Версiя для друку Обговорити в форумi

Хто не знає минулого...

Василь ДЕРГАЧ

КІНОСЦЕНАРІЙ ЗА ТРИЛОГІЄЮ «КАРА ІСТОРІЇ»

(Продовження. Поч. у № 38)

— Та звичайно ж, куплю моїй малій балеринці. — І звертаючись до дочки, запитав: — Ти ж як, донечко, і зараз в танцювальний гурток ходиш?
— І я ходжу в танцювальний, і Івасик гурток малювання відвідує.
— Тоді привезу вам, дітки, і балетки для тебе, Оксаночко, і фарби для малювання нашому художнику. У тебе, Івасику, дуже гарний малюнок нашої річки з очеретами вийшов. А зараз що малюєш?
— Я хочу портрет Тараса Шевченка намалювати.
— Молодець, синку. Дуже добре, що ти взявся працювати над портретом нашого українського поета-кобзаря.
А через кілька хвилин, разом пообідавши за столом, батько в супроводі Оксани та Івасика вийшов аж на горбок за селом.
— Провели мене трохи, а тепер додому йдіть, мої рідненькі. А я вже піду, куди мене моя доля веде.
Діти побігли додому, а він пішов далі. І все обертався, дивився на дітей та рукою до них помахував. Вони завжди його проводжали, коли він виходив з рідного подвір’я.
Але сьогодні його серце особливо чогось боляче щеміло. Адже надворі був зовсім незрозумілий для багатьох громадян України, тривожний і страхітливий 1938 рік.
Так і у вагоні їхав до самої Мушкетівки, слухав не веселіше, ніж його думки, бринькання на балалайці інваліда з Моспіної. З Мушкетівки трамваєм поїхав у місто Сталіне і скоро був у обласному фінвідділі.
Старший бухгалтер цього відділу Носов, трохи сутулий від постійної роботи за столом, піднявся назустріч йому, підкликав до себе жестом руки:
— Олексію Васильовичу, до мене давайте.
Підійшов. Привіталися. Розгорнув папери Носов, сяк-так переглянув:
— Ну, начебто у звіті все гаразд.
— Що, сходиться дебет з кредитом? — хотів пожартувати Олексій, але той Носов зовсім невесело до нього:
— Отже, вважай, що звіт ти здав мені. А тепер ось іди з цими хлопцями.
Олексій глянув, а збоку двоє в цивільному. Один рукою на двері показує:
— Пішли з нами.
— А куди?
— Потім скажемо.
Спустились сходами вниз. Біля під’їзду стояла вже крита чорна машина. Олексія, як розпеченим залізом, пропекла здогадка — та це ж «чорний ворон»! Тим часом один з наглядачів у відчинені двері машини заштовхнув Олексія.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА.
СТИЛЬ ДИКТАТОРА

Кремлівські апартаменти Сталіна. Він, суворий, насуплений, з сердитим поглядом, сидить на високому кріслі за довгим і широким столом. По боках цього ж столу сидять на своїх стільцях члени так званого керівного партійного органу — Політбюро ЦК ВКП(б). Найближче до Генерального Секретаря кінооператор висвітлює його найближчих поплічників Молотова, Ворошилова, Кагановича, Берію, Калініна, Жданова. Оддалік столу стоять біля своїх стільців Єжов і ще один у генеральській формі.
СТАЛІН (Пихнув димом, витяг люльку з рота. Продовжує говорити): — Класовий ворог знахабнів ще більше. Нахабно затримують будівництво автозаводу на Волзі. В сільському господарстві зменшили врожаї. Нестача зібраних зернових може призвести до повторення голоду 33-го року. (Посмоктав люльку, пихнув димом, знову відставив руку з люлькою). Партія переходить до рішучих дій. Чуєш, товаришу Молотов? (Той піднявся). Я давав завдання тобі. Ти в’язниці підготував?
МОЛОТОВ: — Так точно, товаришу Сталін!
СТАЛІН: — Особисто перевірив по областях, скільки кожна тюрма може вмістити арештованих?
МОЛОТОВ: — В’язниці всіх промислових районів готові до повного заселення їх тією кількістю ворогів народу, на яку ми передбачаємо.
СТАЛІН: — Це добре. Сідай.
МОЛОТОВ: — Питання дуже важливе, я постою, товаришу Сталін.
СТАЛІН: — Берія! Як у тебе з твоїми охоронцями? Ти збільшив чисельність їх, як ми ще до цього вирішували?
БЕРІЯ (Підхопився за столом): — Бойовий контингент наркомату готовий до роботи. Чисельність збільшено удвічі, як і було Вами наказано, товаришу Сталін. Зараз тут присутній нарком Єжов. Він може все уточнити, якщо треба, товаришу Сталін.
СТАЛІН (Пихнув люлькою, подивився на Єжова. Ще помовчав, а далі): — Не треба деталі. Більшовикам, партії треба результат. Чули?! (Насупив брови, знову пихнув люлькою. Потім ще раз суворо глянув на Берію, на Єжова, на генерала. Далі перевів погляд на Жданова). І щоб я не чув більше про якийсь відбірковий підхід до визначення винних у гальмуванні соціалізму. Це ж ти, Жданов, висловлював таку думку? (Жданов підвівся, кивнув головою і теж залишився стояти). Забудьте про якийсь там гуманізм. (Сталін підвищив голос). Чули? Чули всі?! Якщо ворог не здається, його знищують! Іншого принципу партія більшовиків не повинна дотримуватись. (Пихнув люлькою, поглянув на Постишева). Суворий нагляд, особливий тиск потрібно здійснити на Україну. Там дуже розумних розвелось багато. (Постишев, тодішній секретар ЦК КП(б)У, засовався, піднімається. Голос Сталіна посуворішав): Сиди вже... Бо ще й не так посадимо, якщо сам не можеш інших посадити.
ПОСТИШЕВ (Таки піднявся. Несміло говорить): — Та хотілося, щоб тільки тих, хто дійсно винен...
СТАЛІН (Перекривляє): — «Дійсно винен». Таке скажеш. Ліс рубають — скіпки летять. Чув? Треба уважніше стежити за ворогами... Поки будеш розбиратися, вони тебе знищать. (Помовчав, потім глянув на всіх). Отож слухайте всі. Хай вони нас бояться! Їхній страх нам завжди буде допомагати. В цю перехідну епоху саме страх є нашим союзником. Отож кінчайте няньчитись. Всім діяти так, як на попередній нараді домовились. Чули? Отож виконуйте наші домовленості. А тепер все. Нарада закінчена. Всі вільні. А ти, Клим, залишся. Про твоїх генералів окремо поговоримо. (Всі виходять. Ворошилов залишається за столом).

СЦЕНА П’ЯТА.
БЕЗ ВИНИ ВИНУВАТІ

Рідні брати Ніни Федосіївни обидва з села повтікали. Ще в колективізацію. Коли їхніх батьків розкуркулювали. Зараз працюють в Макіївці. Тепер вони обидва — шахтарі. Стах на шахті «Капітальній» слюсарює під землею, а Конон прохідником на «Грузькій». Штреки для вугільних лав прокладає.
Як синів куркульських їх влада не чіпала: більшовицькому Донбасові робітники потрібні. Вони працювали і разом зустрічалися дуже рідко. А вчора Конон їздив у міську лікарню. Щось у грудях коле. Шахтний медик написав папірця туди і йому сказав прямо:
— Вас треба глибше обстежити. Їдьте обов’язково. Бо можете, — чуєте? — й дуба врізати.
В міській лікарні послухали його груди і виписали різних ліків. То Конон оце по дорозі й заскочив до старшого брата.
Дружина Стаха Уляна щиро зраділа гостеві. Швиденько попоралась біля плити, паруючої картоплі-топтанки в тарілочки поклала, за стіл Конона запросила. Випили брати по чарочці, про новини родинні словом перекинулись, а далі молодший прямо запитав старшого про те, що всіх макіївчан зараз пече:
— А як у вас? Беруть людей?
— Беруть, братику, — сумно глянув на нього старший брат. — У нас і головного інженера взяли, і механіка. І все вночі орудують.
— У нас головного не чіпають, а начальника вже нема. Його і двох прохідників ось тільки вчора взяли.
— Що ті кремлівці надумали? Повір, братику, ночами майже не сплю. Віконниця од вітру стукне, а я вже схоплююсь. Нерви — як струни. Донощиків розвелося. Папірець в міліцію — зразу й саджають. Всі вже одне одного бояться. — Стах помовчав мить якусь. А потім гостро глянув на Конона: — Кому- кому, а нам з тобою, Кононе, треба зараз остерігатись. Батьки наші, куркулі, десь на півночі загинули, а нас тут доб’ють.
— За що, Стасе? Та що ж я жити не маю права?
— Про які ти права говориш? У більшовиків немає такого поняття. Ми винні згідно з сучасними правилами тільки тим, що діти розкуркулених. Отак тепер на нас дивляться. Та ти про це мовчи.
— Та я про це нікому. Боюсь я, брате. — Він глянув у вікно: — Бач, вечір густішає. Мені пора додому. Спасибі вам за хліб-сіль, здоров’я вам доброго, — піднявся з-за столу Конон.
— І тобі щасливої дороги. Вітай Килину, — потис подану руку Стах.
Коли Конон пішов, Уляна обережно, аби не розбудити поснулих дітей, постелила Стахові на дивані, сама скраєчку притулилась. Довго лежав Стах. До стукоту власного серця прислухався. Про дітей роздумував, про їхнє майбутнє. Малі двоє ще в школу ходитимуть, а старшого вже, мабуть, у фабзавуч доведеться... І раптом серед цих думок він почув стук у двері. За мить стук повторився. Гостра думка пронизала мозок: «Все. Це за мною». Він торкнув за плече дружину:
— Улю! Чуєш?
Вона схопилась зразу:
— Що таке, Стасику? — запитала злякано.
— Стукають, кажу. Підожди, світло не вмикай. — Стах почав швидко одягатись. А в двері вже стукали чимось залізним. Уляна в нічній сорочці підійшла до вікна, глянула через фіранку:
— Ой, Стасику! Це за тобо-о-ю... Там аж тро-о-є... — Вона почала тихенько схлипувати.
— Тихо, Улю, не плач... — Стах прошепотів їй: — Я зараз на горище. Драбину після мене відставиш. І не відчиняй. Крізь двері скажи, що мене немає вдома.
Уляна оторопіла:
— Та ти що?! Вирішив тікати? Та все одно ж знайдуть. Буде ще гірше.
— Гірше не буде. Хоч так, хоч інак розстріляють... — Драбиною в сінях він поліз на горище і закрив за собою ляду.
А стукати продовжували. Уляна увімкнула освітлення в сінях, поклала драбину під стіну, аж тоді обізвалась:
— Хто тут?
— Відчиняйте! Нам потрібен Мартиненко Стах.
— Стаха зараз немає.
— Його звечора бачили. Будеш брехати — тебе заберем!
— А хто ви?
— Міліція. Відчиняйте!
— Не відчиню. Треба вдень ходити.
Звідти почувся удар по дверях. Потім хруснула дошка. Мабуть, знадвору пробували вивертати двері ломом.
Уляна перелякалась ще більше. Відскочила в кімнату, зачинила кімнатні двері на два гачки. Пройшла до дітей. Серце її стискувалось від жалю за малими. Це ж і їх заберуть. А Людочці всього чотири роки. Боже! Куди ж вони їх?.. Туга і приреченість рвали серце, затискували думки і повертались назовні тільки сльозою.
А там ще раз вдарили і затихли. Уляна тихенько підійшла до вікна, глянула на поріг. Там тепер нікого не було. Почула, як на вулиці загурчала автомашина. Тоді вона, не вмикаючи світла, поставила драбину, підняла ляду. Тихенько гукнула на горище:
— Стасику! Вони поїхали. Чуєш? Злазь.
У відповідь почула його шепіт:
— Вони можуть залишити засідку. Не виходь. Почекаємо до ранку.
Уляна ще раз оглянула весь дворик крізь вікно. У пітьмі нічого не розгледіла. Тут же в сінях нащупала вмикач дворового ліхтаря і ввімкнула його. Через маленьке сінешнє віконце помітила, як з палісадника на вулицю метнулась якась постать. Стах був правий, наглядача вони таки залишили. Про це доповіла Стахові:
— Так, Стасику. За нашим порогом стежили.
— Сволота. Взяли в облогу. Хоча б до ранку кудись перебігти.
— А той уже кудись побіг.
— А може, вони поруч якогось другого залишили. Ти ліхтар вимкнула?
— Ні, забула. Та я зараз...
— Ні, ні. Не вимикай. Ти з хати простеж, чи там нема ще когось?
Уляна ще раз оглянула дворик, нікого не помітила. А стала уважно оглядати вулицю, то побачила, що на вуличній лаві, притулившись до штахетного тину, сидить-таки наглядач. Жінка зрозуміла, що ті більшовицькі стражі прийдуть ще раз до них. І зразу ж взялась готувати Стахові речмішок.
Коли почало світати, Стах зліз з горища. Ввійшов до хати і сказав:
— Вони пости познімали перед світанком. Бач, таки бояться засвітитись. А я передранішньою імлою і проскочу. Я піду, щоб ти знала, до Конона, а тоді подивимось, як далі. Прощай, Улю. — Він обняв її, поцілував. — Бережи дітей, Уленько. Все. Я пішов.
Він вийшов з хати. Уважно оглянув вулицю. На вулиці нікого не було і він сміливіше пішов через селище Войкове на шахту «Грузьку»...
У двері братової хатини Стах постукав через якусь годину. Відчинив сам Конон. Відчув одразу — трапилась якась біда.
— Заходь. Що сталось, брате?
— Сталось саме те, про що вчора говорили, — відповів уже в сінях.
Конон оглянув всю вулицю і зачинив двері зсередини на великий гак. Потім став перед Стахом, насупив свої густі брови:
— Та що ж це вони... Вже й за нас взялися.
— Отож. За втечу від розкуркулення відплачують. Втік тоді, то тепер в ГУЛАЗі відбувай... Якщо зовсім не прикінчать... цієї ночі за мною приїхали. Я зразу ж на горище. Уляна їм не відчинила. Вже й двері взялися ламати. Лишили свого наглядача. А потім і він зник. То я теж, як бачиш, з дому зник. День пересиджу у тебе, а потім буду далі кігті рвать. Конон послухав, подумав, а тоді:
— А може, й мені треба з тобою?
— Та чого й тобі. Ще ж не чіпають, то й сиди. Воно, звичайно, разом було б надійніше. Але... Сиди тут. Ще встигнеш хомута на шию...
— А я чув, що на Дніпропетровщині в Павлограді нові шахти будують. На роботу, кажуть, навіть без паспортів приймають. От туди б рвонути.
— Уряд наш хитро будови розпочинає. Безпаспортні будуть і за безцінь працювати. Ми ж також без паспортів починали. Їм потрібні були дешеві робітники, то й нас, втікачів, прийняли.
— Та біс їх бери, я готовий і тепер за півціни працювати, аби лиш до в’язниці не поперли.
— А мене вже, бач, пруть... Отож буду сам кудись... Чув, що й на Уралі можна притулитись. Далеко це. Та що вдієш. Хіба хочеш — мусиш, — сказав сумовито, а тоді запитав: — Коли тобі на роботу?
— Завтра в першу зміну.
— Тоді давай завдання мені. Може, допоможу якусь домашню роботу зробити.
— Та я хотів дрова рубати сьогодні.
— От і давай разом. В сараї тільки. Щоб менше бачили.
Брати пішли в сарай. Тільки приладналися до роботи, як приїжджає до хвіртки автомашина. Заходять у дворик одразу три міліціонери. Зразу й побачили обох.
— Хто з вас Мартиненко Конон?
— Я, — збліднувши, озвався молодший.
— Поїдете з нами. А хто це? — показує пальцем на Стаха.
— Та це зайшов... — розгубився Конон, боїться назвати брата.
— То хто він? — продовжує допитуватись міліціянт з петлицями лейтенанта. Тоді звертається прямо до Стаха: — Ваші документи?
Стах подав паспорт. Той розгорнув, перечитав і показує паспорт іншому:
— Ось і цей братішка. Прочитай. Той другий перечитав і, не віддаючи паспорта, прорік переможно:
— Так ось де ти, Стах Мартиненко! Попався? Руки давай! Обом братам на руки наділи кайданки і через годину вони були в камері Макіївської тюрми.

СЦЕНА ШОСТА.
КОСОВИЦЯ ДИКТАТУРИ

Репресії, страх і безнадія весь 1937-й рік людей пригнічували. Всі жили в тривозі. Ходили як налякані. Напружено чекали. Кожен з острахом на роботу приходив. І якщо не забрали, полегшено зітхнувши, додому повертався. Всі чекали біди. А вона багатьох уже безпосередньо торкнулася. Або викликають в міліцію, або незваними приїжджають і беруть прямо з дому.
А що там, у верхах, діється. Добрий знайомий агронома Іллі Матулевського у Москві працює. Приїжджав якось. По секрету розказував, що в наркоматі важкої промисловості всіх співробітників пересаджали, один Орджонікідзе лишився. Генеральний прокурор Вишинський лютує. По радіо тільки й чуєш про політичні процеси.
Тихін слухав друга і своє теж додавав:
— А пам’ятаєш нашу знайому стареньку Луцикову? Есеркою була. Вже нема її.
— Не дивно, — кивав йому Ілля. — Наш обласний прокурор Руденко взагалі розперезався. Та йому є з кого приклад брати. Ти ж чув, Бухаріна і Рикова в лютому прямо на Пленумі ЦК партії арештували. Навіть в самому НКВС саджати своїх почали.
— Та тих беруть за те, що знають же вони багато секретного. От і прибирають їх, щоб не було свідків. Те ж саме, як і після Кіровської справи. Тоді теж всіх під одну мітлу гребли, хто був там близько... А чого взялись військових розпинати? Мій зять чув, що начебто самого Сталіна вони готувалися вбити...
— Ну, тоді ясно, що їм «вишка» забезпечена. Сталін — фігура недоторканна. Він сам визначає, хто «ворог народу», а міліція, Єжов — тільки виконавці.
— Це так. Ні суду, ні слідства. Показав вождь на когось пальцем — амба йому.
— Там, нагорі, діє жорстокий принцип диктату. Жодної власної думки! Тільки виконання вказівок вождя. Його оточення — всі безмовні слуги. Він навіть їхніх дружин саджає, а вони йому п’ятки лижуть...

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2012 > Тема "З потоку життя"