Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 19.10.2012
ПОЕЗ╤╢, ТИ ╤СКРА М╤Ж СЛОВАМИ!
Петро Перебийн╕с

Поет ╕ час

(Зак╕нчення. Поч. у № 41)

Що там казати! Ходив би я гоголем, якби ж не клята ота математика. Фанатично закоханий у сво╖ формули ╕ цифри, вимогливий ╕ справедливий Христофор Петрович Шаповал був невблаганний. Залишався один крок – останн╕й зал╕к, ╕ хай горить осточорт╕ла алгебра!.. Замр╕явся… А тут – нещадний вирок: якщо у понед╕лок не складу зал╕ку, – прощавай, техн╕куме, прощавай, агроном╕╓! В ту жахливу суботу в╕дбулась тяжка розмова з татом. Заснули п╕зно, збуджен╕, до краю роздратован╕. ╤ наплив на мене дивний сон. Н╕би вс╕ мо╖ зуби випадають, мов квасоля…
А вранц╕ у с╕нешн╕ двер╕ постукала б╕да.
Б╕г я, простоволосий, безк╕нечним засн╕женим полем, через яке на промерзлих дерев’яних санях везли мого суворого, молодого тата з незвично б╕лим, осяяним св╕танковими сн╕гами обличчям. Б╕г я до мами ╕ не знав, як ╖й про все сказати, як захистити ╖╖ в╕д неймов╕рно╖, неспод╕вано╖ зв╕стки. Та мама все побачила у мо╖х скрижан╕лих в╕д болю очах, зойкнула ╕ сп╕ткнулася перед нашими кленовими вор╕тьми…
Пов╕к не забуду. Труть ╕ труть мо╖ т╕тки заледен╕лого тата. На скрон╕, на ши╖ у нього кров’ян╕ють моторошн╕ садна. А мама ще в╕рить, ще над╕╓ться. В нестям╕ заламу╓ руки, блага╓: «Тр╕ть, Марино, скор╕ше, скор╕ше! Ой Боже!..»
У понед╕лок, як розпов╕дали однокурсники, «сухар Христофор» в╕дкрив журнал ╕ першим назвав мо╓ пр╕звище. Хтось в╕дпов╕в: «Його нема╓». «Як це нема╓?» – люто вигукнув учитель ╕ вхопив авторучку. «У нього тато вмер», – знову почувся чийсь голос. ╤ рука з пером, ладна поставити хрест на нещадн╕й мо╖й дол╕, зависла у пов╕тр╕, а за мить поставила… тр╕йку.
Ой тату, тату! Нав╕що д╕сталась мен╕ та незаслужена оц╕нка такою жорстокою ц╕ною?..
╤ поповзли селом чутки та перемови. Убили зв╕ряки Мойсея, бо не давав красти на ферм╕ злиденн╕ фуражн╕ корми. Як п╕зн╕ше з’ясувалося, було ╖х тро╓. Спо╖ли Левка- водовоза, щоб не вийшов на роботу. Добре знали: по╖де Мойсей зам╕сть нього до т╕╓╖ криниц╕, яку сам викопав колись далеко у пол╕. От ╕ можна зробити чорне д╕ло. А там – упав, мабуть, у криницю, ╕ жодних сл╕д╕в…
Залишилися ми з мамою, як в╕друбан╕ пальчики: дво╓ брат╕в ╕ сестричка В╕ра. А четверта – Ганнуся – народилася невдовз╕. Маленька мамина в╕драда: «Викапаний тато!» Так вона ╕ про мене казала…
У неповн╕ сво╖ с╕мнадцять я н╕би постаршав на десятил╕ття. Серцем в╕дчував: щось у мо╓му житт╕ круто зм╕нилося. Василь замалий. В╕н, каже мама, «жапавий» до роботи. Столяр в╕д Бога ╕ тата. Але йому ще треба п╕дрости. ╤, виходить, що тепер ╓диний у с╕м’╖ мужчина – це я. Викапаний тато…
Я кр╕пився як м╕г. Та вже найперше випробування мало не збило мене з н╕г. Надбан╕ татом запаси швидко танули. Грошей нема, ╖сти н╕чого. Мама з╕ сво╓ю нерухомою ногою в╕чно сидить серед подв╕р’я ╕ щось перебира╓: квасолю, картоплю, нас╕ння. Кури т╕льки б╕ля не╖ й товчуться. Завжди можна чимось поживитися з мамино╖ тепло╖ руки. ╤ ось чую: «Петре! А йди-но сюди!» (П╕сля гибел╕ тата мама почала мене називати отак по-дорослому: Петро). Дивлюсь – а в подолку ╖╖ спок╕йно кудирка╓ кура Зозулька. Рябенька наша улюблениця. Серце мо╓ похололо в╕д недоброго передчуття. А мама з╕тха╓: «Н╕чого не зробиш. Треба р╕зати…»
Боже! Та я ж нав╕ть муху визволяв, коли вона жал╕бно дзижчала у незрим╕й та м╕цн╕й павуч╕й пастц╕. А тут не муха – Зозулька… Ножа я зневажав ╕ ненавид╕в. Тому б╕льше п╕д╕йшла для ╕нкв╕зиц╕╖ ретельно в╕дгострена ще татом сокира…
Щоб заглушити б╕ль, у нед╕лю я п╕шов до т╕тки Марини. Слухав б╕ля патефона тужливо-гримучий вальс «Амурськ╕ хвил╕» ╕ думав: «А Зозулька цього вже н╕коли не почу╓…»
У перше л╕то без тата мене мучили нев╕дступн╕ сумн╕ви ╕ вагання. Як жити дал╕? Яку дорогу обирати? Агроном╕я чомусь не вабила. От би льотчиком стати. Або художником. На ту пору я вже добре малював аквареллю, пробував нав╕ть ол╕╓ю. Мо╖ ст╕нгазети вражали ус╕х фантастичними сюжетами ╕ кольорами. Наш техн╕кум придбав ц╕лий рулон деф╕цитного ватману. ╤ коли ст╕нн╕вка не вдавалася, на зворотному чистому боц╕ я накреслював туш-ол╕вцем щось для сво╓╖ художньо╖ душ╕. Найчаст╕ше це були велик╕ портрети Шевченка. З особливою насолодою виводив я розк╕шн╕ його вуса, як╕, щоправда, б╕льше були схож╕ на вуса д╕да Федося.
Отак чаклую доп╕зна б╕ля розстеленого на скрин╕ цупкого аркуша. Мама проснеться десь оп╕вноч╕ ╕ з незвичною н╕жн╕стю зверта╓ться, скор╕ше, до портрета, н╕ж до мене: «Тарас Шевченко! Пора спати…»
Хтозна, може, й став би я художником, якби не ╕нше серйозне захоплення – ав╕ац╕я. Л╕тав я пов╕тряним стр╕льцем на стратег╕чному бомбардувальнику «пов╕тряна фортеця». Стрибав з парашутом. Небесна романтика наст╕льки заворожила, що я вир╕шив податися до Фрунзенського училища п╕лот╕в-винищувач╕в. Пройшов ус╕ пекельн╕ кола «льотно╖» медком╕с╕╖. Аж тут нагодився штурман крилатого корабля кап╕тан Володимир ╤сип. В╕н любив мене за в╕ддан╕сть небу, та, видно, далеко дивився. Тому був категоричним: «Що це ти надумав?! У тебе ╕нше покликання. Ти — поет. Тоб╕ треба в ун╕верситет. А тут… гробанешся (отаке слово) – ╕ нема поета!..» ╤ справд╕: за мною вже водилася тод╕ слава «ескадрильського поета». А ще я дуже шанував нашого штурмана – ав╕атора в╕д Бога. Не знаю, мабуть, його вустами промовляла сама доля.
Де вчать на письменник╕в, я не чув. Тому вступив на факультет журнал╕стики Франкового ун╕верситету. Але тут чекало розчарування. У перш╕ ж дн╕ авторитетний професор Йосип Терент╕йович Цьох ╕рон╕чно зауважив: «Дума╓те, що ви прийшли сюди вчитися на поет╕в? Помиля╓тесь! Поети – стих╕йне лихо журнал╕стики». Зате наш улюбленець Володимир Йосипович Здоровега так зачарував ус╕х сво╖м л╕тературознавством, що кожен гордо м╕г сказати: «Я ╕з творчо╖ майстерн╕ Здоровеги!»
Л╕та буяли. Серце розкв╕тало. ╤ прийшла негадано Любов. Ще п╕д час мо╓╖ арм╕йсько╖ в╕дпустки були ми з братом на травнев╕й демонстрац╕╖ у Шаргород╕. Перед нами тупот╕ла колона школяр╕в, ╕ Василь дещо засоромлено з╕знався: «Ота крайня – моя д╕вчина. В не╖ родимка на щоц╕…» Я побачив у спину тоненьку лялечку в шароварах, дв╕ косички на плечиках ╕ поблажливо пхикнув: «Мал-леча!» А то ж була Доля, яка тод╕ ще не повернулась до мене обличчям…
Так ╕ не викресалась ╕скра м╕ж Василем ╕ Валею, д╕вчиною з мальовничого села ╤вашк╕вц╕в. То брат вир╕шив чомусь познайомити з нею мене. Попросив, щоб Валя переслала мен╕ якусь там вир╕зку з газети. Здавалось би, н╕чого особливого. Але коротенький д╕вочий лист пос╕яв бурю в мо╖м серц╕. Я бачив родимку, яка цв╕ла зорею. Я писав незнайомц╕ не листи, а поеми. Ось так ми й осв╕дчилися. Заочно. Вона мене за слово покохала, а я ╖╖ за родимку-зорю.
Ми вперше зустр╕лися в житт╕ серед повносн╕жно╖ зими ш╕стдесятого року. В сел╕ одразу знайшлися порадники: «Ти б╕дний, вона б╕дна, дво╓ злидн╕в… Подумай. Це тоб╕ не яблучко вкусити». Я не м╕г тод╕ збагнути, до чого те яблучко, але назавжди затямив головне: живи власним розумом ╕ слухай сво╓ серце. Через два дн╕ п╕сля знайомства ми з Валею побралися. А мудра моя мама, наперек╕р ус╕м поговорам, с╕ла близько б╕ля мене ╕ тихо сказала: «Н╕чого, Петре, якось воно буде…»
Велика с╕м’я Короленк╕в прийняла мене як р╕дного. ╥м теж несолодко жилося. Старша дочка Рая заробляла як могла. Син Вадим став ╕нвал╕дом. Женя п╕д╕рвався на н╕мецьк╕й м╕н╕. А батька Дмитра Федоровича н╕защо репресували. ╤ Галина Олександр╕вна довг╕ роки вважалася дружиною «ворога народу». Нарешт╕ чолов╕к повернувся, але тавро зосталося. Н╕ роботи, н╕ спокою. А тут ще тро╓ д╕тей народилося… Вислухав я негов╕ркого тестя ╕ твердо вир╕шив, що допомогти йому зможе т╕льки мо╓ слово. Написав листа голов╕ Презид╕╖ Верховно╖ Ради Брежн╓ву. ╤ коли п╕сля доск╕пливо╖ перев╕рки вручили Дмитров╕ Федоровичу пов╕домлення про повну реаб╕л╕тац╕ю, – не стримався в╕н ╕ заплакав…
Згодом Валя при╖хала до мене у Льв╕в. Кам╕нн╕ леви старовинного м╕ста не гладили по гол╕вках непрактичних молодят-ангеляток, але охоче дарували нам сво╖ чари. Я, зв╕сно, дуже хот╕в, щоб Валя побачила л╕тературний св╕т легендарно╖ галицько╖ цитадел╕ культури. Допитлива, не по-с╕льському ╕нтел╕гентна, вона швидко осво╖лась у новому для себе середовищ╕ ╕ дивилась на все широко в╕дкритими карими очима. На одному творчому вечор╕ зустр╕ли ми знаменитого молодого Павличка. Я навмисне п╕д╕йшов до нього, хоч наш кумир навряд чи пам’ятав смаглявого л╕тстуд╕йця ╕з парашутним значком на п╕джаку. Валя захоплено прошепот╕ла: «Ти що, знайомий з Павличком?». Я скромно змовчав, похиливши лукаву головоньку. Пот╕м купив за чотири карбованц╕ зб╕рку Ростислава Братуня «Я син Укра╖ни», а ╖╖ автор написав на титул╕: «Вал╕ Короленко з побажанням щастя». Ми ходили з т╕╓ю волошковою книжкою по золотолистому п╕дос╕нньому Львову. Нам дуже хот╕лося поласувати рум’яними галицькими пир╕жками, але ми заощадили останн╕й карбованець ╕ п╕шли соб╕ в к╕но…
Хл╕ба було мало, а щастя багато. Але щастям ситий не будеш. Довелося перейти на заочне навчання, ╕ я поринув у глибини бунт╕вно╖ газетно╖ стих╕╖. За мене поручився товариський в╕нницький гуморист Олег Чорногуз, ╕ я по╖хав у районне м╕стечко Калин╕вку на Под╕лл╕. Можна т╕льки уявити картину. Т╕сненька редакц╕йна к╕мната. П╕д в╕кном ст╕л в╕дпов╕дального секретаря, за яким тимчасово примостився редактор Володимир Конюк. Поряд столи ╕нших прац╕вник╕в. Газетний день. Червень. Духота. ╤ ось я, неоперений горобчик, соромливо переступаю пор╕г чи межу зовс╕м нев╕домого, нового для мене св╕ту. Знайомимося. Редактор п╕сля вс╕х формальностей радить мен╕ пошукати житло. Та я н╕ з того н╕ з сього питаю: «А може, ╓ якась робота?» Вс╕ переглянулися. Редактор знизав плечима, дав мен╕ з╕жмаканий конверт ╕ скептично посм╕хнувся: «Лист майже безнад╕йний, але спробуйте, може, щось намалю╓ться…» Я ╕нту╖тивно в╕дчув, що правкою тут не об╕йдешся. Тому попросив аркуш чистого паперу ╕ написав усе як в╕д себе. Редактор прочитав мою зам╕тку, викреслив одне слово ╕ да╓ л╕нотип╕сту: «Набирай! У номер…» Настала незрозум╕ла для мене тиша. ╤ т╕льки п╕зн╕ше я збагнув ╖╖ причину. Тут сид╕ли учитель, агроном, ╕нженер. Чудов╕, сердечн╕ люди, але… не журнал╕сти. ╥хн╕ матер╕али треба було правити, редагувати, дотягувати. Профес╕онал╕в у райгазетах тод╕ було мало. Що вже казати про якесь покликання…
За р╕к роботи в Калин╕вц╕ я встиг опубл╕кувати к╕лька нарис╕в у респектабельн╕й «В╕нницьк╕й правд╕», ╕ мене з добро╖ ╕н╕ц╕ативи блискучого публ╕циста Леон╕да Волохатих запросили туди на роботу. Тут ми з Валею вперше у житт╕ стали володарями окремого куточка в комуналц╕. Н╕чого не було. Т╕льки гол╕ ст╕ни та в╕кно у дв╕р, у св╕т широкий. Але для початку ми купили не мебл╕, не посуд, а… рад╕олу. Я вибрав ╓дину плат╕вку-г╕гант ╕з музикою Бетховена до трагед╕╖ Гете «Егмонт», ╕ ми годинами слухали штормову увертюру, яка вил╕тала за в╕кно розбурханими хвилями ╕ лягала на душ╕ сонячними в╕дблисками блакитного штилю. Пот╕м були перший концерт для фортеп╕ано з оркестром Чайковського, гранд╕озна Бетховенська «Апас╕оната», мальовнич╕ рапсод╕╖ мелод╕йного Л╕ста. Звучало ╕ щось веселеньке. Тод╕ наша перв╕ночка Люда зосереджено тупот╕ла н╕жками. Танцювала «Л╓тку-╓нку». Вже дорослою вона подарувала мен╕ на день народження… патефон. Синеньке антикварне чудо, яке сп╕вало юним голосом ╕ мимов╕льною сльозою. Тягнувся до музики ╕ синочок Женя. То вже було далеко од В╕нниц╕. Маленький наш тернополець виростав разом з╕ сво╖м «Ровесником», а мо╖м твор╕нням – обласною молод╕жною газетою, яку я починав буквально з нуля. По╖здили ми по Укра╖н╕. ╤ всюди супроводжували нас чудод╕йн╕ мелод╕╖ с╕мейно╖ фонотеки, яка розросталася до масштаб╕в доб╕рно╖ св╕тово╖ «симфон╕ади». На власному досв╕д╕ я ще ╕ ще раз переконуюся: поез╕я ма╓ синтезувати в соб╕ вс╕ мистецтва, а вже музику сам Бог вел╕в нам шанувати.
Повертаючись думками до в╕дчайдушного свого плавання у розбурхан╕й газетн╕й стих╕╖, я з острахом згадую драматичну роздво╓н╕сть мо╓╖ поетично╖ душ╕ у складну пору творчого становлення. Ти хочеш в╕рш╕в або й н╕чого сьогодн╕ не хочеш, а тоб╕ наказують: пиши в номер, пиши… за автора. За бригадира, за доярку, за начальника… О, це ненависне рабство слова! Це крах земний. Це катастрофа!
╤ все ж таки я не падав духом, не здавався. Поез╕я жила у магм╕ слова. А я рятувався… см╕хом кр╕зь сльози. Писав фейлетони. Друкував ╖х у «В╕нницьк╕й правд╕», у республ╕канськ╕й газет╕ «Колгоспне село» (тепер «С╕льськ╕ в╕ст╕»). Набралося ст╕льки, що я вир╕шив готувати творчу дипломну роботу на основ╕ сво╖х сатиричних публ╕кац╕й. Опонентом у мене був тод╕шн╕й асп╕рант, а згодом в╕домий дисидент Михайло Осадчий. На захист╕ в╕н високо оц╕нив мо╖ фейлетони, але р╕зко зазначив, що у передмов╕ до дипломно╖ я не в╕ддав належного Остапу Вишн╕. ╤ тому в╕н пропону╓ оц╕нити роботу на «добре». Мене глибоко вразила така несправедлив╕сть, та я не став доводити, що вважаю нашого класика насамперед великим гумористом, а не просто фейлетон╕стом. ╤ ще мстиво поклявся соб╕, що н╕коли не зроблю цьому чолов╕ку н╕якого добра.
Аж тридцять рок╕в по тому, коли н╕хто у столиц╕ не хот╕в друкувати Осадчого, ми в журнал╕ «Ки╖в» уперше дали написаний у невол╕ великий тв╕р цього нескореного в’язня сумл╕ння.
Такий в╕н, ще один урок життя ╕ слова. Не зар╕кайся у лихому!..
╢ в мо╓му творчому паспорт╕ особлив╕, можна сказати, винятков╕ стор╕нки. Одна з них – «Л╕тературна Укра╖на». Я став ╖╖ редактором у похмурому в╕с╕мдесятому роц╕, коли над укра╖нством несамовито лютував каральний меч тотал╕таризму. Та побувавши до того у парт╕йних коридорах, я н╕би передчував нев╕дворотну приречен╕сть жорстокого режиму, ╕ тому пустився весел. В╕д вибухових матер╕ал╕в на захист нац╕ональних духовних ц╕нностей газету почало зашкалювати. ╤ негайно на вимогу влади в╕дбулась, як записав у щоденнику Олесь Гончар, «бурхлива, просто-таки шквалиста Презид╕я. Зн╕мали Петра Перебийноса з редактора «Л╕т. Укра╖ни»…» Але всупереч можновладцям письменники збунтувалися ╕ виступили на м╕й захист. А зак╕нчилося все тим, що я все одно став безроб╕тним. Аж через п’ять рок╕в, з настанням потепл╕ння, мене покликали до керма журналу «Ки╖в». Битий-перебитий життям, я вже н╕чого не боявся. Журнал широко в╕дкрив шлюзи для всього репресованого, забороненого, запротореного у пота╓мн╕ зал╕зн╕ каземати. П╕днявся дев’ятий вал епохальних публ╕кац╕й. Л╕топис Сам╕йла Величка, документи Центрально╖ Ради, «Спомини» Грушевського, опов╕дання Винниченка, пов╕сть «Огненне коло» Багряного, поема «Мазепа» Сосюри… Це т╕льки поб╕жн╕ штрихи до мужнього портрета п╕днев╕льного тод╕ ще «Ки╓ва», прекрасного журналу, якому я в╕ддав п’ятнадцять рок╕в мого несамовитого життя.
Не дивно, що саме в той непростий час написав я серцем вистраждану л╕ричну трагед╕ю «Коридор». Як стверджують фах╕вц╕-театрали, це, можливо, ╓дина у св╕т╕ п’╓са про непримиренний конфл╕кт м╕ж владним апаратом ╕ творчою особист╕стю.
Важким для мене було прощання ╕з журналом. Одне вт╕шало — нарешт╕ я зможу повн╕стю в╕ддатися поез╕╖. Але де там! В╕д дол╕ не втечеш. На початку двотисячних мен╕ знову довелося очолювати письменницьку газету. Отак ув╕йшов я дв╕ч╕ в одну воду. Були колись дв╕ч╕ Геро╖. А я – дв╕ч╕ редактор «Л╕тературно╖ Укра╖ни»…
Може, й забагато у мене цього «я». Та як же ╕накше? Без Я нема╓ л╕рика. Без Я нема╓ людини.
Часто сперечаються про сп╕льн╕ риси та в╕дм╕нност╕ л╕тератури ╕ журнал╕стики. Не знаю, наск╕льки виправдана згадана мною репл╕ка професора Цьоха на адресу поет╕в. Та як профес╕онал я можу сказати щиру правду. Журнал╕стика вбива╓ поез╕ю. Саме поез╕ю. Щодо прози мен╕ важко судити. А вт╕м, не все тут однозначне. Колись вибагливий до слова Дмитро Павличко захоплено в╕дгукнувся про такий м╕й образ: «Ходить ос╕нь по трав╕ босими листками». ╤ хоч як це дивно, з╕знаюся, що народилися т╕ рядки з газетного клекоту.
Багато рок╕в мимовол╕ робив я неможливе, неймов╕рне: намагався по╓днати журнал╕стику ╕ поез╕ю. Я не прагнув посад. Я вс╕м серцем жадав усам╕тнення, зосередження на слов╕. А доля диктувала сво╓. ╤ доводилось не т╕льки самому писати «в номер», а ще й керувати творчими колективами. Якось один молодший колега нерозважно обмовився, н╕би редактор я такий соб╕. ╤ я подумав: сину, сину, щастя тво╓, що не д╕сталась тоб╕ жертовна редакторська чаша. П╕вжиття пров╕в я у редакц╕ях. Що це означа╓, – неможливо описати. Це треба пережити. Та якби можна було вернутися у молод╕сть, я, напевне, знову обрав би трич╕ прокляту ╕ найкращу у св╕т╕ профес╕ю журнал╕ста.
А поез╕я… Поез╕ю н╕що не може вбити. Я падав з неба, розбивався. Я тяжко заробляв на хл╕б насущний. Я зв╕дав найстрашн╕ше – рабство духу. ╤ коли було вже нестерпно, я рятувався думкою: Господи, яке щастя, що ╓ ще в мене поез╕я!

Поез╕я – це моя доля. Це моя чорнява под╕льська земля, без яко╖ неможливо уявити планету. Це м╕й древн╕й селянський р╕д, без якого неможливо уявити людство. Це моя в╕рна любов, без яко╖ неможливо уявити життя.
Не кожен ма╓ одвагу в╕дкрити свою душу, сво╖ рани, чесно ╕ сов╕сно виспов╕датись перед св╕том ╕ людьми. Виспов╕датись перед собою. В цьому й секрет магнетичного д╕йства поез╕╖, в цьому ╖╖ житт╓дайна сила. Поет випов╕да╓ себе, а виходить – випов╕да╓ ╕нших. Чим б╕льший поет, тим ширше коло людей потрапля╓ у космос його думок ╕ почувань. Тим об’╓мн╕шими, сусп╕льно вагом╕шими ╓ його художн╕ в╕дкриття. Знаю не з теор╕╖: вразити ╕нших можна лиш тод╕, коли сам ти глибоко вражений. Т╕льки з болю ╕ радост╕ може явитися на св╕т незбагненне чудо поетичного образу. Т╕льки н╕жне серце може достукатися до вулкан╕чного серця планети.
Поез╕я вироста╓ з╕ слова. Матер╕алу незвичайного, тенд╕тного, мов троянда, ╕ твердого, мов гран╕т. Я часто задумуюся: в чому та╓мниця слова, в чому в╕чна загадка нашо╖ мелод╕йно╖ укра╖нсько╖ мови? ╤ чим глибше проника╓ш у запов╕дн╕ родовища слова, тим б╕льше перекону╓шся: мова – безмежна. Мова – це характер народу. ╢ в нашому укра╖нств╕ те, що в╕ками спонукало нас незм╕нно бути на ц╕й земл╕ укра╖нцями. Ми ма╓мо сво╓, вистраждане, виболене, виборене слово. Ми н╕ в кого не позичали ╕ н╕кому не збира╓мось його в╕ддавати.
╤ ще скажу. Укра╖нську мову можна осягнути… укра╖нською мовою. Материнською мовою, якою дума╓ш, диха╓ш, живеш. Якою молишся до Бога. Я слухав нашу мову, коли мене ще не було, коли батьки чекали свого перв╕стка. Я народився з╕ стогону ╕ крику р╕дною мовою. ╤ якби якимось лихом довелося жити в чуж╕й мовн╕й стих╕╖, то це був би не я, а хтось ╕нший. Мова – це гени. Такий закон природи.
Докопуватись до праглибин живого слова – найулюблен╕ша моя робота. Це почалося ╕з того зачитаного «Кобзаря», ╕з посив╕ло╖ «Хрестомат╕╖», що дивилася на мене з╕ сходу ╕ заходу р╕дносяйними очима Шевченка ╕ Франка. Бунт╕вничий Тарас диву╓ св╕т нерозривною ╓дн╕стю великого слова ╕ великого д╕ла. Закутий у тяжке ярмо невол╕, в╕н викресав ╕з непок╕рно╖ сво╓╖ душ╕ вогнисте слово правди. Слово, без якого, мов без кров╕, захлинулись би порожнечею здичав╕л╕ наш╕ серця. Ген╕й Шевченка – це грозова симфон╕я високого духу Укра╖ни. Сама природа явила його нам у надрах потоптано╖, розтерзано╖ ворогами нашо╖ земл╕. Явила ╕ п╕днесла до вершин св╕тово╖ культури. ╤ слово його сказало планет╕: ╓ такий народ, ╓ така земля – Укра╖на!..
Слово Шевченка запалило серце Франка. Перечитую Франка, ╕ на вс╕х його зелених томах бачу мо╖ пом╕тки з л╕терами «под». Подолян╕зми! Так, у планетарн╕й спадщин╕ ген╕ального майстра ╓ чимало питомих для нього, близьких його душ╕ галицизм╕в. Але в кожному куточку Укра╖ни всеосяжний словник Франка дару╓ читачев╕ щось дуже знайоме, дороге, р╕днокровне. ╤накше й не може бути. Мова Франкова – укра╖нський океан. ╤ я спрагло припадаю до незглибимого цього океану, п’ю ╕ не нап’юся з в╕дкритих нашим велетом чистих джерел багатоголосо╖ укра╖нсько╖ мови.
Ск╕льки спис╕в переламано сьогодн╕. Ск╕льки волань надовкола. Сх╕д. Центр. Зах╕д. «Рятуймо Укра╖ну! ╢днаймо Укра╖ну…» Та отямтеся, панове! Укра╖ну раз ╕ назавжди по╓днали Шевченко ╕ Франко. Перший з╕ сходу, другий ╕з заходу. ╤ взагал╕ – ви уявля╓те соб╕ Укра╖ну без Шевченка ╕ Франка? Я – не уявляю…
Ось так вулканують мо╖ думки р╕дним словом. Перегортаю, розглядаю, пробую на дотик, на кол╕р, на св╕тло м╕р╕ади перлистого зерносв╕ту. ╤ кожне живе зеренце випром╕ню╓ поез╕ю. Давно збираю словники. ╥х у мене чимало, зокрема й галузевих. Та хоч який в╕зьми – в╕д б╕олог╕чного до математичного – це мова. Це – Слово. А вт╕м, жодн╕ найдосконал╕ш╕ словники не зможуть зам╕нити запахущо╖, ц╕лющо╖, живущо╖ народно╖ мови. Люблю я слухати. На вулиц╕, на ярмарку, на природ╕. Як╕ барви, як╕ тони та в╕дт╕нки слова переливаються, в╕дблискують на людських обличчях! А як╕ безмежн╕ мовн╕ поклади збер╕га╓ село! Все життя я горнувся до маминого слова. ╤ коли ╓ щось у мене в запас╕, то це – в╕д мами. От сто╖мо з нею на автостанц╕╖. Чека╓мо. ╤ раптом вона каже: «Щось довго не йде той автобус. Мен╕ вже капц╕ болять стояти…» А це взимку пробу╓ валянки ╕ примовля╓: «Як╕ ж вони взувист╕!»
Скаж╕ть-но, де, в яких словниках можна таке в╕дшукати?
…В╕дл╕тала мама саме тод╕, коли у березневих небесах дален╕ла ╕ танула комета Галлея. В ту мить мен╕ здалося, що я один у всьому Всесв╕т╕. Т╕льки я ╕ порожня Земля. ╤ на кра╓чку неба – прощальний в╕дблиск погасло╖ комети, а може, недосяжно╖ вже мамино╖ душ╕…
Тече р╕ка життя. Не тонуть наш╕ бол╕. Барв╕ниться стежина до могилок…
Одного разу неспод╕вано нагрянув до мене ╤ван Драч ╕ сказав як в╕друбав: «Хочу побачити тв╕й Шаргород. Я н╕коли там не бував. Ось машина. ╥дьмо!». Спантеличений таким натиском, я почав було в╕дмагатися, посилатися на зайнят╕сть у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕». Та в╕н ╕ слухати не хот╕в. «╥дьмо» – ╕ все!
Це була фантастична подорож. Це був шлях у пам’ять серця. Починався в╕н ╕з Драчевих Тел╕жинц╕в. На околиц╕ села ми поклонилися могилам його батьк╕в. Одержали благословення у с╕льському храм╕ Ки╖вського патр╕архату – ╕ в путь! На мою В╕нниччину, яка починалася, до слова, одразу за тел╕жинецькою межею.
У Шаргород╕ ми оглянули Микола╖вський собор, костьол Святого Флор╕ана, старовинну синагогу, ру╖ни фортец╕ ╕ чудом збережену оборонну вежу. Ми блукали каменистими вуличками ╕ колоритними двориками цього ун╕кального ╕сторичного м╕стечка, яке бачило Хмельницького, Кривоноса, Руданського, Коцюбинського, Св╕дзинського. А тепер ось побачило ще й ╤вана Драча. Мен╕ здавалося, що в╕н протина╓ сво╖м ч╕пким, гострим зором не зачовган╕ плити, а скам’ян╕л╕ в╕ки мо╓╖ старовинно╖ Княжо╖ Луки.
Перед в╕д’╖здом, як ╕ в Тел╕жинцях, ми поклонилися пам’ят╕ мо╖х батьк╕в. ╤ коли я поц╕лував ╖хн╕ портрети, м╕й побратим сказав чомусь охриплим голосом: «Ти — справжн╕й син сво╖х батьк╕в». А мен╕ стало жаль, що я не сказав йому цього там, у дорогих нам обом його Тел╕жинцях…
Та попереду була ще одна неспод╕ванка. ╤ван Драч нагадав, що в╕д Шаргорода недалеко до легендарно╖ Гонт╕вки, ╕ знайомим уже р╕шучим тоном скомандував: «╥дьмо!». А в Гонт╕вц╕ – зернистий гран╕т монументального погруддя героя, розмови з╕ старожилами ╕ детал╕, детал╕… Всю дорогу до Ки╓ва уявлявся нам кривавий ╕ мученицький шлях нескореного лицаря ╤вана Гонти. Шлях, що смертельно об╕рвався у цьому под╕льському сел╕.
╤ нарешт╕ – третя неспод╕ванка. Не так часто пише поет про поета, а тут – ╤ван Драч… У щойно виданому його тритомнику ╓ феноменальна новела Драча про нашу по╖здку, про мого батька, про мене гр╕шного. Та ще й назва яка: «Мойсе╓ва криниця – криниця для Мойсея». Новела вража╓ до стогону, до болю. Та найб╕льше вража╓ мене сам Драч…
Думаю про наше поетичне освячення р╕дною землею. Дивлюсь на карту мого краю. ╤ воскресають нап╕взабут╕, затерт╕ м╕ською су╓тою росянист╕ под╕льськ╕ словечка: пиняво, тано, вельон, чиколонки, тороки… А ск╕льки вже ╖х не згада╓ться! Серце мо╓ кричить-розрива╓ться: Матусю, верни мен╕ словечко!
Стою перед В╕чн╕стю. А Слово поверта╓ться! Воно видзвоню╓ сльозиною Любов╕. Воно в╕длуню╓ в серцях дочки ╕ сина. Воно щебече до д╕вчаток-онучаток.
Я слухаю. Дивуюся. Рад╕ю. Поез╕╓, ти ╕скра м╕ж словами! Без тебе я – немов Земля без Сонця.
В╕к на меж╕, а я ловлю жар-птицю. Хоч знаю, знаю: не зловлю Вогню…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10903

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков