Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Цього разу День незалежності України мені пощастило зустрічати з Лялею Лісовською — внучкою легендарного письменника-холодноярця Юрія Горліса-Горського. Її дід був справжнім воїном і творцем потужного патріотичного міфу, який у свою чергу суттєво вплинув на масштаби збройного опору в Західній Україні в 1942-1954 роках. Ми з Лялею не бачилися два роки, за цей час вона встигла зробити чимало доброго. Не лише доглядала свою тяжко хвору маму (дехто вважав — хвору безнадійно), але й… продовжила їй життя. Після довгого і марного очікування на донорську печінку, коли стало зрозуміло, що далі зволікати вже не можна, Ляля без вагань віддала найріднішій людині частину своєї… І цим довела, що у її жилах також тече козацька, холодноярська кров, — така ж, як і в діда.

Зовні вона мало змінилася, така ж симпатична й усміхнена, в українському народному одязі, ну прямо черкащанка початку минулого століття! Враження від зустрічі були б ще кращими, якби нас не розділяв певний мовний бар’єр. Але й за таких обставин піднесений настрій не покидав нас. Думаю, зрозуміло чому — і для мене, і для Лялі Лісовської День незалежності був справжнім святом. Я любив Горліса-Горського, високо цінував його внесок в українську справу, а вона була його достойною онукою, хай там навіть і англомовною… Щоправда, цього разу Ляля вже краще розмовляла українською, їй би ще доброго вчителя та україномовне середовище…
Якраз за це середовище досі голодують українці в Києві, одному з них, Леоніду Тертичному, я навіть дав псевдо «Холодноярець». Черкащанину приснилася мама, у минулому — вчителька української мови, яка померла 12 років тому. Але уві сні вона просила сина приєднатися до голодуючих, і син виконав її прохання. Не було б роману «Холодний Яр», не було б і такого другого імені (цілком заслуженого) у Леоніда Тертичного. Йому воно сподобалося. Бо хто ж буде проти такої високої оцінки скромних заслуг голодувальника? Хай пробачить мене читач за такий ліричний відступ, але він опосередковано підтверджує великий внесок Юрія Горліса-Горського в нашу літературу, а заодно — в багатющу палітру українського опору.
*    *    *
Тут хочу трохи порадувати наших читачів: донька Юрія Горліса-Горського (і мама Лялі) Леся Лісовська зараз працює над повістю «Козак із зірок». Мене заінтригував навіть початок твору:
«…На космічній станції, що знаходилась високо на орбіті блакитної планети Земля, відчувалося якесь незвичне хвилювання. Її мешканці, багато з яких прибули сюди із далекої галактики Ксилон, готувалися до візиту представників Вищої Ради. Старійшини прибули до місця проведення конференції сповнені спокою, задоволено киваючи головами, споглядаючи пишну рослинність, яка оточувала їх на голодеку (симулятор голографічних образів). Вони зібралися півколом біля капітана і старших офіцерів, до яких також приєдналися посли із деяких сусідніх галактик. Атмосфера була дещо напруженою, адже на порядку денному стояли важливі питання. Під загрозою було саме існування маленької планети, яка знаходилася під ними.
Дискусія велася телепатично; земний же спосіб спілкування давно вимер, а це були високорозвинені істоти, яких зазвичай можна зустріти у п’ятому вимірі. Хоча, звичайно, за бажанням вони могли переходити і в інші виміри. Всі були дещо стривожені.
«Про що ви хочете повідомити?» — запитав верховний старійшина.
«У двох містах краю під назвою Японія вибухнули атомні бомби. Руйнація жахлива! Технологічну інформацію було передано у цю модальність занадто рано. Духовно людство ще недостатньо розвинене для правильного поводження з атомною енергією. Якщо вони продовжуватимуть у такому ж дусі, то самі себе знищать протягом двох поколінь, а то й швидше…» «Це серйозно», — зауважив член Ради Аташа. «Яких заходів можна вжити?»
«Головну директиву скасовувати не можна», — відповів Серон з Пріона. «Ми не можемо відкрито впливати на їхні рішення. Ми, звичайно, скеровували їх у правильному напрямку протягом їхньої еволюції, телепатично передаючи їм інформацію про нові технології відповідно до рівня їхнього розвитку, але використовувати цю інформацію чи ні — то вже їх власний вибір і ми не можемо на них впливати. Це планета вільного вибору».
«Але ж вони самі себе знищать! А це вплине на решту населення Космосу, що, у свою чергу, позначиться на багатьох галактиках!» — прозвучало від члена Ради, який не зміг приховати свого збентеження.
«Так, це можливо». Питання розглядалося ще певний час і, зрештою, Рада пішла на перерву, щоб повернутись до обговорення згодом.
На наступному засіданні на першому плані знову була стурбованість за землян, які самі нічого не підозрювали. Обговорювалися різні раси, які, здавалося, досягли передового рівня розвитку, проте не вдалося підібрати жодного задовільного варіанту. В ході роботи надійшло повідомлення, що рішення знайдено у віддаленому куточку Космосу, де проживала древня та високоосвічена раса, значно розвиненіша від присутніх тут.
Знайдене рішення викликало полегшення серед учасників конференції і всі погодилися з його мудрістю.
«Звичайно ж, як це ми не додумалися до цього раніше?» — вигукнули всі одностайно. 
А рішення було простим. Замість того, щоб втручатися ззовні, чому б не зробити це зсередини? Таким чином не порушувалася б головна директива, а успіх майже гарантований. Відтак почали відбирати добровольців, які б прийняли людський образ на планеті і, використовуючи власні високі частоти, підвищили б частоту всієї планети, поширюючи серед населення нову ідею про те, що, можливо, всі ми походимо з одного Джерела, тому значно краще об’єднатися, аніж воювати і знищувати одне одного...»
Вже заінтригований, читачу? Далі буде ще цікавіше:
«Серед багатьох країн і народів, до яких прибули такі добровольці, була земля під назвою Україна, на якій ми й зосередимося. 1946 рік за їхнім часом був роком масового припливу. В Україні вже проживав один із космічних братів під прикриттям (він нічого не пам’ятав про свій космічний дім), — його земне ім’я було Юрій. Він був одним із вільних козаків ще з часів російської революції, коли Україна раптово стала вільною та об’єдналася з надією побудувати нову демократичну країну. Юрія супроводжував його астральний провідник Рон, який був відомий як один із найбільш здібних ангелів-провідників, але у цьому 1946 році він почав відчувати втому; Юрію була потрібна сильніша допомога, адже він знову і знову опинявся в екстремальних ситуаціях. Рону доводилося максимально підтримувати свої навички, щоб не дати Юрію померти. Юрій був безстрашним, — справжній бунтар. Його брати-козаки дивувалися його майстерності в смертельних сутичках; його псевдо було Залізняк і заслужив він собі таке ім’я в боротьбі за свободу своєї країни.
Під час повстання в Холодному Яру (козацький анклав в Україні південніше Черкас, що віками служив притулком для українців від ворожих армій) перемогли більшовики. Це був 1920 рік, коли в Холодному Яру було страчено козаків, що й стало причиною вічної скорботи для Юрія; після поразки України у війні з більшовиками він став журналістом та письменником. Люди в Холодному Яру були більш освіченими, можливо, тому, що рівень магнітних частот цього краю був надзвичайно високим. Це було місце древніх, давно забутих цивілізацій. Крім того, деякі вчені висунули теорію, що багато тисяч років тому в цьому районі впав метеорит, що й стало причиною утворення глибокого яру...»
*    *    *
Мабуть, на цьому й зупинюся. А то пані Леся буде гніватися за те, що заздалегідь переповідаю зміст твору. Але я, коли почав читати «Козака із зірок», чомусь пригадав слова з пісні: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої…» Не знаю, чи Леся Лісовська знає цю пісню, але тут явно перегукуються теми. Вдруге я згадав про «загиблих поетів і героїв», коли ми зустріли на площі Ринок Юрія Шухевича з дружиною. Подумалося: внучка відомого письменника і син легендарного командарма УПА Романа Шухевича… Символічна зустріч, хіба не так? А потім до нас підійшов молодий літератор і сказав, що на вибір його літературного псевдоніма «Чорнота» також вплинула неперевершено-патріотична книга «Холодний Яр»… А потім ми дізналися, що в Сполучених Штатах також є місцевість «Холодний Яр», де тренуються і відпочивають українські пластуни. До речі, помітив: коли літні львів’яни дізнаються, що перед ними внучка письменника-повстанця, то неодмінно прагнуть пригорнути її до себе і поцілувати. Це було два роки тому, подібне повторилося й зараз. Один з таких моментів я зафіксував на фотоплівку... Додам, що незадовго до Дня незалежності Ляля Лісовська побувала в закарпатському селищі Ясиня — свого часу воно було «столицею» Гуцульської республіки. Такої ж бунтівної і волелюбної, як і Холодноярська. Ляля гостювала у нашого давнього передплатника Юрія Тимчука, який є… внуком міністра лісового господарства цієї республіки. Скільки ж героїв, дивлячись на нас із небес, радіють, що нащадки не забули про справу дідів-прадідів, та ще й налагоджують контакти між собою!
…Коли вже вечоріло, Ляля попросила, щоб я сфотографував її на балконі дому № 5 на площі Ринок, де колись жив і працював над книгою її дід Юрій. Жив до того часу, поки у 1938 році не заграли повстанські сурми, і він не вирушив на допомогу братам-закарпатцям. Тоді Закарпатська Україна довго не протрималася — впала під натиском угорських окупантів… Але нині Закарпаття у складі соборної України; а від хортистської Угорщини лишився тільки клапоть… І ми вже святкуємо 21 річницю Незалежності найбільшої країни в Європі. Звичайно, Україна переживає нелегкі часи... Вона потребує нашого захисту, і цю місію треба виконати з честю. Ми не маємо права осоромитися, бо на кожного з нас «дивляться з темних небес загиблі поети й герої…»

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Урок української"