"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."
#40 за 05.10.2012
ПОЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ВЕЛИЧ╤ ╤ ТРАГЕД╤╥ СИМИРЕНК╤В
Ув╕чнен╕ в Слов╕
Р╕вно чотири роки тому у Черкаськ╕й обласн╕й книгозб╕рн╕ проводилась науково-практична конференц╕я, присвячена творч╕й спадщин╕ всесв╕тньо в╕домих укра╖нських учених-сад╕вник╕в Левка та Володимира Симиренк╕в. Кр╕м науковц╕в з Ки╓ва, Черкас, Криму та Мел╕тополя на н╕й було багато м╕сцево╖ студентсько╖ молод╕. Ми з мо╖м колегою та другом, мел╕топольським кра╓знавцем Володимиром Р╕зником зробили на н╕й допов╕дь про внесок Симиренк╕в у розвиток промислового сад╕вництва у Криму та на П╕вдн╕ Укра╖ни. Черкащанам та учасникам конференц╕╖ тод╕ ми презентували нов╕ видання про сад╕вничих ген╕╖в Укра╖ни. Ц╕ прац╕ автора ми подарували б╕бл╕отец╕. Як для наукового з╕брання вельми незвичним, в╕рн╕ше сенсац╕йним, був виступ черкаського поета Миколи Борща. В╕н досить емоц╕йно ╕ майстерно прочитав уривок з╕ щойно написано╖ поеми «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска», яку досить тепло ╕ схвильовано зустр╕ли учасники конференц╕╖. Поет зазначив, що ц╕ натхненн╕ поетичн╕ рядки у нього народилися п╕сля прочитання та ретельного вивчення мо╖х наукових праць, в яких висв╕тлювалась траг╕чна доля ген╕ального укра╖нського вченого-сад╕вника, професора Володимира Симиренка. Зазначен╕ прац╕ на той час були видрукуван╕ у таких авторитетних виданнях, як «Ки╖вська старовина» («Основа») та «Родов╕д», де вони прорвали зав╕су багатол╕тнього замовчування велично╖ творчо╖ спадщини св╕тового вим╕ру ученого. Зазначимо, що поема Миколи Борща — це вже друга ╕ вельми вдала спроба поетичного осмислення геро╖чного ╕ траг╕чного життя славетних син╕в Укра╖ни Левка та Володимира Симиренк╕в. Першу таку спробу зробив за к╕лька рок╕в до цього одеський поет Ант╕н Михайлевський. Його поему «Платон╕в хут╕р», опубл╕ковану в одн╕й з одеських газет, над╕слала мен╕ незабутня берегиня ╕ л╕тописиця симиренк╕вського роду пан╕ Тетяна Симиренко з Канади. У лист╕ вона писала, «що цей поет ╓ уважним читачем ╕ шанувальником ваших публ╕кац╕й про мого д╕да та батька». Поему Антона Михайлевського я передав кер╕вникам дитячо╖ студ╕╖ «Св╕танок» при с╕мферопольському Будинку дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕ Алл╕ Петров╕й та Олександру Польченку. Ц╕ справжн╕ фах╕вц╕ сво╓╖ справи ╕нсцен╕зували поему. Упродовж майже десяти рок╕в к╕лька покол╕нь студ╕йц╕в усп╕шно презентують виставу «Платон╕в хут╕р» на р╕зноман╕тних всеукра╖нських конкурсах, завойовуючи перш╕ м╕сця ╕ найвищ╕ нагороди. В травн╕ 2005 року цю виставу кримськ╕ студ╕йц╕ показали на л╕тн╕й сцен╕ славетного Платонового хутора, коли Укра╖на ╕ св╕т вшановували 150-л╕ття в╕д дня народження Левка Симиренка. Понад 2000 глядач╕в, переважно симиренк╕вських земляк╕в, з╕ сльозами на очах упродовж десяти хвилин в╕тали кримчан. Нещодавно, перебираючи св╕й арх╕в, я в╕дшукав дорогоц╕нний подарунок черкаського побратима — уривок поеми «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска», який вважав втраченим. Мен╕ зда╓ться, що ця знах╕дка — дарунок Божий. Адже це сталося напередодн╕ траг╕чно╖ дати — 74-о╖ р╕чниц╕ в╕д дня загибел╕ професора Володимира Симиренка в╕д рук комун╕стичних кат╕в, спадко╓мц╕ яких сьогодн╕ хочуть повернути нам ту ╖хню злочинну, аморальну й розстр╕ляну кра╖ну. Визначна поема «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска» Миколи Борща — це б╕ограф╕чний матер╕ал для започатковано╖ кримськими студ╕йцями ╕нсцен╕зац╕╖ талановито╖ прац╕ Антона Михайлевського. Поема черкаського поета Миколи Борща — лог╕чне ╕ не менш талановите продовження невичерпно╖ симиренк╕всько╖ тематики. Сьогодн╕ вона, розширивши рамки наукових публ╕кац╕й, ста╓ надбанням художньо╖ л╕тератури, поез╕╖ та театрального мистецтва.
Петро ВОЛЬВАЧ, симиренкознавець, лауреат прем╕╖ ╕м. Л. П. Симиренка НАН Укра╖ни
Микола БОРЩ ПЛАТОН╤В ХУТ╤Р – ГЕН╤╥В КОЛИСКА (УРИВОК З ПОЕМИ)
Платон╕в хут╕р — ген╕╖в столиця, Це прад╕д Фед╕р дав йому ╕м’я, Д╕дусь Платон на хутор╕ хрестився, ╤з садом, з л╕сом щиро розмовляв.
Господн╕й дух з╕йшов тод╕ ╕з неба, Казали в церкв╕, Бог сам повел╕в: Коли зросла на ген╕╖в потреба – Ростили ╖х на Мл╕╖вськ╕й земл╕. Платон, Василь, Левко ╕ Володимир... На хут╕р ╖х лелеки принесли. М╕льйон думок тут ними народилось, Заводами й садами зацв╕ли. Де ви тепер, суз╕р’я ясночол╕? Кому сьогодн╕ св╕тите в пут╕? Ви дивне диво там творили вчора, Сво╖ шляхи знаходили в житт╕. Володю, слава батька не розчахнута: Твори св╕й шлях, шукаючи нове, Не дай садам посадженим зачахнути, — Тут кожен пл╕д над╕╓ю живе... Гука╓ Мл╕╖в: «Де Ви там, професоре, У Ки╓в╕, в Полтав╕?.. Не мовч╕ть...» Весняне сонце усм╕хнулось весело... Сп╕ш╕ть, сп╕ш╕ть, спасителю, сп╕ш╕ть... Сади голосять: «Хут╕р наш замучений... Спаси його, спасителю, спаси!» Чекають деревця давно приручен╕, Цв╕т Симиренк╕в, пл╕д з води й роси. Володю, вс╕ шляхи ведуть до Мл╕╓ва. Садстанц╕я. Розсадники ростуть. Наука, Укра╖ною омр╕яна, Тебе давненько вигляда╓ тут. Кругом стежки: селекц╕я, генетика, Сорти найкращ╕ просяться в пол╕т. Рад╕╓ хут╕р, ╕ сорока скрекотом Про дивне диво спов╕стила св╕т. Буя╓ сад... Весняним пишним цв╕том Вже карликов╕ кв╕тнуть деревця, Розбуджен╕ ранковим теплим св╕тлом. Цим деревцям н╕ краю, н╕ к╕нця. Гудуть джмел╕: «Професоре, професоре». В садах лунають трел╕ солов’╖в. О, як ╖м там на верхов╕тт╕ весело. Щебече н╕ч рапсод╕╖ сво╖. Сп╕ва синичка: «Що б тут не робили ми, В╕д ранку ╕ до ноч╕ у саду... Сп╕ш╕ть до нас, премудрий Володимире, Тут кожна г╕лка чу╓ Ваший дух». М╕льйон сорт╕в зустр╕ли весну весело, Щоб восени тут дарувать плоди. Он та — у серпн╕, т╕ — зустр╕нуть вересень, А т╕ — коли пов╕ють холоди. Володю, де Ви, жайворонку ранн╕й? Ваш в╕чний пошук ноч╕ зустр╕ча. О, ген╕ю, наш ген╕ю, останн╕й, Хто Ваш╕ в╕дкриття не пом╕чав? Цв╕туть сади з велико╖ любов╕, Де кожна деревинка для добра. Плоди ╕ золотав╕, й пурпуров╕, Налит╕ соком, ос╕нь принесла. О, р╕дна наша ненько-Укра╖но, Де в св╕т╕ таку бачила красу? В об╕ймах батька ╕ в об╕ймах сина Наш кращий пл╕д до почестей несуть. Таких сад╕в не бачила ╢вропа, А ген╕╖в — сам Бог послав до нас. Духмяний сад ╕де широким кроком, Лел╕╓ дивне диво на Парнас. ╤дуть творц╕ в╕д пошук╕в до знах╕док. ╤ день, ╕ н╕ч — неспок╕й коп╕ткий. Тут сотн╕ див ╕з Сходу йдуть до Заходу... Щебечуть Симиренк╕вськ╕ садки! Сп╕шать до саду саджанц╕ В розсадники, в розсаджанц╕. Земля рад╕╓ видами, Новенькими г╕бридами... Краса н╕де нечувана, Краса н╕ким не бачена Сп╕шить до вс╕х, розчулена, Сп╕шить пере╕накшена. В центральний наш розсадничок ╤д╕ть хутч╕ше, саджанц╕, Шануйтеся, любуйтеся... Тут кожне деревце Шепоче з в╕терцем: «Професоре, професоре, О, як нам з Вами весело!» Тут десять рок╕в все вивчалось, кв╕тнуло, В розсаднику плодовому росло, Тут кожна мр╕я стала запов╕тною, Задумане все дружно зацв╕ло. ╤з Мл╕╓ва сп╕шать, вирують досл╕ди, Книжки, статт╕ — летять в широкий св╕т (╥х глибини не досягли ╕ дос╕ ми). В них — Симиренк╕в славний запов╕т. * * * Коли науц╕ в╕друбали крила, — Усе тод╕ в М╕чур╕нськ в╕двезли: Здобутки вс╕, таланти, повн╕ сили. Професора лишили для хули... Наука Симиренк╕вська схрестилась З м╕чур╕нським в╕дточеним мечем. Коли в природи забирали мил╕сть, Над Мл╕╓вом крутивсь ворожий щем. Де той Козловськ? Говорять, що далеко... Чим там наука здивувала св╕т? Замерзли укра╖нськ╕ там лелеки ╤ не змогли у вир╕й полет╕ть. З наклепництвом, загарбництвом, ненавистю В талант╕в забирала все святе. «О Господи, скажи, невже з лукавост╕ Найкращий сад весною зацв╕те?» Чи Божий суд коли-небудь в╕дбудеться Над злом, що владарю╓ на земл╕? Цар╕в нема, так стал╕нщина крутиться. Народна правда — в╕чно у петл╕... Кат╕в кати м╕няють на помост╕, Повсюди в св╕т╕ владарю╓ зло. А ген╕╖, таланти — т╕льки гост╕: Скр╕зь гострий меч в них висить над чолом. Де ти, свята народна правда й сила? Так довго св╕том править сатана. Немов гриби ростуть кругом могили – Голодомор, репрес╕╖, в╕йна... До влади людськ╕й правд╕ не прол╕зти, Добро соб╕ гн╕здечко не з╕в’╓. Сатрапи царськ╕, лют╕ стал╕н╕сти – ╤ кожен з них тут кров народну п’╓. Б╕да б╕ду м╕ня на полустанку, Багатство й влада д╕ляться добром. Талантам залишаються останки За розум, не описаний пером. М╕чур╕нщина повза до ╢жовщини, До Симиренк╕в заповзла у сад. Для них наука лиш своя — козловщина. ╥╖ там повертають на св╕й лад. В них — ордени... Вони живуть наклепами, — Все прагнуть у М╕чур╕нськ завезти... Л╕плять з чужих думок сво╖ — порепан╕, ╤ бульки слави, й бульки висоти. * * * Спокуса править владою. Спокуса Над╕╓ться, що упаде мана. Коли жадоба й хитр╕сть вмочать вуса, То спасу вже н╕де в╕д них нема. Вони сп╕шать ╕ горнуться до кр╕сла, Скр╕зь грошики скубуть, як пл╕д в саду. Мерзенн╕ вади завжди манять гр╕шник╕в, Вони щодня за скверною ╕дуть. Жирують т╕, що горнуться до влади: То кум, то сват, то сп╕льне ремесло. Кер╕вники побачити ╖х рад╕. Скр╕зь свояки над╕йним ╓ крилом. В природ╕ владарю╓, хто сильн╕ший, Вожд╕, цар╕, убивц╕ й хитруни. А с╕ють щастя люди наймудр╕ш╕, Талантом обдарован╕ сини, Як╕ творили й творять земне диво, У пошуках згорають день при дн╕, С╕ють т╕ зерна, щоб добром родили Врожа╖ вс╕м духмян╕ та рясн╕. Ст╕льки добра творили Симиренки! Воно сп╕шило в м╕сто ╕ в село, Воно було для св╕ту отим всеньким, Солодким, житт╓дайним джерелом. М╕чур╕нське одненьке, випадкове Чомусь у оч╕ кинулось вождям. Йому кують золочен╕ п╕дкови, П╕дносять скр╕зь пахучий ф╕м╕ам. ╤ п╕дняли, ╕ п╕днесли до неба Ту славу, що родилася з брехн╕. Для милост╕ людським життям не гребують, Примушують служити сатан╕. Об╕цянки, об╕цянки-цяцянки... Скр╕зь кривдою зас╕яна земля, — ╢жовщина займа╓ вс╕ д╕лянки, Комун╕стичн╕ луки ╕ поля. А мил╕сть не в╕д╕брана в природи, — Вона дари бездарним не да╓, Усе п╕дносить ген╕ям народним, В╕д них бере ╕ ╖м все в╕дда╓. Вона завжди для тих дбайлива мати, У кого щедр╕ руки ╕ душа. Той, хто сп╕шить природ╕ все в╕ддати, Тому вона ╕ мил╕сть залиша. * * * Шу-шу, шу-шу — листочки, немов крилами, В сльозах чекають зиму сн╕гову. Вже яблуньки з╕бралися до Ки╓ва, Зимова груша топче шлях в Москву. Дерева, як ╕ люди, мають душу, — Уже в╕дчули восени б╕ду. Поглянув я на п╕зню мужню грушу ╤ сам за нею до Москви ╕ду.
Нам — до Кремля. Потрапити б до Стал╕на, — Можливо, в╕н розрадить цю б╕ду? За що так Володимира п╕дставлено? В╕н сад творив у св╕ту на виду! Наздоганя╓ пишна Симиреночка: «Що не каж╕ть, — найближча я р╕дня»... Хоч до зими ще дн╕в лишилось жменечка, Та нас попутн╕й в╕тер п╕дганя. Обрали шлях. Сп╕шать уже до Н╕жина... Батурин, Глух╕в... З Севська — до Орла... Гуля╓ ос╕нь — з щедрою ман╕жкою Сво╓ найкраще плаття одягла. Дерева й люди — все кругом диву╓ться. Тут яблунька, там — груша посп╕ша. С╕льський б╕г пес, — злякався ╕ з╕щулився, Рвонуло вб╕к налякане лоша. Уже Батурин здалеку малю╓ться. Шепоче груша: «Мабуть, обминем? Чи й зараз кров’ю там залит╕ вулиц╕, Чи змилося все сн╕гом ╕ дощем? Подумать т╕льки — ст╕льки зла розс╕яно?.. Старих й малих потоплено в кров╕. Скажен╕ зв╕р╕... Нам ще йти Рос╕╓ю... А в пам’ят╕ — вс╕ злочини жив╕». «Та що казати, — яблунька в╕дмовила, — Коли й сьогодн╕ св╕т не без гр╕ха. Поглянь на тих сад╕вник╕в з Тамбова, У них натура — п╕дла ╕ лиха... А хто ж там владарю╓ у Козлов╕, Що й зараз нищить Симиренк╕в р╕д?» «Та, кажуть, ╓ М╕чур╕н пурпуровий Й навколо нього — найлют╕ший збр╕д. Коли його там ген╕╓м назвали, Об╕цянки за правду прийняли, — З Тамбовщини заблискали заграви, Науку всю болотом облили». Мина╓м Тулу, залишився Серпух╕в, А там, дивися, буде ╕ Москва. Пошвидше п╕дем ще допоки дн╕ сух╕, Щоб захистить Володин╕ права. Прийшли в Москву. А там кругом — м╕л╕ц╕я, Йти до Кремля потр╕бн╕ пропуски. Спинив сержант: «Куда с такими лицами?» Зрива╓ сп╕л╕ яблука й грушки. «Так вы куда собрались здесь, хахлушки?» «До Стал╕на потрапить на прийом»... «Да вы мне бросьте эти безделушки, — Вам не позволят встретиться с вождём». Прийшов майор... До старшого за чином Вс╕ п╕д╕йшли, благаючи його, ╤ кожна з них поясню╓ причину... Майор сказав: «Не выйдет ничего». Постояли, умилися росою, П╕шли назад, тамуючи б╕ду. Платон╕в хут╕р нас зустр╕в зимою, Я йшов за ними й плакав на ходу. * * * Вже р╕к Новий зустр╕ли у напруз╕, В╕дчув професор — близиться б╕да. Замовкли ╕ близьк╕ й далек╕ друз╕, Лиш замет╕ль у в╕кна загляда. Марусю, чую, ╕ тоб╕ не спиться. Пробач мен╕, що я такий, як ╓. Моя душа — це в╕чна блискавиця, Вона мен╕ спокою не да╓. Тебе кохав, кохаю ╕ кохатиму, Ти Богом мен╕ послана — одна. Тебе ╕ там, на неб╕, виглядатиму, Як на земл╕ замучить сатана. З ус╕х к╕нц╕в клю╓ мене козловщина. ╢жовщина печ╕нку д╕ста╓... Уся земна наука приголомшена, — Казкар п╕вн╕чний ходу не да╓. Пробач, Марусю, я живу наукою, З дитячих л╕т купаюся в рос╕. Нехай там, на Тамбовщин╕, аукають, Але ж ╕ там аукають не вс╕. Мо╖ слова давно вже перев╕рен╕, Мо╖ статт╕ — це вив╕рений шлях, А влада вс╕м об╕цянкам пов╕рила, Як╕ лягли туманом на полях. Ну як мен╕ було тод╕ змиритися, Науку визнать, де ╖╖ нема?! Марусю, ми не встигли й налюбитися, А вже завила, загула зима... Вже п╕дросли ╕ Олекс╕й, ╕ Таня, Допоможи знайти ╖м шлях в житт╕. Тво╓ святе, чаруюче кохання С╕я для мене з╕ркою в житт╕. — Я, як ╕ ти, коханий м╕й Володю, Уже весь св╕т хот╕ла об╕йти, Доки зустр╕ла ту мою мелод╕ю, Яку сп╕вав на св╕т╕ т╕льки ти. Такий наш св╕т, — душа шука╓ душу, ╤ щастя там, де зустр╕ч в╕дбулась. А там, де твердять: мусиш, мусиш, мусиш, То як на мене, шлях той до нещасть. Життя ╕де. ╤ ск╕льки б хто не б╕дкався, Що щастя не ступило за пор╕г. Ти — Леб╕дь м╕й, а я — твоя Леб╕донька, Твоя зоря серед тво╖х дор╕г. Скрипить мороз, сн╕гами завихрилося, Кругом сердито свище замет╕ль. Прийшов Святвеч╕р — серденько забилося, — Стр╕ляли в батька п’ятеро кат╕в... Смерть батькова у серц╕ ще ятриться, Гуля╓ чутка — був наказ з ЦК... На Укра╖н╕ гр╕зн╕ «блискавиц╕» Лет╕ли в╕д лукавого Чека. Тод╕ немало кров╕ пролилося: Талант╕в всюди нищили кати. Вже гайвороння ст╕льки розвелося, Що чесним людям шляхом не пройти. Р╕здво узавтра — свято превелике, А ми чомусь все згаду╓м лихе. Дружили з нами п╕сня ╕ музики, — Сьогодн╕ свято — пасмурно-сухе. Ми завтра розгов╕╓мось, Володю, — Забудемо на хвильку про земне. Христос родився... В╕н завжди в народ╕, В╕н захистить в╕д б╕д тебе й мене. * * * Кругом сн╕ги завихрились над м╕стом, Хурделиця хурделить, завива. Скр╕зь замет╕ль проноситься ╕з свистом, — В людей забрала вс╕ земн╕ права. Р╕здвяний день... Вс╕ люди просять свята. Мороз тр╕щить... Вибрикують в╕три, ╤ зав╕рюха крутить заповзято, Склада╓ вс╕ сн╕жинки догори. З балкона глянув — приморозив вуса. Сьогодн╕ нав╕ть в церкву не п╕шли. Молились вдома Господу ╤сусу, Традиц╕╖ вс╕х предк╕в берегли. П╕сля молитви був об╕д святковий, Забулось зло... См╕ялися вуста. Шукали д╕ти щось там випадкове, А я благав у Господа Христа, Щоб в╕н подав нам Божу свою руку ╤ спас науку нашу в╕д кат╕в... Та враз почув — машина чорним круком Закаркала. Я на ст╕лець прис╕в. Тепер, Марусю, бережи малечу, Мужн╕й сама... В житт╕ всього бува... Батька Левка убили на Святвеч╕р, Мене прийшли забрати в день Р╕здва. Марусю, все написане в Тетяни, Мо╖ найкращ╕ й батьков╕ труди. Шалений гурк╕т й крики... В хат╕ тьмяно... «Кто Симиренко? Арестован!» Йди... Як╕ були у хат╕ перетруси – В кожну шпаринку л╕зли, як дими. Д╕тей обнявши, плакала Маруся. Кати глузливо перлися грудьми. Вони в роз’╖здах. ╥м нема╓ свята. Для них сво╖ закони ╕ права. Йде б╕льшовицька ненависть з прокляттям, Мирян щодня в╕д церкви в╕дрива. * * * Летять роки... Минуло п╕встол╕ття, Як батько скн╕в в Лук’ян╕вськ╕й тюрм╕. Цар╕ ╖╖ звели на довгол╕ття, Сьогодн╕ тут сид╕ти ╕ мен╕. Не в╕рю я, що можна пор╕вняти Той царський гн╕в ╕з стал╕нським Чека. Зм╕цн╕ли мури, товщ╕ стали ╜рати, Щодня виру╓ зл╕сть в б╕льшовика. За що я тут терплю страшезн╕ муки? За що мене катують день при дн╕? Я все в╕ддав для саду, для науки... Мен╕ ж зсукали зашморг ╕з брехн╕. За що мене засуджено до страти? Чому мене терзають за сади? Розлючен╕ козловськ╕ Герострати – Пров╕сники велико╖ б╕ди. Мен╕ всю н╕ч не спалось до св╕тання, Я потонув аж перед ранком в сон: Пройшов весняним садом щебетанням, Дитячими стежинками пройшов. В саду вмивавсь ранковою росичкою, А пот╕м ще й п╕дтьохкав солов’ям. М╕й сад буяв, духмянцем закосичений, Як ще н╕коли в св╕т╕ не буяв. Здалося — кожна г╕лка мала крила, Зозуля закувала з верхов╕ть, М╕льйони бдж╕л бентежно закрутились, Несуть сво╖ ц╕лунки до суцв╕ть. Чомусь тод╕ хот╕лось прив╕татися До кв╕точок, до кожно╖ бджоли... Та двер╕ з громом стали в╕дкриватися, Й мене катам на допит повели. Розбитий ╕ побитий повернувся, А думав про науку, про с╕м’ю, Про р╕дних д╕ток, про свою Марусю, Про т╕ жал╕, що спати не дають. О, як тебе терзають, Укра╖но, Чуж╕ ╕ наш╕ найманц╕ лих╕! Чи ти ще не намуляла кол╕на Тут повзати ╕ скн╕ти без гр╕х╕в? П’ять рок╕в тюрм, колон╕й... Я — приречений За ягоди найкращ╕ та плоди. Летять, летять лелеченьки вервечками Пийнуть ковток ц╕лющо╖ води. Вже пожовт╕в в╕д прохолоди вересень, Давно замовкли курськ╕ солов’╖, А я чекаю, — й тут, можливо, з вереском В╕дчую подих саду ╕ пол╕в. Як хочеться у вир╕й тут п╕днятися ╤ зникнути в ос╕нн╕й ц╕й ╕мл╕. Душа кричить, не хоче залишатися В чуж╕й кра╖н╕, на чуж╕й земл╕. Суму╓ сад в ос╕нн╕й позолот╕, Платон╕в хут╕р нид╕╓ в журб╕. Шерхоче листя: «Де ти там, Володю? Тут кожен пл╕д наш — пам’ятник тоб╕». Душа на небо з Курська не полинула – Над Мл╕╓вом тужила сорок дн╕в, А т╕ло, вкрите братською могилою, Ховалося в╕д владних ворог╕в. * * * Плачуть сади... Вони зр╕днились з душами ╤ виглядають ген╕╖в сво╖х. Г╕лки схрестились яблуньок ╕з грушами, «Шу-шу, шу-шу», — в╕дплакують га╖. Де ви, де ви, Симиренки? Кличуть на пораду До р╕дно╖ Укра╖ни, До нашого саду. Де ти, Левку? Де — Володю? Де ваш╕ могили? Серця ваш╕ розстр╕ляли, Нас осиротили. Прийд╕ть до нас, батьки наш╕, Прийд╕ть, щир╕ друз╕! Вс╕ листочки шушукають У велик╕й туз╕. Ви ╖х в серц╕ викохали, Ви нам дали крила. Ой, Володю, Володечку, Де твоя могила? Кати тебе розтинали, Гризли вовкоманц╕... Бодай же ╖х й на т╕м св╕т╕ Розтинали пранц╕! Де ти, де ти, славний сину? Де твоя могила? На кого ти нас покинув, Чому не прилинеш? Прийди, прилинь, Батьку р╕дний, До нашого краю! «Шу-шу, шу-шу», як сироти, Тебе ми чека╓м. Давно тебе виглядають Дерева та кв╕ти. «Прийди, прийди, професоре» — Плачуть тво╖ д╕ти. «Прийди до нас, пригорнися!» — Плаче Укра╖на, З чужих кра╖в вигляда╓ Великого сина.
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10841
|