Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЩЕ ТАКОГО ВЕС╤ЛЛЯ В КРИМУ НЕ БУЛО!
Нещодавно у С╕мферопол╕ сталася - не побо╖мося цього слова - надзвичайна под╕я. Якщо точн╕ше...


З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 05.10.2012
КР╤ЗЬ С╤Т╤ ТОТАЛ╤ТАРИЗМУ

Поет ╕ час

(Продовження. Поч. у № 39)

Безумовно, не можна не погодитися, що В. Св╕дз╕нський — передус╕м тонкий ╕нтимний л╕рик, поет-пейзажист, автор медитац╕й. ╤ як уже говорили ╕ В. Яременко, ╕ ╤. Дзюба, ╕ В. Коротич та ╕нш╕, з притаманним т╕льки йому поглядом на св╕т речей, з ╕ндив╕дуальною мистецькою ╕нтерпретац╕╓ю образ╕в. Ось перший в╕рш друго╖ зб╕рки «Вересень» — «Над джерелом» ма╓ всього два катрени, але яка художня наснага лакон╕чного твору! Тут ╕ колоритний еп╕тет «вода просв╕тчаста», ╕ характеристичне пор╕вняння «пелюстки... падуть з╕рницями»... А яка розгорнута персон╕ф╕кац╕я — про цю ж воду ╕ пелюстки: «в глибин╕ сво╖й замкнувши день ясний, вмирання ╖х не бачить»!
А у вже згадуваному в╕рш╕ «Верхи тополь склонились» автор розлого перепл╕та╓ дивовижний пейзаж ╕з сво╖ми роздумами — тихо, несп╕шно ╕ якось невловно — м╕норно чи мажорно — ╕ раптом: блискавичне, неспод╕ване осяяння ус╕╓╖ сут╕, головно╖ ╕де╖ в заключних двох рядках, що, може, в╕дважу╓ сенс усього життя:
Моя веч╕рняя зоря
Горить не так, як рання.
Еп╕тети в поета, справд╕, не лише точн╕ за сво╓ю функц╕ональною ознакою, а й дуже посутт╓во виразн╕. Так, якщо вода у вже згадуваному в╕рш╕ була просв╕тчаста, то в ╕ншому — «В╕йнули зор╕ холодом» — «╕мла незглиблена», тобто в обох випадках В. Св╕дз╕нський н╕би доводить цей художн╕й зас╕б до останньо╖ кондиц╕╖, п╕сля чого — краще вже об’╓кт зображення не охарактеризу╓ш. Причому в╕н цим не обмежу╓ться, ╕ рамки еп╕тета може розширювати в сукупност╕ з ╕ншим художн╕м засобом, як ось тут же: «сад... пустельно позолочений» (ма╓мо свого роду еп╕тет-оксюморон). Таким чином барвист╕шою ста╓ мистецька пал╕тра поета, що й допомага╓ глибше розкрити зм╕ст того чи ╕ншого твору.
А погляньте, як╕ виразн╕, широкоохоплююч╕ предметн╕ пор╕вняння у В. Св╕дз╕нського:
Як обр╕й в блиску полум’я,
Примглились оч╕ тво╖.
(«Не мов н╕чого, кохана»).
На деяку сп╕льн╕сть у способах зображення (╕ сприйняття природи) В. Св╕дз╕нського з ╕ншими поетами (О. Олесем, Б.-╤. Антоничем, ╢. Плужником та ╕н.) вказують як ╤. Дзюба, так ╕ В. Яременко. З╕зна╓мося, ще до визнання ц╕╓╖ думки ╕ автору цих рядк╕в вбачалася сп╕льн╕сть, сказати б, такого сп╕лкування (особливо при пор╕внянн╕ з в╕ршами Антонича). Але тут нема╓ н╕чого дивного. Кожен талановитий з цих автор╕в просто гра╓ на сп╕льному багатоголосому орган╕ природи, але ориг╕нально, по-сво╓му, з╕ сво╖м ╕ндив╕дуальним св╕тов╕дчуттям ╕ привнесенням як сво╓╖ версиф╕кац╕йно╖ техн╕ки, так ╕ душевно╖, притаманно╖ т╕льки йому, одухотвореност╕.
Див╕ться, як персон╕ф╕ковано в обох, при одному й тому ж художньому засоб╕ пор╕вняння, але сво╓р╕дно колоритно мальовано в поет╕в сонце.
Дивлюсь: як юний лев,
На стежку, передхату,
Розпасяно лягло,
Розверглося з╕гр╕то
╤ на кам╕ння плити
Поклало лапу пелехату.
(В Св╕дз╕нський, «Сонце»,
28.11.1929 р.)
Немов метелик полум’яний,
На кущ тернини сонце с╕ло.
(Б.-╤. Антонич, «Тернина»,
29 березня 1935 р.)
╤з зб╕рки «П╕сня про незнищенн╕сть матер╕╖».
Правда, якось ф╕зично в╕дчува╓ш в обох випадках тепло ╕ осяяння, ╕... по-р╕зному (прим.: розпасяно — сито).
╤ тому не дивно, що дуж╕ порухи душ╕, гаряче биття серця ╕ огнисте пульсування думки, що породжують незламну в╕ру в перемогу передових ╕деал╕в, попри вс╕ катакл╕зми часу народжують ╕ паралельн╕ образи — символи торжества, неминучост╕ прогресу. Так, у в╕рш╕ «Посли ноч╕» (18 травня 1936 р.) в Антонича таким образом ╓ к╕нь, що «на зов шлях╕в далеких ширя╓ н╕здря». Погляд автора спрямований т╕льки вперед, ╕ сам в╕н аж н╕як не байдужий до дол╕, до майбутнього людства (що теж не раз закидали Антоничев╕), бо «В нас серця, що в╕чно рвуться...». В поез╕╖, близьк╕й за духом охарактеризован╕й вище, В. Св╕дз╕нського «На берегах ноч╕ дико, пусто» (1934) сво╓р╕дним нос╕╓м в╕ри в тр╕умф добра ╓ образ корабля:
На берегах ноч╕ прича╖лися,
Умишляють лихе корабликов╕,
Але в╕н непом╕тно пройде,
Не угледять його злобител╕.
Ось у чому, на наше глибоке переконання, справжн╕й сенс ╕ вершина поез╕╖ Володимира Св╕дз╕нського! Бо перш╕ називали його соц╕ально обмеженим, друг╕ — були б╕льш, звичайно, прогресивн╕ (В. Яременко справедливо назвав його «сп╕вцем св╕тово╖ гармон╕╖», стор. 16 — «Л╕рика Володимира Св╕дз╕нського» в «Поез╕ях», 1986 р.). Об’╓ктивно, на в╕дм╕ну в╕д попередник╕в, поц╕нував творч╕сть       В. Св╕дз╕нського ╤ван Дзюба в уже згаданому нами на початку нарис╕ «Володимир Св╕дз╕нський», указавши, що поет не був опозиц╕онером, але в╕н не хот╕в автоматично п╕дключатися до словесних (та й житт╓вих) трубадур╕в, а чесно, в силу свого неперес╕чного таланту сво╓р╕дно творчо ╕нтерпретував життя, без будь-яких соц╕альних в╕дхилень чи суб’╓ктивних самовиражень. Це третя думка, найоптимальн╕ша. Постара╓мося ╖╖ оконкретити. Прим╕ром, В. Яременко на стор╕нц╕ 21-й сво╓╖ вступно╖ статт╕ до «Поез╕й» так характеризу╓ в╕рш «Жовтень»: «Не абстрактн╕ загальнолюдськ╕ гуманн╕ ╕деали, а класов╕ ╕деали революц╕╖ поет не т╕льки беззастережно сприйняв, а й в╕дстою╓ ╖х у в╕ршах некрикливих, небагатосл╕вних, щирих» («Жовтень»). В. Св╕дз╕нський був чесною людиною (а таким людям в 20-30 роки, ох, як було важко), в╕н не хот╕в пристосовуватись, бо бачив разом з соц╕альним прогресом нового буд╕вництва, справд╕ перетворюючого, ╕ велик╕ несправедливост╕, ба нав╕ть злочини — ще й державного масштабу — проти людини, особистост╕, прогресивно╖ ╕де╖. Тому й заключн╕ два рядки цього в╕рша звучать як св╕дчення несправджених над╕й, збочення в╕д передового курсу, спочатку закладеного в жовтн╕ 1917 року:
Це ж ти колись
поставив нас у брам╕
Життя нового ╕ нових над╕й.
Вдумайтесь, «у брам╕» — ╕ не дал╕. Чи не вдалий м╕сток ╕ в наш сьогодн╕шн╕й день?
Бачачи перед собою долю С. ╢сен╕на, В. Маяковського, А. Казки, М. Хвильового, О. Влизька ╕ багатьох ╕нших незаконно репресованих д╕яч╕в культури (та й ╕нших категор╕й сусп╕льства), чи м╕г поет (як ╕ багато ╕нших) в╕двертою критикою сво╓ю при тогочасн╕й режимн╕й систем╕ завадити несправедливост╕, стати на прю з гранд╕озним маховиком злочинного геноциду? Згадаймо заст╕йн╕ 70-80-т╕, коли мало не повторилися роки 30-т╕. Полишили життя Григ╕р Тютюнник, В. Близнець, А. Ластовецький (до реч╕, м╕й земляк. — Ф. С.), багатьох сп╕ткала доля В. Стуса. А тод╕? При всесильному «вожд╕ народ╕в»? Володимир Св╕дз╕нський не т╕льки не стояв осторонь в╕д сусп╕льних процес╕в, а й в дещо завуальован╕й форм╕, вдаючись до езоп╕всько╖ мови, об’╓ктивно показав нам тогочасну д╕йсн╕сть ╕ в╕рив у тимчасов╕сть злов╕сно╖ диктатури, як ми переконалися з в╕рша про отой кораблик, що «непом╕тно пройде», де автор мав на уваз╕ — неодм╕нно.
У в╕рш╕, написаному в тому ж 1939 роц╕, «Блукаю вдень то в луках, то в гаю» В. Св╕дз╕нський знову вимальову╓ нам два св╕ти тогочасного роздво╓ного нашого сусп╕льства. П╕сля прогулянки чар╕вною природою, що символ╕зу╓ буд╕внич╕ перетворююч╕ кол╕з╕╖ Кра╖ни Рад, поет переходить в ╕нш╕ луки, тобто св╕т:
Та що по т╕м? Н╕ч владною рукою
М╕й осяйний перем╕ня╓ св╕т.
Тод╕ ╕ду блукати в ╕нш╕ луки.
Там холодом п╕вн╕чно╖ роси
Торкаються мене невидн╕ руки
╤ з темряви, з Велико╖ розлуки
Звучать давно безмовн╕ голоси.
Не треба бути великим анал╕тиком ╕ ор╕╓нтал╕стом, щоб зрозум╕ти, що то «невидн╕ руки» з «п╕вн╕чно╖ роси» ново╖ когорти репресованих — М. Зерова, О. Вишн╕,                    Д. Загула ╕ т. п. Потр╕бний був справжн╕й заряд мужност╕, щоб написати так ясно ╕ в╕дверто тод╕, коли все було в жахливих тенетах ╓жовщини ╕ бер╕╖вщини. От вам ╕ поет-анахорет.
У 1936 роц╕ Максим Горький власноручно п╕дписав В. Св╕дз╕нському квиток члена Сп╕лки письменник╕в СРСР. Як людина скромна ╕ талановита, поет користувався великою популярн╕стю серед сво╖х колег — харк╕вських письменник╕в. Симптоматичний уже той факт, що перед тим, як в╕ддати сво╖ твори у друк, Павло Тичина давав ╖х читати Володимиру Св╕дз╕нському. Т╕льки крут╕ обставини, на хвилях яких поет не хот╕в бути слухняним п╕дголоском авторитарно╖ машини, не дали йому можливост╕ п╕днятися до вершин в╕домост╕.
Б╕льше того, його остер╕гали в╕д необачних крок╕в у лют╕ 30-т╕. Професор А. В. Св╕дз╕нський розпов╕да╓ одну показову сцену з цього приводу, св╕дком яко╖ в╕н був.
«...Д╕ло було в Жмеринц╕ взимку, зда╓ться, на початку 1939 року. Ми зн╕мали там двок╕мнатну квартиру. Топилася грубка, де стояло мо╓ л╕жко. Я був малий, ╕ деталей розмови повн╕стю не м╕г сприйняти.
Дядько стояв б╕ля грубки ╕ гр╕в руки. А батько ходив по к╕мнат╕. Я стояв у л╕жку, спати не хот╕лося, хоча вони казали: «Лежи!». Я був тод╕ дуже впертий.
Батько просив брата, щоб в╕н не писав н╕яких в╕рш╕в, тим б╕льше укра╖нською мовою. В╕н казав: «Ти пропадеш». Батько говорив палко, схвильовано. Дядько переважно мовчав, т╕льки ╕нколи казав: «Не можу... Мушу». Зараз я з цього можу зробити висновок, що це було його глибоке переконання. Потреба писати, ╕ в╕н усв╕домлював св╕й обов’язок».
Поет ╕ не думав складати пера, хоч т╕нь п╕дозр╕ливост╕ витала повсюди.
Йшла ос╕нь 1941-го. Ворож╕ в╕йська впритул наближалися до Харкова, де на Новосел╕вц╕ по вул. Лют╕вськ╕й, 29, мешкав тод╕ поет. Ю. Смолич у сво╖й книз╕ «Розпов╕дь про неспок╕й трива╓» («Радянський письменник», 1969 р.) пише, що Св╕дз╕нський п╕д час в╕йни в останн╕ хвилини був вивезений для евакуац╕╖, але ворожа бомба влучила в ешелон, ╕ в╕н загинув. ╤ стверджу╓: «Св╕дз╕нський взагал╕ не був репресований, т╕льки вивезений з групою старих та хворих з територ╕╖, яка мала п╕дпасти п╕д ворожу окупац╕ю» (стор. 148).
Плем╕нник поета професор А. В. Св╕дз╕нський показував мен╕ коп╕ю документа, який збер╕гався у Мирослави Володимир╕вни, дочки        В. Св╕дз╕нського. Наводимо його повн╕стю:

«Украинская ССР
Управление Комитета государственной безопасности при Совете Министров Украинской ССР по Харьковской области
7 апреля 1964 г.
№ ......... г. Харьков
С п р а в к а
Уголовное дело по обвинению Свидзинского Владимира Ефимовича, 1885 года рождения, на день ареста 27 сентября 1941 года проживавшего в гор. Харькове, писателя, члена Союза советских писателей (Харьковское отделение) Постановлением управления КГБ при СМ УССР по Харьковской области от 30 марта 1964 года прекращено по п. 2. ст. 6 УПК УССР, т. е. за отсутствием состава преступления. Свидзинский В. Е. реабилитирован посмертно.
Начальник отд. УКГБ при СМ УССР по Харьковской области (Самаркин)».

Отже, з арештом все ясно. Але помилкове твердження Ю. Смолича потягнуло за собою багато ╕нших мало правдопод╕бних верс╕й.
Чому Володимир Св╕дз╕нський вчасно не евакуювався з Харкова, коли вже йшла в╕йна? Особисто в╕н бажав того, говорив професор А. Св╕дз╕нський, але дочка Мирослава сказала, що вона н╕куди не по╖де, бо в Укра╖н╕ могила ╖╖ матер╕.
Ось що пише про останн╕ дн╕ життя поета Юр╕й Смолич у сво╖й наступн╕й книз╕ «Розпов╕д╕ про неспок╕й нема╓ к╕нця» («Рад. письменник», 1972 р., стор. 154): «Ми запропонували евакуац╕йн╕ талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович взяти талони в╕дмовився, пославшись на с╕мейн╕ обставини: дружина лежала тяжко хвора, нетранспортабельна, ╕ в╕н залишити ╖╖ не м╕г». На кор╕нц╕ прим╕рника ц╕╓╖ книги бачу пом╕тки чорнилом Анатол╕я Вадимовича: «дружина померла у В╕нниц╕. 1933 р.». Та, очевидно, Ю. Смоличу не був в╕домий в╕рш Володимира Св╕дз╕нського «Пам’ят╕ З. С-сько╖», який не ув╕йшов до жодно╖ з трьох його прижитт╓вих зб╕рок, а у видан╕й сер╕╖ «Б╕бл╕отека поета», на яку ми спира╓мося, чомусь датований «19.VIII.1930» (стор. 160). А на стор╕нц╕ 335-й у «Прим╕тках» ма╓мо: «Пам’ят╕ З. С-сько╖». Друку╓ться вперше. З. С-ська — З╕на╖да Йосип╕вна Сулковська (Св╕дз╕нська), учителька, дружина поета, померла 12 липня 1933 р.».
╤ще Ю. Смолич писав, що в сп╕шно орган╕зованому ешелон╕, котрий зазнав нищ╕вного ворожого бомбардування, «Св╕дз╕нський загинув». Це н╕бито п╕дтвердив поет Веденський, «що ╖хав в ╕ншому вагон╕, не розбитому бомбами, — в╕н добувся, либонь, до Куйбишева. П╕зн╕ше, в дн╕ в╕йни, в╕н вмер, зда╓ться, в╕д пневмон╕╖. Св╕дз╕нський загинув». Що загинув, то так, але аргументац╕я його загибел╕ не вельми доказова.
Ще у сво╖й статт╕ про В. Св╕дз╕нського «В очах з╕рниц╕ св╕тово╖...», опубл╕кован╕й у журнал╕ «В╕тчизна», № 10, 1992 р., автор цих рядк╕в через св╕дчення С. Крижан╕вського дещо спростував верс╕ю Ю. Смолича, а ще ран╕ше Д. Нитченко у сво╖й книз╕ «В╕д З╕нькова до Мельборну» (1986 р.), яка вийшла в Австрал╕╖, пише про це, як про факт, бо разом з поетом Олексою Веретенченком перебував тод╕ у Харков╕. А ось що писав з цього приводу у приватному лист╕ до мене (в╕д 25.09.1993 р.) поет, в’язень стал╕нських табор╕в Василь Боровий, який особисто був знайомий як з Володимиром Св╕дз╕нським, так ╕ з Олексою Веретенченком: «Пита╓те: коли вийшла ця книжка — «Медоб╕р»? У США в 1975 роц╕, я про це дов╕дався ╕ще за брежн╓вських час╕в, потай слухаючи «Свободу». Як╕ зошити мав Веретенченко — не знаю, але за час╕в окупац╕╖ Веретенченко друкував поез╕╖ Св╕дз╕нського у «Нов╕й Укра╖н╕» (виходила в Харков╕). Св╕дз╕нський зачарував мене ще до в╕йни, у школ╕, з «Л╕тературного журналу» (теж виходив у Харков╕). П╕сля в╕йни я д╕знався про заборону друкувати Св╕дз╕нського (кати не люблять сво╖х жертв) з уст очевидця. ╤ тому сприймаю з обуренням вигадки Смолича про евакуац╕ю тощо, як╕ й дос╕ п╕дхоплюють деяк╕...»
Василь ╤ванович над╕слав мен╕ ╕ свою статтю «...╤ з полум’я знову вернусь» про свою останню зустр╕ч з В. Св╕дз╕нським: «Згадую прекрасний вересневий день, коли нараз небо буквально покрили н╕мецьк╕ л╕таки, ╕ бомби, здавалось, загрим╕ли поряд. В очах Св╕дз╕нського, л╕тньо╖ людини, я побачив страх. А через якусь мить поет спок╕йно сказав: «Н╕чого, хлопче, — не все згорить...» (надруковано в харк╕вськ╕й газет╕ «Прикордонн╕ в╕ст╕», № 6, 1992 р., пот╕м у журнал╕ «Визвольний шлях», № 2, 1993 р., Англ╕я).
А в лист╕, над╕сланому через м╕сяць, В. ╤. Боровий пише: «Ви питали, хто був св╕дком спалення Св╕дз╕нського, — викладач нашого ун╕верситету Рибалов. В╕н розпов╕в про це вл╕тку 1942 року в редакц╕╖ «Ново╖ Укра╖ни», подав ╕ спогади, хоча й дос╕ думаю, що його справжн╓ пр╕звище ╕нше... Отож надсилаю цю ун╕кальну газету — з передруком того ж Рибалова. Було так, як в╕н нам розпов╕дав...»
А було так. Заарештованих закрили в сара╖ п╕д Куп’янськом. Коли налет╕ла ворожа ав╕ац╕я, заградзаг╕н НКВС влаштував аутодафе заарештованим харк╕в’янам — сарай, де вони були, зус╕б╕ч п╕дпалили.
Як в╕дступ: свого часу професор А. В. Св╕дз╕нський просив мене не розголошувати деталей, а саме — таб╕рне начальство не знало, як д╕яти п╕д час ав╕анальоту ╕ зателефонувало в б╕локам’яну, зв╕дки над╕йшов наказ: «Уничтожить! Очень ценный товар!»
Варто замислитись тим сл╕пакам, котр╕ ще уповають на в╕дновлення комун╕стичного режиму.
Поета Сороку, який т╕кав, застрелили, Рибалову вдалося втекти, ну а В. Св╕дз╕нський... заживо згор╕в.
Це сталося 18 жовтня 1941 року.
Ц╕каво з цього приводу було б знати, на як╕ факти спира╓ться професор Елеонора Соловей, автор ц╕каво╖ статт╕ до ново╖ зб╕рки поета «Вибран╕ твори» (К., «Смолоскип», 2011 р.), стверджуючи: «Адже 18 жовтня 1941 року разом з групою арештованих у Харков╕ його було живцем спалено енкаведистами на хутор╕ Бутирки Уразовського району Курсько╖ област╕ (нин╕ — Рос╕я)» («Л╕тературна Укра╖на», 10 листопада 2011 р.)? Може б, вони з Василем Боровим д╕йшли врешт╕ консенсусу про м╕сце загибел╕ поета?
Тепер — з тими в╕ршами, що лишилися в автора, не потрапивши до останньо╖ прижитт╓во╖ зб╕рки «Поез╕╖» (1940 р.). Поет мр╕яв з них видати книгу «Медоб╕р». Не будемо нин╕ виспорювати, чи були вони в тому цератовому зшитку, про який згаду╓ В. Яременко (╕ чи саме в╕н був у А. Чернишова, чи н╕), ясно ╕ точно одне. Саме ц╕ твори (у зошитах) потрапили у той важкий час до рук Олекси Веретенченка, ╕ задовго до виходу в США окремою книгою частину з них в╕н репрезентував в альманас╕ «Арка» (Мюнхен, 1947 р.) на стор. 12-13 в╕дпов╕дно, супроводивши статтею «Майстер поза простором ╕ часом» п╕д псевдон╕мом Олекса Розмай. ╤ це не випадково, бо всюдисущ╕ шпики КДБ тод╕ рискали скр╕зь.
Нарешт╕, ╕з загибеллю поета та долею його зб╕рки «Медоб╕р» проступила ясн╕сть.
Щодо анахоретства, сусп╕льно╖ замкнутост╕ поета.
У реценз╕╖ на другу його зб╕рку «Вересень» (1927 р.) критик Я. Савченко писав: «Його творч╕сть, його св╕тов╕дчування й св╕тогляд ц╕лковито поза нашою добою». А Микола Шеремет, рецензуючи останню прижитт╓ву книгу автора «Поез╕╖» (1940), назвав його «майстром поза простором ╕ часом». Обидва в╕дгуки були негативн╕. На поета тиснули зв╕дус╕ль. Саме п╕д тиском, очевидно, написаний ╕ в╕рш, присвячений «великому вождю» (1939 р.), що ув╕йшов до зб╕рки «Поез╕╖». Отож, чи м╕г поет, пишучи не в╕д душ╕, досягти тут сво╓╖ неперевершено╖ художност╕?
Нищитель рабства,
 темряви гонитель,
Ослона миру, в╕рний друг труда.
Чи╓ ╕м’я ненавидить гнобитель,
Чия рука — напасникам узда.
О, Стал╕н наш,
 як тв╕й Кавказ могучий,
Зд╕ймаючись, над св╕том ти сто╖ш:
Спок╕йно чорн╕ розтина╓ш туч╕,
Джерела думки творчо╖ живиш.
Народ╕в братн╕х з’╓днана держава
Круг тебе кв╕тне рад╕сно — земл╕
Щасливий край, ╕ на тво╖м чол╕,
Як оболок весни, с╕я╓ слава.
╤ навпаки, в╕н давав г╕дну в╕дс╕ч тим, хто його цькував. Той же таки лакун д╕йсност╕ Як╕в Савченко гр╕шив ╕ в╕ршиками, явно переб╕льшуючи свою н╕кчемну роль:
Божев╕льно дивлюся
 на гиб╕ль ╢вропи
П╕д рев мо╖х строф.
Володимир Св╕дз╕нський з цього приводу пише дошкульну еп╕граму, спец╕ально послуговуючись пишним старогрецьким в╕ршованим розм╕ром — гекзаметром:
Зевс, покохавши ╢вропу,
 безглуздим биком учинився,
Владар бог╕в ╕ людей мукав,
 як та н╕мина.
Ти, б╕долаха, не любиш ╢вропи.
 З яко╖ ж причини,
Як поранений осел,
в в╕ршах поганих ревеш?
1929 р.
Опубл╕кувавши сво╖ л╕тературознавч╕ в╕з╕╖ в к╕лькох укра╖нських газетах та журналах про В. Св╕дз╕нського, я все-таки був певний, що як необх╕дне б╕отворче доповнення потр╕бне було т╕льки живе слово, аби мати б╕льш повний портрет митця. ╤ я зробив запит доньц╕ поета в Харк╕в Мирослав╕ Володимир╕вн╕ Св╕дз╕нськ╕й, котра люб’язно надала мен╕ можлив╕сть б╕льш випукло вигранити портрет свого батька. Ось цей лист (пода╓ться повн╕стю, друку╓ться вперше):
«Вельмишановний Федоре Федоровичу!
Дуже прошу Вас пробачити мен╕, що так довго не в╕дпов╕дала Вам на вашого листа. Дуже погано себе почувала. У ваш╕й статт╕ мен╕ все сподобалося. Т╕льки Яременко пише неправильно про мою бабусю та д╕дуся. Це мен╕ не подоба╓ться. Бабуся моя була грамотною. Читала книжки, вс╕м ц╕кавилась. Яременко ж пише, що вона була неграмотною. Д╕дусь м╕й помер не в╕д голоду, а було так: холодного зимового вечора при╖хали до д╕дуся люди з сус╕днього села ╕ попросили його ╖хати з ними в╕дслужити молитву над майже безнад╕йно хворим чолов╕ком. Д╕дусь був не псаломщиком, а священиком, людиною доброю ╕ безв╕дмовною. Погодився по╖хати. Коли ╖хав уже додому, то дуже перемерз, н╕ч була холодною, в╕тряною. З тиждень хвор╕в ╕ помер.
М╕й батько був людиною скромною, чесною, безкорисливою та жал╕сливою. Пам’ятаю, коли ми жили на Новосел╕вц╕ (це у Харков╕) на Лют╕вськ╕й, 29, на приватн╕й квартир╕, батько рано вставав, сн╕дав ╕ с╕дав до свого письмового столу працювати. Ст╕л стояв б╕ля в╕кна, тому було видно ╕ чути все, що робилось на вулиц╕ навпроти нашого будинку. А було таке: у в╕зок, нагружений з верхом вуг╕ллям, запряжен╕ дв╕ конячки, як╕ в╕д сильного перегрузу ледве тягли (або й зовс╕м не могли зрушити з м╕сця) в╕зок. Безжал╕сн╕, груб╕ погонич╕ щосили били конячок батогом, при тому зл╕сно лаючись, але б╕дн╕ конячки, майже надриваючись ╕ пройшовши дек╕лька крок╕в, зупинялись в╕д безсилля та знемоги, а погонич╕ ╖х ще з б╕льшою зл╕стю знов по-зв╕рячому били. Батько м╕й не м╕г терп╕ти такого знущання над тваринами. В╕н зн╕мав окуляри, виб╕гав на вулицю ╕ благав погонич╕в не знущатися над б╕дними, знесиленими к╕ньми, пояснюючи ╖м, що то жорсток╕сть, нав╕ть зв╕рство. Але вони не хот╕ли слухати батька ╕ коли ╖хав уже другий в╕зок, то повторювалось те саме. ╤ так щодня. Щодня батько виб╕гав до них, благав, пояснював, але вони його не слухали. Батько був дуже вв╕чливий. Н╕коли ╕ н╕кому не казав грубого слова. У нашо╖ квартирно╖ хазяйки Л╕д╕╖ Михайл╕вни жила плем╕нниця Люся. ╥й було в╕с╕м рок╕в, але батько звертався до не╖, кажучи ╖й «Ви», а мен╕ казав, що в Англ╕╖ нав╕ть у одн╕й с╕м’╖ вс╕ звертаються одне до одного на «Ви». Батько був високий на зр╕ст, чорнявий, кароокий. Балакав стиха ╕ в розмов╕ його в╕дчувались скромн╕сть та вв╕члив╕сть. В╕н м╕г заради друго╖ людини пожертвувати сво╖м власним споко╓м, нав╕ть життям, якщо це було потр╕бно. Дуже любив тварин, природу, пташок. ╤з п╕р року понад усе любив ос╕нь, весну. Пам’ятаю, казав: «Я так чекаю весни, немов не доживу до не╖». П╕д час в╕дпусток в╕дпочивав у Криму, в Коктебел╕, зв╕дки привозив смачного винограду та гарних ско╓к. Мр╕яв купити будиночок на берез╕ Чорного моря. Першо╖ зб╕рки батькових в╕рш╕в нема у мене. Лист╕в до батька чи спогад╕в теж нема. ╢ батьков╕ листи до Олени Михайл╕вни, як╕ надрукован╕ у журнал╕ «Укра╖нський зас╕в», номер 3, часопис нац╕онально╖ ╕нтел╕генц╕╖, кв╕тень-травень 1993 р.
Батьков╕ зошити, що у мене були, я в╕ддала Чернишову А. В., нин╕ пок╕йному, а в╕н на випадок сво╓╖ смерт╕ запов╕дав ╖х та свою працю про батька комусь ╕з письменник╕в з Харк╕всько╖ сп╕лки, пр╕звища не пам’ятаю. Запитайте, будь ласка, у Борового В. ╤.
З великою повагою до Вас —        М. Св╕дз╕нська. 12/III 1996 року».
Отже, вийшло так, як написав мен╕ в приватному лист╕ в╕д 17 червня 2012 року м╕й друг-з╕рк╕вець (про це писала свого часу «Кримська св╕тлиця») Василь Латанський, поет-кримчанин:
«Ти, мабуть, не в╕да╓ш, що тво╓ пр╕звище ф╕гуру╓ у п╕дручнику «Укра╖нська л╕тература» для 11 класу (Ки╖в, вид-во «Перун», 2000 р., стор. 220). На ц╕й стор╕нц╕ автор     В. Погребенник у розд╕л╕ «Рекомендована л╕тература» в позиц╕╖ 5 (з 8-ми) назива╓ ╕ тво╓ досл╕дження про В. Св╕дз╕нського: Степанов Ф., «Не можу... мушу» («Кур’╓р Кривбасу». — 1995 р. — № 41-42).
Хоча цей п╕дручник застар╕лий, тобто зам╕нили новими, все ж гордися! ╤ продовжуй ╕ надал╕ «в╕дкривати» цього чудо-поета».
Вельми слушна дружня порада.
Поет не п╕дсп╕вував тотал╕таризмов╕, створивши ген╕альн╕ зразки ╕нтимно╖, пейзажно╖ та медитативно╖ л╕рики, а також першокласн╕ переклади. ╤ цим обезсмертив сво╓ ╕м’я.
Знаменно, що, коли в часи совдеп╕╖ ╕м’я Володимира Св╕дз╕нського було п╕д грифом абсолютно╖ секретност╕, то в наш╕ дн╕ ма╓мо- таки крок уперед: вих╕д зб╕рки «Вибраних твор╕в» (упорядник Елеонора Соловей), вже нами згадувано╖; л╕тературне свято «Там, на р╕дн╕й меж╕...», котре в╕дбулося 2010 року в сел╕ Моломолинц╕, присвячене пам’ят╕ поета; прес-конференц╕я, яка в╕дбулася 18 жовтня 2011 р. в прим╕щенн╕ Ки╖всько╖ академ╕чно╖ майстерн╕ театрального мистецтва «Суз╕р’я», присвячена вистав╕ «Три радост╕» за творами В. Св╕дз╕нського.
Однак, ще рано ставити крапку на досягнутому, бо попереду — ще коп╕тка робота, аби осво╖ти житт╓во-творчий арсенал поета кап╕тально.

Фед╕р СТЕПАНОВ,
член Нац╕онально╖ сп╕лки
письменник╕в Укра╖ни
м. С╕мферополь

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10840

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков