Версiя для друку Обговорити в форумi

Хто не знає минулого...

КІНОСЦЕНАРІЙ ЗА ТРИЛОГІЄЮ «КАРА ІСТОРІЇ»

(Продовження. Поч. у № 38-43)

Все, про що йшлося в доповіді, виявилось настільки вражаючим, що деякі з делегатів, мабуть, з тих партійних керівників, які були причетні до подібних злочинів на місцях, навіть непритомніли від почутого. Та й всі учасники цього найвищого зборища комуністів відчували справжній шок.
У мертвій тиші, яка запанувала з самого початку доповіді, слух Сидора Сидоровича вловив щось схоже на стогін. Поглянув на сусідній ряд і помітив, що один зі слухачів, довготелесий з блискучою лисиною чоловік, якось незвично похилився прямо на сусіда праворуч. Було видно, що в нього запаморочення. Мабуть, не витримав хтось із партдіячів. Коли йому сусід підтримав голову і дав чогось понюхати, він очунявся. Тоді Трясило і впізнав у ньому секретаря райкому з Черкащини Юренка Степана Даниловича.
Щось подібне до такого стогону почулось і в іншому кінці ряду. Але вся зала мовчала, глибоко вражена сказаним з високої московської трибуни. Це мовчання не порушилось і від кроків двох чоловіків, які з іншого дальнього ряду величезної зали вивели когось. «Мабуть, в медпункт...» — подумалось донеччанину Трясилу.
А Микита Сергійович, додаючи до свого голосу енергійних помахів кулаком, продовжував свій наступ на мертвого колишнього Генерального Секретаря:
— Тільки одноосібні диктаторські вказівки Сталіна довели до таких репресій по Радянському Союзу. Всього було заарештовано 5 мільйонів 481 тисяча чоловік. Масового характеру набули репресії партпрацівників після убивства Кірова... Страхітливими були партійні «чистки», після яких тільки в Україні переважну більшість членів ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У і половину всіх комуністів республіки було знищено. Загинули Е. Квірінг, С. Косіор, члени українського уряду М. Скрипник, Ю. Коцюбинський, В. Чубар.., а також було арештовано 500 літераторів, 150 із яких загинули.
Всі присутні делегати повірили в щирість Микити Сергійовича, коли він сказав:
— Буду з вами відвертим. Мені особисто можуть закинути, а де ж ви, мовляв, були? Чого не впиралися такій репресивній політиці? Відповідаю. Бо таке впирання загрожувало смертю нам, республіканським діячам. Адже він був Генеральний. А зараз партія робить правильно, що розказує всю правду про той трагічний час. У країні панувало суцільне беззаконня, люди, а особливо керівники, були налякані, бо кожен міг бути безпричинно заарештований або й знищений без жодного суду чи слідства. Всім, хто докоряє нам, тодішнім керівникам, ми скажемо, що не вистачало у нас мужності. Були помилки у нас. Але ми їх визнаємо і долаємо, прикладом чого є оця моя доповідь, наше зізнання. Тільки того, у кого є мужність визнати свої помилки, можна назвати чесним, тільки таким людям можна цілком довіряти як справжнім патріотам Батьківщини.
Всі учасники з’їзду дуже уважно вислухали доповідь, бурхливими оплесками підтримали доповідача. Прийнятим рішенням була рішуче засуджена широка репресивна практика тоталітарного режиму. Так гостро Двадцятий з’їзд виступив проти масових репресій 1930-1940-х років, чим поклав початок десталінізації.
Сидір Трясило, хоч і дуже важко, але сприймав ту страшну рану всієї радянської країни до свого серця. Він, як і переважна більшість делегатів, розумів, що це справжній злочин лідера Радянського Союзу, цілком усвідомив нелюдську жорстокість Сталіна, який винищив таку велику кількість кадрів вищих рангів. Водночас цей секретар райкому з Донеччини, вслухаючись і вдивляючись в теперішнього горластого кремлівця — Першого Секретаря КПРС, всією своєю істотою і життєвим досвідом місцевого політика відчув якусь внутрішню дисгармонію. А яким цей новий наш лідер буде? А чи не зазнається, як і попередній? Щось інше потрібно впроваджувати, якусь кардинальну перебудову всієї системи управління нашою державою, а яку?.. Подумавши про себе, прийшло було рішення змотати вудочки, поки не пізно. Але потім з’явилось інше в думці, а може, ще покерувати? Цікаво, що ж воно далі буде?..

СЦЕНА СЬОМА.
СЛОВА — І ФАКТИ

І що ж було далі? Жодних матеріалів про Двадцятий з’їзд не друкували і не розкривали. Тільки чутки, як неслухняні, але корисні черв’яки після весняного дощу, по гнойовій радянській землі розповзались.
Кремлівські керівники надумали правду народові розказати...
Правильність арештів у 1937-1938 роках перевірити... Оно вже з Мордовії дехто повернувся...
Сталіна з ленінського Мавзолею винесли...
А новий Вищий Владник розпочав широку діяльність і з обробки цілини, і з вирощування кукурудзи, і навіть з ракетобудування. А в партійному напрямі спочатку не відкривав своїх карт. Теж грав таємно, аж поки йому вдалось вивести з партійного Олімпу Молотова, Кагановича і Маленкова, які заважали його одноосібній владі.
Мабуть, сама система влади при тоталітаризмі, де панує тільки диктат, не може обійтися без такого. Аби зміцнити своє становище серед партійців, обранець їхній повинен тільки заздалегідь усунути зі свого шляху тих, хто може його замінити. І сам висуванець у подальшій діяльності змушений вдаватися до різної, інколи навіть протилежної тактики, щоби довше протриматись на владному Олімпі. І від обранця тоді можна почути і обіцянки, і увагу. А коли він зміцнить своє становище, тоді можна почути і пряму брехню, і побачити його злочинні дії.
Так діяв і новообраний Перший Секретар ЦК КПРС. Доповідь М. С. Хрущова була активно підтримана делегатами Двадцятого з’їзду. Правильно сказав тоді Перший, що потрібно визнавати свої помилки і прорахунки. І кожен делегат зрозумів, що культ особи затискує особистість людини, чим підриває, знижує важливість і наших господарчих перемог. Здається, керівний орган партії, її ЦК, вперше зізнався своєму народові, рядовим членам партії в скоєних раніше гріхах — так оцінювали Двадцятий з’їзд КПРС журналісти всього світу.
Але окрилений своїм успіхом Микита Сергійович у практичній своїй діяльності, на жаль, не зумів відійти від колишніх методів управління партією і державою. Його волюнтаризм мало відрізнявся від диктату. Невідповідність вказівок лідера часто не сприяла розумній необхідності, що знижувало рівень життя людей. М. С. Хрущов знищував найменший вияв національної свободи.
Постійно зміцнюючи свою одноосібну владу, новий владар ЦК КПРС прибрав зі свого шляху тих, хто міг ще його «підправити», — досвідчених політиків Молотова, Кагановича, Маленкова.

СЦЕНА ВОСЬМА.
ТРЕБА ЇХ СТРІЛЯТИ!

Москва. Кремль. Чутно, як б’ють кремлівські куранти. Хрущов сидить за столом у своєму кабінеті. Входить Голова Комітету держбезпеки Шелєпін.
ХРУЩОВ: — Ти що хотів? Нагадував не раз вам, навчайтесь все вирішувати самі.
ШЕЛЄПІН: — Я знаю це. Та, бачте, на жаль, безпека наша в цих умовах тягне в небезпеку.
ХРУЩОВ: — Безпека... В небезпеку... Крутиш словом. Немає між держав у всьому світі могутніше від нашої Росії. А нам належить перш за все не підсиджувати одне одного. Будемо єдині — всі небезпеки як рукою зніме.
ШЕЛЄПІН: — Аби рука була міцна. Наш розум має все передбачати.
ХРУЩОВ: — Ну, що там розум твій зумів надумати. Давай, кажи.
ШЕЛЄПІН: — Отрута, Микито Сергійовичу, пирска з дисидентів. Псують, падлюки, й нам, і всім підлеглим настрій.
ХРУЩОВ: — Якби лиш тільки нам. Ідеям нашим крила рвуть. А ті націоналісти, діячі з окраїн, закаляні вожді. За кордон тікають. Лякають відокремленням республік. А ти все панькаєшся з ними. Не вмієш бити зброєю, то бий хоч черевиком, зрозумів (усміхнувся якійсь згадці, далі насупив брови)! А ти все: дисиденти... дисиденти... Та ми їх, кузькіна їх мать!.. Ми повинні вже давно про них забути. Треба їх стріляти. Для чого зброю людство винайшло?
ШЕЛЄПІН: — Базіканням газетним боротись з ними вже немає сили. Ростуть по закордонню, як гриби після дощу. Газети свої видають, на мітингах кричать. Один Бандера скільки нам накоїв. Таки пора почати збройний наступ.
ХРУЩОВ: — Відстріл почнеш, то бий прицільно. Щоб менше гавкав про самостійну.
ШЕЛЄПІН: — Так. Саме Бандера й проситься на мушку. Там проти нас створив Спілку справедливих журналістів і Лігу незалежних українців. А тут, на Україні, наплодив бойовиків і націоналістів. А пише скільки! Ідеолог! Хохлацький Ленін. Став стягом для ОУН. Вже тисячі бандерівцями звуться. Треба з ним кінчати.
ХРУЩОВ: — Кінчай. І скоріше. Якби ж такий лиш він...
ШЕЛЄПІН: — За цим вашим словом я й зайшов.
ХРУЩОВ: — Почув — то не тягни. Придумай спосіб.
ШЕЛЄПІН: — І спосіб є, і виконавець. Готовий. Був у ділі. Уже здійснив теракт отрутою з пістоля.
ХРУЩОВ: — То ваші справи. Будьте обережними, ми ж боремось за мир. Все. (Шелєпін покидає кабінет Хрущова).
* * *
Не можуть жити в однім гнізді беркут і голуб. Так не вижила і політика Хрущова з обіцянками гуманізму і фактами таємного знищення патріотичних сил.
Не можна при управлінні державним організмом, як і в житті людському, керуватись тільки суб’єктивними бажаннями і власними довільними рішеннями, нехтуючи об’єктивними законами історичного розвитку. Такий закон управління в будь-якій економічній системі.
Не дивно, що цей керманич з його системою швидкого комунізму був зміщений зі своєї всеосяжної владної посади. Таке усунення Найвищого Владника в нашій системі вперше відбулось за життя керманича і без таємних змов чи перевороту, що можна вважати першим кроком наближення і радянського суспільства до демократичності.
Це був також своєрідний вирок Історії, присуд колишній радянській репресивно-командній системі з її державним терором. І кара відбулась не прямим грубим знищенням попереднього Першого, а демократичним людяним способом.
Отже, поступово одна з найбільших країн Євразії відмовляється від диктату і приймає більш демократичні методи управління суспільством. І, мабуть, так буде завжди, якщо суспільство буде дружити з освітою і людяністю.

СЦЕНА ДЕСЯТА.
ВЛАДНИЙ ТЕРОР — ШЛЯХ ДО ВИБУХУ

Після приїзду додому в один із четвергів, коли в райкомі розглядають кадрові питання, Івана теж викликали. Одразу звернув увагу, що запрошення було письмове. Тоді ж і подумав, що, мабуть, вирішувати будуть його перебування на посаді. Поїхав у Звенигородку. Зайшов до приймальні Першого секретаря, показав запрошення. Секретарка зайшла в кабінет Першого з тим папірцем, за мить повернулась:
— Почекайте, вийдуть люди і зайдете.
Через п’ять хвилин він сидів за довгим лакованим столом. Навпроти двоє. В кріслі зі спинкою, оббитою чорною шкірою, поклавши руки на поручні, сидів Перший. Іван добре знав цього міцно збитого чоловіка. Його завжди суворі очі вимагали від співбесідника теж налаштовуватись на серйозний тон, спокійна врівноважена мова спрямовувала того, з ким він розмовляв, теж на спокійну бесіду. Збоку від великого стола господаря кабінету сидів ще один чоловік у військовій гімнастерці, з якої трохи довше, ніж треба було б, якось негармонійно до всієї його стрункої статури висовувалась шия. Чомусь зі своїм нестандартним тонким горбатим носом і довгими ногами у жовтих хромових чоботах і з такими ж позолоченими погонами майора на плечах Іванові він здавався якимось нетутешнім малярійним комаром. Обидва уважно подивились на Івана. Потім Перший глянув на запрошення:
— Ми вже вас трохи знаємо, товаришу Добродух. І підприємство ваше знаємо. Але ми не про те. — Івана пропекла думка, що зараз він, мабуть, скаже про його виступ у школі сироварів, де Іван особливо загострював увагу слухачів на злочинах сталіністів і шкоді культу вождя для народної демократії. — Крім основної інженерної і керівної роботи на ТЕЦ, ви зараз захоплюєтесь художньою літературою. Це ж так?
— Так. Я пишу статті і нариси в райгазету, керую навіть літстудією там. Мене підтримав і Омелян Омелянович, щоб надрукувати нарис про незрячого робітника з УТОСу.
Перший при цих словах натиснув якусь кнопку збоку свого стола і запитав:
— І хто ж там у вашій студії? З ким ви там стрічаєтесь?
Іван назвав Гуцаленка, Горбенка, Лисанчука, Гребенчука, додав ще два дівочих прізвища і сказав:
— Та про них усіх знає Омелян Омелянович. А в нас буває, що й по десять осіб у гурток приходять.
У цей момент до кабінету зайшов третій секретар Кислюк. Перший показав йому на стілець:
— Присядьте біля нас, Омеляне Омеляновичу.
Потім господар кабінету взяв у руки стос аркушів, що лежали у нього на столі, і поклав перед Іваном:
— Вам відомий цей машинопис?
Іван взяв у руки рукопис своєї поеми «Нескорений духом» і, приховуючи своє здивування та намагаючись бути спокійним, перегорнув дві сторінки. Йому в руки так раптово потрапив цей перший примірник поеми, який він шукав удома, що він не встиг хоча б якусь мить подумати, що відповісти Першому, як поставитись до такої знахідки. Тому, посилено розмірковуючи, що ж придумати, сказав те, що першим прийшло в голову:
— Та колись бачив.
— Дивно. А друк наче свіжий.
Іван здвигнув плечима:
— Може, й так.
Аж тепер озвався той довгошиїй у гімнастерці:
— Може, скажете, робсількоре Добродух, де ви бачили?
Іван мовчав.
— Так-так. Де ви могли бачити такі аркуші? — приєднався до слів гостя й Перший.
Іван мовчав. Знав, що накликає на себе підозру. Але зізнатись, що це його рукопис, він же не міг. Може, виграє час, ще щось вигадає.
Тим часом погортав рукопис, дещо прочитав для себе і Омелян Омелянович:
— Якщо ви, Іване Олексійовичу, цей твір десь бачили, то мали б запам’ятати. Це не простий нарис, а віршована поема.
Іван аж здригнувся. Додав і собі:
— Так. Це серйозна річ. Тут ідеться про засудженого зека з ГУЛАГу. Я це теж пам’ятаю. А от де я читав цю поему, забув. — Він подумав, хай вважають це самвидавом. А що читав, хай посварять чи докір якийсь закинуть. Підпису автора тут немає. Міркуючи так, він навіть трохи заспокоївся.
А Перший навпаки, здається, все більше розпалювався:
— Мене дивує, ви — грамотна людина, знаєте, що по руках ходить чорна намова на наш лад, читаєте це все, а нам про неї мовчите. Так ви, шановний наш письменнику, комусь допомагаєте тільки мізки нашим людям заплутувать.
У Івана майнула думка, чому вони запитали про цей рукопис саме в нього? Може, в них є якісь докази його авторства?
Але військовий позбавив Івана зайвих сумнівів. Він запитав пряміше, ніж Перший:
— А якщо ми доведемо, що цей рукопис друкувався вами? — він так сказав і його щоку пересмикнуло.
— Звідки ви взяли, що це мій рукопис, — сказав тихо Іван, вже цілком оволодівши собою. — Перш ніж так говорити, треба довести це.
— Доведемо! — вирвалось у довгошийого. — Ось візьмемо шрифт вашої машинки...
— Не візьмете, — продовжувала рятувати Івана його кмітливість. — У мене немає друкарської машинки.
— А де ви її поділи?
— Вона давно-давно продана, — намагаючись не хвилюватись, відповів Іван нав’язливому кадебешнику і одночасно зав’язав вузлика в своїй пам’яті: відразу ж зателефонувати додому Вірі, хай занесе машинку в гараж. А він потім свою «Олімпію» переховає в інше надійніше місце.
Перший, не приховуючи розчарування, поглянув на свого гостя:
— Виходить, що не так усе ясно поки що й органам. — А потім своїм твердим владним голосом запропонував: — Мабуть, всі йдіть до вас, Омеляне Омеляновичу. І розбирайтесь. У мене через двадцять хвилин бюро.
Секретар з ідеології піднявся і теж нагадав про свою зайнятість:
— Ми підемо. Але не надовго. На бюро, Євгене Даниловичу, перше ж питання моє, ідеологічне. Чи знову перенесемо?
— Ні-ні. Досить. Напереносилися. Мені доповіли, що в Стецівській школі вже й дах упав... — Доповідайте на засіданні бюро, а тоді...
Приїхавши з райкому, Іван одразу ж обгорнув старою ковдрою свою друкарську машинку, поклав у ящик і заховав під нарубаними дровами в колишньому курятнику. Туди ж поклав два примірники передрукованої на машинці поеми. А в самого думки весь час не давали спокою: «Та скільки ж будемо отак ховатись? Наче ж потеплішало було, про відлигу говорили, а воно...»
Впевнився робсількор і «письменник» (бач, вже й Перший підколює, мабуть, попруть з посади) Добродух на власному досвіді: цензури ніхто не відмінив. Навпаки — ще суворіше стежити почали.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2012 > Тема ""Білі плями" історії"