Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя
Ольга ЯВОРСЬКА

ОПОВІДАННЯ

— Розцвіла нарешті. Шкода, що фотоапарата немає. Сфотографувати б і вислати Славчикові.
Марія Пилипівна з великою ніжністю дивилась на білу диво-квітку.
— Яка красуня! Славчик казав мені, що кактус зацвіте.
Повільно пішла до кухні, принесла води. Кажуть, що кактуси не люблять вологи, але все-таки трішки підлила. Відчувала таку ніжність до квітки, як до сина, що змушений був заради неї їхати на заробітки в Чехію.
Закінчивши університет і аспірантуру, ніяк не міг знайти роботи, а вона, як на зло, захворіла, необхідно оперувати нирку. Просила, молила, щоб не їхав, але не послухався, позичив двісті доларів у друзів і вже місяць заробітчанином, наймитом у чужій державі. Добре було, коли телефон працював, хоч інколи могла хвилину-дві поговорити з сином, а три дні тому відключили через несплату. А як заплатиш, коли копійки в хаті немає, пенсії чотири місяці не платять.
— О, ти вже стогнеш, — в думці посварила себе. — Переживеш, люди живуть і ти переживеш. Прийде час і доля Україні всміхнеться.
Марія Пилипівна знову подивилась на квітку.
— Березень аж захлинається від мокрого снігу, а вона цвіте. Так би кожному з нас — не здаватися, боротися.
Була це висока, повногруда, не по літах струнка жінка. Гладко зачесане сиве волосся закручене в тугий вузол. Чорні тонкі брови гарно вимальовувались на високому, але вже пописаному зморшками чолі. Зморшки засіялись навколо карих очей і навіть навколо маленького рота, від чого краї уст опустились і надавали обличчю скорботного вигляду. Карі очі були дуже проникливі і розумні, її погляд рідко хто міг витримати, бо ніколи не відводила його першою. Ніхто ніколи не чув, щоб вона на щось скаржилася, була завжди дуже справедливою, гордою і врівноваженою. Важко переносила образи, але і це ховала за всіма замками своєї душі — до людей ішла з лагідним і люблячим серцем.
Жила у двокімнатній квартирі на другому поверсі чотириквартирного (тепер приватизованого) будинку на околиці містечка, що нагадувало більше село, ніж місто. Будинок, у якому жила, був збудований недалеко від дороги, обсаджений деревами і обгороджений рівненьким парканом. До цього подвір’я і будинку вона так звикла, як до чогось живого і рідного, проте час від часу душа летіла на широкі простори батьківського краю, вклякала перед порогом напіврозваленої, зарослої бур’янами хати, що сиротою залишилась у рідному селі, витала чайкою над цвинтарем, де знайшли вічний спочинок тато з мамою і єдиний брат Іван.
Згадка про батьків лягла трьома глибокими зморшками між бровами.
Підійшла до книжкової шафи і за звичкою взяла конверт, що вже роки лежав на одному і тому ж місці між «Кобзарем» і Славчиковим «Букварем». Це був лист від батька, і вона давно знала його напам’ять, але якась магічна сила змушувала її брати цього листа, ще і ще перечитувати. Папір пожовк, букви, написані чорнильною ручкою, подекуди позатирались, але були такі рідні і дорогі серцю, що хотілося припасти до них щокою.
«Дорога Марусю!
Пишу тобі з тої причини, що я дуже слабий, певне, буду вмирати. За себе я не гризуся, бо смерть ще нікого не обминула, не обмине і мене. За тебе також не гризуся, бо ти собі ради даш, а Іван вже на своєму.
Болить мені душа за бідну маму, бо знаю, що вона дуже безпорадна і впадає в страшну розпуку. Іванова смерть забрала від неї все здоров’я, а моя доб’є.
З храму небес я не зможу вже помогти їй, а вона потребує опіки, як мала дитина.
Марусечко, в перескринку є тисяча карбованців на похорон і на хрест. Я їх старав кілька років. А маму забери до себе. Вона тобі тягарем не буде, бо тиха і добра, а самотність її знищить. Шкодую, що приношу вам біль і клопоти, але Богові видніше. Цілую тебе, дорога моя, мила дівчинко, моя Марусечко, і прощаюсь з тобою, бо чую віддих смерті в самому серці. Поховайте мене з священиком, з тебе вина зніметься, це впаде на маму, а її ніхто чіпати не буде».
Тремтячою рукою поклала листа в конверт, а болючий спомин вкотре повернув її до того дня, коли вона, прочитавши листа, побігла до директора школи.
— Не можу, чесне партійне, не можу відпустити вас, — маленькі чорні оченята швидко бігали туди-сюди. Ніяк не могла зловити його погляду.
— Але ж тато вмирає.
— Може, ще не вмре. Хоч пасхальні дні перебудьте, чергувати треба, щоб діти до церкви не йшли, перевірка з району точно буде. Якщо вмре, то інша справа, бо буде телеграма для звіту. Не можу, чесне партійне...
Обернулась і пішла, навіть не попрощавшись. Зібрала Славчика і побігла до поїзда.
— Мамо, добре, я піду з бабусею паску святити? Пекуча жарина в самому серці...
— Добре, синку.
— Мамо, а в церкві будуть дзвонити?
Біля воріт батько посадив калину, а чому їй ввижається хрест?
— Будуть, синку.
— Мамо, а правда, що в деяких людей замість серця камінь? Свічки пливуть і гаснуть... пливуть і гаснуть...
— Правда, синку.
На подвір’ї вишні зацвіли. Зайшла до хати, а мати наряджена лежить у шлюбній вишитій сорочці, у шаленовій спідниці. Лагідна така, гарна, ніби заснула.
Пекуча жарина спалює серце, розповзається по тілі, а в голові дзвони...
Пересохлими устами припала до стуленого лиця, придавила груди і жаль вирвався з них зойком. Вже не одна, десятки пекучих жаринок покотилися з очей на холодні материнські руки.
— Най плаче, — сказав хтось пошепки. — Невиплакані сльози обпікають груди, най плаче.
— Тато! Де тато? — обвела очима людей.
— На другій половині хати. Не кажи йому, Марусе, що мама вмерла, він не знає, — хтось говорив ніби з того світу.
Тихо підійшла до ліжка, взяла батькову руку...
Дивився довго на неї, не кажучи ні слова, впізнавав. І раптом у напівзакритих очах засвітилися вогники радості, ласки і великої любові.
— Марусечко, то ти?
— Я, татку, я.
Хотів усміхнутись, але побілілі уста не послухались, затремтіли, а вогники, що на мить життям спалахнули в очах, сховались під важкими повіками.
Грала весна на струнах травня, купалося село в сонячному промінні Великодніх свят, облітав білий цвіт з вишень, встеляючи подвір’я, а з рідної хати виносили одночасно дві домовини — мамину і татову.
*   *   *
Марія Пилипівна за спогадами не почула, що хтось ввійшов до хати. Обернувшись, аж здригнулась. Перед нею стояв колишній інспектор. Вона впізнала б його серед сотень тисяч інших. Ну і треба ж було йому прийти до неї саме сьогодні, коли вона вкотре хоронить батьків, коли її вічна скорбота знову так близько...
— Слава Ісусу Христу, — аж уклонився і усміхнувся так, як колись усміхався тільки до Ганни Миронівни.
 — Навіки слава, — відповіла ледь чутно.
— Я від Християнської партії, я збираю підписи...
— Ви від Християнської партії, Християнської партії? — вона втупилась в нього своїм непереможним поглядом, і він позадкував до дверей. — А як же ваша ідеологія нищення душ і сердець, невже і в цій партії спрацьовує? Але ж ідеологія Християнської партії не така!
Він якусь мить дивився на неї, а потім впізнавши, повернувся і підтюпцем пішов, не зачинивши дверей за собою. Вона дивилася йому вслід, а гіркота обпікала душу тисячами полинів: ця мізерна, мстива душа проникла в партію, якій так довіряють чесні люди, і вона також.
*   *   *
Коли, повернувшись з похорону, вийшла на роботу, директор, бігаючи очима, повідомив, що її викликають до районного відділу освіти з приводу того, що хоронила батьків зі священиком. Хто і звідки про це дізнався — невідомо.
В кабінеті завідувача її вже чекала комісія, що складалася з дванадцяти, а може, й більше людей. Не відповівши на її привітання, завідувач похмуро запропонував їй сісти. Кільканадцять пар очей, ніби з-за павутиння, дивились на неї з осудом. Кілька годин її мовчазну, але вперту «розпинали», доводячи, який злочин вона скоїла, зневаживши горде ім’я радянського вчителя. А особливо він, цей інспектор.
— Ні в якому разі ми не можемо допустити її подальшого перебування на посаді вчителя української мови і літератури.
Він заглядав в очі інших членів комісії, обґрунтовуючи вже всоте те, що їй не місце в школі. А коли вона, бліда і змучена, підвелася зі стільця, щоб вийти, він метушливим поглядом знову забігав по обличчях.
— Ви подивіться на неї — ні каяття, ні сорому!
І тоді вона так, як сьогодні, подивилася йому просто в очі, подивилася так, що він не витримав, відвернувся.
Додому принесла втому і гіркоту. Крик заліг у грудях каменем і занімів.
— Мамо, а тепер ще є вінки тернові?
В’януть десь квіти на могилі мами й тата, а хата розпукою заплаканих вікон: — Не прийдуть, не прийдуть...
— Є, синку, є.
Думала, що все закінчилося, але де там. «Старанний» інспектор не забув про неї. Приходив без попередження, вибирав найслабший клас і проводив опитування. Що тільки він не питав. І так по кілька разів на місяць. Ставив їй у приклад молоду комуністку, також вчительку української мови і літератури Ганну Миронівну. Підбирав найважчі диктанти, диктував невиразно і швидко, а потім, перевіривши, кидав перед нею, не забуваючи нагадати, що їй не місце в школі. На кожній педраді вона була зганьбленою і приниженою.
Якось перед дітьми почав дорікати їй, тикаючи пальцем у груди. Захлинаючись від люті, нагадав, що їй не можна довіряти дітей і, жбурнувши диктанти на стіл, вийшов. І раптом одна дівчинка тремтячим голосом промовила:
— Маріє Пилипівно, відмовтесь від нас. Це все через нас, бо ми (вона заплакала), бо ми погано диктанти пишемо.
Дивилась у їхні наповнені тривогою очі, дивилась уважно, проникливо.
— А ви б відмовились від мене?
— Ні, ніколи.
Діти вийшли з-за парт і обступили її.
— А Ганна Миронівна під час інспекторського диктанту торкалася пальцем рота, коли треба було ставити тире, — тихенько промовила смаглява Іринка.
— А коли двокрапку — поправляла окуляри. Це мені хлопці з сьомого класу казали, — додав Андрій.
— А коли треба було кому, чухалася за вухом, — ще хтось. Усміхнулася гірко.
Оленка взяла аркуш зі своїм диктантом і аж зойкнула.
— А я тире не ставила, не ставила, мені хтось дописав!
— Це тобі здається, Оленко.
— Не здається, — дивилась на вчительку святим поглядом синіх, як небо очей.
Марія Пилипівна зрозуміла: не здається.
*   *   *
Урочистий концерт до Дня народження Тараса Григоровича Шевченка... Як вона старалася, готуючи дітей до свята. Щонеділі у її світлиці збирались старшокласники.
Незабутні хвилини щастя, яке проростало зі зболеного серця, як пагінчик молодої травички з пересохлої землі... Люди слухали пісні Тараса стоячи. Весь зал разом з учнівським хором співав «Заповіт». Цей вечір, як вистражданий дар, хотілося заховати у серце. А наступного дня її вкотре «розпинали» за недопустиме самочинство, підпільну підготовку заходу. Інспектор знову тикав пальцем не тільки на неї, а й на перестрашеного директора, що мало не плакав з досади.
Гіркота душі переповнювала чашу терпіння, хотілося вихлюпнути її в обличчя інспектора, але вона не зронила жодного слова. Ясні зорі дитячих очей — довірливих, чесних, непідкупних — були десь близько, майже поруч, і вона боялася, що її назавжди позбавлять можливості відчувати їх, і тому в хвилини відчаю завжди вміла опанувати себе.
— Мамо, а чому батько помер?
— У нього було хворе серце, Славчику.
— А правда, що він був поетом?
— Правда, синку. Поет живе серцем, тому воно часто не витримує і розривається.
Хлопчик тулиться до неї, зазирає в очі.
— А чому немає жодної батькової книжки?
— Колись буде, Славчику, буде.
Марія Пилипівна, немов прокинувшись, підходить знову до шафи, бере в руки новеньку книжку «Недосяжна мить» і тулить до грудей.
— Яке в тебе серце було, Богданчику мій, і так скоро зупинилося. Не нажились ми з тобою, не натішились.
Вона ще й досі вважає себе вчителькою, і ніщо не зможе змінити цього відчуття душі. Зберігає вдячні листи своїх учнів, ретельно, як колись, перечитує педагогічну літературу, лагідно дивиться вслід школярам, заздрить учителям, звільненим від брехливої ідеології, і шкодує, що вже немолода. Вона переконана, що все справжнє очиститься від скверни, бо «хто має любов, той сам стає джерелом правди і справедливості».
Марія Пилипівна не вмикає світла. Стоїть і дивиться на дивовижну квітку кактуса, що аж світиться у напівтемряві кімнати.
1999 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Душі криниця"