Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Життя минає, диво залишається.
Не пам’ятаю, що було вчора, а себе малого – пам’ятаю.
Мама тісно пеленає молодшого братика. І на широкій нашій лежанці вже біліє непорушна полотняна качалочка. Тато обгороджує нас ночвами, стільницею, затулою і ще якимось там причандаллям.
– Дивись, Петю, не впади, – наказує мама. – І хлопчика доглядай. Ти старший…
Через причілкове вікно бачу їх на споришевій стежині між городами. Мама щораз озирається, а тато махає рукою за розквітлими вишнями-черешнями. Поспішають обоє «у місто». Від цього загадкового слова серденько моє щемливо завмирає. Місто – це завжди щось приємне, казкове, несподіване. Тільки б цей хлопчик не плакав. Мені ще нічого не говорить незнайоме ім’ячко Вася. Хлопчик та й годі.
Скоса поглядаю на тугеньку качалочку, яка цмокає, сопе, лепече і врешті заходиться оглушливим ревом.
– Ша, хлопчику! Спи, спи… – благально покочую по ряднині галасливий сповиточок і сам починаю пхинькати від страху. Качалочка миттю замовкає. Із пелюшок зухвало дивляться на мене здивовані туманні оченята.
Як довго тягнеться час! Дрімаю. Прокидаюся. Присуваюсь до вікна, а там – щастя… Із вишневої завії випливають мама й тато. І такі ж вони красиві! Мама струнка, наче мальва. Обличчя смагляве, коси каштанові з рівним проділом. Тато білочолий і чорночубий. А брови у тата – надламані крилята…
Ближче, ближче поквапливий тупіт. Ось уже вистукує засувка на дверях. А я щосил термошу качалочку:
– Хлопчику, хлопчику, вставай!
Тато виймає з-під кремової сорочки біло-сині місяці тарілок. Із маминого кошика викочується дерев’яна розмальована машина з кабінкою. І цукерки, цукерки! Чарівні медові крутелики у шелестючих смугастих обгорточках. 
Пам’ять вимальовує позолочену ранковим променем ікону Богородиці. Вона дивиться маминими карими очима з тієї молодої далини. Мовби нагадує, що хрестили батьки свого первістка пізно і потайки. Боялися диявола. І зосталося у свідомості таке: занурюють мене у свячену воду, а я вперто відбиваюся руками і ногами. Характер… Та добре, що встигли охрестити. Бо насувалися демонські часи для нашого роду і всього народу. Хто міг тоді знати, що мама назавжди скалічіє на крижаних вітрах бурякового лану, що тата пощадить велика війна, але поглине мирна завірюха, що та мить їхнього щасливого й безтурботного життя залишиться тільки на побурілому знімку міського фотографа? Усе ще мало бути…
Залізною грозою вдарила у дитяче серце війна. Вона косила жита і людей, спопеляла землю і небо, а я, чотирилітній, дивився на неї широко розплющеними переляканими очима. Ось над самим комином нашої хати блискавично пролітають гуркітливі зелені літаки. Не встигаю роздивитися їх, але щоразу ловлю поглядом сонячні спалахи на квадратних окулярах і чорному льотчицькому шоломі. Наша няня, двоюрідна сестра Антося каже, що літаки сідають у полі за Слободою. Тягну її за руку, благаю: гайда туди! Біжимо через вигін – а там у два ряди вигріваються на сонці крилаті зелені ангелята. І так мені хочеться осідлати хоч одного та й полинути в небо. Літати! Ця пристрасть міцно обняла моє серце і вже ніколи не випускала його з тих небесних обіймів. А тодішні ангелята грізно дихали вогнем і на очах моїх, бувало, падали на землю. І не вірилося, що та жахлива купа обгорілого заліза ще недавно літала.
Війна котилася спочатку на схід, потім на захід, а вразлива дитяча душа бачила й фіксувала те, що їй хотілося. Ось я стою на трав’яному подвір’ї по коліна у ромашках. Золотистий пилок сіється довкола і приколисує мене у тінистому холодочку. І враз, немов у казковому сні, на стежині з’являються двоє у зеленому. Поруділі пілотки, вицвілі обмотки. Рушниці за плечима. Один засвічується такою знайомою усмішкою: «Петя, синочок!..» Виймає із нагрудної кишеньки величезну, в синюватих наростах, сливу-скороспілку і несе мене до хати. Мама квітне від радості. Півторарічний Василько заходиться плачем. Тато зі своїм другом-солдатом поспішно сідає за стіл. А мені вже не до них. Я в куточку обережно погладжую глянсуваті приклади довжелезних рушниць. Нічого іншого не відбилося в пам’яті. Тільки це: тато, слива, рушниці. Та й зустріч була короткою. На декілька хвилин відпустили бійців. Це ж треба: через рідне село відступали…
Деталі. Спалахи. Відблиски і зблиски. Цікаво, чи саме так вони побачились би, скажімо, «математичній» душі?.. А моя заплакана душа вже біжить колючою стернею повоєнного серпневого степу. Мені всього шість із хвостиком років. Та я вже маю першу професію. Я – пастух. Старші «колеги» відлежуються у холодку під шипшиною і час від часу доручають найменшому робити виснажливу «круглу» – завертати розтривожене ґедзями величезне стадо колгоспних корів. Завертаєш їх з одного боку, а вони, капосні, вже з іншого розбрелися. Отак і метаєшся туди-сюди. А ввечері ледве дибаєш додому поколотими, закривавленими, задубілими від болю ногами. Що задубілими, то правда. Коли настала пора готуватися до школи, мої гартовані стопи були такими зашкарублими, що мама ледве відтерла їх цеглиною у цебрі з окропом.
Не забувся і перший заробок – мішок жита за мозольні мої трудодні. Та невдовзі повернувся з війни тато і прямо-таки вирвав мене з того колгоспного рабства. Зате мама не здавалася: «Що ж йому, байдики бити та по городах шастати? Най хоч нашу Муську пасе…» Муська – на диво розумна червоняста корівка з білою чирвою на лобі. А слухняна яка! Інша худобина так уперто прямує у шкоду, що навіть грім не може її зупинити. Тільки наша знає зась. Ось іде собі тихцем на зелену озимину, а я кричу: «Муська! Назад!» І що ж ви думаєте? Постоїть, помукає і вертається. Сідаю сміливо їй поміж роги – понурить голову і терпляче очікує, поки я продемонструю пастухам її лагідну вдачу.
Життя суворе. І ялова корова стає зайвою на хазяйстві. Саме така доля спіткала бідолашну нашу Муську. Цілу добу протяжно стогнала вона у зачиненому хліві, негодована і приречена. У рокований час я заховався за межею і сидів там до пізнього вечора…
На той час я вже був посвячений у таїнство азбуки. Вабили мене прадідівський «Кобзар» і старенька «Хрестоматія». Вечорами, коли засвічували гасову лампу, любив я дивитися, як тато читає. Його чорні з вогниками зіниці неквапливо, по-селянському зосереджено перебігали по рядках. І мене просто чарувало незбагненне це дійство. А мама невдоволено бурчала: «Ну що ти внурився у книжку? Прочитай щось дитині». Завжди мовчкуватий тато довго вагався, мов перед стрибком у воду, і врешті глухуватим голосом починав: «У неділю вранці-рано поле крилося туманом»…
Це було щось приголомшливе! Я й не знав, що за цими дрібненькими зернинами літер таїться таке диво. А тут і мама пригадала смішні і трохи страшнуваті рядки: «Чого, брате, так збілів? Що з тобою сталось?» Після останніх слів «А хвостик, як шило» вона вимогливо питала: «Ну, що то було?» Я кліпав повіками, і мама сердито гукала: «Хіба ж не ясно? Миш!» А ще жартувала, що закінчила «чотири класи і п’ятий коридор». Тому й повчала мене: «Слухай і запам’ятовуй. Не лінуйся, гезинтир!» Деренчливе слівце хльоскало дошкульним батогом і таїло якусь магічну силу. Довгенько не міг я второпати, що воно і звідки. Скоріше за все, почула десь матуся про дезертирів і придумала собі таку лайку. Жаліслива, але й сувора, вона дуже скоро прилучила мене до читання. Якось непомітно минув я стадію «по складах» і вже сам досить-таки жваво читав зажуреним тіткам «Кобзаря». А вони сприймали долю наймички як свою власну долю.
Жили ми тоді в рідній маминій хаті. Бідова родина Магдалюків була всуціль жіночою. Єдиного синочка Миколу рано забрала дифтерія. Дід Левко Пилипович, якого я не застав на цьому світі, працював механіком на Соснівському цукрозаводі. Застудився. Лікарі щось там передозували, і він осліпнув. А щоб замести сліди, його просто отруїли. Було Настасі тоді шістнадцять. От і залишилася напівсиротою з мамою Горпиною Тимофіївною і старшими сестрами Марфою, Даркою, Фросиною та Ониською. І в кожної з них не склалося сімейне життя. Тільки мамі моїй пощастило, та й то ненадовго…
Як зараз бачу лагідну, добру бабусю Горпину. Ось я спритно вилажу на сливу-угорку, яку вже обірвали, а бабуся знизу примовляє: «Петику, дивися, ондечки ще одна сливочка…» Так і називали її в нашому кутку: Ондичка. Немов крізь туманну пелену мариться мені тяжке видіння: п’ятеро дочок повклякали біля неї і тужно примовляють: «Мамко, простіть нам!» А вона ледь ворушить побілілими смертними губами: «Бог простить…» Це тільки так заведено, коли прощаються навіки. Бо ж насправді нічим не завинили бідні мої тітоньки. Хоча як сказати. Діти перед мамою завжди винуваті…
Родина Перебийносів була заможнішою. В ній домінував культ батька, а мого діда Феодосія Даниловича. Крутий характером вусань був схожий на козацького полковника Максима Перебийноса-Кривоноса, який брав штурмом Шаргородську нашу фортецю і якого дідусь не без гордості вважав своїм предком. Та й сам був хороброї вдачі. Як і всі Перебийноси. Скажімо, Данило Мойсейович Перебийніс недарма дослужився аж до прапорщика царської армії. Мабуть, не випадково і тата мого назвали Мойсеєм. Тиха і на диво щедра бабуся Ганна Григорівна не раз примовляла: «Ох мій Мойсейко, найменшенький…»
Сімейка була – як у того Омелька. П’ятеро синів і п’ятеро дочок! А імена які: Пилип, Антон, Левко, Яким (татів близнюк). Ну й дівчата: Марина, Маланка, Марія, Югина, Палажка… Прямо із Кайдашевого реєстру!
Отака вона, рідня моя від мами і тата. Майже всі не мали казенної освіти, але закінчили, можна сказати, вищу батькову школу. Всі любили читати, співати, вишивати. А в тітки Марини був навіть чарівний синенький патефон. І я у вихідні та святкові дні серцем розкручував чорні сонечка сяйливих платівок, які дарували мені незабутні мелодії, піднебесні звуки, загадкові дзвони, голоси: «Там, де Ятрань круто в’ється», «Ой не шуми, луже», «Їхав козак на війноньку»…
Тато дуже ревно ставився до мого навчання, тривожився, що з мене вийде. Та я, неборак, не часто радував його. Особливо не давалась мені математика. Поки проходили арифметику, я просто знемагав од його диктаторського контролю. А вже з алгеброю стало легше. Тут я міг похитрувати. Напишу тільки умову задачі, а знаку «дорівнює» не ставлю. Тато подивиться і каже: «Ну-ну». Потім гортає підручник алгебри, щось там вичитує. А я лиш єхидно усміхаюся. Та ось одного неприємного вечора тато питає: «Ну як там ця… алгебра?» Показую, як повелося, задачу без рішення. І тут (ой лишенько!) бере мій татонько ручку, ставить знак «дорівнює», пише формулу за формулою та ще й примовляє тремтячими від гніву губами: «Ти що, за дурня мене маєш?» Такий ось урок математики…
Урок цей мав долесяжне продовження. А поки що тішив я тата червоними п’ятірками за твори і диктанти. Хоча й сам дивувався: граматики не знаю, а пишу на відмінно. У Шаргородському агрономічному технікумі, куди я вступив, не могла нахвалитися мною улюблена вчителька історії Євгенія Арсентіївна Хитрик. А вчителька літератури Ірина Наумівна Рухваргер до Нового 1953-го року організувала конкурс, на якому я здобув першу в житті премію за поетичний твір. Тато шанобливо гладив пальцями дорогі відзнаки – синій том Гоголя з нашим прізвищем та печаткою, рідкісну на той час піпеткову авторучку – і врешті схвильовано мовив: «А може, ти будеш цим… писательом…»

Петро ПЕРЕБИЙНІС
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2012 > Тема "Душі криниця"