"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Українці мої..."
#42 за 19.10.2012
СИЛА ДОБРОГО ГУМОРУ
Не забудьте пом’янути...
Усм╕шка. В╕дкрита, широка, добродушна... Мистецтвом усм╕хатися Петро Мок╕йович волод╕в бездоганно. Усм╕хнений на людях, в╕н п╕дтримував добрий настр╕й сп╕вроб╕тник╕в, розвеселяв товариство, п╕дбадьорював набагато молодших за себе, ╖дко висм╕ював те, що не подобалося, а отже, п╕длягало осудов╕, запереченню. Журнал╕ст, публ╕цист, видавець Петро ╤нгульський мав славу людини з найближчого оточення Юр╕я Мельничука, по-сво╓му траг╕чна постать якого сьогодн╕ тракту╓ться переважно негативно. В╕дпов╕дно й на ╤нгульського впала т╕нь високопоставленого шефа (редактора журналу «Жовтень», депутата Верховно╖ Ради УРСР), а «позитив» — хай яким скромним в╕н був — таки залишився в пам’ят╕ сучасник╕в. Ну хоч би й таке. У 1956 роц╕ журнал систематично публ╕кував матер╕али, пов’язан╕ з╕ 100-р╕ччям ╤вана Франка. Редактор запросив до редакц╕╖ ц╕ле гроно сучасник╕в — Дениса Лук’яновича, Михайла Рудницького, Михайла Яцк╕ва та багатьох ╕нших. П╕сля зустр╕ч╕ доручив готувати до друку спогади, не завжди «зручн╕» для радянського режиму. Та й серед автор╕в були проскрибован╕, змушен╕ жити й працювати в ╕деолог╕чних путах. Але головним виконавцем вол╕ Мельничука був його заступник — Петро Мок╕йович. В╕н допроваджував до читача жив╕ спомини, оминаючи цензурн╕ та обком╕вськ╕ рогатки. Його добродушн╕сть ╕ комун╕кабельн╕сть додавала творчого настрою ╕ таким людям, як Юр╕й Шкрумеляк, Володимир Гжицький, Микола Чайковський. Ус╕ ц╕ галицьк╕ ╕нтел╕генти вижили в гулаг╕вському пекл╕, ╕, природно, кожен по-сво╓му д╕лився «незабутн╕ми враженнями». Володимир Зенонович Гжицький, котрий найчаст╕ше в╕дв╕дував редакц╕ю «Жовтня» (спочатку на вулиц╕ П╕двальн╕й, а пот╕м — на Ватут╕на), розпов╕дав, що ╤нгульський був чи не найуважн╕шим слухачем: з його обличчя зникала усм╕шка, воно набирало поважного й печального вигляду — так, наче хот╕в додати до розпов╕д╕ щось сво╓, зболене, траг╕чне: чи про голод 30-х рок╕в у р╕дних под╕льських селах, чи репрес╕╖ недавньо╖ доби в Галичин╕, але... переводив розмову в безпечне русло. А то й «роз╕грував» безмежно на╖вного Володимира Зеноновича придибенц╕ями про те, що «Облл╕т» (цензура, каб╕нети яко╖ стикувалися з редакц╕╓ю через сп╕льну ст╕ну) терм╕ново лагодить теплов╕ рад╕атори, бо, мовляв, ╕ще до зими хоче пристосувати ╖х так, аби п╕дслуховувати редакц╕йн╕ розмови. ╤ коли Гжицький патетично обурювався, ╤нгульський, задоволено потираючи лоба, переходив до ╕ншого, щойно вигаданого сюжету... Мо╖ стосунки з Петром Мок╕йовичем були еп╕зодичними. Добре пригадую, як 1959 року цензура покоротила м╕й в╕рш «Р╕дна мова», ╕ редакц╕╖ довелося робити «виривку» — висмикувати з тиражу листок ╕ вклеювати «виправлений». Петро Мок╕йович, як розпов╕дали сп╕вроб╕тники, з того приводу дуже журився, бо змушений був особисто керувати тим непри╓мним процесом у друкарн╕ «Атлас». Можу т╕льки уявити соб╕ його вигляд, коли в╕н через багато рок╕в змушений був пережити зняття з верстки сво╓╖ п’╓си (написано╖ у сп╕вавторств╕ з Олександром Л╕зеном), до чого я мав пряму причетн╕сть ╕ н╕с повну в╕дпов╕дальн╕сть як виконувач обов’язк╕в головного редактора... Але П. ╤нгульський, якого багато хто не любив за ╖дкий гумор, не був ан╕ зловмисним, ан╕ злопам’ятним. В╕н тяжко пережив траг╕ком╕чну ситуац╕ю, коли правл╕ння ЛО СПУ зробило подання на нього як редактора журналу. З метою прискорити призначення документи передали «нарочним», ╕ через к╕лька дн╕в з╕ столиц╕ прибува╓ представник презид╕╖ СПУ, щоб представити нового редактора, але не Петра ╤нгульського... Зосередившись на видавнич╕й робот╕ (директорував у Льв╕вському книжково-журнальному видавництв╕, яке в 60-х роках отримало назву «Каменяр»), Петро Мок╕йович споглядав л╕тературне середовище «прижмуреним оком». А воно, те середовище, як ╕ творчий процес, було неоднозначним. Видимих ╕ невидимих конфл╕кт╕в у боротьб╕ за «булаву» уникав, з увагою ставився до молодих л╕тератор╕в, не д╕лячи ╖х за оф╕ц╕йними категор╕ями. Тому, коли 1962 року Андр╕й Малишко ╕ Любов Забашта запросили до редакц╕╖ «Жовтня» близько двадцяти «новобранц╕в поез╕╖», — а серед них були Анатол╕й Таран, ╤гор Калинець, Роман Кудлик, Микола ╤льницький, — проявляв тактовн╕сть ╕ люб’язн╕сть. А згодом, коли нашого брата партапаратчики тягали на парт╕йн╕ судилища за «творч╕ збочення» з маг╕стрального соцреал╕стичного курсу, т╕льки п╕дсм╕ювався з глупоти «руководящего состава нового т╕па» ╕ з задоволенням частував кавою автор╕в перших книжок, додаючи до ╖хн╕х пристрасних монолог╕в ╕ сво╖ оц╕нки. Найчаст╕ше так╕ «здибанки» в╕дбувалися десь у «С╕льрад╕» чи «Ж╕ночих сльозах» (кав’ярн╕-пивнички, «общеп╕товського» зразка), найменован╕ Петром Мок╕йовичем так влучно, що ╖хн╕ назви протрималися буквально до недавнього часу. Вимушене «коливання», синхронне з л╕н╕╓ю капеесес╕вського оф╕ц╕озу, безумовно, позначилося на б╕льшост╕ твор╕в письменника, котр╕ належать до л╕тератури на виробничу «тематику» (сьогодн╕ ╖х не читають ╕ не перевидають). Але на стор╕нках цих видань то тут, то там промениться живе слово, зблискують ╕скринки гумору, в╕длуню╓ туга за незд╕йсненими мр╕ями. ╤нод╕ в дов╕рливих розмовах з письменником пробивалося щось таке бол╕сне й г╕рке — то смуток, то в╕дчуття провини, то товариське сп╕вчуття... Запам’ятав саме таку тональн╕сть, коли Петро Мок╕йович пов╕домив мен╕, що десь «у верхах» вир╕шу╓ться питання про мою участь у робот╕ делегац╕╖ УРСР на XXXI сес╕╖ Генасамбле╖ ООН. Я не дуже т╕шився новин╕, знаючи, що цьому протистоятимуть не лише «браття по перу», а й др╕бн╕ чиновники в обком╕вських каб╕нетах... Але б╕льше бентежило те, що обов’язково доведеться в╕дробляти за такий «прояв дов╕ри». Я подякував за добре слово, у в╕дпов╕дь побачив на обличч╕ Петра ╤нгульського приязний усм╕х. Той усм╕х видався мен╕ щирим, нелукавим, характерним для вс╕х подолян — ╕ сх╕дних, ╕ зах╕дних… ╤ то не т╕льки рег╕ональна прикмета. Такого усм╕ху сьогодн╕ варто пошукати. От ╕ до 100-л╕тнього юв╕лею письменника хочу поновити його у сво╖й пам’ят╕. Хочу, щоб ми, так╕ непримиренн╕ до себе — в побут╕, творчост╕, намаганн╕ утвердити т╕льки «сво╓», част╕ше думали про «наше». Про укра╖нське. Про ╕стинно родинне. Нин╕ модно ходити у вишиванках, п╕дкреслювати свою патр╕отичн╕сть, кладучи руку на серце п╕д час виконання Державного Г╕мну. Шкода, що Петро Мок╕йович не дожив до цього часу. Його статна ф╕гура в розк╕шно вишит╕й сорочц╕ вир╕знялася б у гурт╕, в якому так природно чувся б його голос, а гумор в╕длунював би в голосах молодих побратим╕в. Бачу усм╕шку Петра ╤нгульського, усм╕шку, очищену в╕д скверни жорстоко╖ доби...
Роман ЛУБК╤ВСЬКИЙ («Дзеркало тижня. Укра╖на»)
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10907
|