Версiя для друку Обговорити в форумi

Роман ІВАНИЧУК
«ХОДИТЬ ОСІНЬ У ЛУЗІ»

25 жовтня. Заспокійлива пора року, заколисування землі до сну, останній спалах живої природи, загнаної часом до межі небуття, — осінь.
У стані передсмертного розпачу вибухає вона найнесподіванішими барвами, ніби прагне в одному менті пригадати світові, якою була її врода протягом весни і літа — розтрачена на сотні днів. Ця дивовижна краса, скупчена у фокусі згоряння, схожа на видіння спотуженого людського мозку в останню життєву мить, коли перед згасаючими очима проминає в картинах усе, що було наймиліше серцю — в одній секунді.
Ой не крийся, природо, не крийся, що ти в тузі за літом, у тузі... Ми восени так cхожі хоч крапельку на образ Божий... Вже осінь, і не повернеться кохання, вже осінь — як сумно на душі мені...
Роздуми, сповіді, осмислення життя, зласкавленість душі. Заходжу в осінній Винниківський ліс, як у свої літа. Мені назустріч ідуть безладною ордою сивостволі буки, з їх гурту вихоплюються найрівніші, мов пасхальні свічі, стовбури, байдуже обминають, посипаючи мою голову брунатним листям, й догоряють вгорі рудим полум’ям. Проміж їхні крони протискаються уверх лапатолисті клени, всмоктують у себе останнє тепло здобрілого сонця й палахкотять під синім плесом неба, мов степовий вогонь на вітрах; чахнуть у смутку модрини, струшують із себе чатиння, встеляють ним землю у прикорінках, щоб затримати до останніх хвилин дрібку тепла.
Проте намарно: повітря щомиті все більше студеніє, змовкає ліс, лиш де-не-де обізветься в його тихих глибинах забута пташка — як спомин літа. Зате невтомні дятли, готуючи бучину до зими, торохтять повсюдно, немов із кулеметів партизани, обстукують стовбури, виймають з-під кори довгими, мов змійки, язичками, підступні личинки, які заповзялися сточити дерева під час зимового змертвіння... Білочки запопадливо бігають по гілляках, несучи в мордочках буковий жир до своїх сховків; чмихає обтиканий листям їжак, шукаючи найзручнішого місця для зимового барлога, притьмом знаходить домівку в модриновому м’якому чатинні, і вже його не видно, вже сховався. Ліс покірно нишкне, щохвилини все більше оголюється, прозорішає, а здаля вже чутно зловісне каркання ворон, як смертний вирок життю.
Із світлою печаллю в душі заглиблююся в пущу, спинаюся схилами вгору, аби й собі допасти до сонця, що вже попеліє за рідким рядном перистих хмар; крізь просвіти між деревами все чіткіше проступає масивна голова Чортової скали, і мною оволодіває невтримне бажання зіп’ятися на неї, щоб іще раз, поки безлісний схил гори не вкрився білою габою й не засльозив очі сліпучою прірвою лижні, глянути на довколишній світ і востаннє увібрати в свою пам’ять його живу красу.
І вже я стою на гранітному бовдурі й поглинаю зором далекий обрій, проколений золотими хрестами львівських церков і готичними шпилями костелів, і сині озерця на Знесінні, й глибокі видолини, закожушені жухлою отавою, а он внизу струменить яром бліда бинда потічка, і я тішуся, що до них у свою пору ще вернеться весна, а молодість, а молодість... — і щемить моє серце з жалю за весняними вітрами й за своєю юністю, що була немов буря із громом, що була немов ніч на Купала — ще ж так недавно буяла моя весна!
Ще так недавно буяла весна, і я заходив у пробуджену природу, немов у чисті води, пойнятий схожим на плотське бажанням, що непомітно закралося в душу, — відкрити для себе щось несподіване й не знане досі; що б то мало бути і що то за жага?
Може, приніс її перший повів весняного леготу або ж розбудилася вона від сторопіння перед зеленим мевом розбрунькованої бучини; а може, скрадливе дзумкотіння бджіл над лісовим первоцвітом створило для мене мелодію, що рознеслася раптом у всі боки безмежного етеру в пошуках слів, які б тій мелодії найкраще пасували? Або ж то пара блідокрилих метеликів, які вилетіли напровесні в шлюбний політ і зникли у високості безколірного неба, залишили мені образ мрії, схожої на передчуття першого кохання? А може, стривожило мене вперте кукання зозулі, і я, забобонно рахуючи удари лісового дзиґаря, втямкував, що час летить нестримно і так небагато вділено його мені — через коротке літо до осені, яка ось нині запанувала в моєму світі й скрадливо постукала у ворота? Яка ж то врешті спонука втелющила в мою свідомість таємничий потяг до створення власної мелодії, схожої на весняну так, як гуцульська сюїта професійного композитора — на космацьку коломийку?
Що ж бо то сталося на моїй весні, звідки пролунав поклик моєї невідступної долі, і я, забувши про все на світі, помчав у літо стежками пошуків нереального, проте відчутно зримого життя, яке гарячково реалізував потім у книгах, і ніщо не могло зупинити мене в бігу на голос всепереможного гону, як того рогача, що мчить крізь хащі на рев олениць: незважаючи на небезпеки перед невдачами і невмінням, я похапливо збирав протягом своєї весни і всього літа слова й думки, немов скнара розсипані перли, поки не став цілком підвладний тій солодкій і тривожній силі, яка називається творчістю.
Чи це сталося тут, у Винниківському лісі, прошибленому першими повівами весни, просяклому запахом липких блідо-зелених листочків, що сміливо розірвали коричневі кожушки бруньок, духом рясту й рожевих медунок, прілістю торішнього листя, покликом зозуль, — не знаю... Коли-то вперше я відчув радість творення й промовив натхненно: «Весно, що за чудо ти твориш в моїй груді? Весно, ти мучиш мене...»
А було це таки навесні.
...Стою нині на вершині своєї скали й з утішним сумом споглядаю, як осінь заколисує землю до сну.
Безгоміння і сум.
Безгоміння і сон...
Тільки зірка упала.
Ой там зірка десь впала, як згадка,
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі...
 О, ридай же, сріблій:
Ходить осінь у лузі.
(Павло Тичина)
(З книги «Нещоденний щоденник»).

Ліна КОСТЕНКО
* * *
Пробачте, осінь, я вас
не впущу,
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте
пальцями дощу
вночі по підвіконнях.
Я краще ось пораджу
вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе
Левіафан,
І треба поспішати.
* * *
Осінній день, осінній день,
осінній!
О синій день, о синій день,
о синій!
Осанна осені, о сум!
Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! —
та сама.
Останні айстри горілиць
зайшлися болем.
Ген килим, витканий
із птиць,
летить над полем.
Багдадський злодій
літо вкрав,
багдадський злодій.
І плаче коник серед трав —
нема мелодій.
* * *
Ті журавлі, і їх прощальні
сурми...
Тих відлітань сюїта
голуба...
Натягне дощ
свої осінні струни,
Торкне ті струни
пальчиком верба.
Сумна арфістко —
рученьки вербові! —
По самі плечі
вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
Ту, без якої холодно словам.
Зіграй мені осінній
плач калини.
Зіграй усе, що я тебе
прошу.
Я не скрипковий ключ,
а журавлиний
Тобі над полем
в небі напишу.
* * *
Самі на себе дивляться ліси,
Розгублені од власної краси.
Немов прийшов
 незримий Левітан —
То там торкнув їх
пензликом, то там.
Осінній вітер одгуляв,
затих.
Стоїть берізонька —
як в іскрах золотих.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
* * *
В ясновельможному тумані,
Де під березою бугор,
При всій-усій своїй осанні
Коронувався мухомор.
І стала глибша і свіжіша
Качачо-гусяча ріка,
Ожина стала ще ожіша,
Горіх, так той
Свого горішшя
Вже ж натрусив —
Земля в дірках!
І раптом запалахкотіли
Раптовим золотом гаї.
Заоглядались, поніміли,
Мов не тутешні, не свої,
Бо в золотій жовтневій ранні,
Де під березою бугор,
В ясновельможному тумані
Коронувався мухомор!

Любов ПРОЦЬ
* * *
Осінній жаль...
Дністер зимніє водами.
А диму, видно, добре
припекло,
Коли вже він —
городами, городами —
Тікає плазом з берега в село.
* * *
Час пташині гніздо полишати —
Набрякає тривогою мить.
Під веселим копитцем лошати
Стежка в поле осіннє біжить.
Скоро серце зажура поколе,
Бо тумани й дощі наповзуть,
І пожовклим рукавчиком поле
Витре першу осінню сльозу.
* * *
Я дочекалась — осінь золота!
У золотих словах стоять дерева,
Їх музика така... така...
Що де вам!
Від неї теплі душі і вуста.
Від неї день дощем не моросить,
І йде печаль — висока і пречиста...
Дарує світ калинові намиста
З краплинами примерзлої роси.
Душа, немовби чорного кота,
Боїться й спогаду про дощ...
Не треба,
Нехай той дощ обходиться без неба,
Допоки в світі — осінь золота.

Ольга ЯВОРСЬКА
ЖОВТЕНЬ

У змовклім лісі пахне осінь,
Ронить сумно жовтий лист,
І летять в синій млі
У світи журавлі
На тривогу коханій землі.
Всохлі трави, голі крони...
Мріє небо, гіркне день...
І на наші літа,
Як печаль золота,
Пурпурова краса обліта.
Тихим полем носить вітер
Павутинки на крилі.
Загубились у млі
Наших мрій журавлі,
Впавши сріблом на коси землі.

Світлана АНТОНИШИН
ЕСТАМП КЛЕНОВОГО ЛИСТКА

Зупинивсь на мокрому порозі,
В курточці, що знала й кращі дні.
Вересень лакованій підлозі
Впав листочком до паркетних ніг.
«Вибач. Знову осінь...
Я невчасно?»
Усміхнулась. Підняла листок.
...Ось і дочекалась квітка щастя —
Доцвіла до жовтих пелюсток.
Догоріла. Перегірклим медом
Згасла на долонях свічника.
...Що ж, заходь.
Будь довгожданим небом.
Не вагайся. Ось моя рука.
Та нічого, що сльоза.
Нічого...
Знаю, в нас бували й кращі дні.
...Охнула лакована підлога —
Впала зірка до паркетних ніг...

Петро ПЕРЕБИЙНІС
* * *
У високій просині пливе
Павутинка бабиного літа.
Посивіло небо світове,
А мені не хочеться світити.

Листопадом стеляться літа,
І стоїть калина біля дому.
Наді мною осінь проліта
На коні багряно-золотому.

Поспішають вільні журавлі,
А мені не хочеться спішити.
До моєї теплої землі
Небо літом бабиним пришите.

Данило КОНОНЕНКО
* * *
Вже дні стоять прозорі, як вода,
Вже картоплі копають світло-русі,
І листя никне, і гелгочуть гуси,
І сонця миска котиться бліда.
Ще вруниться отава молода,
Та вже калина червоніє в лузі,
І глибша просинь на небеснім прузі,
А в серце сум стооко загляда.
О, золота печаль німих садів,
І ватра айстр, і дивний запах глею.
Як дні летять!
 Вже скоро над землею
Зима розвіша полотно снігів.
Та осінь буде піснею моєю
До благовісту молодих громів.
* * *
День осінній на павутині
Понад ріллями проліта.
Небеса, ніби айстри сині,
А тополенька — золота.
А тополя, неначеб свічка,
У промінні стоїть тремка.
Лезом точеним біля річки
Передзвонює осока.
Опадає горіх волоський,
Пахне яблуками з долин.
Відлітає в турне заморське
Журавлів традиційний клин.

Василь МАРСЮК
ОСІННІЙ ЕТЮД

Хтось малює вже світ не багряним,
А графітним простим олівцем.
Опустились на землю тумани
І Дніпро вже налився свинцем.
Лиш церков золотисті бані
Нам про літні нагадують дні,
Та й вони у густому тумані
Карасями жовтіють на дні.

Микола ЛУКІВ
* * *
Тиха осіння пора,
Лагідна, сонячна днина.
Чайка над плесом Дніпра,
В небі печаль журавлина.
В мирній задумі гора,
Далі імлою повиті.
Банями церква стара
Молиться Богу в блакиті.
Плинуть роки і віки,
Все за водою спливає.
Вічного справді-таки
В світі нічого немає.
Сходять і гаснуть зірки,
Світло пітьма пожирає.
Але ростуть колоски,
Й мати дитя колихає.
І через тисячі літ,
Дні будуть світлі й погожі,
Й люди, що з’являться в світ,
Чимось на нас будуть схожі.

Галина ЛИТОВЧЕНКО
* * *
Невпинна осінь недаремно
Свою сповільнює ходу, —
То розцвітають хризантеми
У ботанічному саду.
Мов елегантні іноземки,
Піднявши гордо пелюстки,
Танцюють парами фламенко
Багряні осені квітки.
То тут, то там пірнають стрімко
В лілове марево густе
Закучерявлені голівки
У граціознім фуете.
Через таке барвисте поле
У гурті сонячних квіток,
Зробивши жовто-біле коло,
Ромашки повели танок.
П’янкого випити нектару
Злетілись бджоли на банкет,
Бо зірве вітер незабаром
Останній осені букет.

Валентина НЕГОДА
ОСІННЄ

Запахли пряно сизі полини
І степ від втоми затуляє очі.
Ляга за обрій сонце вдалині,
Трудяга коник тихо десь сюркоче.
Пашіє жаром зморена земля
І хмільно пахне перезрілим житом.
Чорніє масно зорана рілля,
Схилився місяць
 келихом надпитим.
Ще пахнуть пряно сизі полини,
Та осінь золото у дерева вплітає,
Бринять в лелечих крилах
 дві струни:
Журба і смуток.
Дві сестри печалі.

Федір СТЕПАНОВ
* * *
Чи осінь хто з весною переплутав,
Чи просто запізнилися дощі?..
Мов з мезозою ящірка-приблуда
Шугнула прудко в зарості кущів.
Ще манить ліс зеленим
 шумовинням,
А сонце літо бабине снує.
Та журавлів протяжливе квиління
Вже осінь навертає на своє.
Люстерко озера
 зголублено блищить,
У видолинку — скумпія багряна,
Як латка пурпуру,
 як незагойна рана,
На золоті лісів яріє, аж ячить.
Та осінь наступа,
 як невблаганна мить.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2012 > Тема "Душі криниця"