"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Душі криниця"
#40 за 05.10.2012
«ВРЯТУЙТЕ УКРА╥НУ В╤Д ХРЕСТА!»
Ольга ЯВОРСЬКА
Поез╕я
СЛОВО КВ╤ТКОЮ ЗАЦВ╤ЛО...
Ми вже знайомили читач╕в нашо╖ газети з новелами та опов╕даннями письменниц╕ з Льв╕вщини Ольги Яворсько╖. ╥╖ проза — щемка, хвилююча, ус╕ сюжети почерпнуто з нашого непростого людського життя-буття, в╕дтворено, переважно, т╕ под╕╖, як╕ в р╕зн╕ часи в╕дбувалися в ╖╖ р╕дних краях. Про прозовий доробок Ольги Яворсько╖ дуже тепло в╕дгукувався письменник ╤ван Гнатюк, який свого часу був учасником нац╕онально-визвольно╖ боротьби укра╖нського народу 40-х рок╕в минулого стол╕ття, а згодом — довгол╕тн╕м в’язнем стал╕нських тюрем та спецтабор╕в. Хто-хто, а в╕н уже точно розум╕вся на проз╕ нашого буденного життя, знав ус╕ його св╕тл╕ й темн╕ сторони, знав, де написано щиро, а де з п╕дробкою п╕д щир╕сть... А сьогодн╕ ми хочемо представити Ольгу Яворську як поетесу. В ╖╖ творчому доробку — к╕лька зб╕рок в╕рш╕в, а саме: «Зелений зар╕нок», «Висока година», «Понад плином под╕й», книжка для д╕тей «Небесн╕ ключ╕» та прозов╕ твори «Зап╕зн╕ла зустр╕ч», «В╕дблиск прожитого дня», «На те воно й серце...» та ╕нш╕. Ольга Яворська – поетеса високого таланту. ╥╖ в╕рш╕ сповнен╕ глибоко╖ любов╕ до р╕дно╖ Укра╖ни, мови, ╕стор╕╖, культури, до свого р╕дного народу. Поез╕я Ольги Яворсько╖ щедро забарвлена метафорами ╕ пор╕вняннями, сповнена глибоко╖ в╕ри у справжн╓ в╕дродження сво╓╖ В╕тчизни, в╕рою в те, що ╕мена геро╖в, як╕ виборювали незалежн╕сть нашо╖ кра╖ни, нав╕чно збереже наш народ у сво╖й пам’ят╕. Ольга Яворська – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ ╤вана Франка та ╤рини В╕льде. Працю╓ у Тур’╖вськ╕й загальноосв╕тн╕й середн╕й школ╕ Старосамб╕рського району на Льв╕вщин╕ вчителькою математики, бо свого часу зак╕нчила математичний факультет Дрогобицького державного педагог╕чного ╕нституту ╕м. ╤. Франка. Пропону╓мо уваз╕ читач╕в в╕рш╕ поетеси Ольги Яворсько╖ з ╖╖ книги вибраних твор╕в «Понад плином под╕й».
Данило КОНОНЕНКО
Ольз╕ ЯВОРСЬК╤Й Тяжко жити в св╕т╕ облудн╕м Тим, хто ма╓ св╕тле чоло... Пом╕ж терн╕в прог╕рклих будн╕в Свято кв╕ткою зацв╕ло. Тихе й лаг╕дне те цв╕т╕ння Огорта╓ тебе до п’ят. ...Нагородою за терп╕ння — Скромна жменька барвистих свят.
Любов ПРОЦЬ
Ольга ЯВОРСЬКА «ВРЯТУЙТЕ УКРА╥НУ В╤Д ХРЕСТА!»
МОЛИТВА
Гр╕ховний св╕т виру╓ неспроста, П╕дступний демон ще керу╓ нами, Та п╕дн╕ма╓ться нетл╕нно над в╕ками Велична постать в╕чного Христа. О Господи! Знайди нас вс╕х, знайди, Бо ми блука╓м хащами ще й нин╕, Прости гр╕хи й провини безневинн╕ ╤ до спас╕ння вс╕х нас приведи. О Господи! Зц╕ли нас вс╕х, зц╕ли, Всели в серця неопалиму мр╕ю, Щоб ми п╕знали в╕ру ╕ над╕ю, Жорстокий св╕т — добром перемогли. * * * Св╕те наш, Кобзарю нездоланний, Сонце наше — на ус╕ св╕ти! Поможи народов╕ в ╓днанн╕, Поможи нам волю зберегти. В╕ро наша у хвилини скрути, П╕сне наша, сов╕сте жива! Ти зум╕в кайдани тьми розкути, Вклавши душу у свят╕ слова. Славо наша, з╕слана в╕д Бога, Правдо наша в здобутт╕ мети! — Нелегка, Кобзарю, в нас дорога, Поможи нам з не╖ не з╕йти. РОЗМОВА З УКРА╥НОЮ Моя Укра╖но, Невмируща думо ╕ п╕сне! Краю м╕й р╕дний, Земле, прекрасна ╕ чиста. Поле пшеничне, Жайворе в синьому неб╕, Батьк╕вська хато кохана, Цв╕те вишневий, Яворе буйний, В╕тре злод╕йський! Трави шовков╕, Гори карпатськ╕, Сосни зелен╕. Смутку тремб╕ти, Струни бандури — печальн╕, Краплино роси в очах, Мудрих ╕ карих. Руки потр╕скан╕ — У мозолях водянистих. Б╕л╕ хустини ╤ вишит╕ б╕л╕ сорочки, З-п╕д рушника — Обп╕каючий погляд Тараса. Хмари висок╕ З хрестами до синього неба. Ненько святая — Страднице, Богом забута! Славо козацька, В╕ро велика ╕ сильна, П╕сне стр╕лецька Про жертви геро╖в, Змучен╕ голодом д╕ти тво╖ — У могилах. Жертви репрес╕й — Як рани у грудях Христових! Горе вдовине в застиглих, Як л╕д, обел╕сках, В╕чна любове, В╕чна й велика тривого. Чорний Чорнобилю, Стру╓н╕ води Дн╕пров╕, Засм╕чен╕ р╕ки Й посохлий полин при дороз╕. Атом — роздертий, Розс╕яний по Укра╖н╕. Осквернена й топтана Мова твоя солов’╖на, Зраджена п╕дло й жорстоко Тупими синами, — Це виродки дик╕ У кв╕тах прекрасного роду, — Впало на них у розпуц╕ Криваве прокляття! Як же ╖м буде в земл╕ П╕сля смерт╕ лежати? Моя Укра╖но! Нене, натруджена й сива! Мене ти родила, Мене в сиру землю схова╓ш, Ти мен╕ не дала н╕ здоров’я, Н╕ дужо╖ сили, Дала лиш любов, Непоборну й пекучу, як рана, — ╤ я ╖╖ всю — до останку В оф╕ру тоб╕ Приношу.
МО╢ СЕЛО
У душ╕, як дивний плом╕нь роду, Що дола╓ перепони зла, Закуток вкра╖нського народу, Писанка коханого села. Там, в л╕сах, березовий неспок╕й З гомоном д╕брови — заодно. Там, в сел╕, мо╖ дитяч╕ роки Б╕лять коло Стрипи полотно. Там, як буйний в╕тер по зар╕нках, — М╕й щасливий, безтурботний см╕х. А на цвинтар╕ в нев’янучих барв╕нках — Сив╕ мр╕╖ прад╕д╕в мо╖х. Там черемха н╕жно зацв╕та╓, Запахом дурманить ц╕лий св╕т, Ще донин╕ в серце зал╕та╓ Той солодкий, неповторний цв╕т. Цей святий притулок мого роду, Цю чар╕вну п╕сню ╕ красу, — Остр╕вець вкра╖нського народу ╤ в могилу в серц╕ понесу. * * * Пелюстку сонця заховаю в душу, Роменом б╕лим слово проросте, Сльозу безвольну на в╕трах осушу, Нехай вона у слов╕ зацв╕те. Тоб╕, м╕й любий укра╖нський краю, Найкращу п╕сню в дар несу, тоб╕, — Коли схиля╓ш голову в журб╕, Моя душа в╕д болю завмира╓.
В╤РЮ
В╕рю, прийдемо у завтра Як╕сь набагато добр╕ш╕, Притулимо н╕жно до серця Потоптан╕ спориш╕. Звучатиме гордо над св╕том Нескорена наша п╕сня, Тр╕умфом свободи народу На струнах свято╖ душ╕. * * * Доле г╕рка Укра╖ни, Ти смутком прийшла до мене, Св╕чкою в головах стала, В туз╕ схилила рамена. Печаль тоб╕ з╕р застила╓, Тв╕й жаль мен╕ душу морду╓, Тв╕й б╕ль — мою силу плека╓, А гн╕в — мою волю гарту╓. * * * Ще н╕би вчора голосн╕ струмки Будили землю дзв╕нко, стоголосо, А нин╕ серпень жито у покоси Склада╓ вправним помахом руки. Ще н╕би вчора, як раби, н╕м╕, Москв╕ п╕д ноги рад╕сно стелились, А нин╕ з гострим болем пробудились П╕д стог╕н тих, хто впав на Колим╕. Чи не ведуть нас знову до б╕ди? Чи бути наш╕й дол╕, чи не бути? Буди народ м╕й, пам’яте, буди, Не дай йому приречено заснути. * * * ╤ знову фальш... О Господи, коли Всм╕хнеться доля до мого народу? Безбожн╕, поманкурчен╕ хохли Кують кайдани на н╕му свободу. ╤ знову холод в серц╕, знов зима... Бунту╓ кров у стовбур╕ калини: Чи ╓ вже Укра╖на? — Ой нема... Те, що в нас ╓, то ще не Укра╖на. * * * Краплинами гострого болю У серце вкрада╓ться туга, Нестерпна, як люта недуга, Що скову╓ душу ╕ волю. Цькування, злод╕йство, ру╖на ╤ зрада в св╕чад╕ «любов╕», А ворог п╕дступно — без кров╕ Захоплю╓ знов Укра╖ну.
Р╤ДНИЙ КРАЙ
Як я люблю св╕й край — оцю кв╕точку, В╕льху, калину, Оцю ружу червону, що б╕ля батьк╕вських вор╕т, — Найпрекрасн╕шу в св╕т╕ — ╓дину мою Укра╖ну, Буйний голос у пол╕ ╕ вишневий замр╕яний цв╕т! Як я люблю цю п╕сню, що невмирущо луна╓ ╤з суворих, як во╖, загартованих в битвах в╕к╕в — Про д╕брову й Дунай, до обр╕ю — поле безкра╓ ╤ про мужн╕х, завзятих, безстрашних в боях козак╕в! Як люблю я Дн╕про ╕ засн╕жен╕ б╕л╕ Карпати, У синьому смутку журно схилен╕ коси бер╕з, У под╕льському жит╕ синьоок╕, грайлив╕ блавати, Журавлине прощання, що пройма╓ нам душ╕ до сл╕з!
П╤СНЯ ПРО УКРА╥НУ
Ск╕льки раз над тобою збивалися нелюд╕в хмари, Затискались кайдани на стомлених чесних руках, Ск╕льки раз твою душу до смерт╕ сп╕кали пожари, Задихалася п╕сня на спечених кров’ю устах. Мордували син╕в в б╕льшовицьких страшних казематах, Покривали могили замучен╕ груди тво╖, По засмучених травах топталися чоботи ката, ╤ н╕м╕ли в╕д розпачу й страху в гаях солов’╖. Як чорнобильськ╕ дзвони по св╕т╕ тривожно дзвен╕ли, Як в╕д вибуху тяжко здригалась кохана земля, Тво╖ коси в╕д туги ╕ горя, як сн╕г, поб╕л╕ли, Тво╖ сльози упали на кров’ю полит╕ поля. Укра╖но моя, ти не впала в борн╕ на кол╕на, А розправила крила для в╕льного лету, як птах, П╕дняла ти знамено свободи ╕ правди нетл╕нне ╤з над╕╓ю в серц╕ й любов’ю у карих очах.
ДОРОГА НА ГОЛГОФУ Пам’ят╕ Василя Стуса
Це ж так недавно йшов ти до загину, Бо що тоб╕, безстрашному, загин! — Жагуче в╕рив в р╕дну Укра╖ну, На ц╕лий св╕т, здавалося, один. Таврований, зневажений, забутий, Писав про те, що сов╕сть говорила, — Пов╕к рабам духовним не збагнути, Зв╕дк╕ль така м╕цна у тебе сила. Та сила — це любов, любов без тями, Вона не зна╓ лживих ф╕лософ╕й, Вона текла кривавими сл╕дами, Коли ти йшов на обрану Голгофу. ╤шов на смерть — н╕ страху, н╕ тривоги, ╤ вороги сахалися, як т╕н╕, — Ти не з╕йшов ╕з хресно╖ дороги Жертовного служ╕ння Укра╖н╕.
ВОЛЯ
Прислухаймось до шелесту топол╕, До стогону бурхливого Дн╕пра, — ╥х в╕ще слово кличе нас до вол╕, Що пружним серцем груди розпира. Прислухаймось, як кличе нас те слово У буйний степ — до сонячних заграв, — Гуртуймося на клич його, щоб знову Здобуту волю ворог не стоптав. * * * Примарна ╕стино, чи я д╕йду до тебе Через тумани ╕ людськ╕ жал╕, Чи прихилю до серця клаптик неба На стронц╕╓м уражен╕й земл╕? Народ м╕й убож╕╓ щохвилини, Свав╕льний св╕т несе потоки зла, Дожити б до високо╖ години, Щоб воля справд╕ волею була. * * * Холодять душу зачерств╕л╕ дн╕, Журба голубить помертв╕ле поле... Моя сувора посив╕ла доле, Чи усм╕хнешся щиро ще мен╕? Пече вогнем у серц╕ г╕ркота, Над╕й розбитих глибша╓ ру╖на. Обкрадена, обдерта Укра╖на В свят╕м терп╕нн╕ зц╕пила уста. * * * Невже ╕з правдою ще нин╕ розминемось? Невже до ворога не прийде каяття? Тримаймось, друз╕, бо коли хитнемось, Загубимо ╕ волю, ╕ життя. В попихач╕ до ╕ншого народу Штовхають нас приб╕чники Москви. ╢днаймось, друз╕, береж╕м свободу, Тримаймо м╕цно р╕дн╕ коругви. Над нашим кра╓м згущуються хмари ╤ не дають спогодитися дню, — Не даймо, щоб червон╕ яничари Наш край перетворили у Чечню.
ПОВ╤РМО В СЕБЕ
Не в╕рте, що продажн╕ укра╖нц╕. В нас дух Свободи — в╕чний ╕ живий! Це лют╕ яничари ╕ чужинц╕ Виносять нас на поглум св╕товий. Нетл╕нна наша воля, наша слава ╤ п╕сня, сонцем сповнена ущерть, Не в╕рте, що не висто╖ть Держава, То вороги нам пророкують смерть. В╕зьм╕мося за руки во╓дино, Пов╕рмо в себе, сестри ╕ брати, Не даймо знов у рабство Укра╖ни, Катам не даймо нас перемогти! * * * Моя прекрасна укра╖нська мово, Найкраща п╕сне в стоголосс╕ трав, Кохане слово, наше р╕дне слово, Що з небуття Шевченко п╕д╕йняв. Ти все знесла: насм╕шки ╕ зневаги, Бездушну гру ворожих лже╕дей, Та сповнена любов╕ ╕ в╕дваги З-за ╜рат лет╕ла птахом до людей. Ти наш вогонь на темн╕м пол╕ битви Священна кров, пролита в боротьб╕, Тебе вклада╓м тихо до молитви ╤ за спас╕ння дяку╓м тоб╕. * * * Життя, немов в страшному сн╕, Летить у пр╕рву безголосу, ╤ в’яне, н╕би буйний сн╕п, Над╕й несправджених колосся. В в╕нку лавров╕м яничар Клянеться ворогу в любов╕, Душа шука рятунку в слов╕, Щоб дух не згас, як тл╕нний жар. Вкотре благаю висоту, Небесну зоряну Перлину: «Врятуй нужденну Укра╖ну, Безправну страдницю святу». Знов хижо вигнувся дракон, На шпил╕ влади — беззаконня, А галасливе гайвороння Зрива╓ зор╕ для корон. * * * Сама з собою впоратись не можу, Душ╕ незатишно у св╕т╕ г╕ркоти, Безжальна д╕йсн╕сть сни мо╖ тривожить — В╕д не╖ не сховатись, не втекти. Де грань м╕ж словом правди ╕ облуди? Де гр╕шн╕, а де праведн╕ уста? Гора Чернеча нас блага╓: «Люди, Врятуйте Укра╖ну в╕д хреста!». * * * Чи здатн╕ ми ще перейнятись болем, Прислужництво здолати у соб╕, Щоб Укра╖н╕ повернути долю, Утрачену в нер╕вн╕й боротьб╕?
Безв╕р’я душ — страшн╕ше в╕д потопу, В╕дступництво нас нищить без меча. Проносимо ганьбою кр╕зь ╢вропу Горбату нем╕ч власного плеча. * * * Рубають все — ╕ душ╕, ╕ над╕╖, Осп╕вують спотворену красу. Куди под╕ну незд╕йсненну мр╕ю, Кому св╕й б╕ль нестерпний понесу? Будують храми, золотять престоли, Чека╓ раю змучений народ. Минають дн╕ за спод╕ванням голим Об╕цянок ╕ наших, ╕ заброд. У них портфел╕ ╕ в╕нки лавров╕, ╥м виг╕дна духовна пустота, Поклони б’ють ╕ накладають знову В╕нець терновий на чоло Христа. * * * Вижива╓мо вперто п╕д ритм сьогодення, Вилазимо з кризи, вбиваючи час. То в╕дчаю хвил╕, то хвил╕ натхнення Одв╕чним неспоко╓м спалюють нас. Вимира╓мо мовчки п╕д сонцем свободи, Вдивляючись тужно в з╕ниц╕ небес. Пов╕рити прагнемо в долю народу, Гр╕хами обв╕шан╕, двига╓м хрест. Вкотре нашу працю забрали чужинц╕, А юди пригр╕ли г╕рк╕ ср╕бняки, Та ми ма╓м в╕ру, бо ми, укра╖нц╕, Штовха╓м недолю кр╕зь досв╕д г╕ркий. * * * Не говори, що згине Укра╖на, Топтати в╕ру праведних не см╕й, Настане час — поставлять на кол╕на Н╕кчемних вбивць, граб╕жник╕в, пов╕й. Я в╕рю в ╕стину, далеку ╕ химерну, До не╖ йду кр╕зь сут╕нки густ╕, До тих широт, де на добро поверне Любов, що не вмира╓ й на хрест╕.
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10847
|