Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 28.09.2012
«Сонечко»

Володимир Бровченко — в╕домий укра╖нський поет, лауреат прем╕╖ ╕мен╕ В. Винниченка та ╕мен╕ П. Тичини, заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни, автор багатьох зб╕рок поез╕й ╕ прози цього разу прийшов до читач╕в з╕ сво╓ю новою книжкою в╕рш╕в «Сонечко». Вона присвячена св╕тл╕й пам’ят╕ дружини поета Лес╕ — «мого Сонечка», як ╖╖ н╕жно ╕ щиро називав автор, що так рано зайшло.
«Побравшись дев’ятнадцятил╕тн╕ми, — розпов╕да╓ поет, — з дружиною Лесею ми були разом протягом 46-ти л╕т. Вчились в одн╕й школ╕, здобули вищу осв╕ту в Одеських вишах, мешкаючи по тамтешн╕х «углах» та п╕двалах. Леся — педагог-ф╕лолог до к╕нця дн╕в сво╖х в╕ддавала усю енерг╕ю ╕ знання, всю душу д╕тям. Народила двох син╕в — Миколу та ╤вана, д╕ждалась чотирьох внучок... Вона завжди була натхненницею, порадницею, Сонечком, що з╕гр╕вало мене в ус╕ часи. Зб╕рка поез╕й «Сонечко» — часточка нашо╖ незгасно╖ Любов╕».

ЗАБ╤Л╤ЛИ КАШТАНИ

Заб╕л╕ли каштани
 в небесну блакить,
╤ на схилах садки заб╕л╕ли.
Т╕льки спомин ╕знов,
 н╕би птах, прилетить,
Щоб у мене душа забол╕ла.

Прилетить ╕ крильми
 до в╕кна припаде,
Заворку╓ мен╕, защебече,
╤ св╕тання мо╓ принесе молоде,
╤ далекий м╕й зоряний веч╕р.

Доторкнеться п╕д серцем
 тако╖ струни,
Що загра╓ найперше кохання.
Т╕льки жалко мен╕: для т╕╓╖ весни
Та не буде, не буде вертання.

Т╕льки думка мен╕ заболить,
 защемить:
Може, в ╕р╕й л╕та в╕длет╕ли?
Заб╕л╕ли каштани
 в небесну блакить,
╤ на схилах садки заб╕л╕ли.


ЧЕКАННЯ

Лес╕

Зв╕дки це нахлинуло, не знаю.
Непогасним полум’ям горю,
╤ в думках лечу за небокра╖,
╤ лише з тобою говорю.
Чи гойдаю слово на калин╕,
Чи в трав╕ розшукую зорю,
Чи гукаю в ноч╕ горобин╕, —
Я лише з тобою говорю.
Я до р╕чки —
Сиз╕ хвил╕ збились.
Я до хмари... —
Блискавку творю!
Я до сонця:
Де ти забарилась?..
╤ лише з тобою говорю.
Над полями б╕лими з п╕вноч╕
Непогасним полум’ям горю.
А перед╕ мною тво╖ оч╕ —
Я лише з тобою говорю.


ЗГАДАЙ МЕНЕ

Коли за дальн╕м небосхилом
Червона птаха промайне
Та вистелить з╕рчатий килим, —
Згадай мене, згадай мене.

Любов ╕з в╕чного «нема╓»,
Мов св╕тло, прост╕р перетне...
Палахкотить, та не згора╓,
Коли ти згаду╓ш мене.

Згадай, коли огорне туга
Чи рад╕сть променем сяйне.
Чи ма╓ш недруга, чи друга, —
Згадай мене, згадай мене.

Як наше чисте, пота╓мне
До серця припаде, сумне,
Молю, у н╕ч свою недремну
Згадай мене, згадай мене.

Коли жаркий пшеничний в╕тер
╤з степу нашого в╕йне
Та ╕вам закуйовдить в╕ти, —
Згадай мене, згадай мене.

Коли р╕лля — до скиби скиба,
Коли веч╕рн╕й луг з╕тхне,
Коли в Дн╕пр╕ шелесне риба, —
Згадай мене, згадай мене.

Давно колись поб╕ля тебе
Я осягав усе земне...
Коли ще ╓ земля ╕ небо, —
Згадай мене, згадай мене.
* * *
В царств╕ ноч╕ степово╖,
В царств╕ ноч╕ серед л╕та —
Ти з╕ мною, я з тобою,
А над нами — небо й жито.
А над нами — степу крила,
А над нами — зор╕ тих╕.
Кра╓м т╕н╕ зачепила
Нас Могила-Терпелиха.
В царств╕ ноч╕ степово╖
Губи — в губи, руки — в руки.
Ще не зна╓мо з тобою,
Що любов та не без муки.
Т╕льки шепче нам кохання:
«Будь мо╖м» та «будь мо╓ю»...
╤ до самого св╕тання
Серце св╕титься зорею.
* * *
З-за Дн╕пра он сонечко вста╓,
Як ╕ вчора чисто-пурпурове...
Дякую, що ти на св╕т╕ ╓,
Сонечко мо╓, моя любове.

Вже чимало стоптано дор╕г,
Над якими ╕ мо╖ плакати...
Найн╕жн╕ш╕ я слова збер╕г,
Т╕, як╕ не встиг тоб╕ сказати.

Як тебе не влучили д╕вчам
Н╕ фашистська куля, н╕ осколок?
Бог, який явив мо╖м очам
У гурт╕ вищанських комсомолок?

Дякую хурделиц╕ сл╕п╕й,
Що тебе не вбила у дороз╕,
Як ╕шла ╕з мат╕р’ю в степи
На сорокаградусн╕м мороз╕.

Дякую ╕ тим лихим л╕там,
Що дали вам прихисток
 в землянц╕,
Де жила й кор╕вка золота,
Щоб тебе нагодувати вранц╕...

Горя того смерч в╕ддален╕в,
Незнищенну ма╓мо породу.
Дякую, кохана, за син╕в:
Г╕лки дв╕ — в будучину народу.
* * *
Не розлюби мене, не в╕длюби.
То ж ск╕льки там лишилося...
 ще трохи.
Будь леготом ╕ сонцем для плавби
З епохи св╕тла до вогню епохи.

З п╕впогляду в╕дчуй мою печаль,
Так, як учора ввечер╕ ум╕ла,
Щоб сумн╕в тамувався та в╕дчай,
Щоб зажило, минулось,
 в╕дбол╕ло...

Не розлюби мене, не в╕длюби...
Не в еп╕лоз╕ ж ми — у передмов╕.
Не з лестощ╕в живем,
 не з похвальби —
З над╕йност╕ всесильно╖ любов╕.

Усе в тоб╕, м╕й л╕карю й жоно,
Усе в тоб╕, що в╕дбуло чи буде.
Коли на св╕т╕ щось мен╕ й дано,
То це таки твого кохання чудо.

Тоб╕ — душ╕ незайман╕ скарби,
Допоки Хронос наш╕ мит╕ схрумка.
Не розлюби мене, не в╕длюби,
М╕й друже, однолюбко, однодумко.
* * *
Б╕лява стежка пом╕ж лободи,
Припилено╖ туманцем спекоти,
Прудить в╕д хати в берег, до води,
А ми йдемо повол╕ ╖й навпроти.

Подален╕ла л╕течка сурма,
╤ веч╕р в очерет╕ ставить верш╕...
А яблун╕ т╕╓╖ вже нема,
П╕д нею ж ц╕лував тебе уперше.

Криниця ╓... Пискляве кол╕ща
Знайомим голоском нас прив╕та╓,
Терновим оком з кожного куща
З-над рову наша юн╕сть вигляда╓.
Ми нап’╓мося отчо╖ води,
Утамувавши невситим╕сть будн╕в,
╤ ти промовиш тихо: — П╕дожди...
Пост╕ймо... не сп╕ш╕мо...
 тут побудьмо..
╤ще ц╕лющу воду тут беруть
Уранц╕, в надвеч╕р’╖, по об╕д╕...
Тремтить зоря, жива, неначе ртуть,
В краплин╕ на тво╓му п╕дбор╕дд╕.
* * *
╤ що тоб╕, моя в╕драдонько,
М╕й вищий знак, безсмертний кв╕т,
А чи ота ╓дина правдонька,
Що з роду в р╕д — як запов╕т?

То ╕з печаллю ти пов╕нчана,
А то солодка, як життя,
То — як абетка, нами вивчена,
То знову — рад╕сть в╕дкриття.

Освячений тво╓ю в╕рн╕стю,
З-п╕д сонця не т╕каю в т╕нь,
Заангажований безм╕рн╕стю
Тво╖х, любове, волод╕нь.
М╕й гр╕м живе в тво╖м в╕длунков╕,
╤ св╕т краси — з твого лиця...
Нема к╕нця отому трунков╕,
Що п’ю з твойого поставця.
* * *
Далеко ти, а н╕би поблизу,
В мен╕ тв╕й образ в╕чно молод╕╓.
Переливаюся в твою сльозу,
В щасливу мить стр╕чання ╕ над╕ю.

Сп╕ва╓ серце на чудний мотив:
Дв╕ ноти радост╕, а дв╕ — таки осмути...
Мен╕ приснилося, що я тебе любив,
╤ я, прокинувшись, ╕знов хот╕в заснути.
* * *
Як все живе, повол╕ умираю
╤ знаю: на краю — пекельне зло.
Вже ц╕лу в╕чн╕сть я тебе кохаю,
А н╕би й не м╕л╕╓ джерело.

Кохаючи, лечу в стр╕мку безодню,
Хоч прагну неба, св╕тла... вороття.
З тобою умира╓мо сьогодн╕,
Щоб завтра повернутись до життя.

Вже ск╕льки л╕т ми варим з╕лля-руту,
Що може вбить чи в╕ку доточить!
Так гарна п╕сня, сп╕вана ╕ чута,
Щораз, щораз по-новому звучить.
* * *
Жайвори см╕ялись в небесах,
Як стелився нам весняний шлях.
В пово╓нн╕м гор╕ р╕днокраю,
Юн╕, ми не плакали тод╕,
Бо вставало сонце ╕з-за гаю,
Щоб воскресли душ╕ молод╕.

Жайвори упали на жита,
Бистрокрил╕, мила, як л╕та.
Поки ми з тобою жнивували,
Виг╕ркли на схилах полини,
Жайвор╕в у неб╕ менше стало,
Поп╕д небо виросли сини.

Жайвори проклюнули блакить...
Т╕льки б жить, кохана, ╕ любить.

На добро д╕тей благословили,
╥м см╕╓ться невмирущий птах.
Чом же нам з тобою, моя мила,
Жайворонки плачуть в небесах?

10 червня 1989


БОГИНЯ БЕРЕГИНЯ

Поп╕д б╕лими садами,
Де нас молод╕сть водила,
Та╓мничими словами
Ти до мене говорила.
Нас богиня Берегиня
На любов благословила.
А як дружки чорнобров╕
На вес╕лл╕ в╕дсп╕вали,
Охоронниця любов╕
У зен╕т╕ сонцем стала.
Нам богиня Берегиня
Тихо сина колисала.
Золота пора цв╕т╕ння
Юних рок╕в не поверне,
Та над нами Берегиня
Б╕л╕ крила розпростерла.
Береж╕м свою богиню,
Щоб кохання не померло.
В ноч╕ св╕тл╕, в ноч╕ син╕,
Освятившись небесами,
Ходить наша Берегиня
Поп╕д б╕лими садами.
Ходить наша Берегиня
Поп╕д б╕лими садами...
* * *
Та╓мниця любов╕
 ╕ в╕чност╕ хл╕ба...
Ах, було (в╕дбуло),
 в╕дбувалось, бувало.
Ск╕льки раз до тво╓╖
 приходив садиби,
Зна╓ хв╕ртка, що свято
 мен╕ в╕дкривала.

Так далеко кв╕туч╕ сади,
 ╕ левада,
╤ на╖вн╕ жадання дор╕г
 несходимих.
Ти одна — моя лада,
 ╕ рад╕сть, ╕ влада —
╤ тепер, ╕ тод╕,
 як були молодими.

Хочу музики неба
 весною ╕ вл╕тку,
А не цього зимового
 дня догорання.
Хтось невт╕шно заплакав
чи скрипнула хв╕ртка...
Хв╕ртка скрипнула... Ще раз...
Можливо, востанн╓.
18-20 листопада 1992 р.
* * *
Зимовий день, як св╕чка,
 догорить...
П╕д несусв╕тню нашу
 верем╕ю
Уже й не знаю,
 як тебе любить,
А не любити просто не ум╕ю.

Червоний зах╕д — знову на мороз,
Гудуть в╕три ошую й одесную...
Потрапив у такий анаб╕оз,
Немов живу, насправд╕ лиш ╕сную.
В╕д хл╕ба переходим на корж╕,
╤ тютюну — одна лиш потеруха...
Збирався св╕т очистить в╕д ╕рж╕ —
Накликав чорта, не Святого Духа.
Не побивайсь, молю тебе, не плач.
Ось доживем до р╕здвяного дзвону,
╤ прилетить архангел — той сурмач,
Що об╕цяв тоб╕ во время оно.
Я ще не здавсь, кохана, не горюй,
Перестражда╓м в закутку сво╓му.
╤ще побачим рад╕сну зорю
Над нами ╕ над нашим В╕фле╓мом.
Ти не покинь мене, не розлюби...
Ось на Р╕здво чи, може, на Йордан╕
Злетять у небо б╕л╕ голуби,
╤ ми м╕ж ними будем не останн╕...
* * *
Я до тебе прийду,
 не заклямчуй ворота!
Не зупинить н╕яка мана-очмана,
Ан╕ наша лиха хут╕рська парубота,
Ан╕ наша дурна м╕стечкова шпана.
Я до тебе прийду горобино╖ ноч╕,
Днем ясним, в замет╕ль
 чи сльозаву сльоту.
Прилечу, коли нав╕ть
 нечистий захоче
Вбити душу мою одчайну на льоту.
Я до тебе прийду
 кр╕зь хулу й реготання,
Принесу на Великдень
 любов, не б╕ду.
Хай там буде мен╕
 та дорога остання,
Я до тебе прийду,
 я до тебе прийду...
* * *
У горло туга вгризлася, як рись,
╤ кожна н╕ч тепер, як н╕ч остання.
Я знаю, що не прийдеш.
 Хоч приснись
Та порятуй мене, мо╓ кохання.

Полай, скажи, що я лихий, тюхт╕й,
Не дбаю про родину, н╕ про себе,
Скажи, що позахмарний
 в╕ршик м╕й
Не прихиля╓ до господи неба.

Кажи, картай,
 щоб аж сльозина з в╕ч,
Що п╕зно так приплентався
 додому,
Що випив чарку, накуривсь,
 як п╕ч...
Що хоч скажи — колишньому,
 дурному.

Н╕ п╕всл╕вця тоб╕ наперек╕р
╤з гр╕шних уст не випурхне однин╕.
А мовонька твоя — струмочок з г╕р,
Що по мо╖й видзвоню╓ долин╕...

Нема кому пов╕дать про б╕ду,
То я за вс╕х почав молитись Богу.
Боюсь пропасти, а таки ╕ду,
Бо то до тебе, Сонечко, дорога.
* * *
Пов╕дай, Сонечко, мен╕,
В якому неб╕ ходиш нин╕.
╤ як тоб╕ в т╕й далин╕,
╤ як тоб╕ в т╕й холодин╕?!

Ось допалю свою св╕чу,
До безбол╕ння дозор╕ю
Й до тебе, р╕дна, прилечу,
╤ обн╕му, ╕ об╕гр╕ю.

Так р╕дко вимовляв «люблю»
В св╕танки наш╕ пурпуров╕,
Та все, що доброго роблю, —
З твойого св╕тла ╕ любов╕.

Так тихо, з╕рко св╕това,
Бувало в нашому собор╕...
Х╕ба потр╕бн╕ там слова,
Де розмовляють чист╕ зор╕?

О ск╕льки в цьому св╕т╕ зла!
Вже знемоглись душа ╕ т╕ло.
Зусеб╕ч хмара облягла,
Аби мен╕ ти не св╕тило.

Незгасне св╕тлонько мо╓!
В безодню космосу безкраю
Н╕що тебе не захова╓,
Бо знаю, знаю, що ти ╓
Й пребудеш в╕чно, поки знаю.
* * *
Лесенько!
Р╕днесенька!
Приснилося, що на руках
Тебе носив
╤ ц╕лував усм╕хнене обличчя,
Таке мо╓, таке безмежно любе.
Кохав ╕ дивувавсь, що то не ти
╤ що тебе не буде вже н╕коли.
А може, й ти, та т╕льки не моя,
╤ не мо╓ життя, ╕ не моя любов,
╤ не мо╓ страждання неосяжне.
Той сон — одна лиш мить.
Як я тебе носив!
Як я на ц╕лий Всесв╕т голосив!
— Лесенько!
Р╕днесенька!
У сн╕ кричав.
В╕д того ╕ прокинувсь.
╤ серце виривалося з грудей,
╤ важко-важко дихалось.
Безпом╕чно в самотин╕ ридав,
Але благословляв Господа,
Що повернув тебе мен╕...
Хоч у сн╕.
* * *
З дивосв╕ту, ╕з нашого кореня
Ти вродилась мен╕, золота,
╤ огроми твого добротворення
Не стлумила др╕бна су╓та...

Коли св╕тлом довк╕лля огорнеться,
Забринить спогадання бджола:
Як ти, люба моя неповторнице,
Добротою до св╕ту жила!

На крил╕ доброти, як учора ти,
П╕дл╕таю до сяйних вор╕т,
╤ н╕що вже не може зашорити
Н╕ тебе, моя ладо, н╕ св╕т.
* * *
Каштани ще не в╕дпалали,
А вже й акац╕я цв╕те.
Чому ж тепла мен╕ так мало?
╤ те — не так, ╕ се — не те?

Нема тебе, моя кохана,
Незгасна зоренько ясна.
У серц╕ невигойна рана,
Не вил╕кову╓ й весна.

Ось стежечка, де ти ступала,
Де б╕гали мал╕ сини...
Весняна птаха засп╕вала,
Мов ти озвалась з далини.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10814

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков