Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 02.11.2012
Ос╕нн╕ акварел╕

Роман ╤ВАНИЧУК
«ХОДИТЬ ОС╤НЬ У ЛУЗ╤»

25 жовтня. Заспок╕йлива пора року, заколисування земл╕ до сну, останн╕й спалах живо╖ природи, загнано╖ часом до меж╕ небуття, — ос╕нь.
У стан╕ передсмертного розпачу вибуха╓ вона найнеспод╕ван╕шими барвами, н╕би прагне в одному мент╕ пригадати св╕тов╕, якою була ╖╖ врода протягом весни ╕ л╕та — розтрачена на сотн╕ дн╕в. Ця дивовижна краса, скупчена у фокус╕ згоряння, схожа на вид╕ння спотуженого людського мозку в останню житт╓ву мить, коли перед згасаючими очима промина╓ в картинах усе, що було наймил╕ше серцю — в одн╕й секунд╕.
Ой не крийся, природо, не крийся, що ти в туз╕ за л╕том, у туз╕... Ми восени так cхож╕ хоч крапельку на образ Божий... Вже ос╕нь, ╕ не повернеться кохання, вже ос╕нь — як сумно на душ╕ мен╕...
Роздуми, спов╕д╕, осмислення життя, зласкавлен╕сть душ╕. Заходжу в ос╕нн╕й Винник╕вський л╕с, як у сво╖ л╕та. Мен╕ назустр╕ч ╕дуть безладною ордою сивоствол╕ буки, з ╖х гурту вихоплюються найр╕вн╕ш╕, мов пасхальн╕ св╕ч╕, стовбури, байдуже обминають, посипаючи мою голову брунатним листям, й догоряють вгор╕ рудим полум’ям. Пром╕ж ╖хн╕ крони протискаються уверх лапатолист╕ клени, всмоктують у себе останн╓ тепло здобр╕лого сонця й палахкотять п╕д син╕м плесом неба, мов степовий вогонь на в╕трах; чахнуть у смутку модрини, струшують ╕з себе чатиння, встеляють ним землю у прикор╕нках, щоб затримати до останн╕х хвилин др╕бку тепла.
Проте намарно: пов╕тря щомит╕ все б╕льше студен╕╓, змовка╓ л╕с, лиш де-не-де об╕зветься в його тихих глибинах забута пташка — як спомин л╕та. Зате невтомн╕ дятли, готуючи бучину до зими, торохтять повсюдно, немов ╕з кулемет╕в партизани, обстукують стовбури, виймають з-п╕д кори довгими, мов зм╕йки, язичками, п╕дступн╕ личинки, як╕ заповзялися сточити дерева п╕д час зимового змертв╕ння... Б╕лочки запопадливо б╕гають по г╕лляках, несучи в мордочках буковий жир до сво╖х сховк╕в; чмиха╓ обтиканий листям ╖жак, шукаючи найзручн╕шого м╕сця для зимового барлога, притьмом знаходить дом╕вку в модриновому м’якому чатинн╕, ╕ вже його не видно, вже сховався. Л╕с пок╕рно нишкне, щохвилини все б╕льше оголю╓ться, прозор╕ша╓, а здаля вже чутно злов╕сне каркання ворон, як смертний вирок життю.
╤з св╕тлою печаллю в душ╕ заглиблююся в пущу, спинаюся схилами вгору, аби й соб╕ допасти до сонця, що вже попел╕╓ за р╕дким рядном перистих хмар; кр╕зь просв╕ти м╕ж деревами все ч╕тк╕ше проступа╓ масивна голова Чортово╖ скали, ╕ мною оволод╕ва╓ невтримне бажання з╕п’ятися на не╖, щоб ╕ще раз, поки безл╕сний схил гори не вкрився б╕лою габою й не засльозив оч╕ сл╕пучою пр╕рвою лижн╕, глянути на довколишн╕й св╕т ╕ востанн╓ ув╕брати в свою пам’ять його живу красу.
╤ вже я стою на гран╕тному бовдур╕ й поглинаю зором далекий обр╕й, проколений золотими хрестами льв╕вських церков ╕ готичними шпилями костел╕в, ╕ син╕ озерця на Знес╕нн╕, й глибок╕ видолини, закожушен╕ жухлою отавою, а он внизу струменить яром бл╕да бинда пот╕чка, ╕ я т╕шуся, що до них у свою пору ще вернеться весна, а молод╕сть, а молод╕сть... — ╕ щемить мо╓ серце з жалю за весняними в╕трами й за сво╓ю юн╕стю, що була немов буря ╕з громом, що була немов н╕ч на Купала — ще ж так недавно буяла моя весна!
Ще так недавно буяла весна, ╕ я заходив у пробуджену природу, немов у чист╕ води, пойнятий схожим на плотське бажанням, що непом╕тно закралося в душу, — в╕дкрити для себе щось неспод╕ване й не знане дос╕; що б то мало бути ╕ що то за жага?
Може, прин╕с ╖╖ перший пов╕в весняного леготу або ж розбудилася вона в╕д стороп╕ння перед зеленим мевом розбруньковано╖ бучини; а може, скрадливе дзумкот╕ння бдж╕л над л╕совим первоцв╕том створило для мене мелод╕ю, що рознеслася раптом у вс╕ боки безмежного етеру в пошуках сл╕в, як╕ б т╕й мелод╕╖ найкраще пасували? Або ж то пара бл╕докрилих метелик╕в, як╕ вилет╕ли напровесн╕ в шлюбний пол╕т ╕ зникли у високост╕ безкол╕рного неба, залишили мен╕ образ мр╕╖, схожо╖ на передчуття першого кохання? А може, стривожило мене вперте кукання зозул╕, ╕ я, забобонно рахуючи удари л╕сового дзи╜аря, втямкував, що час летить нестримно ╕ так небагато вд╕лено його мен╕ — через коротке л╕то до осен╕, яка ось нин╕ запанувала в мо╓му св╕т╕ й скрадливо постукала у ворота? Яка ж то врешт╕ спонука втелющила в мою св╕дом╕сть та╓мничий потяг до створення власно╖ мелод╕╖, схожо╖ на весняну так, як гуцульська сю╖та профес╕йного композитора — на космацьку коломийку?
Що ж бо то сталося на мо╖й весн╕, зв╕дки пролунав поклик мо╓╖ нев╕дступно╖ дол╕, ╕ я, забувши про все на св╕т╕, помчав у л╕то стежками пошук╕в нереального, проте в╕дчутно зримого життя, яке гарячково реал╕зував пот╕м у книгах, ╕ н╕що не могло зупинити мене в б╕гу на голос всепереможного гону, як того рогача, що мчить кр╕зь хащ╕ на рев олениць: незважаючи на небезпеки перед невдачами ╕ невм╕нням, я похапливо збирав протягом сво╓╖ весни ╕ всього л╕та слова й думки, немов скнара розсипан╕ перли, поки не став ц╕лком п╕двладний т╕й солодк╕й ╕ тривожн╕й сил╕, яка назива╓ться творч╕стю.
Чи це сталося тут, у Винник╕вському л╕с╕, прошибленому першими пов╕вами весни, просяклому запахом липких бл╕до-зелених листочк╕в, що см╕ливо роз╕рвали коричнев╕ кожушки бруньок, духом рясту й рожевих медунок, пр╕л╕стю тор╕шнього листя, покликом зозуль, — не знаю... Коли-то вперше я в╕дчув рад╕сть творення й промовив натхненно: «Весно, що за чудо ти твориш в мо╖й груд╕? Весно, ти мучиш мене...»
А було це таки навесн╕.
...Стою нин╕ на вершин╕ сво╓╖ скали й з ут╕шним сумом споглядаю, як ос╕нь заколису╓ землю до сну.
Безгом╕ння ╕ сум.
Безгом╕ння ╕ сон...
Т╕льки з╕рка упала.
Ой там з╕рка десь впала, як згадка,
Засм╕ялося серце у туз╕!
Плачуть знову сич╕...
 О, ридай же, ср╕бл╕й:
Ходить ос╕нь у луз╕.
(Павло Тичина)
(З книги «Нещоденний щоденник»).


Л╕на КОСТЕНКО
* * *
Пробачте, ос╕нь, я вас
не впущу,
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте
пальцями дощу
вноч╕ по п╕дв╕коннях.
Я краще ось пораджу
вам —
вдягн╕ть пурпурн╕ шати.
Бо вже пливе
Лев╕афан,
╤ треба посп╕шати.
* * *
Ос╕нн╕й день, ос╕нн╕й день,
ос╕нн╕й!
О син╕й день, о син╕й день,
о син╕й!
Осанна осен╕, о сум!
Осанна.
Невже це ос╕нь, ос╕нь, о! —
та сама.
Останн╕ айстри гор╕лиць
зайшлися болем.
Ген килим, витканий
╕з птиць,
летить над полем.
Багдадський злод╕й
л╕то вкрав,
багдадський злод╕й.
╤ плаче коник серед трав —
нема мелод╕й.
* * *
Т╕ журавл╕, ╕ ╖х прощальн╕
сурми...
Тих в╕дл╕тань сю╖та
голуба...
Натягне дощ
сво╖ ос╕нн╕ струни,
Торкне т╕ струни
пальчиком верба.
Сумна арф╕стко —
рученьки вербов╕! —
По сам╕ плеч╕
вкутана в туман.
З╕грай мен╕ мелод╕ю любов╕,
Ту, без яко╖ холодно словам.
З╕грай мен╕ ос╕нн╕й
плач калини.
З╕грай усе, що я тебе
прошу.
Я не скрипковий ключ,
а журавлиний
Тоб╕ над полем
в неб╕ напишу.
* * *
Сам╕ на себе дивляться л╕си,
Розгублен╕ од власно╖ краси.
Немов прийшов
 незримий Лев╕тан —
То там торкнув ╖х
пензликом, то там.
Ос╕нн╕й в╕тер одгуляв,
затих.
Сто╖ть бер╕зонька —
як в ╕скрах золотих.


Микола В╤НГРАНОВСЬКИЙ
* * *
В ясновельможному туман╕,
Де п╕д березою бугор,
При вс╕й-ус╕й сво╖й осанн╕
Коронувався мухомор.
╤ стала глибша ╕ св╕ж╕ша
Качачо-гусяча р╕ка,
Ожина стала ще ож╕ша,
Гор╕х, так той
Свого гор╕шшя
Вже ж натрусив —
Земля в д╕рках!
╤ раптом запалахкот╕ли
Раптовим золотом га╖.
Заоглядались, пон╕м╕ли,
Мов не тутешн╕, не сво╖,
Бо в золот╕й жовтнев╕й ранн╕,
Де п╕д березою бугор,
В ясновельможному туман╕
Коронувався мухомор!


Любов ПРОЦЬ
* * *
Ос╕нн╕й жаль...
Дн╕стер зимн╕╓ водами.
А диму, видно, добре
припекло,
Коли вже в╕н —
городами, городами —
Т╕ка╓ плазом з берега в село.
* * *
Час пташин╕ гн╕здо полишати —
Набряка╓ тривогою мить.
П╕д веселим копитцем лошати
Стежка в поле ос╕нн╓ б╕жить.
Скоро серце зажура поколе,
Бо тумани й дощ╕ наповзуть,
╤ пожовклим рукавчиком поле
Витре першу ос╕нню сльозу.
* * *
Я дочекалась — ос╕нь золота!
У золотих словах стоять дерева,
╥х музика така... така...
Що де вам!
В╕д не╖ тепл╕ душ╕ ╕ вуста.
В╕д не╖ день дощем не моросить,
╤ йде печаль — висока ╕ пречиста...
Дару╓ св╕т калинов╕ намиста
З краплинами примерзло╖ роси.
Душа, немовби чорного кота,
Бо╖ться й спогаду про дощ...
Не треба,
Нехай той дощ обходиться без неба,
Допоки в св╕т╕ — ос╕нь золота.


Ольга ЯВОРСЬКА
ЖОВТЕНЬ

У змовкл╕м л╕с╕ пахне ос╕нь,
Ронить сумно жовтий лист,
╤ летять в син╕й мл╕
У св╕ти журавл╕
На тривогу кохан╕й земл╕.
Всохл╕ трави, гол╕ крони...
Мр╕╓ небо, г╕ркне день...
╤ на наш╕ л╕та,
Як печаль золота,
Пурпурова краса обл╕та.
Тихим полем носить в╕тер
Павутинки на крил╕.
Загубились у мл╕
Наших мр╕й журавл╕,
Впавши ср╕блом на коси земл╕.


Св╕тлана АНТОНИШИН
ЕСТАМП КЛЕНОВОГО ЛИСТКА

Зупинивсь на мокрому пороз╕,
В курточц╕, що знала й кращ╕ дн╕.
Вересень лакован╕й п╕длоз╕
Впав листочком до паркетних н╕г.
«Вибач. Знову ос╕нь...
Я невчасно?»
Усм╕хнулась. П╕дняла листок.
...Ось ╕ дочекалась кв╕тка щастя —
Доцв╕ла до жовтих пелюсток.
Догор╕ла. Перег╕рклим медом
Згасла на долонях св╕чника.
...Що ж, заходь.
Будь довгожданим небом.
Не вагайся. Ось моя рука.
Та н╕чого, що сльоза.
Н╕чого...
Знаю, в нас бували й кращ╕ дн╕.
...Охнула лакована п╕длога —
Впала з╕рка до паркетних н╕г...


Петро ПЕРЕБИЙН╤С
* * *
У висок╕й просин╕ пливе
Павутинка бабиного л╕та.
Посив╕ло небо св╕тове,
А мен╕ не хочеться св╕тити.

Листопадом стеляться л╕та,
╤ сто╖ть калина б╕ля дому.
Над╕ мною ос╕нь прол╕та
На кон╕ багряно-золотому.

Посп╕шають в╕льн╕ журавл╕,
А мен╕ не хочеться сп╕шити.
До мо╓╖ тепло╖ земл╕
Небо л╕том бабиним пришите.


Данило КОНОНЕНКО
* * *
Вже дн╕ стоять прозор╕, як вода,
Вже картопл╕ копають св╕тло-рус╕,
╤ листя никне, ╕ гелгочуть гуси,
╤ сонця миска котиться бл╕да.
Ще вруниться отава молода,
Та вже калина червон╕╓ в луз╕,
╤ глибша просинь на небесн╕м пруз╕,
А в серце сум стооко загляда.
О, золота печаль н╕мих сад╕в,
╤ ватра айстр, ╕ дивний запах глею.
Як дн╕ летять!
 Вже скоро над землею
Зима розв╕ша полотно сн╕г╕в.
Та ос╕нь буде п╕снею мо╓ю
До благов╕сту молодих гром╕в.
* * *
День ос╕нн╕й на павутин╕
Понад р╕ллями прол╕та.
Небеса, н╕би айстри син╕,
А тополенька — золота.
А тополя, неначеб св╕чка,
У пром╕нн╕ сто╖ть тремка.
Лезом точеним б╕ля р╕чки
Передзвоню╓ осока.
Опада╓ гор╕х волоський,
Пахне яблуками з долин.
В╕дл╕та╓ в турне заморське
Журавл╕в традиц╕йний клин.


Василь МАРСЮК
ОС╤НН╤Й ЕТЮД

Хтось малю╓ вже св╕т не багряним,
А граф╕тним простим ол╕вцем.
Опустились на землю тумани
╤ Дн╕про вже налився свинцем.
Лиш церков золотист╕ бан╕
Нам про л╕тн╕ нагадують дн╕,
Та й вони у густому туман╕
Карасями жовт╕ють на дн╕.

Микола ЛУК╤В
* * *
Тиха ос╕ння пора,
Лаг╕дна, сонячна днина.
Чайка над плесом Дн╕пра,
В неб╕ печаль журавлина.
В мирн╕й задум╕ гора,
Дал╕ ╕млою повит╕.
Банями церква стара
Молиться Богу в блакит╕.
Плинуть роки ╕ в╕ки,
Все за водою сплива╓.
В╕чного справд╕-таки
В св╕т╕ н╕чого нема╓.
Сходять ╕ гаснуть з╕рки,
Св╕тло п╕тьма пожира╓.
Але ростуть колоски,
Й мати дитя колиха╓.
╤ через тисяч╕ л╕т,
Дн╕ будуть св╕тл╕ й погож╕,
Й люди, що з’являться в св╕т,
Чимось на нас будуть схож╕.


Галина ЛИТОВЧЕНКО
* * *
Невпинна ос╕нь недаремно
Свою спов╕льню╓ ходу, —
То розцв╕тають хризантеми
У ботан╕чному саду.
Мов елегантн╕ ╕ноземки,
П╕днявши гордо пелюстки,
Танцюють парами фламенко
Багрян╕ осен╕ кв╕тки.
То тут, то там п╕рнають стр╕мко
В л╕лове марево густе
Закучерявлен╕ гол╕вки
У грац╕озн╕м фуете.
Через таке барвисте поле
У гурт╕ сонячних кв╕ток,
Зробивши жовто-б╕ле коло,
Ромашки повели танок.
П’янкого випити нектару
Злет╕лись бджоли на банкет,
Бо з╕рве в╕тер незабаром
Останн╕й осен╕ букет.


Валентина НЕГОДА
ОС╤НН╢

Запахли пряно сиз╕ полини
╤ степ в╕д втоми затуля╓ оч╕.
Ляга за обр╕й сонце вдалин╕,
Трудяга коник тихо десь сюркоче.
Паш╕╓ жаром зморена земля
╤ хм╕льно пахне перезр╕лим житом.
Чорн╕╓ масно зорана р╕лля,
Схилився м╕сяць
 келихом надпитим.
Ще пахнуть пряно сиз╕ полини,
Та ос╕нь золото у дерева впл╕та╓,
Бринять в лелечих крилах
 дв╕ струни:
Журба ╕ смуток.
Дв╕ сестри печал╕.


Фед╕р СТЕПАНОВ
* * *
Чи ос╕нь хто з весною переплутав,
Чи просто зап╕знилися дощ╕?..
Мов з мезозою ящ╕рка-приблуда
Шугнула прудко в зарост╕ кущ╕в.
Ще манить л╕с зеленим
 шумовинням,
А сонце л╕то бабине сну╓.
Та журавл╕в протяжливе квил╕ння
Вже ос╕нь наверта╓ на сво╓.
Люстерко озера
 зголублено блищить,
У видолинку — скумп╕я багряна,
Як латка пурпуру,
 як незагойна рана,
На золот╕ л╕с╕в яр╕╓, аж ячить.
Та ос╕нь наступа,
 як невблаганна мить.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10976

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков