Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 09.11.2012
«ДОБРО, ЯКЕ СВОБОДИ Г╤ДНЕ»

Поез╕я

Микола Василенко. Таврован╕ зоряниц╕: Поез╕я. — Херсон: Айлант, 2011. — 352 с.

Поез╕я Миколи Василенка завжди привертала ╕ приверта╓ увагу. Напевно, тому, що написана самим життям автора. «Перебол╕ти, перетерп╕ти, вистояти ╕ йти вперед», — це не просто св╕тоглядне кредо поета, це в╕хи його б╕ограф╕╖, а в╕дтак — творчост╕.
Микола Василенко — автор багатьох поетичних зб╕рок, твор╕в для д╕тей, пов╕стей ╕ роман╕в, книги щоденникових запис╕в. Щедрий ужинок, хоч доля аж н╕як не стелилася йому рушником. В╕с╕м рок╕в ГУЛАГ╕в — за любов до Укра╖ни, — майже три десятил╕ття заборони друкуватися будь-де, оприлюднювати будь-що (в сенс╕ нав╕ть «найбезневинн╕ш╕» в ╕деолог╕чному план╕ твори), ╕ — ц╕ла б╕бл╕отека написаного, а згодом — й виданого. Бо, нарешт╕, зм╕нилися часи ╕ письменник був готовий до цих зм╕н: в╕н мав з чим прийти до читача!
Одна за одною видаються книги Миколи Василенка, але попри те, завжди щось залиша╓ться «поза кадром». А хочеться, щоб жодна зернина не пропала: надто довго й жертовно письменник т╕ зерна плекав. Тож ошатний томик вибраних поез╕й: «Таврован╕ зоряниц╕» просто не м╕г не з’явитися на св╕т.
До книги ув╕йшли в основному в╕рш╕, котр╕ з тих чи ╕нших причин (найперша — комун╕стична цензура) ╕ не могли бути опубл╕кован╕ ран╕ше. Б╕льшост╕ з цих твор╕в — понад п’ять десятил╕ть, а вони, — на превеликий наш жаль ╕ сором, — актуальн╕ й дос╕. ╢ в╕рш╕ чи окрем╕ строфи, як╕, зда╓ться, ще вчора не були надто злободенними, а сьогодн╕ знову «акумулюють» час. Ну хоча б як ось ця м╕н╕атюра з розд╕лу «Кошик катрен╕в»:
Летиш натхненно, як в╕трисько,
Сяга╓ш крилами небес.
╤ти до ╕стини вже близько,
╤ до в’язниц╕ теж.
Думаю, тут усе зрозум╕ло без зайвих коментар╕в.
Загалом у «Таврованих зоряницях» — п’ять розд╕л╕в: «Супроти в╕тру», «В╕нок надгробних напис╕в», «Автографи пам’ят╕», «Каравели балад» ╕ згаданий уже «Кошик катрен╕в». Кожен з цих розд╕л╕в заслугову╓ на окрему розмову, бо це сво╓р╕дна яскрава ╕ ц╕л╕сна «книга в книз╕», як справедливо зазнача╓ автор передмови Василь Загороднюк. Вдячний, бо ц╕кавий ╕ р╕зноплановий, матер╕ал для досл╕дження — особливост╕ поетики Миколи Василенка. Поетики, яка орган╕чно по╓днала в соб╕ «класику» ╕ модерн, еп╕чн╕ балади, притч╕ ╕ сво╓р╕дн╕ в╕ршован╕ новели.
Мен╕ ж у ц╕й реценз╕╖ хочеться детальн╕ше зупинитися на аспект╕, який став яскравим лейтмотивом ново╖ книги Миколи Василенка. Я б означила цей аспект як «випробування свободою».
Для сучасно╖ укра╖нсько╖ поез╕╖ ця тема, зда╓ться, ще не надто «своя», хоча була ╕ залиша╓ться актуальною. Особливо сьогодн╕. У творчост╕ Миколи Василенка вона ма╓ щонайменше три гран╕: ф╕лософсько-етичну, психолог╕чну ╕, зрозум╕ло, — громадянську.
Верл╕бров╕ притч╕-м╕н╕атюри, розлог╕ балади, жорстк╕ сатиричн╕ катрени й еп╕таф╕╖ — в кожному з цих жанр╕в тема свободи й г╕дност╕ як нев╕д’╓мно╖ основи, на котр╕й трима╓ться ВОЛЯ, знаходить сво╓ художн╓ вт╕лення. Незламний патр╕от, невиправний романтик ╕ оптим╕ст, який твердо переконаний, що незалежн╕й Укра╖н╕ БУТИ!, Микола Василенко проте з╕рко бачить ус╕ драматичн╕ кол╕з╕╖ боротьби з найнепоступлив╕шим суперником — самим собою. В╕н не переста╓ дивуватися сам ╕ дивувати читача, лакон╕чно ╕ жорстко розпов╕даючи про г╕рк╕ парадокси буття.
Так, свобода не потр╕бна Люциперов╕ в пекл╕, тому вона «хоча бува й помре, та воскреса╓ знову й знову» («Балада про свободу»). Але чому ж людина, ст╕йко витримавши пекельн╕ тортури в невол╕, раптом ста╓ розгубленою ╕ безпорадною, покинувши тюремн╕ мури (балади: «Страх», «Майбутн╓»)? Г╕рка ╕рон╕я «нестерпно╖ легкост╕ буття»?
Соц╕уму потр╕бн╕ жертви, лише тод╕ соц╕ум в╕рить, що перед ним — герой?! Можливо... бо ╕накше, чим пояснити «Еволюц╕ю ейфор╕╖», яку так пронизливо-ч╕тко висловив поет. Люди бачили й чули свого пророка, доки той був над╕йно схований за тюремними мурами. Люди вимагали свободи для свого л╕дера. «╤ ось в╕н на вол╕!» Борець, оратор, патр╕от, герой, який готовий вести нац╕ю за собою. В╕н не зм╕нився. В╕н той самий. Але... «н╕хто ╕ кра╓м вуха не почув, н╕хто ╕ кра╓м ока не побачив».
То що залиша╓ться пророков╕? Знову звернутися до ворог╕в: «Киньте мене до в’язниц╕». Зв╕дти його голос люди неодм╕нно почують (о, в╕н добре зна╓ св╕й народ...) ╕ нав╕ть, можливо, збудують барикади... («Притча про пророка»).
У драматичних — до траг╕зму — стосунках л╕дера ╕ нац╕╖ (природно, що Микола Василенко акценту╓ увагу саме на цьому: не народ, не соц╕ум, не громада ╕ не сусп╕льство — НАЦ╤Я!) переможцем, як правило, залиша╓ться л╕дер. Переможцем над собою, над власним страхом ╕ знев╕рою. А що залиша╓ться просто борцев╕, який вистояв у в’язниц╕, бо там було усе гранично зрозум╕ло: ось — ворог, ось — мета: вийти на волю ╕ продовжити шлях опору? Шкода т╕льки: свобода не така вже й гостинна. Вона чомусь не зустр╕ча╓ «радостно у входа», ╕ брат╕в, готових в╕ддати меч, майже не залишилося. Та й сам меч пом╕тно приржав╕в... («Вийшов на свободу»). Як тут не розгубитися, не зламатися п╕д тягарем страху, самоти ╕ знев╕ри. Не кожному дано вистояти...
Але як не дивно (хрон╕чна хвороба нашо╖ ментальност╕?), можна — попри все! — пройти випробування поодинц╕, значно важче... а вт╕м, слово авторов╕:
Ми стояли над пр╕рвою,
трималися за руки
╕ говорили один одному
т╕льки при╓мне.
Коли з’явилася стежка
╕ по крутосхилах,
оминаючи ошал╕лу тичню вовк╕в,
вийшли на в╕дкриту площину,
нам зробилося т╕сно.
Кожен почав дивитися,
де б знайти кам╕нь... («Пр╕рва»).
Аж не в╕риться, що цей верл╕бр, ця зовн╕ беземоц╕йна притча була написана к╕лька десятил╕ть тому, така вона «тепер╕шня». Що й казати, важко л╕куються хрон╕чн╕ хвороби...
Випробування свободою трива╓. Для нац╕╖, для народу, для кожного з нас. Попри вс╕ траг╕чн╕ злами епохи й особист╕ драми, поет Микола Василенко залиша╓ться оптим╕стом, а отже — переможцем. Тому хочеться зак╕нчити це невеличке досл╕дження оптим╕стично — ...еп╕таф╕╓ю з циклу «В╕нок надгробних напис╕в»:
В могил╕ «тушка» —
 хамова порода.
Його сточити хробачок не зм╕г.
Коли в трун╕ зм╕нилася погода,
╤з ями в ╕ншу яму переб╕г.
(Депутатов╕ — «тушц╕»).
Дотепно, правда? Тому посм╕хн╕мося ╕ спробуймо робити те найменше, що кожен з нас може: творити добро. «Добро, яке свободи г╕дне».

Св╕тлана АНТОНИШИН
м. Броди Льв╕всько╖ област╕

Микола ВАСИЛЕНКО
«ВСЮДИ ПОВ╤КИ ТВ╤Й Я,
ЗЕМЛЕ, ВКРА╥НО МОЯ!..»

СВЯТА В╤РА
Колись в державних установах,
Порвавши клят╕ ланцюги,
В╕дродиться вкра╖нська мова,
Сво╖ озвучить береги.
Колись ╕тимеш р╕дним м╕стом,
Де зараз йду в зажур╕ я,
Тебе щасливим зробить чиста
Вкра╖нська вимова твоя.
Тод╕ згадай минуле г╕дно,
Згадай, козаче, без хули,
Що р╕дну мову, слово р╕дне
Тоб╕ поети зберегли.

ХТО?

Хто звоював
 найб╕льш земель на св╕т╕
╤ випл╕та╓ на свободу с╕т╕?
Хто хижим оком знову на чужу,
На миролюбну зирка╓ межу?
Хто на планет╕ в давнину й сьогодн╕
Пом╕ж кра╖н веде лукав╕ зводн╕?
Хто викохав несамовите зло,
Якого ще на св╕т╕ не було?
Хто ╕з тупих керманич╕в сьогодн╕
Скерову╓ народ св╕й до безодн╕?
Хто в╕к паплюжив
 ╕ паплюжить знову
Вкра╖нську нац╕ю ╕ мову?
Хто?

СЛОВО

Наче скеля, м╕цн╕ ми
 у нашому слов╕,
Його крил не зламати
 ворожим рукам.
Р╕дне слово, — небесна потуга
 у кров╕, —
Заплива╓ у серце, як хвиля дзв╕нка.
Коли в темряв╕ раптом
 проваляться гори
╤ над╕я на св╕тло загубиться в мл╕,
Слово буде св╕тити,
 як м╕сяць ╕ зор╕,
Збер╕гатиме наш╕ сл╕ди на земл╕.
Не загине — воскресне
 калина казкова, —
Не засипати ворогу русло р╕ки.
Наше слово вкра╖нське
 в духовн╕й обнов╕
Прив╕та╓ найдальш╕ нов╕тн╕ в╕ки.

НЕДРУГАМ УКРА╥НИ

Вони наскоком, наче тать,
Копали яму Укра╖н╕.
Тепер сам╕ у н╕й лежать
╤ зогнивають в баговинн╕.

НАРДЕПОВ╤

Придбавши наперед труну,
Нардеп у н╕й прив╕льно вклався,
Який на сес╕╖ поклявся:
«Укра╕н╓ не присягну».

ДЕПУТАТОВ╤ — «ТУШЦ╤»

В могил╕ «тушка» — хамова порода.
Його сточити хробачок не зм╕г.
Коли в трун╕ зм╕нилася погода,
╤з ями в ╕ншу яму переб╕г.

РУСИФ╤КАТОРОВ╤

П╕д плитами лежить аматор —
╤з царських дн╕в русиф╕катор.
У ям╕ блазень не н╕му╓,
В п╕тьм╕ мерц╕в русиф╕ку╓.

ВЕТЕРАНОВ╤ В╤ЙНИ

Колись в╕н мав могутн╕ крила,
На них вантаж во╓нний пер.
Його на фронт╕ не убили,
Забутий владою, помер.

ЯЗИКУ

М╕цний, червоний, наче бик,
Лежить брехливий тут язик.
За те його зарили знову,
Що очорнив вкра╖нську мову.
* * *
На П╕вноч╕ я велет╕в зустр╕в.
Вони були у лапищах кат╕в
За дисидентство — почуття любов╕
До Укра╖ни й батьк╕всько╖ мови.

ПОПУТАВ ЛУКАВИЙ

— Ви чули, слишал╕?..
Х╕рург Кам╕нський
говорить по-вкра╖нськи!
— Ти что?
— Так, так... Мен╕ казали люди.
— Не може бути!
Х╕рург... ╤ вдруг!
Да что он забол╓л?
╤ как посм╓л!?
— Так, так... Мен╕ казали люди.
— Не може бути!

ТИ ГОВОРИШ...

Ти говориш укра╖нською,
╕ я — укра╖нською;
╖мо укра╖нський борщ,
п’╓мо укра╖нську воду;
чита╓мо укра╖нськ╕ книжки
╕ любимо укра╖нських ж╕нок,
але ╕ дос╕
не можемо подати
один одному
руку.

КЕРЧ

Старий як св╕т, Пант╕капей
В античн╕ проминул╕ роки
Для промете╓вих людей
Сво╖ сл╕ди лишив глибок╕.
Сто╖ть скелястий М╕тр╕дат.
У пам’ят╕ Боспорське царство,
Навальний гунн, старий сармат,
Бо╖, пораження... ╕ рабство.
Промчали хмарами роки.
Тривожать душу спогадання —
Життя одв╕чно╖ р╕ки,
╤стор╕╖ епоха рання.
Сучасност╕ мажорний лад
Створив нову соб╕ токкату —
Сад╕в зелений водоспад,
Земл╕ приваблив╕сть строкату.

КРИМСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

В╕трам в д╕бров╕ стало т╕сно.
В╕три в г╕рськ╕ помчали гони,
Щоб там, де скел╕ ╕ муфлони,
Свою г╕рську сп╕вати п╕сню.
Струнк╕ музичн╕ кипариси
Ритм╕чно кронами кивають,
╤дуть дорогою на миси,
Де вишняку нема╓ краю.

ЧУМАКИ
Мо╓му д╕дусев╕ ╤вану

Стоять розпатлан╕ топол╕
Й скирти солом’ян╕ у пол╕,
Немов у водному окол╕,
Покрились мороком густим.
Доб╕рну с╕ль везе Устим.
В його очах сто╖ть ще Крим,
Морськ╕ пасати, хвил╕ квол╕...
А це, прийшовши побратим,
Лашту╓ люльку й д╕лить з ним
Душевн╕ радощ╕ ╕ бол╕.
Хай Крим летить к убог╕й дол╕!..
Востанн╓ ╖здив. Так. Довол╕!..
Пора вже ╕ншим, молодим.
...╤дуть соб╕ воли повол╕,
Рипить мажара повна сол╕
Херсонським степом дощовим.

ВЕЧ╤Р НА МОР╤

Гойда╓ться на хвилях моря веч╕р.
М╕нлив╕ т╕н╕ п╕д каштан лягли,
Хмаринка с╕ла бескету на плеч╕,
Де р╕д виводять молод╕ орли.
У скелю б’╓ потужний
 шум прибою,
Веч╕рня тиша лаг╕дно росте.
Сховалось сонце в мор╕ за косою —
Лишилося пов╕ддя золоте.

РУЙНУВАЛИ ЦЕРКВУ

— Вл╓зай по л╓стн╕це
 й бери за глотку!
На купол, говорю, тягни св╕й трос!..
— Ох, ╕роди!.. Нема на вас хреста!..
На кого п╕дняли свою десницю?
— Чого даремно лементу╓ш, бабо?
Збуду╓мо тоб╕ отут палац,
В якому буде наша суть ╕ правда.
А нинче йди...
 покуда ще не в допр╕.
— Не гримай, Петре,
 на стареньку Мотрю.
До правди ╕ краси незрячий ти.
— Що, що, Максиме?!
 Давню тягнеш п╕сню,
Яка, позвольте,
 Соловками пахне...
— Чого ляка╓ш,
 вишкр╕бку ледачий?
Помимо в╕ри ╓ ╕ще й краса,
Яка закладена в будов╕ церкви.
Можливо, прад╕д тв╕й
 колись клепав
От╕ бляшки, що милують нам око,
А може, й м╕й тесав струнк╕ колони,
Як╕ руйну╓ш.
Слухай, схаменися!
Бо завтра вже спитають нас онуки,
Куди под╕ли ми сво╓ минуле.
— Атож!.. Атож!..
 Веде Максим до д╕ла,
Бо д╕д казали: с╕чове козацтво,
Коли було ╕ще могутн╓ й в╕льне...
— Чого!?. Чого!?.
 ╤ ти, Остапе, з ними?
Забув, де був й за що сид╕в у допр╕?
— Та не забув...
 Воно в мен╕, як горе...
— Ото ж бо то!.. Поп╕вство
 надшк╕дливе...
Руйну╓мо, щоб св╕т новий
постро╖ть.
Агов, на трактор╕!
Ти, что там, здох?
Руйнуй, валяй
 цей бабушкин чертог!..

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Я — Калнишевський,
р╕дний син Вкра╖ни,
╤ маю в серц╕ те, що не зника.
Кр╕зь мене проросли кат╕вень ст╕ни
╤ чорних Соловк╕в трава г╕рка.
Вдив╕ться у мо╖ набрякл╕ жили,
Що на руках пульсують, мов кора.
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до р╕дного Дн╕пра.
Я захищав клейноди С╕ч╕ мужньо,
Виборював ╕ волю, ╕ любов.
Коли царям було в бою сутужно,
На виручку негаючись ╕шов.
╤ ладен був д╕лити горе й славу,
Нести з Москвою сп╕льного хреста,
Аби не розпалить в╕йну криваву
╤ не лишить людини живота.
Не в╕дав я, що ╓ в цар╕в отрута, —
Вони ус╕ ╕з клану сатани, —
╤ на козацтво одягнути пута
Давним-давно намислили вони.
Отож п╕дступно й п╕дло ╕з-за рогу
Мене убив царствуючий удав,
Щоб за Вкра╖ну не молився Богу
╤ козакам свободи не шукав...
А я живу ╕ житиму дов╕ку,
Допоки р╕дна житиме земля.
Нестиму отчу правду чолов╕ку,
А ненависть до лживого Кремля.

НА ДВА ГОЛОСИ
В. Симоненков╕

«Не в╕р мен╕, бо я брехать не вм╕ю,
Не жди мене, бо я ╕ так прийду...».
╤ дос╕ наша р╕дна Укра╖на
Визвольницьку дола╓ путь круту.
Закрили рота укра╖нськ╕й муз╕,
Вона лиша╓ться останн╕х сил.
«На цвинтар╕ розстр╕ляних ╕люз╕й
Уже нема╓ м╕сця для могил...».
Вкра╖нська мова у д╕тей зов’яла,
╤ ма╓мо кук╕ль з духовних п╕ль.
Народн╕ муки б╕льш╕ мук Тантала, —
Чек╕стське око зирить зв╕дус╕ль.
На трон приходять все нов╕ тирани,
У них в руках колишн╕ палаш╕.
«Уже народ — одна суц╕льна рана...».
Народ прийшов до крайньо╖ меж╕.
«Не в╕р мен╕, бо я брехать не вм╕ю,
Не жди мене, бо я ╕ так прийду...».
╤ дос╕ наша р╕дна Укра╖на
Визвольницьку дола╓ путь круту.

ЧОЛОМ ТОБ╤, ТАРАСЕ

Пройшли роки, мов хмари над р╕ллею,
Промчав, як в╕тер, швидкоплинний час.
А ти ╕деш на повний зр╕ст землею,
Надиху╓ш ╕дейним словом нас.
╤ наш╕ душ╕ сповнен╕ наснаги,
╤ чорнотроп не заблукав у мл╕.
Колишуться блакитно-жовт╕ стяги —
Висока суть праотчо╖ земл╕.
Ти вигострив нам серце голосами
Сво╖х поем, що здивували св╕т, —
╤ день новий лопоче прапорами
На княжих вежах Золотих вор╕т.
Ми викинули затичку ╕з рота, —
Настали дн╕ нових великих зм╕н.
Але не спить ╕ще одна турбота:
П╕днять раба останнього з кол╕н.
╤ хоч пощезли виплодки тирана,
Як╕ тримали нац╕ю в п╕тьм╕,
Але болить, болить колишня рана:
Сиб╕р... гулаги... правда у тюрм╕.
Духовним г╕дом будь пов╕к, Тарасе, —
Ми вс╕ тво╖ — велик╕ ╕ мал╕.
Народна воля смертю не поляже,
Якщо ти будеш поряд на земл╕.
м. Херсон

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11004

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков