часу (тобто після перебування під слідством — О. Г.) ми, — продовжує говорити Степан Петрович, — ні з ним, ні з ким з інших українських націоналістів не бачились. Ми саме ім’я «українець» виключили з нашого роду і навіть мову в родині мали й маємо російську. Наш ідеал і мета, як ви самі знаєте, не та вузька дрібно-буржуазна самостійність України, якій моляться українські реакціонери, а світова революція і тріумф комунізму на всій землі. Оце тобі, Марусю, відповідь на твоє запитання».
Розповів Степан Петрович і про історію поїздки в гулагівський табір на зустріч з Марком, про зміст його листа — про «термітизм». І про те, що Марко у листі зробив на нього, Степана Петровича, а також на всіх братів донос. Знаючи, що його лист дійде до уряду, доносами своїми хотів помститися братам перед смертю. «Він написав, що ми давали й даємо поміч їм, ворогам соціалізму». «Найголовніше, повторюю, підривникам соціалізму». Закінчив Степан Петрович закликом: «Потроїти нашу діяльність!». «Трощити немилосердно всіх термітів, які іще лишаються на землі збудованого соціалізму».
Сповнений ентузіазму, Степан Петрович морально готовий їхати у почесне і відповідальне відрядження. «На Україну! В гніздо термітів. Там повинен бути їхній центр, якщо він взагалі існує. Можливо, десь у Донбасі він купчиться, серед шахтарів», — з такими словами прощався Степан Петрович з Дев’ятим — членом Політбюро, близькою людиною самого Сталіна. Від Дев’ятого дістав він настанову — викрити не тільки термітів, а й почуття ненависті їх до влади, «страшне, пекуче чуття ненависті», «силу ненависті, яка вирішила питання нашої перемоги над німцями». «Та ота сама і кидала сотні наших людей в обійми Гітлера», «...сила ненависті до нашого режиму». «Нам треба, Степане, правди, яка б вона не була! Нам треба знати, на що ми спираємось, на щось міцне чи на... будівлю, підгризену термітами».
...В купе вагона вечірнього поїзда, що йшов на Київ, Степан Петрович відразу ж заговорив з попутницею, що відрекомендувалася було лікарем, по-українському. Продовжували вони розмови по-українськи і вранці. «Коли б він не їхав з такою місією на Україну, така демонстрація мови могла б бути для нього небезпечна. Але тепер вона, ця бідна мова, була йому дозволена, законна, потрібна, чорт забирай».
З цього моменту намітилися зміни настрою Степана Петровича. Коли в пейзажах з’явилися хатинки, білі, чистенькі, рідні, давні-давні, Іваненко раптом притих, замовк, немовби аж похмарнів і кілька разів не розчув, що казала «богиня»-супутниця.
Письменник, дивлячись у глибину душі персонажа, піднімається до нового рівня психологізму, прожилки якого починають пронизувати своїм світлом і теплом ліризму важкі стилеві напластування публіцистичного стилю. Замість політики, розмов про міжнародні взаємини двох різних політичних систем, переобтяженість мови суспільно-політичною лексикою, висловами-стереотипами, породженими тими суспільно-політичними процесами, вступає в свої права внутрішня мова самої душі. Душі, яка, побачивши своїми очима рідну землю, будучи розлученою з нею надовго, враз замовкла приголомшена: «...Він сидів і так само мовчки водив очима по розсотуваних за вікном вагона картинах фільму. І, нарешті, криво посміхаючись, тихим, рівним, майже безживним голосом проговорив чи то до Заболотової, чи про себе:
— Україна.

(Закінчення буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2012 > Тема "На допомогу вчителеві"