Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 26.10.2012
«КРИМ — ДОВ╤ЧНА ЛЮБОВ МОЯ...»

Поет ╕ час

ШТРИХИ ДО Л╤ТЕРАТУРНОГО ПОРТРЕТА ПОЕТА СТЕПАНА ЛИТВИНА

Коли чую по рад╕о у виконанн╕ популярних артист╕в красиву п╕сню про Укра╖ну, в як╕й ╓ так╕ хвилююч╕ рядки:
Прихилюсь до народ╕в
сердечно й укл╕нно.
Побажаю свободи,
╕ щастя, й добра.
Т╕льки в╕рю:
н╕коли не вмреш, Укра╖но,
Бо сп╕вучий народ
╕ в б╕д╕ не вмира, — я в╕дразу ж згадую мого давнього ╕ доброго товариша по перу, в╕домого укра╖нського поета, ╕м’я якого дуже т╕сно пов’язане з Кримом, — Степана Михайловича Литвина.
Степан Литвин — один з тих небагатьох укра╖нських автор╕в, хто видав сво╖ дв╕ перш╕ зб╕рки в╕рш╕в «Серце не мовчить» (1958) та «П╕д небом Криму» (1960) у видавництв╕ «Кримвидав» (м. С╕мферополь) невдовз╕ п╕сля того, як Кримська область територ╕ально ув╕йшла до складу Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ Республ╕ки (1954).
Тод╕, в к╕нц╕ 50-х та на початку 60-х рок╕в, у Криму за п╕дтримки держави почало активно в╕дроджуватись укра╖нство. К╕лька рок╕в посп╕ль тиражем у 50 тисяч (!) прим╕рник╕в виходила укра╖номовна газета «Радянський Крим», на роботу до яко╖ було запрошено досв╕дчених журнал╕ст╕в з ╕нших областей Укра╖ни — Володимира Шахнюка, Миколу Миронця, Василя Ковтуненка, ╤вана Тимошенка, Федора Шапочку, Петра Качана, Петра Косяченка, ╤горя Руденка... Редактором газети був Дмитро Прикордонний. В╕н ╕ запропонував Степанов╕ Литвину, випускников╕ ф╕лолог╕чного факультету Ки╖вського державного ун╕верситету ╕мен╕ Т. Г. Шевченка, який на той час викладав укра╖нську мову та л╕тературу в середн╕й школ╕ на Донеччин╕, посаду л╕тературного прац╕вника в очолюван╕й ним кримськ╕й газет╕.
Молодий ф╕лолог з рад╕стю прийняв запрошення ╕ хоч ще не мав досв╕ду газетярсько╖ роботи, зголосився. Адже ж вчитися було в кого! Колектив «Радянського Криму» складався з вельми досв╕дчених журнал╕ст╕в.
У середин╕ 50-х рок╕в минулого стол╕ття був популярним лозунг: «Перетворимо Крим у край сад╕в та виноградник╕в!».
Молодий поет Степан Литвин дуже часто виступав на стор╕нках газети з в╕ршами про чар╕вний кримський край, присвячував сво╖ поетичн╕ рядки людям, як╕ сво╓ю сумл╕нною працею звеличували тавр╕йську землю — виноградарям, садоводам, буд╕вельникам тролейбусно╖ траси С╕мферополь — Ялта...
Один з╕ сво╖х в╕рш╕в, що ма╓ назву «Володар степу», поет присвятив ╤ванов╕ Костянтиновичу Барану, чабанов╕ радгоспу «М╕жводне» Чорноморського району, в якому з теплотою ╕ щир╕стю розпов╕в про нелегку чабанську працю, теплими барвами змалював образ простого труд╕вника — колишнього солдата, що виборював на фронтах Велико╖ В╕тчизняно╖ жадану перемогу.
Загор╕лий, з бровами густими,
у папас╕. Гирлига в руц╕.
Сонце й в╕тер —
його побратими
(А бува╓ ж — ворож╕ б╕йц╕).
Вдень, вноч╕, у жару,
в хуртовину —
У степу, мов солдат
на посту, —
Не «залл╓ться» в╕вця,
не загине
Раз ╤ван Костянтинович тут.
Хоч ╕ важко —
не скаржиться зроду,
Хоч ╕ рана болить — не б╕да.
Як зани╓, бува, на негоду —
Кен╕гсберзьк╕ бо╖ пригада, — таким поста╓ цей володар степу п╕д пером поета...
Молодий поет ╕ журнал╕ст Степан Литвин брав активну участь у робот╕ обласно╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖, яка з 1954 року стала ф╕л╕╓ю Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Тод╕ ще до ╖╖ складу входив ╕ автор знаменито╖ епопе╖ «Севастопольська страда» — письменник, академ╕к Серг╕й Миколайович Серг╓╓в-Ценський, творець ц╕ло╖ б╕бл╕отеки прекрасно╖ прози. Пл╕дно працювали проза╖ки Микола Б╕рюков, ╤лля Вергасов, Мар╕я Глушко, поети Вадим Земной, Микола Криванчиков, Анатол╕й М╕лявський, Григор╕й П’ятков, Борис Серман та багато ╕нших.
1958 року в Кримському державному видавництв╕, або як воно скорочено називалося Кримвидав, побачила св╕т перша зб╕рка в╕рш╕в Степана Литвина «Серце не мовчить» — перша книжка укра╖нською мовою сучасного кримського автора (дос╕ виходили т╕льки твори класик╕в Лес╕ Укра╖нки, М. Коцюбинського, Степана Руданського, Остапа Вишн╕, як╕ свого часу творили в Криму чи присвятили сво╖ твори цьому краю).
У 1959 роц╕ Степана Литвина було прийнято до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Це дало новий поштовх для творчо╖ енерг╕╖. Уже наступного, 1960 року, у Кримвидав╕ побачила св╕т ╕ друга зб╕рка в╕рш╕в «П╕д небом Криму». В╕рш╕ Степана Литвина дуже мелод╕йн╕, сп╕вуч╕, бо ж з дитинства ув╕брав до серця народн╕ мелод╕╖ р╕дного Под╕лля, а тому й не дивно, що кримськ╕ композитори Всеволод Ковальов, ╤сай Ройзентур, Хосе Кабестан╕, Василь Митьков та ╕нш╕ написали на них понад три десятки п╕сень. А в╕домий укра╖нський композитор Климент╕й Дом╕нчен створив «Кримський вальс», котрий було в╕дзначено на п╕сенному конкурс╕. Згодом частину цих п╕сень разом з укра╖нськими народними було записано на плат╕вках «Апрел╓вського заводу» в Москв╕.
Великою под╕╓ю в житт╕ укра╖нсько╖ культури в Криму став при╖зд ╤вана Виргана, Василя Кучера, Юр╕я Дольд-Михайлика, Павла Загребельного та ╕нших письменник╕в. ╥х тепло зустр╕чали кримчани — тод╕, на в╕дм╕ну в╕д нин╕шн╕х умов, майже вс╕ рос╕яни досить дружелюбно сприймали укра╖нське слово. Кияни тепло прив╕тали й молодого поета Степана Литвина, подарували йому сво╖ книги.
Новий етап розвитку укра╖нсько╖ л╕тератури в Криму (та й загалом кримсько╖ культури) настав, коли обласну письменницьку орган╕зац╕ю очолив в╕домий поет ╤ван Нехода. Досв╕дчений орган╕затор, природжений дипломат, в╕н зробив чимало. Зм╕цнилися штати письменницько╖ ф╕л╕╖, пол╕пшились побутов╕ умови ╖╖ роботи.
«Письменники, — згаду╓ Степан Михайлович Литвин, — систематично почали виступати перед читачами в Севастопол╕, Ялт╕, Старому Криму, на заводах ╕ фабриках, у садах ╕ на виноградниках, у в╕йськових частинах. Почаст╕шали л╕тературн╕ передач╕ на рад╕о й телебаченн╕. Надзвичайно добра людина, ╤ван ╤ванович допом╕г не одному л╕тераторов╕ видати книжку, вступити до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, пол╕пшити житлов╕ умови. Дов╕ку вдячний ╕ я цьому добротворцю ╕ людинолюбу».
Тод╕ ж, це вже було й за мо╓╖ пам’ят╕, побачили св╕т перш╕ поетичн╕ зб╕рочки молодих укра╖нських поет╕в — Л╕д╕╖ Кульбак «Я солдата люблю», Миколи Артеменка «Колосковий гом╕н», Дмитра Черевичного «М╕й супутник», Михайла Шалати «Зоряне переджнив’я», Анатол╕я Логвиненка «Багряна голуб╕нь...». З першими творами виступали в пер╕одичн╕й прес╕ студенти Дмитро Шупта, Фед╕р Степанов, тод╕шн╕й в╕йськовослужбовець, автор цих рядк╕в. При Сп╕лц╕ письменник╕в почало працювати молод╕жне л╕тературне об’╓днання, яким керували в╕дом╕ кримськ╕ л╕тератори. В╕дв╕дував його заняття ╕ я — на той час в╕йськовослужбовець строково╖ служби одн╕╓╖ з частин С╕мферопольського гарн╕зону. То були незабутн╕ роки — вс╕ ми були молод╕, енерг╕йн╕, палко закохан╕ в поез╕ю, в р╕дне укра╖нське слово.
Степан Михайлович Литвин з-пом╕ж нас був наймастит╕шим поетом, автором двох зб╕рок в╕рш╕в, мав багато гарних п╕сень, створених разом з м╕сцевими композиторами. Його в╕рш╕ кримсько╖ тематики часто друкувалися в укра╖номовн╕й газет╕ «Радянський Крим», в альманас╕ «Крим», були окрасою тод╕шньо╖ пово╓нно╖ укра╖нсько╖ поез╕╖ Криму.
Для мене, юнака з Черкащини, Крим дос╕ був нев╕домим кра╓м ╕ я хот╕в якомога б╕льше д╕знатися про нього. В╕рш╕ Степана Литвина хвилювали читача саме кримською тематикою, п╕дкорювали щир╕стю, мелод╕йн╕стю укра╖нсько╖ мови, екскурсами в ╕сторичне минуле нашого укра╖нського народу, що т╕сно перепл╕талося з давн╕м Кримом, ╕з запорозькими козаками та чумаками, котр╕ знали сюди дорогу...
╤ван Нехода, тод╕шн╕й, на початку 60-х рок╕в минулого стол╕ття, оч╕льник письменницько╖ орган╕зац╕╖, чимало подорожував по Криму, зустр╕чався з його труд╕вниками, написав багато твор╕в, присвячених цьому кв╕тучому краю, який волею парт╕╖ та тод╕шнього радянського уряду, став одн╕╓ю з областей радянсько╖ Укра╖ни.
На жаль, кримський пер╕од д╕яльност╕ поета ╤вана Неходи тривав пор╕вняно недовго. Все дужче бол╕ли фронтов╕ рани, потр╕бен був пост╕йний с╕мейний затишок. Поет невдовз╕ повернувся до Ки╓ва, де на нього нетерпляче чекала мила родина.
Кер╕вники Кримсько╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖ Олекс╕й Мал╕н та Мар╕я Глушко працювали сумл╕нно, намагались вс╕ляко п╕дтримувати укра╖нських л╕тератор╕в. Однак ╖хн╕ можливост╕ були обмежен╕. «Хвиля сво╓р╕дно╖ укра╖н╕зац╕╖ в Криму (оф╕ц╕йно цей терм╕н не вживався), — згаду╓ Степан Михайлович Литвин, — почала спадати особливо п╕сля обрання першого секретаря Кримського обкому парт╕╖ Василя Ком’яхова секретарем ЦК Компарт╕╖ Укра╖ни з питань с╕льського господарства. П╕дкреслю, — зазнача╓ Степан Михайлович, — що укра╖номовна газета «Радянський Крим» була дуже бойовою, надзвичайно ц╕кавою. В н╕й систематично виступали з╕ сво╖ми творами популярн╕ сатирики Микола Полотай ╕ Олекс╕й Мал╕н. Газета гостро викривала бюрократ╕в, хапуг, бракороб╕в ╕ браконь╓р╕в. М╕сцев╕ чиновники ╕ шов╕н╕сти регулярно скаржились у висок╕ парт╕йн╕ ╕нстанц╕╖, шукали покровител╕в з-пом╕ж урядовц╕в. ╤ ось таку бойову газету за розпорядженням тод╕шнього м╕н╕стра культури Катерини Фурцево╖ закрили (як нерентабельну!). Р╕зко зменшилась к╕льк╕сть рад╕о- ╕ телепередач укра╖нською мовою, вих╕д укра╖номовних книжок в обласному видавництв╕. Запекл╕ шов╕н╕сти могли нав╕ть на письменницьких зборах галасувати: «Зач╓м нам ет╕ укра╕нск╕╓ п╕сат╓л╕? Нам ╕ сво╕х хвата╓т!».
Далекоглядн╕ люди радили мен╕ пошукати роботу в Ки╓в╕. П╕сля довгих вагань (мене не хот╕ли в╕дпускати н╕ кер╕вники письменницько╖ ф╕л╕╖, н╕ в редакц╕╖ газети «Кримська правда») я таки вир╕шив залишити Крим. М╕й пере╖зд до Ки╓ва п╕дтримало кер╕вництво Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни — Олесь Гончар, Юр╕й Збанацький, Василь Козаченко, Як╕в Баш. Це сталося вл╕тку 1962 року. Протягом к╕лькох десятил╕ть, — д╕литься сво╖ми спогадами у лист╕ до мене Степан Михайлович, — я при╖здив до Криму на в╕дпочинок чи у справах. Написав чимало поез╕й про чудесний п╕востр╕в, твор╕в, значно кращих в╕д ранн╕х. Переклав твори кримськотатарських письменник╕в: Махмуда Киримли, Шам╕ля Аляд╕на, Шер’яна Ал╕, Юнуса Тем╕ркая та ╕нших — усього майже тридцяти л╕тератор╕в. Оск╕льки в кримськотатарськ╕й мов╕ я т╕льки ор╕╓нтуюсь, мен╕ в робот╕ над перекладами сутт╓во допомагали поет ╕ мовознавець Микола М╕рошниченко та поет ╕ л╕тературознавець Юнус Кандим. З роками у божественн╕й Таврид╕ буваю все р╕дше. Але люблю цей чар╕вний край, люблю його н╕жно ╕ палко. ╤ та любов — дов╕чна».
Я пам’ятаю той л╕тн╕й день 1962 року, коли Степан Литвин разом з╕ сво╓ю милою дружиною Олею та маленькою донечкою Св╕тланкою по╖хали до Ки╓ва. Ми, молод╕ кримськ╕ укра╖нськ╕ поети, хоч ╕ дуже жалкували, що лишились без доброго друга ╕ наставника, але щиро рад╕ли, що тепер ╕ у нас в сам╕й столиц╕, де вирувало кипуче л╕тературне життя, буде «своя людина». Рад╕ли, що й там, у Ки╓в╕, поет Степан Литвин не «загубився».
Працюючи редактором у ки╖вських видавництвах, вкладаючи багато сил ╕ здоров’я у п╕дготовку рукопис╕в в╕домих ╕ малов╕домих автор╕в до видання, в╕н ╕ сам багато писав, перекладав з ╕нших л╕тератур, видавав сво╖ книжки. Побачили св╕т його зб╕рки поез╕й «Бентежн╕сть», «Рушник ╕ шабля», «Спадко╓мн╕сть», «Нездоланн╕сть любов╕», «Тв╕й голос», «Кольори тривоги ╕ над╕╖», «На зоряних в╕трах», «Калина в сн╕гу»... Б╕льш╕сть з цих книжок Степан Михайлович надсилав мен╕ з теплими, щирими словами побажань у житт╕ ╕ творчост╕ ╕ для мене вони, ц╕ книги, дуже дорог╕.
Останн╕ к╕лька рок╕в перед виходом на пенс╕ю за в╕ком Степан Литвин зав╕дував в╕дд╕лом поез╕╖ в письменницьк╕й газет╕ «Л╕тературна Укра╖на». За свою багатор╕чну поетичну творч╕сть удосто╓ний л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ славетного укра╖нського поета-л╕рика Володимира Сосюри.
А нещодавно поет Степан Литвин, чия творч╕сть розкв╕тла п╕д погожим небом сонячного Криму, в╕дсвяткував сво╓ 80-р╕ччя. Господи, як же швидко плине час!
У сво╖х поез╕ях Степан Литвин багато розм╕ркову╓ про наше неоднозначне сьогодення, з болем ╕ г╕ркотою в серц╕ пише про реал╕╖ нашого сьогодн╕шнього життя, виступа╓ поборником ╕ охоронцем сво╖х нац╕ональних духовних святинь, зокрема мови. Поет в╕рить, що
Перем╕ниться св╕ту
велична будова,
Що справ╕ку в безодн╕
вогнями ряхтить.
Р╕дна мова моя,
материнська, чудова
На далек╕ з╕рки
у п╕снях полетить.
╤ не буде нас доля
цуратися, брате,
У тавр╕йських степах,
в закарпатських садках.
╤ не зможе н╕хто
дивний скарб од╕брати,
Той, що предки для нас
зберегли у в╕ках...
З глибокою любов’ю ╕ шанобою пише Степан Литвин про ╕сторичних звитяжц╕в, котр╕ боролись за волю Укра╖ни, зокрема, й про свого в╕домого земляка Устима Кармалюка, бо народився ж ╕ вир╕с у сел╕ його ╕мен╕ Кармалюковому на В╕нниччин╕, про ╕ншого подоляка, безстрашного захисника Севастополя легендарного матроса Петра К╕шку, про земляка-матроса Григор╕я Вакуленчука, одного з тих, хто п╕дняв повстання на броненосц╕ «Потьомк╕н». Ск╕льки ╖х, славних ╕мен укра╖нських, пов’язано з Кримом... А зараз в декого поверта╓ться язик говорити супротивне. Боже, Боже... Яка ж у людей коротка пам’ять...
Сво╓ поважне повнол╕ття поет Степан Литвин зустр╕в не лише глибоко патр╕отичними в╕ршами, а й не менш патр╕отичними чудовими п╕снями, як-от: «Запорозький козак дв╕ч╕ не вмира╓» (музику написав в╕домий композитор Юр╕й Рожков, а викону╓ славнозв╕сний квартет «Гетьман»), п╕снею «Б╕л╕ л╕ле╖» (музика Олександра Злотника), яку свого часу виконував наш незабутн╕й Назар╕й Яремчук та багатьма ╕ншими — широко знаними й шанованими в народ╕.
Поета Степана Литвина знають ╕ люблять у Криму за його справд╕ мужн╓ ╕ мудре слово. Адже так воно й мусить бути, бо поет уже сягнув того високого в╕ку, коли вже всього надбано — ╕ мужност╕, ╕ мудрост╕, й любов╕.
╤ багато чому з цього надбаного поет завдячу╓ Криму, де в╕н видав сво╖ перш╕ книги, де розкв╕тнув його самобутн╕й талант.

Данило КОНОНЕНКО


Степан ЛИТВИН

«ДОКИ Р╤ДНА П╤СНЯ ЗВУЧАТИМЕ — УКРА╥НА НЕ ВМРЕ!»

МОВ КРИЦЯ, МОВ КРИШТАЛЬ ╤ МОВ АЛМАЗ

Не б╕йтесь заглядати у словник...
Максим Рильський

Люблю, мов сонце,
материнську мову...
Нам кожна братня мова дорога.
Гр╕нченко й Даль
ведуть у даль чудову.
О словник╕в жага, в╕к╕в снага!
А слово ╕ голубить, ╕ кара╓,
А слово ╕ вбива╓, й воскреша...
Ти, мово, — море, небо неокра╓,
Несмертн╕сть наша, правда ╕ душа.
Чи здатна розгулятись
бездуховн╕сть,
Якщо в душ╕ цв╕те в╕к╕в любов!
Глибинна мови р╕дно╖ верховн╕сть,
Вершинна чар╕влив╕сть
братн╕х мов...
Майну дитинства
 добрими краями —
╤ серце незр╕внянно защемить.
Щебече р╕дна мова солов’ями,
Гаями, наче молод╕сть, шумить;
Вода й криниця, з╕рка ╕ з╕рниця —
Ж╕ночий р╕д пану╓ в словниках.
Хто витворив п╕сн╕! Не та╓мниця;
Вони — немов п╕сн╕ на рушниках.
╢ в словниках корал╕ ╕ корали,
Корела, ╕ Корея, й дух степ╕в.
Народ╕в ╕нших ми не покоряли,
Несли не меч, а вол╕ гордий сп╕в.
Три в словниках Попович╕ —
билинний,
Павло — мов сок╕л, та ╤ван, сп╕вак,
В народн╕й п╕сн╕ —
лег╕т верховинний,
Ц╕лушки свят╕сть ╕ ц╕лунку смак...
Пливуть в╕ки. Пливуть в╕нки
тернов╕...
Терноп╕ль ╕ хустини кв╕тков╕.
Цв╕те нам терен, опада╓ в слов╕ —
Слова не опадають в╕ков╕.
Одв╕чно люди мр╕яли про в╕чне.
Стол╕ття мчали.
З ними — Дар╕й, Д╕р...
А п╕сля грому ядерного в╕чн╕сть
Зостанеться х╕ба для чорних д╕р...
Ах, безд╕яльн╕сть —
безум буде, зрада
В протистоянн╕ смерт╕ ╕ життя.
Заримувати можна
«праця — правда»,
А як же майбуття ╕ небуття?
╢ в словниках ╕ в╕ра, ╕ над╕я,
╢ слова д╕я, д╕╓сл╕в полки.
Чи висто╖ть земля й помолод╕╓,
Чи вигорять народи й словники!..
Народжена ╕ жити, ╕ вмирати,
Людина сл╕в у вир╕й не бере.
Не вмре н╕коли р╕дне слово Мати,
Найперше слово мама не помре!
Нам словники — аннали у напруз╕,
╤ в╕рн╕ друз╕, ╕ пров╕дники.
В бор╕нн╕, у гор╕нн╕, в гор╕. Друз╕,
Не б╕ймось заглядати в словники!

НЕСЕ Д╤ВЧИНА ВОДУ
Соната

Люблю небес божественну
 природу,
Люблю он те суз╕р’я над усе.
Народ назвав
 «Несе д╕вчина воду» —
На в╕чному коромисл╕ несе.
Несе д╕вчина воду — ╕з Дунаю?
Коромисло в╕трисько щиро гне.
А як д╕вчину кличуть, я не знаю —
Чи Дана, чи Малуша, чи Рогнедь...
Несе д╕вчина воду — Гореслава?
Несе з Дн╕пра чи з Божо╖ р╕ки?
Для смерда чи для князя Ярослава,
Якого Мудрим зватимуть в╕ки?
Несе вона Данилов╕ Нечаю,
╤вану Богунов╕ чи С╕рку?
Несе вона долиною ╕з гаю
Коханому, палкому козаку.
— Напийся на здоров’я на дорогу...
— Нап╕й мого товариша-коня!
— В╕йноньки ще ж нема╓,
 слава Богу...
Я виглядатиму тебе щодня...
А в╕н ╖╖ п╕дносить, наче кв╕тку.
Вона сумною з╕ркою с╕я:
— О, як без тебе жити,
 милий св╕тку?!
— Зостанеться тоб╕ любов моя... —
╤ свиснув на коня:
 — Прощай, Ганнусю!
Вернуся...
Десь на другу весну жди... —
Ще озирнувся.
 Вороний сп╕ткнувся...
— Ой лишенько...
Востанн╓? Назавжди?
Несе д╕вчина воду б╕ля Кодн╕,
Де стогне ╕ дзвенить недавн╕й жах,
Де плач немов висить
 ╕ще й сьогодн╕ —
По гайдамаках, страчених батьках...
Водиченьку несе Кармалюков╕
(Його сл╕ди обнюхали хорти)...
— Щасливо, доню,
 стань на рушничков╕!
╤ д╕тонькам, ╕ внученькам св╕ти!
Роздав я злото: стогне люд убогий...
Гей, орють нами браття во Христ╕!..
Бер╕г таляр останн╕й для небоги —
Сховай, де груденята золот╕...
Несе д╕вчина воду г╕мназистам
П╕д Крутами заметами пол╕в.
Нема живих —
 лежать в сн╕гу ср╕блист╕м...
Ще капа кров з багнет╕в москал╕в...
╤ знов бо╖... Несе д╕вчина воду
Понад р╕кою с╕човим стр╕льцям,
╥м з╕рвано мости. Не видно броду...
А ворог нал╕та ╕ тут, ╕ там...
— По╖ти вояк╕в чи скоростр╕ли?
Стволи, немов у горн╕,
 розпеклись... —
— Небесну Д╕ву перед згином
 стр╕ли? —
— Згада╓ш, ч╕чко, лег╕ня колись?
Бринить сльоза...
 Коромисло не гнеться,
Здрига╓ться хустиночка —
 не шаль...
— Не плачте, д╕вчино:
 усе минеться...
Нам Укра╖ни жаль... себе — не жаль.
Петлюр╕вцям несе д╕вчина воду.
Трикутник смерт╕. Помоч╕ нема.
Одн╕ впадуть за молоду свободу,
А ╕нших ждуть вигнання,
 тиф, зима...
Д╕вчина за кордоном. Св╕тло й т╕н╕.
╤ тут нелегко чесним та простим...
Несе д╕вчина воду в Аргентин╕,
Несе бразильським
 прал╕сом густим...
— Ох, ми стар╕, як ц╕ л╕си зм╕╖н╕...
А ти — неначе з╕рка молода! —
— Яка вода, яка смачна вода,
Та не така, як вдома, в Укра╖н╕!
Несе водицю вдома, п╕д Базаром.
Йдуть вояки Тютюнника Юрка.
(Оточать ╖х котовц╕ незабаром...
Нер╕вна битва, вперта ╕ г╕рка...).
Об╕рван╕. Голодн╕. А шуткують:
— Медочку дарувала б — не води!
Чотири сотн╕ бранц╕в пошаткують:
Присяги не злама╓ н╕ один.
Вол╕ли у земл╕ питом╕й гнити
╤ навесн╕ з╕йти сумним зелом,
Н╕ж з ворогами кривду боронити,
М╕ж чужаками йти журним селом...

З одним в╕дром,
 а впала, мов на криз╕.
За червень — п╕всела у вишнику...
Голодомор страшний
змалюйте в «Чорн╕й книз╕»
╤ тугу вишийте на б╕л╕м рушнику!..
Горить калинонька:
 ╕ зв╕дти, й зв╕дти
Стр╕ляють... Н╕чим захиститись ╖й...
Несе д╕вчина воду...
 «Мессершм╕тти»
Ганяються... На сх╕д в╕дходить б╕й...
На третю весну
 знов гудуть гармати.
Повзуть солдати.
 Й сумн╕ви повзуть...
Несе д╕вчина воду брату й кату:
╤знову галичан в Сиб╕р везуть,
╤знову волинян в Сиб╕р везуть,
Гуцул╕в, подолян в Сиб╕р везуть...
Несе водичку там, де Верховина,
╤ там, де Св╕тязь, де повстанц╕в гай.
— Христос воскрес!
— Воскресне й Укра╖на!
Нав╕к прощай! ╤з бою не чекай!..
Несе водиченьку до молотарки.
╤з барабана — куряви стовпи.
Не кон╕ й гарби —
 шкапи та безтарки.
Бабун╕ носять ряднами снопи...
Несе д╕вчина воду на св╕танку.
П╕д кубом розпалила ще вноч╕.
╤ вижене пахучу бурячанку,
╤ Чубку вижене в гурток ╕зранку,
╤ вижене жартливо в поле ланку —
Збирати хл╕б комусь на калач╕.
А дн╕ летять та б’ють,
 немов копита.
Цв╕те доба нових багат╕╖в.
На ринку ╓ усе. За що купити?
Недужий братик жданики по╖в...
Несе д╕вчина воду у М╕лан╕.
╤ п’╓ француз, ╕ турок воду п’╓.
Але не липн╕ть, кавалери п’ян╕,
Бо працю, а не т╕ло прода╓.
Несе д╕вчина воду ╕ сп╕ва╓
На чужин╕ сво╖ п╕сн╕ завжди.
Д╕вчатам дор╕ка╓ й сп╕вчува╓,
Як продаються з крайньо╖ нужди.
А ╖й нав╕що нелюб випадковий?
Кебету ма╓ш? То крутися, д╕й.
Не в╕шай носа у б╕д╕. П╕дкови
Шукай на щастя. Не втрачай над╕й!
Несе д╕вчина воду вдома знову...
З╕р в╕дн╕ма Чорнобиль, гени ссе...
Несе д╕вчина воду полинову,
З кринички потемн╕ло╖ несе.
З Ревухи, Винниц╕ вода т╕ка╓...
Несе д╕вчина воду за версту...
Життя щеза╓, де вода зника╓ —
Люд забува╓ ╕стину просту?
Течуть вода ╕ час, ╕ Всесв╕т-Диво,
Зорять на Землю в╕чн╕ Терези.
╤ зважують д╕ла людськ╕ правдиво,
╤ не забудуть жодно╖ сльози.

БАЛАДА ПРО НАРОДНУ П╤СНЮ
Григор╕╓в╕ Гусейнову

Ден╕к╕нц╕ т╕кали через луки...
Гукнув отаман: «Скоро ╖м каюк!»
Розпечен╕ в╕д кулемет╕в руки,
Затерпл╕ руки в╕д тяжких шаблюк...
Чинив рознос Махно
 скоробагатьку.
Вогонь у кашовар╕в ще палав.
╤ п╕д╕йшов юнак-чубатько:
 «Батьку!
А Ваня Негребицький
п╕сню склав...»
Т╕ прали сорочки, т╕ грали в карти.
Герою фершал рученьку в╕дтяв...
╤ попросив отаман: «Як не жарти,
То засп╕вай, ╤ване, що утяв».
«Розпрягайте, хлопц╕, кон╕,
Та й лягайте спочивать,
А я п╕ду в сад зелений,
В сад криниченьку копать».
Бентежив, голос юний ╕ високий,
Дзвен╕в, як дужий весняний пот╕к.
╤ слухав Нестор,
 мужн╕й ╕ жорстокий.
╤, хвилечку помовчавши, прор╕к:
«Я, Ваню, знав,
 що ти рубач одважний,
Що за свободу ╕ життя б оддав.
Але що ти мистець
 од Бога справжн╕й...
Ну як ти все душевно передав!
Копа╓м криниц╕, д╕вчат коха╓м.
Як вишн╕, пахнуть д╕вчини вуста...
Ми п╕сню ц╕лим в╕йськом
 засп╕ва╓м —
Почу╓ Укра╖на-сирота.
П╕дхоплять галичанки
 ╕ кримчанки,
Увесь народ наш посеред б╕ди...
Не можу, брате, встати ╕з тачанки...
Чортяко, поц╕лую... п╕д╕йди!..»
╤ в кожн╕м забрин╕ло найдорожче,
╤ стало б╕льше доброти й тепла.
Шептали щось могили
 запорожц╕в...
Берда у Меот╕ду все текла...
╤ розпрягали хлопц╕, й запрягали.
Крут╕ж тачанок ╕ крут╕ж людей...
За волю хлопц╕ в битвах полягали,
А п╕сня брала у полон людей.
╥╖ сп╕вали молодик в кубанц╕
╤ сотник л╕тн╕й с╕чових стр╕льц╕в,
Берданц╕, таращанц╕ та кубанц╕,
Кубинц╕ згодом — хто вже як ум╕в...
А доля в Укра╖ноньки — ча╖на,
╥й час наслав
 ╕ слав дзв╕нких, й неслав.
╤ хто й не зна╓, де та Укра╖на,
Той чу╓ п╕сню, що махновець склав.

СПОМИН ПРО ЛЮБОВ
Над╕╖ Мацюк

Прощались... з сумом, ╕з журбою...
(Я винуватий, визнаю...)
Ми розлучилися з тобою,
Як дв╕ стежини у гаю.
Як дв╕ стежини, де ожини,
Де в пар╕ дик╕ голуби...
Не та╓мниця й для дружини,
Що я тебе колись любив.
Було кохання — чисте небо,
Лиш вуст тво╖х п’янкий нап╕й...
«Перелет╕ла б я до тебе,
Якби могла, коханий м╕й...»
Отак ти, Надю, написала —
Не викреслиш, хоч роз╕рвеш.
Нас доленька не колисала...
У В╕нниц╕ тепер живеш.
Якось ми у сел╕ зустр╕лись
На Проводи, де цвинтар наш.
Серця в розмов╕ не з╕гр╕ли
╤ я сумний, ╕ ти сумна ж.
Там братик тв╕й молодший —
Миша...
М╕й предок не один лежить...
Семи в╕к╕в уроча тиша...
Час зупинився, не б╕жить...
А дал╕ — жито... жити... жить!
В село при╖хав знов на свято.
╤ду кутком близьким, отим,
Де школа, спомин╕в багато,
Де ти жила, де жив Устим,
Незламний Кармалюк Устим.
Нема т╕╓╖ вже бес╕дки,
Де ц╕лий св╕т в тво╖х очах,
Нема тво╓╖ вже сус╕дки
П╕рнячки — ╕ садок зачах.
Несе нам груш╕ чи ранети
╤ щось пита, де не ступа.
Портрет на ст╕нц╕ висить — Гете.
«Це хто? — пита╓. — Д╕д Степан?»
Я — д╕д Степан. Труджусь в газет╕.
Зд╕йснились декотр╕ ╕з мр╕й.
Найб╕льша: в ун╕верситет╕
Тарасов╕м — онук Андр╕й...
Нед╕ля. М╕й садочок дачний.
В гаю дв╕ стежки.
Царство трав...
Тоб╕ дов╕ку буду вдячний
За те, що я тебе кохав.

СИН ТУГАЙ-БЕЯ
Легенда
Микол╕ М╕рошниченку

На С╕ч магнат Потоцький
 в╕йсько в╕в...
А в гетьмана так мало козак╕в...
Богдан Хмельницький
 зб╕р оголосив
╤ поноч╕ у хана попросив:
«Не зломить шляхта
 дух козацький, гарт
Та Стефана хоругви-авангард.
╤де коронний —
 много в╕йська з ним.
Розгромлять нас,
 а пот╕м спалять Крим...»
Вел╕ння ханське: «П╕де Тугай-бей:
Незламний, ма╓ бойових людей...»
╤ вислухав той лицар козак╕в
╤ так по-укра╖нськи в╕дпов╕в:
«Мен╕ вам помагати не з руки,
Украли сина ви, с╕човики...»
У гн╕в╕ гетьман шле г╕нц╕в на С╕ч:
«Не буде хлопця — голови ╕з пл╕ч!»
Заходить сонце
 на четвертий день —
Синок назустр╕ч Тугай-бею йде...
Юнак — неначе м╕сяць молодий —
Такий високий, гарний та бл╕дий...
У ям╕ в╕н пов’язаний лежав.
╤ к╕нь його неподал╕к ╕ржав.
За волею, за батьком син тужив...
О, ск╕льки лиха бранець пережив!
Не побажа╓ й ворогу того,
Хоч козаки не мучили його...
╤ низько в╕н Хмельницькому
 вклонивсь
(«Це наяву чи т╕льки сон
 приснивсь?»),
А Тугай-бей ╕ гетьман обнялись,
На смерть стояти в битв╕
 поклялись.
К╕ннота Тугай-бея п╕д╕йшла —
На Жовтих Водах битва загула.
╤ в╕в татар звитяжець на кат╕в,
╤ в перш╕й лав╕ син його лет╕в.
Рубався. Запорожця врятував...
╤ раптом впав —
 близенько в╕д купав...
За нашу волю рано так пол╕г...
Загинув сам, а козакам пом╕г...
Де розрубали серце золоте,
Червоний мак в╕ки тяжк╕ росте...
...У Жовт╕й р╕чц╕ жовта мчить вода.
Мчить неба синь.
А зло не пропада.
А син в легенду братом ув╕йшов.
А мак цв╕те — його червона кров...

ДОКИ Р╤ДНА П╤СНЯ ЗВУЧАТИМЕ
Романов╕ Лубк╕вському

Молодих ╕ духом високих
У далек╕м краю науча
Укра╖нських п╕сень широких
Подолянин Роман з-над Збруча.
«Ой у пол╕ три криниченьки...»
«За р╕чкою вогн╕ горять...»
Козакам в пох╕д
 сурмлять музиченьки,
Малинов╕ стяги майорять.
Виграва зелене жито хвилею
╤ вдова бере за га╓м льон...
╤ п╕сн╕ п╕дхоплюють Ем╕л╕я
╤ Матильда, ╕ Хосе, ╕ Джон.
Наша п╕сня з хлопцями
й д╕вчатами,
Та й старих вона в полон бере.
...Доки р╕дна п╕сня звучатиме —
Укра╖на не вмре!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10931

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков