"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема "Українці мої..."
#45 за 09.11.2012
ЧАР╤ВНИК ПОЕТИЧНОГО СЛОВА
Ось де, люди, наша слава!
14 ЛИСТОПАДА — 100 РОК╤В В╤Д ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА АНДР╤Я МАЛИШКА
Щоб добре знати поета, треба п╕ти в його кра╖ну... Приблизно так висловив знаменитий Гете думку про те, що велик╕ народн╕ поети сво╓ю душею ╕ думкою нев╕дривно зв’язан╕ з батьк╕вщиною, р╕дним кра╓м, ╕з землею, на як╕й сп╕вець народився ╕ зр╕с. Андр╕й Сам╕йлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в сел╕ Обухов╕ Ки╖всько╖ област╕ в багатод╕тн╕й б╕дняцьк╕й с╕м’╖. Щоб прогодувати одинадцятеро д╕тей, батько не лише займався шевцюванням, а й в особливо тяжк╕ роки ходив на зароб╕тки в п╕вденн╕ област╕ Укра╖ни. Дитинство майбутнього поета було таким же, як у багатьох тисяч б╕дняцьких д╕тей у т╕ роки. З перекинутою за спину полотняною торбою з книжками хлопчик б╕гав до с╕льсько╖ школи-семир╕чки. П╕сля ╖╖ зак╕нчення Андр╕й Малишко вступив до Ки╖всько╖ медично╖ школи, але незабаром, в╕дчуваючи потяг до л╕тератури, до писання в╕рш╕в, перейшов на л╕тературний факультет Ки╖вського ╕нституту народно╖ осв╕ти, який ╕ зак╕нчив у 1932 роц╕. Деякий час в╕н працював учителем мови та л╕тератури в м╕ст╕ Овруч╕, пот╕м у газет╕ «Радянське село». У 1934 роц╕ його було призвано в арм╕ю, яка теж стала важливою житт╓вою школою. Перш╕ в╕рш╕ А. Малишка з’явилися в газетах ╕ журналах ще в 1930 роц╕, а через к╕лька рок╕в вийшла невеличка зб╕рочка «Дружба» трьох молодих автор╕в, де було вм╕щено ╕ твори А. Малишка. Ранн╕ в╕рш╕ А. Малишка (починаючи з 1936 року, поет друкував ╖х у зб╕рках «Батьк╕вщина», «Л╕рика», «Народження син╕в», «Березень», «Жайворонки» та ╕нших) чарують ╕ приваблюють простотою ╕ безпосередн╕стю св╕тосприймання, св╕тлим ╕ щирим поглядом на життя. Основний мотив його л╕рики — рад╕сне здивування перед багатством земно╖ ╕ людсько╖ краси. ╤ поет немовби посп╕ша╓ схопити, запам’ятати серцем, передати словом ту красу, н╕чого не пропустити, взяти в свою поез╕ю все, чим багате життя. Мотив радост╕ ╕ молодого щастя так ╕ б’╓ з переповненого серця поета. Прозор╕, св╕тл╕ картини, прост╕, сп╕вуч╕ слова, щир╕, неп╕дроблен╕ почуття — так╕ риси ранньо╖ творчост╕ Андр╕я Малишка. Найдорожч╕ чуття, найсвят╕ш╕ слова А. Малишко в╕дда╓ р╕дн╕й земл╕, В╕тчизн╕, яка дала йому щастя в╕льно жити ╕ працювати для народу: Ти мене з дитинства п╕д╕ймала, Хл╕б дала з п╕снями солов’я, В╕двела дор╕г мен╕ немало Земле, зореносице моя! ...Ми знялися гордо ╕ крилато, Бачим св╕т ╕ небо молоде, Той, кого навчила ти л╕тати, З п╕днебесся зроду не впаде! ...В╕д чужо╖ кул╕, п╕д заграви, Може, десь поляжу у бою... Та за ц╕ врожа╖ й тих╕ трави, За людей гартовано╖ слави, За В╕тчизну — молод╕сть мою. В роки Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни в╕рш╕ А. Малишка переповнюються чуттями й переживаннями, яких не знала ран╕ше його прозора, сонячна поез╕я. На перших порах — це почуття гострого болю за сплюндрований фашистами р╕дний край, за зн╕вечену красу р╕дно╖ земл╕, за смерть д╕тей ╕ муки народн╕. Почуття болю по╓днуються з праведним гн╕вом ╕ ненавистю до лютого ворога, що вдерся в мирне життя народу, готовн╕стю в╕ддати всього себе до останньо╖ крапл╕ кров╕, щоб в╕дстояти щастя В╕тчизни. Творч╕сть А. Малишка сповню╓ться глибоким драматизмом: На дн╕провськ╕й долин╕ ромашка з╕в’яла побита, Тополина скрипить. Догоря╓ м╕й батьк╕вський д╕м. ╤ не хочу я в╕тром лягати п╕д к╕нськ╕ копита, Соловейком сп╕вати на чорному гор╕ тво╖м. Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, Бо великий наш гн╕в, бо дорога р╕вн╕шою ╓. Я в╕зьму твого смутку ╕ горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце мо╓! Дово╓нний А. Малишко — це сп╕вець краси природи ╕ доброго, щасливого людського серця. Тепер в╕н — сурмач великого походу проти фашистсько╖ навали: Не мало ми воювали, стоптали чоб╕т рудих, ╤ якщо згадати мертвих, — то я зажурюсь по них. ╤ якщо живих згадати, — нехай зан╕м╕╓ плач, Бо друз╕ ╕дуть полками, ╕ я серед них сурмач! З перших дн╕в в╕йни Андр╕й Малишко — на фронт╕: головним чином працю╓ кореспондентом в╕йськових газет. Одна за другою виходять зб╕рки його в╕рш╕в: «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Укра╖но моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944). Багато в╕рш╕в, статей, нарис╕в поет друку╓ в газетах ╕ журналах. Малюючи у в╕ршах фронтов╕ будн╕, щоденн╕ подвиги во╖н╕в, Малишко з любов’ю ╕ захопленням в╕дтворю╓ живих людей, товариш╕в по збро╖. Вершиною творчост╕ про в╕йну стала поема «Прометей». З’явилася вона друком уже п╕сля Перемоги, в 1946 роц╕, однак сво╖м зм╕стом ╕ пафосом, суворим геро╖чним звучанням тв╕р прямо примика╓ до л╕рики пер╕оду в╕йни. 1948 року вийшла друком поема «Це було на св╕танку», де поет знов поверта╓ться до теми людського безсмертя. На в╕дм╕ну в╕д «Прометея», тут зображу╓ться мирна трудова д╕яльн╕сть народу. Серед книг, написаних у середин╕ 50-х рок╕в, незвичайною розкут╕стю л╕ричного почуття ╕ наснажен╕стю, живим матер╕алом, взятим ╕з життя, вид╕ля╓ться зб╕рка Малишка «Що записано мною». У 1961 роц╕ вийшла зб╕рка «Полудень в╕ку» — книга л╕ричних роздум╕в поета про свою сучасн╕сть — середину великого ╕ гр╕зного, суворого ╕ рад╕сного ХХ стол╕ття. Середина в╕ку ХХ-го входить у св╕дом╕сть ╕ серце поета передус╕м як час видатних звершень ╕ над╕й. Середина двадцятого в╕ку, ╕ди ╤ постукай людин╕ в незамкнену хату Не злов╕сним пожаром, не криком б╕ди ╤ не клекотом бою у н╕ч роз╕п’яту. Сонце краще горить — серединою дня, Досп╕вають сади — серединою л╕та. Творч╕сть А. Малишка останн╕х рок╕в позначена типовими рисами ╕ особливостями л╕тературного пер╕оду: глибоким усв╕домленням гуман╕стичного зм╕сту всенародно╖ боротьби за збереження миру на земл╕, загостреним почуттям громадянсько╖ в╕дпов╕дальност╕, новаторськими творчими знах╕дками. Нового ступеня творчо╖ майстерност╕ поет сяга╓ в зб╕рках: «Прозор╕сть» (1962), «Далек╕ орб╕ти» (1964), «Син╕й л╕топис» (1968). А. Малишко у р╕зн╕ роки написав десятки п╕сень, як╕, покладен╕ на музику П. Майбородою та ╕ншими композиторами, стали широко в╕домими ╕ улюбленими в народ╕. Згадаймо лише «П╕сню про рушник», яка облет╕ла всю Укра╖ну ╕ весь св╕т, «Б╕л╕ каштани», «Ки╖вський вальс», «Ми п╕дем, де трави похил╕», «П╕сню про вчительку»... Кожен рядок його твор╕в пройнятий т╕╓ю особливою мелод╕йн╕стю, душевною н╕жн╕стю ╕ задумлив╕стю, як╕ властив╕ народн╕й л╕риц╕, фольклоров╕. Отже, народна п╕сня ╓ також одним ╕з найважлив╕ших джерел, як╕ живили творч╕сть А. Малишка. «Я перейняв... п╕сень веселих, щоб нашу землю славить ╕ любить», — писав в╕н у одному з перших юнацьких в╕рш╕в. Ще на св╕танку свого творчого шляху молодий поет мр╕яв: ╤ якщо п╕сня вийде в люди, То плом╕нь серця не згашу, — Впаду земл╕ на тепл╕ груди, Ново╖ сили попрошу. Мр╕я поета зд╕йснилася. П╕сня його ма╓ дуж╕ крила, високо п╕днялася вона над р╕дною землею, щоб радувати, зворушувати ╕ веселити серця людей. Помер Андр╕й Сам╕йлович Малишко 17 лютого 1970 року. Андр╕й Малишко був художником велико╖ ерудиц╕╖, р╕зноб╕чних знань. Зокрема, в╕н зробив великий внесок у збагачення нац╕онально╖ культури як перекладач, особливо з рос╕йсько╖, б╕лорусько╖ та ╕нших мов. В╕н обирався депутатом Верховно╖ Ради УРСР. За видатн╕ заслуги в галуз╕ л╕тератури та участь у Велик╕й В╕тчизнян╕й в╕йн╕ поет був нагороджений орденами ╕ медалями. Книга Андр╕я Малишка «Далек╕ орб╕ти» в╕дзначена Шевченк╕вською прем╕╓ю.
В╕ктор ╤ВАНИСЕНКО
Андр╕й МАЛИШКО «Р╤ДНА МАТИ МОЯ, ТИ НОЧЕЙ НЕ ДОСПАЛА...» * * * Згадайте, Максиме, як у Роман╕вц╕ добр╕ люди, не маючи на чому грати, на м╕дних трубах з╕грали нам «Рушничка», ╕ ви заплакали... За роман╕вським небом — син╕ причали, За роман╕вським полем — гуси кричали. Поп╕д хати слалася м’ята чиста, Та ще грала музика урочиста. Серед темно╖ ноч╕ б╕ля Рильського хати «Рушничка» нам на трубах почали вигравати; ╤ сп╕вали соняхи, й н╕чка запала: — Р╕дна мати моя, Ти ночей не доспала! ╤ лет╕в б╕ля матер╕ голуб сивий, ╤ сид╕в Максим Рильський, як завжди, — красивий... 1964 р.
П╤СНЯ ПРО РУШНИК
Р╕дна мати моя, ти ночей не доспала ╤ водила мене у поля край села, ╤ в дорогу далеку ти мене на зор╕ проводжала, ╤ рушник вишиваний на щастя дала. ╤ в дорогу далеку ти мене на зор╕ проводжала, ╤ рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Хай на ньому цв╕те росяниста дор╕жка, ╤ зелен╕ луги, й солов’╖н╕ га╖, ╤ твоя незрадлива материнська ласкава усм╕шка, ╤ засмучен╕ оч╕ хорош╕ тво╖. ╤ твоя незрадлива материнська ласкава усм╕шка, ╤ засмучен╕ оч╕ хорош╕ блакитн╕ тво╖. Я в╕зьму той рушник, простелю, наче долю, В тих╕м шелест╕ трав, в щебетанн╕ д╕бров. ╤ на т╕м рушничков╕ оживе все знайоме до болю: ╤ дитинство, й розлука, ╕ в╕рна любов. ╤ на т╕м рушничков╕ оживе все знайоме до болю: ╤ дитинство, й розлука, й твоя материнська любов. 1959 р.
МИ П╤ДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛ╤
Ми п╕дем, де трави похил╕, Де зор╕ в ясн╕й далин╕, ╤ кар╕╖ оч╕, ╕ рученьки б╕л╕ Ночами насняться мен╕. За р╕чкою за голубою Дв╕ чайки у хмару зл╕та, В краю придн╕провськ╕м Ми стр╕лись з тобою, Веселко моя золота. Над полем зарошен╕ в╕ти Зелене верх╕в’я звело. У пар╕ з тобою ми будем любити Усе, що на душу лягло. ╤ стеляться обр╕╖ мил╕, ╤ веч╕р в ясн╕й далин╕, ╤ кар╕╖ оч╕, ╕ рученьки б╕л╕ Ночами насняться мен╕. 1959 р.
ВЧИТЕЛЬКА
Сонечко вста╓, ╕ в рос╕ трава, Б╕ля школи в нас зацв╕тають в╕ти, Вчителько моя, зоре св╕това, Де тебе питать, Де тебе зустр╕ти? На стол╕ лежать зошитки мал╕, ╤ роботи час проганя╓ втому, ╤ летять-летять в неб╕ журавл╕, ╤ дзвенить дзв╕нок Хлопчику малому. Ск╕льки п╕дросло й полет╕ло нас В молод╕й весн╕, в колосист╕м пол╕, А у тебе знов та ж дор╕жка в клас, Той же яв╕р наш П╕д в╕кном у школ╕. Двох син╕в тво╖х узяли фронти, Бо на р╕дний край впала чорна злива, В партизанську н╕ч посив╕ла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь ╕ цв╕те трава, П╕знаю тебе в постат╕ несхил╕й. Вчителько моя, зоре св╕това, Раднице моя На Вкра╖н╕ мил╕й! 1960 р.
БУСЕЛ
В╕н прил╕та╓ з далекого краю, Не спочиваючи, лине, лине, Зда╓ться, на св╕т╕ мил╕ш нема╓, Чим наше подв╕р’я, стара яворина. Сто╖ть вона здавна, листом багата. Бува зашумить, а бува, не шелесне. ╤ от в╕н шука╓ ╖╖, ╕ хату, ╤ те, що прожито, як сон чудесний. Спочине звечора в темному луз╕, Де в син╕й завод╕ чайка кигиче, А пот╕м купа╓ться соб╕ в галузз╕, Гн╕здо лашту╓, буслиху кличе. Давно спарувались, як птиц╕ гоже, П╕р’я назносять, кладуть м╕ж в╕ток, ╤ хлопц╕ вже чули (чи брешуть, може), Як розмовляли вони про д╕ток. Таким його знаю. Люблю недаром За крила м╕цн╕ чи за бистре око (Вбива╓ гадюку одним ударом, А пот╕м в неб╕ кружля╓ високо). Чи, може, за те, що у час негожий Летить у гн╕здо, забуваючи втому? Не см╕йтесь, я теж на бусела схожий Такою ж любов’ю до отчого дому. 1940 р.
ГАРМОН╤СТ
Бував я гармон╕стом на вес╕ллях великих, Грим╕в ладами високо в долинному краю. А небо виливало дощ╕в зелений келих, Щоб остудити голову збентежену мою. ╤ знову на околиц╕ пала шипшина дика, Д╕вчата поз╕ходяться ╕з чотирьох дор╕г. — ╤ де це запод╕вся малий отой музика, Лади попересохли чи, може, занем╕г? Затанцювать метелицю, а чи гордисту горлицю, А в╕н забув чи ви╖хав, чист╕с╕нька б╕да! ╤ мила, не танцюючи, до милого пригорнеться ╤ на друг╕й хвилин╕ про мене не згада. А я зберу гармон╕й п’ятсот, якщо не мало, Пройду ус╕ околиц╕ ╕ росян╕ сади, Щоб гармон╕сти юн╕ вес╕льну знов заграли, Мою зелену молод╕сть, поклавши на лади! 1940 р. * * * Не скажу я, що у мене книжн╕сть В окулярах ходить за пером, Слово ласка — переводжу в н╕жн╕сть, Н╕жн╕сть називаю лиш добром; Найскуп╕ш╕ та мал╕ прив╕ти, Як под╕ю, часто бережу, Посм╕шц╕ людськ╕й встеляю в╕ти Так, як дуб на осен╕ межу. ╤ легку, не зраджену розлуку, М╕ж ╖╖ буденних, тихих справ В╕ддаю на нев╕дому муку, Де б хто ╕нший слово не сказав. ╤ душа чутливо-невтишима В тишин╕ вчува╓ бур мотив... Хлопчику з монгольськими очима, Десь ти, мабуть, серце натрудив. 1961 р.
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10998
|