"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема "Душі криниця"
#43 за 26.10.2012
«КРИМ — ДОВ╤ЧНА ЛЮБОВ МОЯ...»
Поет ╕ час
ШТРИХИ ДО Л╤ТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА ПОЕТА СТЕПАНА ЛИТВИНА
Коли чую по рад╕о у виконанн╕ популярних артист╕в красиву п╕сню про Укра╖ну, в як╕й ╓ так╕ хвилююч╕ рядки: Прихилюсь до народ╕в сердечно й укл╕нно. Побажаю свободи, ╕ щастя, й добра. Т╕льки в╕рю: н╕коли не вмреш, Укра╖но, Бо сп╕вучий народ ╕ в б╕д╕ не вмира, — я в╕дразу ж згадую мого давнього ╕ доброго товариша по перу, в╕домого укра╖нського поета, ╕м’я якого дуже т╕сно пов’язане з Кримом, — Степана Михайловича Литвина. Степан Литвин — один з тих небагатьох укра╖нських автор╕в, хто видав сво╖ дв╕ перш╕ зб╕рки в╕рш╕в «Серце не мовчить» (1958) та «П╕д небом Криму» (1960) у видавництв╕ «Кримвидав» (м. С╕мферополь) невдовз╕ п╕сля того, як Кримська область територ╕ально ув╕йшла до складу Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ Республ╕ки (1954). Тод╕, в к╕нц╕ 50-х та на початку 60-х рок╕в, у Криму за п╕дтримки держави почало активно в╕дроджуватись укра╖нство. К╕лька рок╕в посп╕ль тиражем у 50 тисяч (!) прим╕рник╕в виходила укра╖номовна газета «Радянський Крим», на роботу до яко╖ було запрошено досв╕дчених журнал╕ст╕в з ╕нших областей Укра╖ни — Володимира Шахнюка, Миколу Миронця, Василя Ковтуненка, ╤вана Тимошенка, Федора Шапочку, Петра Качана, Петра Косяченка, ╤горя Руденка... Редактором газети був Дмитро Прикордонний. В╕н ╕ запропонував Степанов╕ Литвину, випускников╕ ф╕лолог╕чного факультету Ки╖вського державного ун╕верситету ╕мен╕ Т. Г. Шевченка, який на той час викладав укра╖нську мову та л╕тературу в середн╕й школ╕ на Донеччин╕, посаду л╕тературного прац╕вника в очолюван╕й ним кримськ╕й газет╕. Молодий ф╕лолог з рад╕стю прийняв запрошення ╕ хоч ще не мав досв╕ду газетярсько╖ роботи, зголосився. Адже ж вчитися було в кого! Колектив «Радянського Криму» складався з вельми досв╕дчених журнал╕ст╕в. У середин╕ 50-х рок╕в минулого стол╕ття був популярним лозунг: «Перетворимо Крим у край сад╕в та виноградник╕в!». Молодий поет Степан Литвин дуже часто виступав на стор╕нках газети з в╕ршами про чар╕вний кримський край, присвячував сво╖ поетичн╕ рядки людям, як╕ сво╓ю сумл╕нною працею звеличували тавр╕йську землю — виноградарям, садоводам, буд╕вельникам тролейбусно╖ траси С╕мферополь — Ялта... Один з╕ сво╖х в╕рш╕в, що ма╓ назву «Володар степу», поет присвятив ╤ванов╕ Костянтиновичу Барану, чабанов╕ радгоспу «М╕жводне» Чорноморського району, в якому з теплотою ╕ щир╕стю розпов╕в про нелегку чабанську працю, теплими барвами змалював образ простого труд╕вника — колишнього солдата, що виборював на фронтах Велико╖ В╕тчизняно╖ жадану перемогу. Загор╕лий, з бровами густими, у папас╕. Гирлига в руц╕. Сонце й в╕тер — його побратими (А бува╓ ж — ворож╕ б╕йц╕). Вдень, вноч╕, у жару, в хуртовину — У степу, мов солдат на посту, — Не «залл╓ться» в╕вця, не загине Раз ╤ван Костянтинович тут. Хоч ╕ важко — не скаржиться зроду, Хоч ╕ рана болить — не б╕да. Як зани╓, бува, на негоду — Кен╕гсберзьк╕ бо╖ пригада, — таким поста╓ цей володар степу п╕д пером поета... Молодий поет ╕ журнал╕ст Степан Литвин брав активну участь у робот╕ обласно╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖, яка з 1954 року стала ф╕л╕╓ю Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Тод╕ ще до ╖╖ складу входив ╕ автор знаменито╖ епопе╖ «Севастопольська страда» — письменник, академ╕к Серг╕й Миколайович Серг╓╓в-Ценський, творець ц╕ло╖ б╕бл╕отеки прекрасно╖ прози. Пл╕дно працювали проза╖ки Микола Б╕рюков, ╤лля Вергасов, Мар╕я Глушко, поети Вадим Земной, Микола Криванчиков, Анатол╕й М╕лявський, Григор╕й П’ятков, Борис Серман та багато ╕нших. 1958 року в Кримському державному видавництв╕, або як воно скорочено називалося Кримвидав, побачила св╕т перша зб╕рка в╕рш╕в Степана Литвина «Серце не мовчить» — перша книжка укра╖нською мовою сучасного кримського автора (дос╕ виходили т╕льки твори класик╕в Лес╕ Укра╖нки, М. Коцюбинського, Степана Руданського, Остапа Вишн╕, як╕ свого часу творили в Криму чи присвятили сво╖ твори цьому краю). У 1959 роц╕ Степана Литвина було прийнято до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Це дало новий поштовх для творчо╖ енерг╕╖. Уже наступного, 1960 року, у Кримвидав╕ побачила св╕т ╕ друга зб╕рка в╕рш╕в «П╕д небом Криму». В╕рш╕ Степана Литвина дуже мелод╕йн╕, сп╕вуч╕, бо ж з дитинства ув╕брав до серця народн╕ мелод╕╖ р╕дного Под╕лля, а тому й не дивно, що кримськ╕ композитори Всеволод Ковальов, ╤сай Ройзентур, Хосе Кабестан╕, Василь Митьков та ╕нш╕ написали на них понад три десятки п╕сень. А в╕домий укра╖нський композитор Климент╕й Дом╕нчен створив «Кримський вальс», котрий було в╕дзначено на п╕сенному конкурс╕. Згодом частину цих п╕сень разом з укра╖нськими народними було записано на плат╕вках «Апрел╓вського заводу» в Москв╕. Великою под╕╓ю в житт╕ укра╖нсько╖ культури в Криму став при╖зд ╤вана Виргана, Василя Кучера, Юр╕я Дольд-Михайлика, Павла Загребельного та ╕нших письменник╕в. ╥х тепло зустр╕чали кримчани — тод╕, на в╕дм╕ну в╕д нин╕шн╕х умов, майже вс╕ рос╕яни досить дружелюбно сприймали укра╖нське слово. Кияни тепло прив╕тали й молодого поета Степана Литвина, подарували йому сво╖ книги. Новий етап розвитку укра╖нсько╖ л╕тератури в Криму (та й загалом кримсько╖ культури) настав, коли обласну письменницьку орган╕зац╕ю очолив в╕домий поет ╤ван Нехода. Досв╕дчений орган╕затор, природжений дипломат, в╕н зробив чимало. Зм╕цнилися штати письменницько╖ ф╕л╕╖, пол╕пшились побутов╕ умови ╖╖ роботи. «Письменники, — згаду╓ Степан Михайлович Литвин, — систематично почали виступати перед читачами в Севастопол╕, Ялт╕, Старому Криму, на заводах ╕ фабриках, у садах ╕ на виноградниках, у в╕йськових частинах. Почаст╕шали л╕тературн╕ передач╕ на рад╕о й телебаченн╕. Надзвичайно добра людина, ╤ван ╤ванович допом╕г не одному л╕тераторов╕ видати книжку, вступити до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, пол╕пшити житлов╕ умови. Дов╕ку вдячний ╕ я цьому добротворцю ╕ людинолюбу». Тод╕ ж, це вже було й за мо╓╖ пам’ят╕, побачили св╕т перш╕ поетичн╕ зб╕рочки молодих укра╖нських поет╕в — Л╕д╕╖ Кульбак «Я солдата люблю», Миколи Артеменка «Колосковий гом╕н», Дмитра Черевичного «М╕й супутник», Михайла Шалати «Зоряне переджнив’я», Анатол╕я Логвиненка «Багряна голуб╕нь...». З першими творами виступали в пер╕одичн╕й прес╕ студенти Дмитро Шупта, Фед╕р Степанов, тод╕шн╕й в╕йськовослужбовець, автор цих рядк╕в. При Сп╕лц╕ письменник╕в почало працювати молод╕жне л╕тературне об’╓днання, яким керували в╕дом╕ кримськ╕ л╕тератори. В╕дв╕дував його заняття ╕ я — на той час в╕йськовослужбовець строково╖ служби одн╕╓╖ з частин С╕мферопольського гарн╕зону. То були незабутн╕ роки — вс╕ ми були молод╕, енерг╕йн╕, палко закохан╕ в поез╕ю, в р╕дне укра╖нське слово. Степан Михайлович Литвин з-пом╕ж нас був наймастит╕шим поетом, автором двох зб╕рок в╕рш╕в, мав багато гарних п╕сень, створених разом з м╕сцевими композиторами. Його в╕рш╕ кримсько╖ тематики часто друкувалися в укра╖номовн╕й газет╕ «Радянський Крим», в альманас╕ «Крим», були окрасою тод╕шньо╖ пово╓нно╖ укра╖нсько╖ поез╕╖ Криму. Для мене, юнака з Черкащини, Крим дос╕ був нев╕домим кра╓м ╕ я хот╕в якомога б╕льше д╕знатися про нього. В╕рш╕ Степана Литвина хвилювали читача саме кримською тематикою, п╕дкорювали щир╕стю, мелод╕йн╕стю укра╖нсько╖ мови, екскурсами в ╕сторичне минуле нашого укра╖нського народу, що т╕сно перепл╕талося з давн╕м Кримом, ╕з запорозькими козаками та чумаками, котр╕ знали сюди дорогу... ╤ван Нехода, тод╕шн╕й, на початку 60-х рок╕в минулого стол╕ття, оч╕льник письменницько╖ орган╕зац╕╖, чимало подорожував по Криму, зустр╕чався з його труд╕вниками, написав багато твор╕в, присвячених цьому кв╕тучому краю, який волею парт╕╖ та тод╕шнього радянського уряду, став одн╕╓ю з областей радянсько╖ Укра╖ни. На жаль, кримський пер╕од д╕яльност╕ поета ╤вана Неходи тривав пор╕вняно недовго. Все дужче бол╕ли фронтов╕ рани, потр╕бен був пост╕йний с╕мейний затишок. Поет невдовз╕ повернувся до Ки╓ва, де на нього нетерпляче чекала мила родина. Кер╕вники Кримсько╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖ Олекс╕й Мал╕н та Мар╕я Глушко працювали сумл╕нно, намагались вс╕ляко п╕дтримувати укра╖нських л╕тератор╕в. Однак ╖хн╕ можливост╕ були обмежен╕. «Хвиля сво╓р╕дно╖ укра╖н╕зац╕╖ в Криму (оф╕ц╕йно цей терм╕н не вживався), — згаду╓ Степан Михайлович Литвин, — почала спадати особливо п╕сля обрання першого секретаря Кримського обкому парт╕╖ Василя Ком’яхова секретарем ЦК Компарт╕╖ Укра╖ни з питань с╕льського господарства. П╕дкреслю, — зазнача╓ Степан Михайлович, — що укра╖номовна газета «Радянський Крим» була дуже бойовою, надзвичайно ц╕кавою. В н╕й систематично виступали з╕ сво╖ми творами популярн╕ сатирики Микола Полотай ╕ Олекс╕й Мал╕н. Газета гостро викривала бюрократ╕в, хапуг, бракороб╕в ╕ браконь╓р╕в. М╕сцев╕ чиновники ╕ шов╕н╕сти регулярно скаржились у висок╕ парт╕йн╕ ╕нстанц╕╖, шукали покровител╕в з-пом╕ж урядовц╕в. ╤ ось таку бойову газету за розпорядженням тод╕шнього м╕н╕стра культури Катерини Фурцево╖ закрили (як нерентабельну!). Р╕зко зменшилась к╕льк╕сть рад╕о- ╕ телепередач укра╖нською мовою, вих╕д укра╖номовних книжок в обласному видавництв╕. Запекл╕ шов╕н╕сти могли нав╕ть на письменницьких зборах галасувати: «Зач╓м нам ет╕ укра╕нск╕╓ п╕сат╓л╕? Нам ╕ сво╕х хвата╓т!». Далекоглядн╕ люди радили мен╕ пошукати роботу в Ки╓в╕. П╕сля довгих вагань (мене не хот╕ли в╕дпускати н╕ кер╕вники письменницько╖ ф╕л╕╖, н╕ в редакц╕╖ газети «Кримська правда») я таки вир╕шив залишити Крим. М╕й пере╖зд до Ки╓ва п╕дтримало кер╕вництво Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни — Олесь Гончар, Юр╕й Збанацький, Василь Козаченко, Як╕в Баш. Це сталося вл╕тку 1962 року. Протягом к╕лькох десятил╕ть, — д╕литься сво╖ми спогадами у лист╕ до мене Степан Михайлович, — я при╖здив до Криму на в╕дпочинок чи у справах. Написав чимало поез╕й про чудесний п╕востр╕в, твор╕в, значно кращих в╕д ранн╕х. Переклав твори кримськотатарських письменник╕в: Махмуда Киримли, Шам╕ля Аляд╕на, Шер’яна Ал╕, Юнуса Тем╕ркая та ╕нших — усього майже тридцяти л╕тератор╕в. Оск╕льки в кримськотатарськ╕й мов╕ я т╕льки ор╕╓нтуюсь, мен╕ в робот╕ над перекладами сутт╓во допомагали поет ╕ мовознавець Микола М╕рошниченко та поет ╕ л╕тературознавець Юнус Кандим. З роками у божественн╕й Таврид╕ буваю все р╕дше. Але люблю цей чар╕вний край, люблю його н╕жно ╕ палко. ╤ та любов — дов╕чна». Я пам’ятаю той л╕тн╕й день 1962 року, коли Степан Литвин разом з╕ сво╓ю милою дружиною Олею та маленькою донечкою Св╕тланкою по╖хали до Ки╓ва. Ми, молод╕ кримськ╕ укра╖нськ╕ поети, хоч ╕ дуже жалкували, що лишились без доброго друга ╕ наставника, але щиро рад╕ли, що тепер ╕ у нас в сам╕й столиц╕, де вирувало кипуче л╕тературне життя, буде «своя людина». Рад╕ли, що й там, у Ки╓в╕, поет Степан Литвин не «загубився». Працюючи редактором у ки╖вських видавництвах, вкладаючи багато сил ╕ здоров’я у п╕дготовку рукопис╕в в╕домих ╕ малов╕домих автор╕в до видання, в╕н ╕ сам багато писав, перекладав з ╕нших л╕тератур, видавав сво╖ книжки. Побачили св╕т його зб╕рки поез╕й «Бентежн╕сть», «Рушник ╕ шабля», «Спадко╓мн╕сть», «Нездоланн╕сть любов╕», «Тв╕й голос», «Кольори тривоги ╕ над╕╖», «На зоряних в╕трах», «Калина в сн╕гу»... Б╕льш╕сть з цих книжок Степан Михайлович надсилав мен╕ з теплими, щирими словами побажань у житт╕ ╕ творчост╕ ╕ для мене вони, ц╕ книги, дуже дорог╕. Останн╕ к╕лька рок╕в перед виходом на пенс╕ю за в╕ком Степан Литвин зав╕дував в╕дд╕лом поез╕╖ в письменницьк╕й газет╕ «Л╕тературна Укра╖на». За свою багатор╕чну поетичну творч╕сть удосто╓ний л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ славетного укра╖нського поета-л╕рика Володимира Сосюри. А нещодавно поет Степан Литвин, чия творч╕сть розкв╕тла п╕д погожим небом сонячного Криму, в╕дсвяткував сво╓ 80-р╕ччя. Господи, як же швидко плине час! У сво╖х поез╕ях Степан Литвин багато розм╕ркову╓ про наше неоднозначне сьогодення, з болем ╕ г╕ркотою в серц╕ пише про реал╕╖ нашого сьогодн╕шнього життя, виступа╓ поборником ╕ охоронцем сво╖х нац╕ональних духовних святинь, зокрема мови. Поет в╕рить, що Перем╕ниться св╕ту велична будова, Що справ╕ку в безодн╕ вогнями ряхтить. Р╕дна мова моя, материнська, чудова На далек╕ з╕рки у п╕снях полетить. ╤ не буде нас доля цуратися, брате, У тавр╕йських степах, в закарпатських садках. ╤ не зможе н╕хто дивний скарб од╕брати, Той, що предки для нас зберегли у в╕ках... З глибокою любов’ю ╕ шанобою пише Степан Литвин про ╕сторичних звитяжц╕в, котр╕ боролись за волю Укра╖ни, зокрема, й про свого в╕домого земляка Устима Кармалюка, бо народився ж ╕ вир╕с у сел╕ його ╕мен╕ Кармалюковому на В╕нниччин╕, про ╕ншого подоляка, безстрашного захисника Севастополя легендарного матроса Петра К╕шку, про земляка-матроса Григор╕я Вакуленчука, одного з тих, хто п╕дняв повстання на броненосц╕ «Потьомк╕н». Ск╕льки ╖х, славних ╕мен укра╖нських, пов’язано з Кримом... А зараз в декого поверта╓ться язик говорити супротивне. Боже, Боже... Яка ж у людей коротка пам’ять... Сво╓ поважне повнол╕ття поет Степан Литвин зустр╕в не лише глибоко патр╕отичними в╕ршами, а й не менш патр╕отичними чудовими п╕снями, як-от: «Запорозький козак дв╕ч╕ не вмира╓» (музику написав в╕домий композитор Юр╕й Рожков, а викону╓ славнозв╕сний квартет «Гетьман»), п╕снею «Б╕л╕ л╕ле╖» (музика Олександра Злотника), яку свого часу виконував наш незабутн╕й Назар╕й Яремчук та багатьма ╕ншими — широко знаними й шанованими в народ╕. Поета Степана Литвина знають ╕ люблять у Криму за його справд╕ мужн╓ ╕ мудре слово. Адже так воно й мусить бути, бо поет уже сягнув того високого в╕ку, коли вже всього надбано — ╕ мужност╕, ╕ мудрост╕, й любов╕. ╤ багато чому з цього надбаного поет завдячу╓ Криму, де в╕н видав сво╖ перш╕ книги, де розкв╕тнув його самобутн╕й талант.
Данило КОНОНЕНКО
Степан ЛИТВИН
«ДОКИ Р╤ДНА П╤СНЯ ЗВУЧАТИМЕ — УКРА╥НА НЕ ВМРЕ!»
МОВ КРИЦЯ, МОВ КРИШТАЛЬ ╤ МОВ АЛМАЗ
Не б╕йтесь заглядати у словник... Максим Рильський
Люблю, мов сонце, материнську мову... Нам кожна братня мова дорога. Гр╕нченко й Даль ведуть у даль чудову. О словник╕в жага, в╕к╕в снага! А слово ╕ голубить, ╕ кара╓, А слово ╕ вбива╓, й воскреша... Ти, мово, — море, небо неокра╓, Несмертн╕сть наша, правда ╕ душа. Чи здатна розгулятись бездуховн╕сть, Якщо в душ╕ цв╕те в╕к╕в любов! Глибинна мови р╕дно╖ верховн╕сть, Вершинна чар╕влив╕сть братн╕х мов... Майну дитинства добрими краями — ╤ серце незр╕внянно защемить. Щебече р╕дна мова солов’ями, Гаями, наче молод╕сть, шумить; Вода й криниця, з╕рка ╕ з╕рниця — Ж╕ночий р╕д пану╓ в словниках. Хто витворив п╕сн╕! Не та╓мниця; Вони — немов п╕сн╕ на рушниках. ╢ в словниках корал╕ ╕ корали, Корела, ╕ Корея, й дух степ╕в. Народ╕в ╕нших ми не покоряли, Несли не меч, а вол╕ гордий сп╕в. Три в словниках Попович╕ — билинний, Павло — мов сок╕л, та ╤ван, сп╕вак, В народн╕й п╕сн╕ — лег╕т верховинний, Ц╕лушки свят╕сть ╕ ц╕лунку смак... Пливуть в╕ки. Пливуть в╕нки тернов╕... Терноп╕ль ╕ хустини кв╕тков╕. Цв╕те нам терен, опада╓ в слов╕ — Слова не опадають в╕ков╕. Одв╕чно люди мр╕яли про в╕чне. Стол╕ття мчали. З ними — Дар╕й, Д╕р... А п╕сля грому ядерного в╕чн╕сть Зостанеться х╕ба для чорних д╕р... Ах, безд╕яльн╕сть — безум буде, зрада В протистоянн╕ смерт╕ ╕ життя. Заримувати можна «праця — правда», А як же майбуття ╕ небуття? ╢ в словниках ╕ в╕ра, ╕ над╕я, ╢ слова д╕я, д╕╓сл╕в полки. Чи висто╖ть земля й помолод╕╓, Чи вигорять народи й словники!.. Народжена ╕ жити, ╕ вмирати, Людина сл╕в у вир╕й не бере. Не вмре н╕коли р╕дне слово Мати, Найперше слово мама не помре! Нам словники — аннали у напруз╕, ╤ в╕рн╕ друз╕, ╕ пров╕дники. В бор╕нн╕, у гор╕нн╕, в гор╕. Друз╕, Не б╕ймось заглядати в словники!
НЕСЕ Д╤ВЧИНА ВОДУ Соната
Люблю небес божественну природу, Люблю он те суз╕р’я над усе. Народ назвав «Несе д╕вчина воду» — На в╕чному коромисл╕ несе. Несе д╕вчина воду — ╕з Дунаю? Коромисло в╕трисько щиро гне. А як д╕вчину кличуть, я не знаю — Чи Дана, чи Малуша, чи Рогнедь... Несе д╕вчина воду — Гореслава? Несе з Дн╕пра чи з Божо╖ р╕ки? Для смерда чи для князя Ярослава, Якого Мудрим зватимуть в╕ки? Несе вона Данилов╕ Нечаю, ╤вану Богунов╕ чи С╕рку? Несе вона долиною ╕з гаю Коханому, палкому козаку. — Напийся на здоров’я на дорогу... — Нап╕й мого товариша-коня! — В╕йноньки ще ж нема╓, слава Богу... Я виглядатиму тебе щодня... А в╕н ╖╖ п╕дносить, наче кв╕тку. Вона сумною з╕ркою с╕я: — О, як без тебе жити, милий св╕тку?! — Зостанеться тоб╕ любов моя... — ╤ свиснув на коня: — Прощай, Ганнусю! Вернуся... Десь на другу весну жди... — Ще озирнувся. Вороний сп╕ткнувся... — Ой лишенько... Востанн╓? Назавжди? Несе д╕вчина воду б╕ля Кодн╕, Де стогне ╕ дзвенить недавн╕й жах, Де плач немов висить ╕ще й сьогодн╕ — По гайдамаках, страчених батьках... Водиченьку несе Кармалюков╕ (Його сл╕ди обнюхали хорти)... — Щасливо, доню, стань на рушничков╕! ╤ д╕тонькам, ╕ внученькам св╕ти! Роздав я злото: стогне люд убогий... Гей, орють нами браття во Христ╕!.. Бер╕г таляр останн╕й для небоги — Сховай, де груденята золот╕... Несе д╕вчина воду г╕мназистам П╕д Крутами заметами пол╕в. Нема живих — лежать в сн╕гу ср╕блист╕м... Ще капа кров з багнет╕в москал╕в... ╤ знов бо╖... Несе д╕вчина воду Понад р╕кою с╕човим стр╕льцям, ╥м з╕рвано мости. Не видно броду... А ворог нал╕та ╕ тут, ╕ там... — По╖ти вояк╕в чи скоростр╕ли? Стволи, немов у горн╕, розпеклись... — — Небесну Д╕ву перед згином стр╕ли? — — Згада╓ш, ч╕чко, лег╕ня колись? Бринить сльоза... Коромисло не гнеться, Здрига╓ться хустиночка — не шаль... — Не плачте, д╕вчино: усе минеться... Нам Укра╖ни жаль... себе — не жаль. Петлюр╕вцям несе д╕вчина воду. Трикутник смерт╕. Помоч╕ нема. Одн╕ впадуть за молоду свободу, А ╕нших ждуть вигнання, тиф, зима... Д╕вчина за кордоном. Св╕тло й т╕н╕. ╤ тут нелегко чесним та простим... Несе д╕вчина воду в Аргентин╕, Несе бразильським прал╕сом густим... — Ох, ми стар╕, як ц╕ л╕си зм╕╖н╕... А ти — неначе з╕рка молода! — — Яка вода, яка смачна вода, Та не така, як вдома, в Укра╖н╕! Несе водицю вдома, п╕д Базаром. Йдуть вояки Тютюнника Юрка. (Оточать ╖х котовц╕ незабаром... Нер╕вна битва, вперта ╕ г╕рка...). Об╕рван╕. Голодн╕. А шуткують: — Медочку дарувала б — не води! Чотири сотн╕ бранц╕в пошаткують: Присяги не злама╓ н╕ один. Вол╕ли у земл╕ питом╕й гнити ╤ навесн╕ з╕йти сумним зелом, Н╕ж з ворогами кривду боронити, М╕ж чужаками йти журним селом...
З одним в╕дром, а впала, мов на криз╕. За червень — п╕всела у вишнику... Голодомор страшний змалюйте в «Чорн╕й книз╕» ╤ тугу вишийте на б╕л╕м рушнику!.. Горить калинонька: ╕ зв╕дти, й зв╕дти Стр╕ляють... Н╕чим захиститись ╖й... Несе д╕вчина воду... «Мессершм╕тти» Ганяються... На сх╕д в╕дходить б╕й... На третю весну знов гудуть гармати. Повзуть солдати. Й сумн╕ви повзуть... Несе д╕вчина воду брату й кату: ╤знову галичан в Сиб╕р везуть, ╤знову волинян в Сиб╕р везуть, Гуцул╕в, подолян в Сиб╕р везуть... Несе водичку там, де Верховина, ╤ там, де Св╕тязь, де повстанц╕в гай. — Христос воскрес! — Воскресне й Укра╖на! Нав╕к прощай! ╤з бою не чекай!.. Несе водиченьку до молотарки. ╤з барабана — куряви стовпи. Не кон╕ й гарби — шкапи та безтарки. Бабун╕ носять ряднами снопи... Несе д╕вчина воду на св╕танку. П╕д кубом розпалила ще вноч╕. ╤ вижене пахучу бурячанку, ╤ Чубку вижене в гурток ╕зранку, ╤ вижене жартливо в поле ланку — Збирати хл╕б комусь на калач╕. А дн╕ летять та б’ють, немов копита. Цв╕те доба нових багат╕╖в. На ринку ╓ усе. За що купити? Недужий братик жданики по╖в... Несе д╕вчина воду у М╕лан╕. ╤ п’╓ француз, ╕ турок воду п’╓. Але не липн╕ть, кавалери п’ян╕, Бо працю, а не т╕ло прода╓. Несе д╕вчина воду ╕ сп╕ва╓ На чужин╕ сво╖ п╕сн╕ завжди. Д╕вчатам дор╕ка╓ й сп╕вчува╓, Як продаються з крайньо╖ нужди. А ╖й нав╕що нелюб випадковий? Кебету ма╓ш? То крутися, д╕й. Не в╕шай носа у б╕д╕. П╕дкови Шукай на щастя. Не втрачай над╕й! Несе д╕вчина воду вдома знову... З╕р в╕дн╕ма Чорнобиль, гени ссе... Несе д╕вчина воду полинову, З кринички потемн╕ло╖ несе. З Ревухи, Винниц╕ вода т╕ка╓... Несе д╕вчина воду за версту... Життя щеза╓, де вода зника╓ — Люд забува╓ ╕стину просту? Течуть вода ╕ час, ╕ Всесв╕т-Диво, Зорять на Землю в╕чн╕ Терези. ╤ зважують д╕ла людськ╕ правдиво, ╤ не забудуть жодно╖ сльози.
БАЛАДА ПРО НАРОДНУ П╤СНЮ Григор╕╓в╕ Гусейнову
Ден╕к╕нц╕ т╕кали через луки... Гукнув отаман: «Скоро ╖м каюк!» Розпечен╕ в╕д кулемет╕в руки, Затерпл╕ руки в╕д тяжких шаблюк... Чинив рознос Махно скоробагатьку. Вогонь у кашовар╕в ще палав. ╤ п╕д╕йшов юнак-чубатько: «Батьку! А Ваня Негребицький п╕сню склав...» Т╕ прали сорочки, т╕ грали в карти. Герою фершал рученьку в╕дтяв... ╤ попросив отаман: «Як не жарти, То засп╕вай, ╤ване, що утяв». «Розпрягайте, хлопц╕, кон╕, Та й лягайте спочивать, А я п╕ду в сад зелений, В сад криниченьку копать». Бентежив, голос юний ╕ високий, Дзвен╕в, як дужий весняний пот╕к. ╤ слухав Нестор, мужн╕й ╕ жорстокий. ╤, хвилечку помовчавши, прор╕к: «Я, Ваню, знав, що ти рубач одважний, Що за свободу ╕ життя б оддав. Але що ти мистець од Бога справжн╕й... Ну як ти все душевно передав! Копа╓м криниц╕, д╕вчат коха╓м. Як вишн╕, пахнуть д╕вчини вуста... Ми п╕сню ц╕лим в╕йськом засп╕ва╓м — Почу╓ Укра╖на-сирота. П╕дхоплять галичанки ╕ кримчанки, Увесь народ наш посеред б╕ди... Не можу, брате, встати ╕з тачанки... Чортяко, поц╕лую... п╕д╕йди!..» ╤ в кожн╕м забрин╕ло найдорожче, ╤ стало б╕льше доброти й тепла. Шептали щось могили запорожц╕в... Берда у Меот╕ду все текла... ╤ розпрягали хлопц╕, й запрягали. Крут╕ж тачанок ╕ крут╕ж людей... За волю хлопц╕ в битвах полягали, А п╕сня брала у полон людей. ╥╖ сп╕вали молодик в кубанц╕ ╤ сотник л╕тн╕й с╕чових стр╕льц╕в, Берданц╕, таращанц╕ та кубанц╕, Кубинц╕ згодом — хто вже як ум╕в... А доля в Укра╖ноньки — ча╖на, ╥й час наслав ╕ слав дзв╕нких, й неслав. ╤ хто й не зна╓, де та Укра╖на, Той чу╓ п╕сню, що махновець склав.
СПОМИН ПРО ЛЮБОВ Над╕╖ Мацюк
Прощались... з сумом, ╕з журбою... (Я винуватий, визнаю...) Ми розлучилися з тобою, Як дв╕ стежини у гаю. Як дв╕ стежини, де ожини, Де в пар╕ дик╕ голуби... Не та╓мниця й для дружини, Що я тебе колись любив. Було кохання — чисте небо, Лиш вуст тво╖х п’янкий нап╕й... «Перелет╕ла б я до тебе, Якби могла, коханий м╕й...» Отак ти, Надю, написала — Не викреслиш, хоч роз╕рвеш. Нас доленька не колисала... У В╕нниц╕ тепер живеш. Якось ми у сел╕ зустр╕лись На Проводи, де цвинтар наш. Серця в розмов╕ не з╕гр╕ли ╤ я сумний, ╕ ти сумна ж. Там братик тв╕й молодший — Миша... М╕й предок не один лежить... Семи в╕к╕в уроча тиша... Час зупинився, не б╕жить... А дал╕ — жито... жити... жить! В село при╖хав знов на свято. ╤ду кутком близьким, отим, Де школа, спомин╕в багато, Де ти жила, де жив Устим, Незламний Кармалюк Устим. Нема т╕╓╖ вже бес╕дки, Де ц╕лий св╕т в тво╖х очах, Нема тво╓╖ вже сус╕дки П╕рнячки — ╕ садок зачах. Несе нам груш╕ чи ранети ╤ щось пита, де не ступа. Портрет на ст╕нц╕ висить — Гете. «Це хто? — пита╓. — Д╕д Степан?» Я — д╕д Степан. Труджусь в газет╕. Зд╕йснились декотр╕ ╕з мр╕й. Найб╕льша: в ун╕верситет╕ Тарасов╕м — онук Андр╕й... Нед╕ля. М╕й садочок дачний. В гаю дв╕ стежки. Царство трав... Тоб╕ дов╕ку буду вдячний За те, що я тебе кохав.
СИН ТУГАЙ-БЕЯ Легенда Микол╕ М╕рошниченку
На С╕ч магнат Потоцький в╕йсько в╕в... А в гетьмана так мало козак╕в... Богдан Хмельницький зб╕р оголосив ╤ поноч╕ у хана попросив: «Не зломить шляхта дух козацький, гарт Та Стефана хоругви-авангард. ╤де коронний — много в╕йська з ним. Розгромлять нас, а пот╕м спалять Крим...» Вел╕ння ханське: «П╕де Тугай-бей: Незламний, ма╓ бойових людей...» ╤ вислухав той лицар козак╕в ╤ так по-укра╖нськи в╕дпов╕в: «Мен╕ вам помагати не з руки, Украли сина ви, с╕човики...» У гн╕в╕ гетьман шле г╕нц╕в на С╕ч: «Не буде хлопця — голови ╕з пл╕ч!» Заходить сонце на четвертий день — Синок назустр╕ч Тугай-бею йде... Юнак — неначе м╕сяць молодий — Такий високий, гарний та бл╕дий... У ям╕ в╕н пов’язаний лежав. ╤ к╕нь його неподал╕к ╕ржав. За волею, за батьком син тужив... О, ск╕льки лиха бранець пережив! Не побажа╓ й ворогу того, Хоч козаки не мучили його... ╤ низько в╕н Хмельницькому вклонивсь («Це наяву чи т╕льки сон приснивсь?»), А Тугай-бей ╕ гетьман обнялись, На смерть стояти в битв╕ поклялись. К╕ннота Тугай-бея п╕д╕йшла — На Жовтих Водах битва загула. ╤ в╕в татар звитяжець на кат╕в, ╤ в перш╕й лав╕ син його лет╕в. Рубався. Запорожця врятував... ╤ раптом впав — близенько в╕д купав... За нашу волю рано так пол╕г... Загинув сам, а козакам пом╕г... Де розрубали серце золоте, Червоний мак в╕ки тяжк╕ росте... ...У Жовт╕й р╕чц╕ жовта мчить вода. Мчить неба синь. А зло не пропада. А син в легенду братом ув╕йшов. А мак цв╕те — його червона кров...
ДОКИ Р╤ДНА П╤СНЯ ЗВУЧАТИМЕ Романов╕ Лубк╕вському
Молодих ╕ духом високих У далек╕м краю науча Укра╖нських п╕сень широких Подолянин Роман з-над Збруча. «Ой у пол╕ три криниченьки...» «За р╕чкою вогн╕ горять...» Козакам в пох╕д сурмлять музиченьки, Малинов╕ стяги майорять. Виграва зелене жито хвилею ╤ вдова бере за га╓м льон... ╤ п╕сн╕ п╕дхоплюють Ем╕л╕я ╤ Матильда, ╕ Хосе, ╕ Джон. Наша п╕сня з хлопцями й д╕вчатами, Та й старих вона в полон бере. ...Доки р╕дна п╕сня звучатиме — Укра╖на не вмре!
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10931
|