Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2943)
З потоку життя (6133)
Душі криниця (3379)
Українці мої... (1445)
Резонанс (1466)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1649)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВАСИЛЮ ЛАТАНСЬКОМУ – 80!
За плечами ц╕ла епоха, велична ╕ траг╕чна, наповнена добром ╕ лихом, звершеннями ╕ розчаруваннями.


ПРЕЗЕНТАЦ╤Я КНИГИ СПОГАД╤В ПРО В╤РУ РО╥К У КИ╢В╤
Веч╕р був сповнений найкращими св╕тлими та добрими почуттями.


ПЕДАГОГ╤КА СЕРЦЯ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО
100-л╕тн╕й юв╕лей видатного педагога Василя Сухомлинського – прив╕д замислитися над тим,...


ДОЛЯ
«Св╕тлиця» ╕ «св╕тличани» сердечно здоровлять шановну Аллу Микола╖вну з...


ЯК НА Т╤ ЧОРНОБРИВЦ╤ ПОГЛЯНУ… А ╥Х – 400 К╤ЛОМЕТР╤В
Ця людина власним прикладом показу╓ – як будувати кв╕тучу Укра╖ну, для чого треба геть...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 14.09.2012
Валер╕ю БАСИРОВУ - 65!

В╕та╓мо!
11 вересня виповнилося 65 рок╕в в╕д дня народження в╕домого книговидавця ╕ письменника, члена Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Валер╕я Басирова.
Валер╕й Басиров — автор багатьох книг поез╕╖ ╕ прози, лауреат прем╕╖ Ради м╕н╕стр╕в Автономно╖ Республ╕ки Крим «За створення багатонац╕онального видавництва «Доля» ╕ випуск у св╕т 500 найменувань книг рос╕йською, укра╖нською ╕ кримськотатарською мовами» (2001). Мешка╓ в С╕мферопол╕. Нещодавно у видавництв╕ «Доля» побачила св╕т ошатна ╕ красиво оформлена художником Олександром ╤ванченком книжечка, в як╕й вм╕щено опов╕дання В. Басирова «Сплюшка» рос╕йською ╕ англ╕йською мовами. Англ╕йською переклад виконала Тетяна Варфолом╓╓ва, — нин╕ асп╕рантка ун╕верситету Д╕кена в Австрал╕╖.
До книжечки додано й електронний диск ╕з звукозаписом цього опов╕дання. Рос╕йський текст чита╓ автор опов╕дання «Сплюшка» Валер╕й Басиров. Англ╕йський текст чита╓ ╤╓н Да Логан – талановитий австрал╕йський актор.
В╕таючи Валер╕я Магафуровича  ще з одн╕╓ю творчою перемогою та з його 65-р╕ччям ╕ бажаючи йому доброго здоров’я та нових здобутк╕в на л╕тературн╕й нив╕, пропону╓мо до уваги читач╕в опов╕дання В. Басирова «Сплюшка» укра╖нською мовою, котре було написане автором 1975 року ╕ вперше опубл╕коване мовою ориг╕налу в книжц╕ «Тогда в пятидесятых…» (1991).

Данило КОНОНЕНКО

Валер╕й БАСИРОВ
СПЛЮШКА

1
Ця пригода сталася тор╕к ранньо╖ осен╕. Сказати по правд╕, за цей час я про не╖ н╕коли й не згадував. А нещодавно, поступившися перед наст╕йними проханнями восьмир╕чно╖ доньки, п╕шов з нею до л╕су по гриби, де й в╕дбулася та неспод╕вана зустр╕ч, яка вже не забудеться або, принаймн╕, запам’ята╓ться надовго. ╤ ця зустр╕ч була продовженням, — так нам хот╕лося обом, а можливо, усе це й справд╕ так, — минулор╕чно╖ пригоди. А почалася вона одного сльотавого дня…
Ще вчора м’яке пов╕тря, настояне на л╕тньому тепл╕, було прозорим ╕ лаг╕дним. Невагоме, пожовкле листя тихо ╕ легко кружляло над вран╕шньою вулицею ╕ теплою землею, яку вже огортав передос╕нн╕й сон. ╤, залишаючись лежати на тротуар╕, подеколи з╕тхаючи п╕д важкими кроками перших перехожих, кожен листочок н╕би просив нап╕впошепки: «Прошу вас, обережн╕ше. Прошу вас…» А коли перехожих ставало дедал╕ б╕льше, уже зус╕б╕ч т╕льки й чулося: «Шу-шу-шу… Шу… шу… шу…» А сьогодн╕ голоси ослаблого листя були наст╕льки тихими, що вони губилися в тужливому подиху холодного в╕тру.
На╖ра, переплигуючи через калюж╕ ╕ час в╕д часу поправляючи на ходу рем╕нець ранця, що сповзав з л╕вого плеча промокло╖ куртки, ран╕ше в╕д мене д╕сталася перехрестя вулиць ╕ тепер, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, озиралася навс╕б╕ч.
Школа була вже поряд. Та оск╕льки на роботу мен╕ було по дороз╕, ми завжди йшли разом. Сьогодн╕ я забарився, ╕ тепер ус╕╓ю сво╓ю повед╕нкою На╖ра п╕дганяла мене.
Неспод╕вано, вказуючи рукою в б╕к змарн╕лого клена, вона пронизливо закричала:
— Тату, тату! Дивись…
Неподал╕к п╕вр╕чне цуценя, вилизане дощем так, що здавалося ось-ось розтане зовс╕м, кумедно ╕ незграбно п╕дстрибуючи на м╕сц╕, метляло з одного боку в другий головою. Зуби його стискували крило якогось птаха, друге крило, зр╕дка с╕паючись, безсило метлялося по земл╕. Не змовляючись, ми кинулися до цуцика.
В╕н був наст╕льки заклопотаний сво╓ю здобиччю, що наше наближення пом╕тив надто п╕зно. Не залишаючи птаха, песик притиснувся до огорож╕ ╕ загарчав.
На╖ра в нер╕шучост╕ спинилася, а пот╕м д╕стала ╕з ранця бутерброд ╕, розломивши його навп╕л, прис╕ла навпоч╕пки б╕ля цуцика. В╕н довго ╕ тупо дивився на тоненьк╕ кружальця ковбаси ╕, нарешт╕, випустив птаха.
Це був дикий голуб. В╕н тремт╕в ус╕м сво╖м худеньким пом’ятим т╕льцем, а оч╕ дивилися тьмяно, але жваво. Я посадив його на долоню ╕ заховав в плащ.
Донька, згодувавши цуценят╕ весь бутерброд, уважно глянула на мене:
— Що робитимемо з пташкою?
— Мабуть, заберемо додому…
Песик невдоволено гавкнув ╕ заскавучав.

2
Близько вечора голуб осво╖вся в наш╕й квартир╕ наст╕льки, що дозволив соб╕ недовго, накульгуючи, щохвилини зупиняючись, щоб дзьобом опорядити п╕дсохле п╕р’я, прогулятися по серванту, де ми в╕двели йому м╕сце. Пот╕м, прихилившися до тар╕лочки з пшеницею, так ╕ не доторкнувшись до не╖, заснув.
Голуб не доторкнувся до ╖ж╕ й наступного дня: здеб╕льшого спав.
— Тату, чому в╕н не ╖сть? – хвилювалася донька.
Це питання не давало ╕ мен╕ спокою доти, доки На╖ра не купила трохи гречано╖ крупи.
— Я не голодна, — хутко сказала вона, випереджаючи мо╓ невдоволення з приводу того, що в школ╕ залишилася без об╕ду.
Насипавши на долоньку гречаних зернят, донька подала ╖х голубу:
— Поклюй, Сплюшко…
— Чому ти назвала його Сплюшкою? – здивувався я.
— Тому, що весь час спить, — слушно зауважила На╖ра. – На, Сплюшко, — повторила вона.
Голуб розплющив намистинки очей ╕ скоса позирнув на долоньку. Пот╕м знехотя клюнув раз, другий… А затим, скочивши на лапки, почав жад╕бно хапати зернята. На╖ра рад╕сно засм╕ялася.
На╖вшися, голуб згорбився ╕ знову заснув. Його сон був коротким ╕ тривожним. Здригаючись, в╕н подавав як╕сь незрозум╕л╕ звуки, котр╕, наштовхуючись на предмети, в╕дразу розчинялися у к╕мнатн╕й тиш╕.
— Сплюшка плаче? Еге ж, тату?
— Не знаю. Може, щось сниться.
— Як ╖╖ мордував собака?
На╖ра жад╕бно дивилася на с╕ренький, тремтячий клубочок, ╕ в ╖╖ великих очах заблищали краплинки щирого сп╕вчуття.
— Сплюшко, Сплюшко, — покликала вона.
Голуб затрепетав ╕ раптом, розпрямивши крильця, ринувся назустр╕ч сонячним променям, як╕, проникнувши кр╕зь велик╕ шибки, простиралися до серванту.
Удар був р╕зким ╕ дужим. На╖ра п╕дхопила голуба ╕ заплакала:
— Таточку, давай випустимо Сплюшку!
— Але ж де? У м╕ст╕?
— Не знаю…

3
Голуб прожив у нас к╕лька дн╕в. У к╕мнат╕ тепер була пост╕йна нап╕втемрява. На╖ра тримала в╕кна зав╕шеними. ╤ голуб л╕тав т╕льки поп╕д стелею. ╤ все ж таки якогось вих╕дного ми вир╕шили в╕днести птаха до л╕су, якнайдал╕ в╕д м╕ста.
Портфель, до якого я посадив голуба, протягом усього неблизького шляху до л╕су На╖ра мен╕ не дов╕ряла. ╤ лиш на галявин╕, де я зупинився, вона знеможено опустилася на витканий в╕тром килим з лимонного кольору листя бер╕з ╕ розкрила портфель. Голуб не поворухнувся. Та коли На╖ра посадовила його до себе на кол╕на, стрепенувся ╕ важко злет╕в у в’язку насторожену тишу. Упов╕льнен╕ помахи крил в╕дносили птаха все дал╕ в╕д нас. ╤ незабаром голуб зник з нашого поля зору.

4
Як чисто ╕ св╕тло в л╕с╕! О так╕й пор╕ завжди диха╓ться легко ╕ спок╕йно. Павутинки бабиного л╕та в╕льно зл╕тають зв╕дкись згори: чи то з тугих г╕лок дерев, що починають неохоче ╕ сором’язливо оголятися, чи то з мовчазного неба, оповитого ледь пом╕тною т╕нню передчуття наближення самотност╕.
От збереться остання зграя птах╕в-мандр╕вник╕в, витягнеться у звичний для людського ока клин ╕, покраявши на смуги до солодко╖ щемко╖ знемоги синяву прохололого неба, з тривожними криками полине у нев╕дом╕сть.
В ос╕нньому л╕с╕ не переста╓ш дивуватися побаченому. В засинаюч╕й природ╕ ст╕льки ще приховано нерозтрачених сил! Ось серед безпом╕чно╖ жовтизни листя, що весело в╕дбрин╕ло колись п╕д в╕тром, а тепер пок╕рливо горнеться до земл╕, уперто погойдуються л╕сов╕ дзв╕ночки. ╥х зовс╕м мало. Але так неспод╕вано вони зустр╕лися нам з На╖рою, що я, схилившися до них, обережно доторкнувся пальцем блакитного дива. Справжн╕!
— Ми ╖х з╕рвемо, тату?
— Н╕. Нехай ростуть. Найкращ╕ кв╕ти – не з╕рван╕… Може, ще хтось побачить, помилу╓ться…
Донька поставила кошик, наповнений опеньками, ╕ прис╕ла навпоч╕пки перед кв╕тами.
— Час повертатися додому, — неохоче нагадав я На╖р╕ про те, що ми тут всього-на-всього гост╕…
— Тату, дивись. Що це?
Я простежив за напрямком витягнуто╖ дитячо╖ руки ╕, окр╕м оголеного в╕д листя куща л╕щини, н╕чого не пом╕тив.
— Ну як же ти не бачиш… — в╕д прикрост╕, а може, й в╕д хвилювання голос в На╖ри з╕рвався на глухий шеп╕т. Ось. Зовс╕м поруч. Та це, це ж...
╤ вона, проминувши л╕щину, ринулася до бер╕зки, сповнюючи сторожку л╕сову тишу рад╕сною дитячою упевнен╕стю: «Сплюшка! Сплюшка!»
╤ справд╕, на г╕лц╕, б╕ля сам╕с╕нького стовбура, сид╕в дикий голуб. В╕н позирав на щасливу На╖ру ╕ не квапився лет╕ти.
— Тату, та це ж наша Сплюшка! Правда? – На╖ра захлиналася словами ╕ квапливо ковтала ╖х. –  Сплюшка почула наш голос… Прилет╕ла… Вона нас давно шукала. А ми т╕льки зараз прийшли до л╕су… Без подарунка… Нав╕ть хл╕ба нема… Що ж робити? Сплюшко, я тоб╕ наступного разу обов’язково принесу… Тату, що ж ти мовчиш? Скажи що-небудь…
Я не був упевнений, що це той самий голуб, якого ми випустили на волю минуло╖ осен╕. Та й яка могла бути упевнен╕сть, якщо п╕р’я у вс╕х диких голуб╕в однакове.
Щоправда, ще н╕коли жоден з них п╕д час зустр╕ч╕ не п╕дпускав до себе так близько, як цей. ╤ все ж…
А тим часом голуб опустився ще нижче, не виказуючи при цьому особливого неспокою.
— Тепер ти в╕риш, що це Сплюшка?
— В╕рю, На╖ро, в╕рю…
Мен╕ й справд╕ хот╕лося в це пов╕рити так само безоглядно, як дитин╕. Але я був набагато старшим. ╤ от зараз раптом ясно в╕дчув: чогось не вистача╓ мо╖й всерозум╕юч╕й ╕ знудьгован╕й душ╕. Але ж ран╕ше все було ╕накше! Було. Лишилося в дитинств╕. Як начеб стаючи дорослими, ми опиня╓мося в ╕ншому св╕т╕, в товариств╕ ╕нших людей, оцив╕л╕зованих наст╕льки, що врешт╕-решт вважа╓ться соромливим дивитися в дзеркало забутого часу, аби не пом╕тити на обличч╕, – а можливо, й на душ╕, – того, що незручно виставляти напоказ.
— В╕рю, На╖ро. В╕рю, — повторив я ╕ простягнув руку до птаха.
Голуб спурхнув з г╕лки, промайнув б╕ля сам╕с╕нького обличчя. Зник. Сколихнуте пов╕тря дихнуло чимось знайомим ╕ далеким. ╤ знову все завмерло. ╤ якби не г╕лка, що ще погойдувалася, можна було б пов╕рити, що птаха н╕коли й не було.
1975

Переклав
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10761

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков