Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 16.11.2012
П╤Д СОНЯЧНИМ ВОГНИЩЕМ…

Поез╕я

ДРУЖН╢ СЛОВО ДО ПОЕТА ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Дорогий Василю Андр╕йовичу!
На початку про дв╕ ц╕кав╕ обставини. Ви стали членом Сп╕лки письменник╕в п╕д сорок, ╕ я «очленився» ц╕╓╖ пори. Це обставина перша.
Друга: нутром-осердям духу Ви до мозку к╕сток – мислитель. Нав╕ть ╕сторико-ф╕лософський факультет, либонь, не випадково зак╕нчили. Я також люблю ф╕лософ╕ю. Як, наприклад, свою дружину Ганнусю люблю. ╤, може, саме такий сценар╕й Божого промислу щодо нас, гр╕шних ╕ невиправних ╕деал╕ст╕в, уплинув на тонке, сп╕вчутливе розум╕ння й поез╕╖, й ф╕лософ╕╖, й розум╕ння одне одного.
Отож – про «Веч╕рн╓ вогнище»: тепле воно, вогнище, ╕ я не в╕дчув – слава Богу – щонайменших протяг╕в холодних у слов╕. Навпаки, в╕тров╕ння-спалахи – юно-рожденн╕, св╕тл╕, сонячн╕. Ба б╕льше: означення сонячн╕, сказати б, найточн╕ше засв╕дчу╓ про Ваш стражденний поетичний дар.
Як на мене, при перевиданн╕ «Веч╕рнього вогнища» ╕ назву варто поез╕ям дати «Сонячне вогнище», адже еп╕тет «веч╕рн╓» доладний лише, коли враховувати стан Вашого т╕ла – веч╕рнього (кожен ╕з нас, смертних, т╕лом – ран╕ше чи п╕зн╕ше – вечор╕╓); стосовно ж духу Вашого – в╕н молодо пром╕ниться печально-проникливими протуберанцями, сонячно пром╕ниться. А коли в людини дух сонячний, вона, вважай, з благословення нашим р╕дним Даждьбогом, – поет. ╤ взагал╕ я переконаний: поет╕в народжу╓ Сонце. Воно ╖х ╕ забира╓… Не все забира╓ – уточнюю – т╕льки плоть, а дух на неб╕ св╕тлому оселя╓ться, аби ми в╕д земл╕ прогр╕шено╖ погляди сво╖ туди спрямовували.
Коротко про Вашу ранню поез╕ю, Василю Андр╕йовичу. Вона, одразу впада╓ в око, по-пушк╕нськи пругка, природна, наповнена музикою молодост╕, рястом-кв╕том в╕д здорового сприйняття життя, прим╕тна летючим ставленням до друз╕в, краси ж╕ночо╖ ╕ ворохобними пошуками в╕рност╕. Майже ф╕зично я в╕дчуваю, як Ваша душа св╕тлот╕нилася земною яскр╕ючою любов’ю. Тод╕, в л╕та молод╕, бурхлив╕, Ви нав╕ть не п╕дозрювали, якими зарубками на серц╕ закарбуються розчарування в╕д келих╕в безоглядного кохання. З цього приводу пригаду╓ться Лев Толстой, який зазначив, що Пушк╕н в╕д╕йшов за в╕чн╕ обр╕╖ дуже вчасно, тобто не зазнавши пекучо-траг╕чних розчарувань рок╕в зр╕лост╕, а згодом – старост╕. Власне, Пушк╕н завершив сво╓ коло життя саме так, як йому й було роковано; в «другому кол╕», як, скаж╕мо, Вам чи Толстому, Пушк╕ну пожити не судилось…
Отже, щодо «першого кола», Василю Андр╕йовичу, Ви зауважу╓те: «Вино самотност╕ мо╓╖ ран╕ш не так я важко пив: ще не була вона зм╕╓ю, бо я ще мр╕яв ╕ любив, бо я ще в╕рував у казку, у молод╕ гаряч╕ сни, я ще над╕явся на ласку серед людей, серед весни». Це з╕знання з Ваших уст зринуло якраз у «пушк╕нському в╕ц╕», коли Вам тридцять с╕м було.
Але… ось почалося «друге коло»: покрут╕шали, ╖жачилися, баюрист╕шали будн╕, с╕рими ставали чомусь, безвих╕дними: знев╕ра часом душу обп╕кала – хоч вовком вий, або ж – ╕з мосту та в воду… В цих ситуац╕ях праглося щонайменшо╖ хоча б зач╕пки-в╕ри, ╕ найжадан╕шим було в╕дкривання Бога, Бога – сонценосця, Бога – справедливця, Бога – всеправедника.
«Перехрестя. Чотири дороги.
Давн╕ написи понад трьома:
«Шлях до правди.
 До вол╕. До Бога.
Зупинися – чека╓ тюрма!»
А четверта гука╓ з плаката:
«Шлях безпечний!
 Для хама ╕ ката».
Усе сувор╕ше, нав’язлив╕ше ╕ нев╕дворотн╕ше приходило сумовите усв╕домлення:
«Вже досв╕д м╕й
 все менше бреше,
спокусу радше омине…
Нав╕що ти, кохання перше,
у снах нав╕ду╓ш мене?»
Або ось така м╕н╕атюра вихлюпнулася ╕з серця 1975 року:
«Весна промина╓.
 ╤ цв╕т опада╓,
все тл╕╓ ╕ в’яне –
змика╓ться коло.
Були в мене мр╕╖ –
╕ вже ╖х нема╓,
╕, мабуть, не буде н╕коли…»
Отож почалися нещадн╕ пошуки «правди простоти». В кожного з нас вони у тернах колючих, надто ж – для укра╖нц╕в, надто – для справжнього укра╖нського поета рокован╕. Не випадково у прожитих Вами сорок рок╕в, Василю Андр╕йовичу, як присуд, як одкровення зблиснуло:
«╤суса, кажуть,
 розп’яли за те,
що об’явив себе
 безсмертним Богом.
А Укра╖на за що хрест несе?
У не╖ ж од╕брали геть усе –
╕ волю, й долю,
 й нав╕ть в╕ру в Бога».
Та чи не найпрониклив╕ше мотив любов╕ до безталанно╖ Укра╖ни пронизу╓ в поетичн╕й перлин╕ «Запов╕дальне»:
«Я прошу про одне:
 як не стане мене,
правоб╕ч поклад╕ть
 в домовину.
З-п╕д земл╕ буде
слухати вухо одне
п╕днебесну мою Укра╖ну».
Переступивши сорокал╕тню гору земного ╕снування, ╓ством сво╖м, Василю Андр╕йовичу, Ви все дужче, гостр╕ше наповнювалися Укра╖ною, чистою, н╕жно-беззахисною любов’ю до не╖. У в╕рш╕, написаному з приводу траг╕чно╖ смерт╕ Григора Тютюнника, читаю:
«Хтось у вин╕ шука╓ вт╕ху,
а ╕нший л╕зе у петлю…
Як тяжко-важко
 жити тихо!
Як тяжко-важко я люблю!»
…На початку листа, славний козаче Василю Андр╕йовичу, я зазначив, що попри терпку щемлив╕ть Ваших поез╕й, вони – сонячн╕, на меж╕ болю, але б╕ль сонячний, очисний. Додам також: Ваша поез╕я, мов л╕ки, ц╕люща. Насамперед для серця й душ╕. В╕рш╕ – не зайве п╕дкреслити вкотре — сонячн╕ т╕╓ю особливою сумовитою рад╕стю-усв╕домленням народитися й жити п╕д укра╖нськими небесами, коли наповню╓шся мудрим теплом «веч╕рнього вогнища», ╕, хай те вогнище таки вже веч╕рн╓, а св╕тить-гр╕╓, як молоде справ╕ку Сонце: ми п╕д його сяючими св╕тловими крилами почува╓мося сонцепоклонниками.
╤стинно й те, що «хто не мертвив свою юн╕сть, для того ╕ стар╕сть – весна».
Добра Вам, нев’янучо╖ молитви в Слов╕ ╕ Словом, Василю Андр╕йовичу!

З поклоном –
Олесь ВОЛЯ
м. Ки╖в

Василь МАРСЮК
Б╤ЛЬШ ЗА СЕБЕ ЛЮБЛЮ Я СВ╤Т,
╤ ДО БОЛЮ ЛЮБЛЮ УКРА╥НУ!

БАЛАДА ДИТИНСТВА

Щось мен╕ сумно сьогодн╕ в саду,
╕ в холодку не сидиться на м╕сц╕.
Може, що одуд гуде на дуду,
наче в Донбас╕ колись у дитинств╕.
Не забува╓ться давня гриза,
друз╕-школярики в пам’ят╕ й дос╕.
…Л╕ду Живенко убила гроза –
руса косичка ╕ н╕женьки бос╕.
Костя Кацай в╕д сухот догор╕в,
сохнув листочком, а тягся до книжки,
б╕ля землянки сид╕в у двор╕,
слухав мене ╕ покашлював нишком.
Друз╕ мо╖ – а вже внуки тепер,
чом ви св╕танк╕в сво╖х не доспали?
Чом я ╕з вами тод╕ не помер,
теж обминувши житт╓в╕ обвали?
Ми наче вс╕ народились для мук –
дертись дов╕ку ╕з шахтно╖ лави
╕з-п╕д завалу, не чуючи рук,
дертись до св╕тла, до хл╕ба, до слави.
Костику, Л╕до, пробачте мен╕,
що вже на старост╕ став я плаксивим!
Вас пережив я на тисяч╕ дн╕в,
т╕льки ╕з них була жменька щасливих.
Св╕т я любив, мов комаха нектар,
зорям рад╕в ╕ колоссю у пол╕,
т╕льки давив мою душу тягар,
що Укра╖на одв╕ку в невол╕.
Друз╕ мо╖, внученята мал╕,
я вже збираюсь в кра╖ позасв╕тн╕,
там розкажу вам про все на земл╕.
Трохи пожд╕ть, земляки мо╖ р╕дн╕!
Вже не боюсь я н╕ гроз, н╕ сухот,
ан╕ т╕╓╖, що ходить з косою,
т╕льки боюсь за нещасний народ,
що споконв╕ку живе п╕д грозою.
Костику, Л╕до, до н╕г вам впаду
╕ розкажу, як за вас жив у св╕т╕.
Яблук в╕зьму ось для вас у саду
╕ по пучечку барв╕нкових кв╕т╕в.
18.06.2012 р.

* * *

Все дивлюсь на каштан п╕д в╕кном
п╕д весняним дощем благодатним –
╕ життя вида╓ться сном,
неспок╕йним ╕ безпорадним.
Б╕льш за себе любив я св╕т,
╕ до болю любив Укра╖ну.
А чому це на старост╕ л╕т
я приречений на самотину?
Мабуть, жив я ╕ д╕яв не так,
н╕ любимим не став, н╕ багатим,
╕ не раз в╕ддавав за п’ятак
те, що в серц╕ цв╕ло д╕амантом.
╤ любив я, напевно, не тих,
╕ не з тих малював ╕кони,
змарнував ст╕льки сил молодих
на чутт╓в╕ безумн╕ полони.
Ох, ╕стор╕я ця не нова –
боротьба ╕з самим собою.
А на душу спадають слова,
наче дощ, золотою крупою.
╤ себе я на думц╕ ловлю,
що н╕чого в╕д св╕ту не хочу,
що й себе вже давно не люблю,
т╕льки сп╕вом нав╕щось морочу.
Чи не я то стою п╕д дощем,
прикидаючись зелен каштаном?
Може, хтось це вважа╓ плачем –
заперечувати не стану.
╤ нехай розлюбив я ус╕х,
╕ душа хай спустошена нин╕,
та все краще, що я збер╕г,
до крупинки в╕ддам Укра╖н╕!
22.04.2012 р.

ЕЛЕГ╤Я ПРОЩАННЯ

У теплий час зеленого розмаю
мене в саду чека╓ благодать.
Але чомусь ╕ тут посеред раю
усе част╕ше став я сумувать.
Дивлюсь на кв╕ти –
 начебто прощаюсь,
зриваю пл╕д – в останн╕й наче раз.
Налив вина сьогодн╕ зам╕сть чаю,
але й вино вже п’╓ться, наче квас.
Понад усе я дорожив любов’ю
╕ вигод╕ кивав лише здаля,
а все здобуте силою ╕ кров’ю
тепер в мен╕ холоне «до нуля».
Холоне неприкаяне кохання,
╕ р╕дний д╕м не гр╕╓, як колись.
Топол╕, як висок╕ поривання,
шепочуться, що я вже натомивсь.
╤ на земл╕ мен╕ вже наче т╕сно,
╕ в далеч кличе запах полину…
Якщо й гр╕шив – то каятися п╕зно,
якщо й любив – н╕кого не верну.
Лиш горлиц╕ тут гомонять з╕ мною,
на всохл╕й г╕лц╕ тужно гудучи,
та з м╕сяцем я часом душу гою,
п╕д хатою засид╕вшись вноч╕.
Кому я залишаю сад словесний?
Кому впадуть його плоди до н╕г?
Йому в╕ддав я вс╕ найкращ╕ весни,
зростив його, а друз╕в не збер╕г.
Прост╕ть мен╕ колючому,
 мов кактус,
прост╕ть ус╕, кого не долюбив!
Ви дума╓те легко це – прощатись
п╕д шеп╕т саду й турк╕т голуб╕в?!
01.06.2012 р.

* * *

╤ знов багряна ос╕нь, як завжди,
пос╕яла в мо╖й душ╕ сум’яття.
╤ тепл╕ дн╕, ╕ золот╕ сади,
╕ журавл╕ прощаються, як браття.
Не знаю, заспокоюся коли,
коли охолодять мене сивини…
Дв╕ пристраст╕ мене в житт╕ вели:
любов до ж╕нки ╕ до Укра╖ни.
Ж╕нки вже в╕дпливли, як журавл╕
ось в╕дпливають
 строфами розлуки,
а з ними розтають у син╕й мл╕
палкого л╕та вс╕ любовн╕ муки.
Ясних небес вам, молод╕ птахи,
╕ не жур╕ть мене немолодого!
Я вас любив, а вс╕ борги-гр╕хи
спокутую вже скоро перед Богом.
Я з Укра╖ною лишаюсь до к╕нця,
вона мене пригр╕╓ ╕ зимою.
А чи мен╕ пишатись до лиця?
Хай би вона могла пишатись мною!
Багряний гай горить, як смолоскип,
обпалюючи крила журавлин╕.
Чи не тому у неб╕ чути схлип
по л╕ту, по мен╕, по Укра╖н╕?
16.06.2012 р.

* * *

Син╕ прожилки рук мо╖х
про одне мен╕ кажуть наче:
«Ти, не юний, уже б затих,
бо поез╕я – справа юнача!»
Так, м╕й стовбур уже постар╕в,
але ще зелен╕╓ щол╕та
╕ чека╓ ще гроз ╕ в╕тр╕в,
╕ в╕д сонця – поб╕льше св╕тла.
А струмки мо╖х син╕х жил
все ж повол╕ зливаються з небом.
Ст╕льки я усього пережив,
що живу вже давно не для себе.
22.04.2012 р.

* * *

За м╕стом знов у казку я потрапив,
╕ далина заворожила знов,
довкола все,
як укра╖нський прапор –
блакить небес ╕ золото д╕бров.
╤ весело, ╕ водночас тривожно:
не в╕чна ця ос╕ння благодать.
Що довше тут лишатися не можна,
то журавл╕ не можуть не ридать.
Мен╕ й самому жаль себе самого,
немовби вже й пожив,
 а не наживсь.
Але кого покличеш на п╕дмогу?
Усе позаду, все тепер – колись.
Н╕ спод╕вань рожевих на св╕танн╕,
н╕ рад╕сних п╕сень не повернуть.
Все ж не кляну я дн╕ сво╖ останн╕,
лишаючи слова на незабудь.
Нехай вони, мов клек╕т журавлиний,
комусь впадуть на душу хоч на мить!
Нехай впадуть на душу Укра╖ни,
що прапором у св╕т╕ лопотить!
29.06.2012 р.

ДВА ПОРТРЕТИ

Ну що мен╕ вам розказати про себе,
про юн╕сть в донецьких краях?
Карм╕нна заграва веч╕рнього неба –
то кров бунт╕внича моя.
Я там потопав у розливах пшениц╕,
тужив колоском на жнивах,
╕з неба дзвонили невидим╕ птиц╕,
щоб голос я теж подавав.
На св╕т я дивився, як сонячний сонях,
╕ дос╕ м╕й з╕р не огруб,
а н╕ч вугляна, як шахтарська долоня,
хвилястий м╕й гладила чуб.
Донецьке роздолля давно я покинув,
не той вже у мене портрет,
багато в степах в╕дпалало карм╕ну,
╕ я вже старий поет.
Все б╕льше нагадую скошену ниву
╕з соняхом на меж╕,
що п╕зно кв╕ту╓, ╕ голову сиву
полощуть холодн╕ дощ╕.
Нехай серед поля незатишно нин╕
╕ трауром дише земля –
та гр╕ють мене т╕ заграви карм╕нн╕,
як юн╕сть донецька моя.
28.06.2012 р.

ТРАВНЕВИЙ ДОЩ

А дощ шурхоче в лист╕ молодому,
а гр╕м гуде над шелестом сад╕в...
Серед весни ╕ молодого грому
на вс╕ сто весен я помолод╕в.
Хай не на сто,
 а точно — на п╕всотн╕,
неначе повернувсь до юних л╕т
╕ наче став поетом лиш сьогодн╕,
охоплюючи оком ц╕лий св╕т.
╤з завмиранням слухаю зозулю,
що пророку╓ в╕ку без жалю.
Я за сво╖м минулим не сумую,
бо там я вже н╕кого не люблю.
Там пережив я не одну оману,
╕ не одна ще, може, жде мене...
Як сонце пробива╓ться з туману,
так ╕ печаль усяка промине.
Хоч радощ╕ мо╖ тепер не част╕,
св╕т за оч╕ за ними не п╕ду.
Х╕ба десь ╓ у св╕т╕ б╕льше щастя,
як слухать дощ в травневому саду?

ВЕЧ╤РН╢ ВОГНИЩЕ

Веч╕рн╓ вогнище ос╕нн╓
в саду тр╕поче, як крило.
Вгор╕ пташине голос╕ння
кудись на п╕вдень пропливло.
А до вогню мо╖ дерева
з╕йшлися колом у танець.
Калина, наче королева,
вдягла руб╕новий в╕нець.
╤ нав╕ть груша темнокора
зняла з плечей туман, як шаль.
Як л╕то промайнуло скоро!
Як золотих деньочк╕в жаль!
Це м╕й останн╕й бал ╕з садом
б╕ля вогню серед п╕тьми,
перед мертвотним сн╕гопадом,
перед об╕ймами зими.
Мо╖ дерева нап╕вт╕нн╕,
я теж ╕з вами — нап╕вт╕нь,
ви, дорог╕ мо╖, не винн╕,
що вже прожив я час цв╕т╕нь.
А ви ще вибухнете цв╕том
у тепл╕ ноч╕ веснян╕,
ви ще нат╕шитеся л╕том —
а в мене лиш зимов╕ дн╕.
Мен╕ осталось впасти плодом
на золотий в╕д листя ╜рунт,
простившись з вами, як з народом,
якому я в╕ддав св╕й труд.
Отут згор╕ти б у плом╕нн╕,
а не сконати у гнитт╕!
Хай в╕д вогню ми — нап╕вт╕н╕,
але нап╕в-╕-золот╕.
* * *
Стогне зав╕я груднева,
холод жене до грудей.
Буря лама╓ дерева.
Стар╕сть лама╓ людей.
Стогне за в╕кнами стужа,
наче минул╕ л╕та.
Не п╕ддавайсь, моя душе,
ти ще така молода!
Нам не звикати до драми!
В╕хола в серц╕ мине.
Хтось за сн╕гами-в╕трами
згаду╓, може, мене.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11033

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков