Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЩЕ ТАКОГО ВЕС╤ЛЛЯ В КРИМУ НЕ БУЛО!
Нещодавно у С╕мферопол╕ сталася - не побо╖мося цього слова - надзвичайна под╕я. Якщо точн╕ше...


З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 05.10.2012
ПОЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ВЕЛИЧ╤ ╤ ТРАГЕД╤╥ СИМИРЕНК╤В

Ув╕чнен╕ в Слов╕

Р╕вно чотири роки тому у Черкаськ╕й обласн╕й книгозб╕рн╕ проводилась науково-практична конференц╕я, присвячена творч╕й спадщин╕ всесв╕тньо в╕домих укра╖нських учених-сад╕вник╕в Левка та Володимира Симиренк╕в. Кр╕м науковц╕в з Ки╓ва, Черкас, Криму та Мел╕тополя на н╕й було багато м╕сцево╖ студентсько╖ молод╕.
Ми з мо╖м колегою та другом, мел╕топольським кра╓знавцем Володимиром Р╕зником зробили на н╕й допов╕дь про внесок Симиренк╕в у розвиток промислового сад╕вництва у Криму та на П╕вдн╕ Укра╖ни.
Черкащанам та учасникам конференц╕╖ тод╕ ми презентували нов╕ видання про сад╕вничих ген╕╖в Укра╖ни. Ц╕ прац╕ автора ми подарували б╕бл╕отец╕. Як для наукового з╕брання вельми незвичним, в╕рн╕ше сенсац╕йним, був виступ черкаського поета Миколи Борща. В╕н досить емоц╕йно ╕ майстерно прочитав уривок з╕ щойно написано╖ поеми «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска», яку досить тепло ╕ схвильовано зустр╕ли учасники конференц╕╖. Поет зазначив, що ц╕ натхненн╕ поетичн╕ рядки у нього народилися п╕сля прочитання та ретельного вивчення мо╖х наукових праць, в яких висв╕тлювалась траг╕чна доля ген╕ального укра╖нського вченого-сад╕вника, професора Володимира Симиренка. Зазначен╕ прац╕ на той час були видрукуван╕ у таких авторитетних виданнях, як «Ки╖вська старовина» («Основа») та «Родов╕д», де вони прорвали зав╕су багатол╕тнього замовчування велично╖ творчо╖ спадщини св╕тового вим╕ру ученого.
Зазначимо, що поема Миколи Борща — це вже друга ╕ вельми вдала спроба поетичного осмислення геро╖чного ╕ траг╕чного життя славетних син╕в Укра╖ни Левка та Володимира Симиренк╕в. Першу таку спробу зробив за к╕лька рок╕в до цього одеський поет Ант╕н Михайлевський. Його поему «Платон╕в хут╕р», опубл╕ковану в одн╕й з одеських газет, над╕слала мен╕ незабутня берегиня ╕ л╕тописиця симиренк╕вського роду пан╕ Тетяна Симиренко з Канади. У лист╕ вона писала, «що цей поет ╓ уважним читачем ╕ шанувальником ваших публ╕кац╕й про мого д╕да та батька». Поему Антона Михайлевського я передав кер╕вникам дитячо╖ студ╕╖ «Св╕танок» при с╕мферопольському Будинку дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕ Алл╕ Петров╕й та Олександру Польченку. Ц╕ справжн╕ фах╕вц╕ сво╓╖ справи ╕нсцен╕зували поему. Упродовж майже десяти рок╕в к╕лька покол╕нь студ╕йц╕в усп╕шно презентують виставу «Платон╕в хут╕р» на р╕зноман╕тних всеукра╖нських конкурсах, завойовуючи перш╕ м╕сця ╕ найвищ╕ нагороди. В травн╕ 2005 року цю виставу кримськ╕ студ╕йц╕ показали на л╕тн╕й сцен╕ славетного Платонового хутора, коли Укра╖на ╕ св╕т вшановували 150-л╕ття в╕д дня народження Левка Симиренка. Понад 2000 глядач╕в, переважно симиренк╕вських земляк╕в, з╕ сльозами на очах упродовж десяти хвилин в╕тали кримчан.
Нещодавно, перебираючи св╕й арх╕в, я в╕дшукав дорогоц╕нний подарунок черкаського побратима — уривок поеми «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска», який вважав втраченим. Мен╕ зда╓ться, що ця знах╕дка — дарунок Божий. Адже це сталося напередодн╕ траг╕чно╖ дати —       74-о╖ р╕чниц╕ в╕д дня загибел╕ професора Володимира Симиренка в╕д рук комун╕стичних кат╕в, спадко╓мц╕ яких сьогодн╕ хочуть повернути нам ту ╖хню злочинну, аморальну й розстр╕ляну кра╖ну.
Визначна поема «Платон╕в хут╕р — ген╕╖в колиска» Миколи Борща — це б╕ограф╕чний матер╕ал для започатковано╖ кримськими студ╕йцями ╕нсцен╕зац╕╖ талановито╖ прац╕ Антона Михайлевського. Поема черкаського поета Миколи Борща — лог╕чне ╕ не менш талановите продовження невичерпно╖ симиренк╕всько╖ тематики. Сьогодн╕ вона, розширивши рамки наукових публ╕кац╕й, ста╓ надбанням художньо╖ л╕тератури, поез╕╖ та театрального мистецтва.

Петро ВОЛЬВАЧ,
симиренкознавець, лауреат прем╕╖ ╕м. Л. П. Симиренка НАН Укра╖ни

Микола БОРЩ
ПЛАТОН╤В ХУТ╤Р – ГЕН╤╥В КОЛИСКА

(УРИВОК З ПОЕМИ)

Платон╕в хут╕р — ген╕╖в столиця,
Це прад╕д Фед╕р дав йому ╕м’я,
Д╕дусь Платон на хутор╕ хрестився,
╤з садом, з л╕сом щиро розмовляв.

Господн╕й дух з╕йшов тод╕ ╕з неба,
Казали в церкв╕, Бог сам повел╕в:
Коли зросла на ген╕╖в потреба –
Ростили ╖х на Мл╕╖вськ╕й земл╕.
Платон, Василь,
Левко ╕ Володимир...
На хут╕р ╖х лелеки принесли.
М╕льйон думок тут ними народилось,
Заводами й садами зацв╕ли.
Де ви тепер, суз╕р’я ясночол╕?
Кому сьогодн╕ св╕тите в пут╕?
Ви дивне диво там творили вчора,
Сво╖ шляхи знаходили в житт╕.
Володю, слава батька
 не розчахнута:
Твори св╕й шлях, шукаючи нове,
Не дай садам посадженим
 зачахнути, —
Тут кожен пл╕д над╕╓ю живе...
Гука╓ Мл╕╖в: «Де Ви там, професоре,
У Ки╓в╕, в Полтав╕?.. Не мовч╕ть...»
Весняне сонце усм╕хнулось весело...
Сп╕ш╕ть, сп╕ш╕ть, спасителю, сп╕ш╕ть...
Сади голосять: «Хут╕р наш замучений...
Спаси його, спасителю, спаси!»
Чекають деревця давно приручен╕,
Цв╕т Симиренк╕в, пл╕д з води й роси.
Володю, вс╕ шляхи ведуть до Мл╕╓ва.
Садстанц╕я. Розсадники ростуть.
Наука, Укра╖ною омр╕яна,
Тебе давненько вигляда╓ тут.
Кругом стежки: селекц╕я, генетика,
Сорти найкращ╕ просяться в пол╕т.
Рад╕╓ хут╕р, ╕ сорока скрекотом
Про дивне диво спов╕стила св╕т.
Буя╓ сад... Весняним пишним цв╕том
Вже карликов╕ кв╕тнуть деревця,
Розбуджен╕ ранковим теплим св╕тлом.
Цим деревцям н╕ краю, н╕ к╕нця.
Гудуть джмел╕: «Професоре, професоре».
В садах лунають трел╕ солов’╖в.
О, як ╖м там на верхов╕тт╕ весело.
Щебече н╕ч рапсод╕╖ сво╖. Сп╕ва синичка:
 «Що б тут не робили ми,
В╕д ранку ╕ до ноч╕ у саду...
Сп╕ш╕ть до нас, премудрий Володимире,
Тут кожна г╕лка чу╓ Ваший дух».
М╕льйон сорт╕в зустр╕ли весну весело,
Щоб восени тут дарувать плоди.
Он та — у серпн╕, т╕ — зустр╕нуть вересень,
А т╕ — коли пов╕ють холоди.
Володю, де Ви, жайворонку ранн╕й?
Ваш в╕чний пошук ноч╕ зустр╕ча.
О, ген╕ю, наш ген╕ю, останн╕й,
Хто Ваш╕ в╕дкриття не пом╕чав?
Цв╕туть сади з велико╖ любов╕,
Де кожна деревинка для добра.
Плоди ╕ золотав╕, й пурпуров╕,
Налит╕ соком, ос╕нь принесла.
О, р╕дна наша ненько-Укра╖но,
Де в св╕т╕ таку бачила красу?
В об╕ймах батька ╕ в об╕ймах сина
Наш кращий пл╕д до почестей несуть.
Таких сад╕в не бачила ╢вропа,
А ген╕╖в — сам Бог послав до нас.
Духмяний сад ╕де широким кроком,
Лел╕╓ дивне диво на Парнас.
╤дуть творц╕ в╕д пошук╕в до знах╕док.
╤ день, ╕ н╕ч — неспок╕й коп╕ткий.
Тут сотн╕ див ╕з Сходу йдуть до Заходу...
Щебечуть Симиренк╕вськ╕ садки!
Сп╕шать до саду саджанц╕
В розсадники, в розсаджанц╕.
Земля рад╕╓ видами,
Новенькими г╕бридами...
Краса н╕де нечувана,
Краса н╕ким не бачена
Сп╕шить до вс╕х, розчулена,
Сп╕шить пере╕накшена.
В центральний наш розсадничок
╤д╕ть хутч╕ше, саджанц╕,
Шануйтеся, любуйтеся...
Тут кожне деревце
Шепоче з в╕терцем:
«Професоре, професоре,
О, як нам з Вами весело!»
Тут десять рок╕в
все вивчалось, кв╕тнуло,
В розсаднику плодовому росло,
Тут кожна мр╕я стала запов╕тною,
Задумане все дружно зацв╕ло.
╤з Мл╕╓ва сп╕шать, вирують досл╕ди,
Книжки, статт╕ — летять в широкий св╕т
(╥х глибини не досягли ╕ дос╕ ми).
В них — Симиренк╕в славний запов╕т.
*   *   *
Коли науц╕ в╕друбали крила, —
Усе тод╕ в М╕чур╕нськ в╕двезли:
Здобутки вс╕, таланти, повн╕ сили.
Професора лишили для хули...
Наука Симиренк╕вська схрестилась
З м╕чур╕нським в╕дточеним мечем.
Коли в природи забирали мил╕сть,
Над Мл╕╓вом крутивсь ворожий щем.
Де той Козловськ? Говорять, що далеко...
Чим там наука здивувала св╕т?
Замерзли укра╖нськ╕ там лелеки
╤ не змогли у вир╕й полет╕ть.
З наклепництвом, загарбництвом,
ненавистю
В талант╕в забирала все святе.
«О Господи, скажи, невже з лукавост╕
Найкращий сад весною зацв╕те?»
Чи Божий суд коли-небудь в╕дбудеться
Над злом, що владарю╓ на земл╕?
Цар╕в нема, так стал╕нщина крутиться.
Народна правда — в╕чно у петл╕...
Кат╕в кати м╕няють на помост╕,
Повсюди в св╕т╕ владарю╓ зло.
А ген╕╖, таланти — т╕льки гост╕:
Скр╕зь гострий меч в них висить над чолом.
Де ти, свята народна правда й сила?
Так довго св╕том править сатана.
Немов гриби ростуть кругом могили –
Голодомор, репрес╕╖, в╕йна...
До влади людськ╕й правд╕ не прол╕зти,
Добро соб╕ гн╕здечко не з╕в’╓.
Сатрапи царськ╕, лют╕ стал╕н╕сти –
╤ кожен з них тут кров народну п’╓.
Б╕да б╕ду м╕ня на полустанку,
Багатство й влада д╕ляться добром.
Талантам залишаються останки
За розум, не описаний пером.
М╕чур╕нщина повза до ╢жовщини,
До Симиренк╕в заповзла у сад.
Для них наука лиш своя — козловщина.
╥╖ там повертають на св╕й лад.
В них — ордени... Вони живуть наклепами, —
Все прагнуть у М╕чур╕нськ завезти...
Л╕плять з чужих думок сво╖ — порепан╕,
╤ бульки слави, й бульки висоти.
*   *   *
Спокуса править владою. Спокуса
Над╕╓ться, що упаде мана.
Коли жадоба й хитр╕сть вмочать вуса,
То спасу вже н╕де в╕д них нема.
Вони сп╕шать ╕ горнуться до кр╕сла,
Скр╕зь грошики скубуть, як пл╕д в саду.
Мерзенн╕ вади завжди манять гр╕шник╕в,
Вони щодня за скверною ╕дуть.
Жирують т╕, що горнуться до влади:
То кум, то сват, то сп╕льне ремесло.
Кер╕вники побачити ╖х рад╕.
Скр╕зь свояки над╕йним ╓ крилом.
В природ╕ владарю╓, хто сильн╕ший,
Вожд╕, цар╕, убивц╕ й хитруни.
А с╕ють щастя люди наймудр╕ш╕,
Талантом обдарован╕ сини,
Як╕ творили й творять земне диво,
У пошуках згорають день при дн╕,
С╕ють т╕ зерна, щоб добром родили
Врожа╖ вс╕м духмян╕ та рясн╕.
Ст╕льки добра творили Симиренки!
Воно сп╕шило в м╕сто ╕ в село,
Воно було для св╕ту отим всеньким,
Солодким, житт╓дайним джерелом.
М╕чур╕нське одненьке, випадкове
Чомусь у оч╕ кинулось вождям.
Йому кують золочен╕ п╕дкови,
П╕дносять скр╕зь пахучий ф╕м╕ам.
╤ п╕дняли, ╕ п╕днесли до неба
Ту славу, що родилася з брехн╕.
Для милост╕ людським життям не гребують,
Примушують служити сатан╕.
Об╕цянки, об╕цянки-цяцянки...
Скр╕зь кривдою зас╕яна земля, —
╢жовщина займа╓ вс╕ д╕лянки,
Комун╕стичн╕ луки ╕ поля.
А мил╕сть не в╕д╕брана в природи, —
Вона дари бездарним не да╓,
Усе п╕дносить ген╕ям народним,
В╕д них бере ╕ ╖м все в╕дда╓.
Вона завжди для тих дбайлива мати,
У кого щедр╕ руки ╕ душа.
Той, хто сп╕шить природ╕ все в╕ддати,
Тому вона ╕ мил╕сть залиша.
*   *   *
Шу-шу, шу-шу — листочки, немов крилами,
В сльозах чекають зиму сн╕гову.
Вже яблуньки з╕бралися до Ки╓ва,
Зимова груша топче шлях в Москву.
Дерева, як ╕ люди, мають душу, —
Уже в╕дчули восени б╕ду.
Поглянув я на п╕зню мужню грушу
╤ сам за нею до Москви ╕ду.

Нам — до Кремля. Потрапити б до Стал╕на, —
Можливо, в╕н розрадить цю б╕ду?
За що так Володимира п╕дставлено?
В╕н сад творив у св╕ту на виду!
Наздоганя╓ пишна Симиреночка:
«Що не каж╕ть, — найближча я р╕дня»...
Хоч до зими ще дн╕в лишилось жменечка,
Та нас попутн╕й в╕тер п╕дганя.
Обрали шлях. Сп╕шать уже до Н╕жина...
Батурин, Глух╕в... З Севська — до Орла...
Гуля╓ ос╕нь — з щедрою ман╕жкою
Сво╓ найкраще плаття одягла.
Дерева й люди — все кругом диву╓ться.
Тут яблунька, там — груша посп╕ша.
С╕льський б╕г пес, — злякався ╕ з╕щулився,
Рвонуло вб╕к налякане лоша.
Уже Батурин здалеку малю╓ться.
Шепоче груша: «Мабуть, обминем?
Чи й зараз кров’ю там залит╕ вулиц╕,
Чи змилося все сн╕гом ╕ дощем?
Подумать т╕льки — ст╕льки зла розс╕яно?..
Старих й малих потоплено в кров╕.
Скажен╕ зв╕р╕... Нам ще йти Рос╕╓ю...
А в пам’ят╕ — вс╕ злочини жив╕».
«Та що казати, — яблунька в╕дмовила, —
Коли й сьогодн╕ св╕т не без гр╕ха.
Поглянь на тих сад╕вник╕в з Тамбова,
У них натура — п╕дла ╕ лиха...
А хто ж там владарю╓ у Козлов╕,
Що й зараз нищить Симиренк╕в р╕д?»
«Та, кажуть, ╓ М╕чур╕н пурпуровий
Й навколо нього — найлют╕ший збр╕д.
Коли його там ген╕╓м назвали,
Об╕цянки за правду прийняли, —
З Тамбовщини заблискали заграви,
Науку всю болотом облили».
Мина╓м Тулу, залишився Серпух╕в,
А там, дивися, буде ╕ Москва.
Пошвидше п╕дем ще допоки дн╕ сух╕,
Щоб захистить Володин╕ права.
Прийшли в Москву. А там кругом — м╕л╕ц╕я,
Йти до Кремля потр╕бн╕ пропуски.
Спинив сержант: «Куда с такими лицами?»
Зрива╓ сп╕л╕ яблука й грушки.
«Так вы куда собрались здесь, хахлушки?»
«До Стал╕на потрапить на прийом»...
«Да вы мне бросьте эти безделушки, —
Вам не позволят встретиться с вождём».
Прийшов майор... До старшого за чином
Вс╕ п╕д╕йшли, благаючи його,
╤ кожна з них поясню╓ причину...
Майор сказав: «Не выйдет ничего».
Постояли, умилися росою,
П╕шли назад, тамуючи б╕ду.
Платон╕в хут╕р нас зустр╕в зимою,
Я йшов за ними й плакав на ходу.
*   *   *
Вже р╕к Новий зустр╕ли у напруз╕,
В╕дчув професор — близиться б╕да.
Замовкли ╕ близьк╕ й далек╕ друз╕,
Лиш замет╕ль у в╕кна загляда.
Марусю, чую, ╕ тоб╕ не спиться.
Пробач мен╕, що я такий, як ╓.
Моя душа — це в╕чна блискавиця,
Вона мен╕ спокою не да╓.
Тебе кохав, кохаю ╕ кохатиму,
Ти Богом мен╕ послана — одна.
Тебе ╕ там, на неб╕, виглядатиму,
Як на земл╕ замучить сатана.
З ус╕х к╕нц╕в клю╓ мене козловщина.
╢жовщина печ╕нку д╕ста╓...
Уся земна наука приголомшена, —
Казкар п╕вн╕чний ходу не да╓.
Пробач, Марусю, я живу наукою,
З дитячих л╕т купаюся в рос╕.
Нехай там, на Тамбовщин╕, аукають,
Але ж ╕ там аукають не вс╕.
Мо╖ слова давно вже перев╕рен╕,
Мо╖ статт╕ — це вив╕рений шлях,
А влада вс╕м об╕цянкам пов╕рила,
Як╕ лягли туманом на полях.
Ну як мен╕ було тод╕ змиритися,
Науку визнать, де ╖╖ нема?!
Марусю, ми не встигли
 й налюбитися,
А вже завила, загула зима...
Вже п╕дросли ╕ Олекс╕й, ╕ Таня,
Допоможи знайти ╖м шлях в житт╕.
Тво╓ святе, чаруюче кохання
С╕я для мене з╕ркою в житт╕.
— Я, як ╕ ти, коханий м╕й Володю,
Уже весь св╕т хот╕ла об╕йти,
Доки зустр╕ла ту мою мелод╕ю,
Яку сп╕вав на св╕т╕ т╕льки ти.
Такий наш св╕т, — душа шука╓ душу,
╤ щастя там, де зустр╕ч в╕дбулась.
А там, де твердять: мусиш, мусиш, мусиш,
То як на мене, шлях той до нещасть.
Життя ╕де. ╤ ск╕льки б хто не б╕дкався,
Що щастя не ступило за пор╕г.
Ти — Леб╕дь м╕й, а я — твоя Леб╕донька,
Твоя зоря серед тво╖х дор╕г.
Скрипить мороз, сн╕гами завихрилося,
Кругом сердито свище замет╕ль.
Прийшов Святвеч╕р — серденько забилося, —
Стр╕ляли в батька п’ятеро кат╕в...
Смерть батькова у серц╕ ще ятриться,
Гуля╓ чутка — був наказ з ЦК...
На Укра╖н╕ гр╕зн╕ «блискавиц╕»
Лет╕ли в╕д лукавого Чека.
Тод╕ немало кров╕ пролилося:
Талант╕в всюди нищили кати.
Вже гайвороння ст╕льки розвелося,
Що чесним людям шляхом не пройти.
Р╕здво узавтра — свято превелике,
А ми чомусь все згаду╓м лихе.
Дружили з нами п╕сня ╕ музики, —
Сьогодн╕ свято — пасмурно-сухе.
Ми завтра розгов╕╓мось, Володю, —
Забудемо на хвильку про земне.
Христос родився...
В╕н завжди в народ╕,
В╕н захистить в╕д б╕д тебе й мене.
*   *   *
Кругом сн╕ги завихрились над м╕стом,
Хурделиця хурделить, завива.
Скр╕зь замет╕ль проноситься ╕з свистом, —
В людей забрала вс╕ земн╕ права.
Р╕здвяний день... Вс╕ люди просять свята.
Мороз тр╕щить... Вибрикують в╕три,
╤ зав╕рюха крутить заповзято,
Склада╓ вс╕ сн╕жинки догори.
З балкона глянув — приморозив вуса.
Сьогодн╕ нав╕ть в церкву не п╕шли.
Молились вдома Господу ╤сусу,
Традиц╕╖ вс╕х предк╕в берегли.
П╕сля молитви був об╕д святковий,
Забулось зло... См╕ялися вуста.
Шукали д╕ти щось там випадкове,
А я благав у Господа Христа,
Щоб в╕н подав нам Божу свою руку
╤ спас науку нашу в╕д кат╕в...
Та враз почув — машина чорним круком
Закаркала. Я на ст╕лець прис╕в.
Тепер, Марусю, бережи малечу,
Мужн╕й сама... В житт╕ всього бува...
Батька Левка убили на Святвеч╕р,
Мене прийшли забрати в день Р╕здва.
Марусю, все написане в Тетяни,
Мо╖ найкращ╕ й батьков╕ труди.
Шалений гурк╕т й крики...
 В хат╕ тьмяно...
«Кто Симиренко?
Арестован!» Йди...
Як╕ були у хат╕ перетруси –
В кожну шпаринку л╕зли, як дими.
Д╕тей обнявши, плакала Маруся.
Кати глузливо перлися грудьми.
Вони в роз’╖здах. ╥м нема╓ свята.
Для них сво╖ закони ╕ права.
Йде б╕льшовицька ненависть з прокляттям,
Мирян щодня в╕д церкви в╕дрива.
*   *   *
Летять роки... Минуло п╕встол╕ття,
Як батько скн╕в
 в Лук’ян╕вськ╕й тюрм╕.
Цар╕ ╖╖ звели на довгол╕ття,
Сьогодн╕ тут сид╕ти ╕ мен╕.
Не в╕рю я, що можна пор╕вняти
Той царський гн╕в
 ╕з стал╕нським Чека.
Зм╕цн╕ли мури, товщ╕ стали ╜рати,
Щодня виру╓ зл╕сть в б╕льшовика.
За що я тут терплю страшезн╕ муки?
За що мене катують день при дн╕?
Я все в╕ддав для саду, для науки...
Мен╕ ж зсукали зашморг ╕з брехн╕.
За що мене засуджено до страти?
Чому мене терзають за сади?
Розлючен╕ козловськ╕ Герострати –
Пров╕сники велико╖ б╕ди.
Мен╕ всю н╕ч не спалось до св╕тання,
Я потонув аж перед ранком в сон:
Пройшов весняним садом щебетанням,
Дитячими стежинками пройшов.
В саду вмивавсь ранковою росичкою,
А пот╕м ще й п╕дтьохкав солов’ям.
М╕й сад буяв, духмянцем закосичений,
Як ще н╕коли в св╕т╕ не буяв.
Здалося — кожна г╕лка мала крила,
Зозуля закувала з верхов╕ть,
М╕льйони бдж╕л бентежно закрутились,
Несуть сво╖ ц╕лунки до суцв╕ть.
Чомусь тод╕ хот╕лось прив╕татися
До кв╕точок, до кожно╖ бджоли...
Та двер╕ з громом стали в╕дкриватися,
Й мене катам на допит повели.
Розбитий ╕ побитий повернувся,
А думав про науку, про с╕м’ю,
Про р╕дних д╕ток, про свою Марусю,
Про т╕ жал╕, що спати не дають.
О, як тебе терзають, Укра╖но,
Чуж╕ ╕ наш╕ найманц╕ лих╕!
Чи ти ще не намуляла кол╕на
Тут повзати ╕ скн╕ти без гр╕х╕в?
П’ять рок╕в тюрм, колон╕й...
 Я — приречений
За ягоди найкращ╕ та плоди.
Летять, летять лелеченьки вервечками
Пийнуть ковток ц╕лющо╖ води.
Вже пожовт╕в в╕д прохолоди вересень,
Давно замовкли курськ╕ солов’╖,
А я чекаю, — й тут, можливо, з вереском
В╕дчую подих саду ╕ пол╕в.
Як хочеться у вир╕й тут п╕днятися
╤ зникнути в ос╕нн╕й ц╕й ╕мл╕.
Душа кричить,
 не хоче залишатися
В чуж╕й кра╖н╕, на чуж╕й земл╕.
Суму╓ сад в ос╕нн╕й позолот╕,
Платон╕в хут╕р нид╕╓ в журб╕.
Шерхоче листя:
 «Де ти там, Володю?
Тут кожен пл╕д наш —
 пам’ятник тоб╕».
Душа на небо з Курська
 не полинула –
Над Мл╕╓вом тужила сорок дн╕в,
А т╕ло, вкрите братською
 могилою,
Ховалося в╕д владних ворог╕в.
*   *   *
Плачуть сади...
 Вони зр╕днились з душами
╤ виглядають ген╕╖в сво╖х.
Г╕лки схрестились яблуньок
 ╕з грушами,
«Шу-шу, шу-шу», —
 в╕дплакують га╖.
Де ви, де ви, Симиренки?
Кличуть на пораду
До р╕дно╖ Укра╖ни,
До нашого саду.
Де ти, Левку? Де — Володю?
Де ваш╕ могили?
Серця ваш╕ розстр╕ляли,
Нас осиротили.
Прийд╕ть до нас, батьки наш╕,
Прийд╕ть, щир╕ друз╕!
Вс╕ листочки шушукають
У велик╕й туз╕.
Ви ╖х в серц╕ викохали,
Ви нам дали крила.
Ой, Володю, Володечку,
Де твоя могила?
Кати тебе розтинали,
Гризли вовкоманц╕...
Бодай же ╖х й на т╕м св╕т╕
Розтинали пранц╕!
Де ти, де ти, славний сину?
Де твоя могила?
На кого ти нас покинув,
Чому не прилинеш?
Прийди, прилинь,
Батьку р╕дний,
До нашого краю!
«Шу-шу, шу-шу», як сироти,
Тебе ми чека╓м.
Давно тебе виглядають
Дерева та кв╕ти.
«Прийди, прийди, професоре» —
Плачуть тво╖ д╕ти.
«Прийди до нас, пригорнися!» —
Плаче Укра╖на,
З чужих кра╖в вигляда╓
Великого сина.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10841

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков