"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2012 > Тема "Душі криниця"
#46 за 16.11.2012
П╤Д СОНЯЧНИМ ВОГНИЩЕМ…
Поез╕я
ДРУЖН╢ СЛОВО ДО ПОЕТА ВАСИЛЯ МАРСЮКА
Дорогий Василю Андр╕йовичу! На початку про дв╕ ц╕кав╕ обставини. Ви стали членом Сп╕лки письменник╕в п╕д сорок, ╕ я «очленився» ц╕╓╖ пори. Це обставина перша. Друга: нутром-осердям духу Ви до мозку к╕сток – мислитель. Нав╕ть ╕сторико-ф╕лософський факультет, либонь, не випадково зак╕нчили. Я також люблю ф╕лософ╕ю. Як, наприклад, свою дружину Ганнусю люблю. ╤, може, саме такий сценар╕й Божого промислу щодо нас, гр╕шних ╕ невиправних ╕деал╕ст╕в, уплинув на тонке, сп╕вчутливе розум╕ння й поез╕╖, й ф╕лософ╕╖, й розум╕ння одне одного. Отож – про «Веч╕рн╓ вогнище»: тепле воно, вогнище, ╕ я не в╕дчув – слава Богу – щонайменших протяг╕в холодних у слов╕. Навпаки, в╕тров╕ння-спалахи – юно-рожденн╕, св╕тл╕, сонячн╕. Ба б╕льше: означення сонячн╕, сказати б, найточн╕ше засв╕дчу╓ про Ваш стражденний поетичний дар. Як на мене, при перевиданн╕ «Веч╕рнього вогнища» ╕ назву варто поез╕ям дати «Сонячне вогнище», адже еп╕тет «веч╕рн╓» доладний лише, коли враховувати стан Вашого т╕ла – веч╕рнього (кожен ╕з нас, смертних, т╕лом – ран╕ше чи п╕зн╕ше – вечор╕╓); стосовно ж духу Вашого – в╕н молодо пром╕ниться печально-проникливими протуберанцями, сонячно пром╕ниться. А коли в людини дух сонячний, вона, вважай, з благословення нашим р╕дним Даждьбогом, – поет. ╤ взагал╕ я переконаний: поет╕в народжу╓ Сонце. Воно ╖х ╕ забира╓… Не все забира╓ – уточнюю – т╕льки плоть, а дух на неб╕ св╕тлому оселя╓ться, аби ми в╕д земл╕ прогр╕шено╖ погляди сво╖ туди спрямовували. Коротко про Вашу ранню поез╕ю, Василю Андр╕йовичу. Вона, одразу впада╓ в око, по-пушк╕нськи пругка, природна, наповнена музикою молодост╕, рястом-кв╕том в╕д здорового сприйняття життя, прим╕тна летючим ставленням до друз╕в, краси ж╕ночо╖ ╕ ворохобними пошуками в╕рност╕. Майже ф╕зично я в╕дчуваю, як Ваша душа св╕тлот╕нилася земною яскр╕ючою любов’ю. Тод╕, в л╕та молод╕, бурхлив╕, Ви нав╕ть не п╕дозрювали, якими зарубками на серц╕ закарбуються розчарування в╕д келих╕в безоглядного кохання. З цього приводу пригаду╓ться Лев Толстой, який зазначив, що Пушк╕н в╕д╕йшов за в╕чн╕ обр╕╖ дуже вчасно, тобто не зазнавши пекучо-траг╕чних розчарувань рок╕в зр╕лост╕, а згодом – старост╕. Власне, Пушк╕н завершив сво╓ коло життя саме так, як йому й було роковано; в «другому кол╕», як, скаж╕мо, Вам чи Толстому, Пушк╕ну пожити не судилось… Отже, щодо «першого кола», Василю Андр╕йовичу, Ви зауважу╓те: «Вино самотност╕ мо╓╖ ран╕ш не так я важко пив: ще не була вона зм╕╓ю, бо я ще мр╕яв ╕ любив, бо я ще в╕рував у казку, у молод╕ гаряч╕ сни, я ще над╕явся на ласку серед людей, серед весни». Це з╕знання з Ваших уст зринуло якраз у «пушк╕нському в╕ц╕», коли Вам тридцять с╕м було. Але… ось почалося «друге коло»: покрут╕шали, ╖жачилися, баюрист╕шали будн╕, с╕рими ставали чомусь, безвих╕дними: знев╕ра часом душу обп╕кала – хоч вовком вий, або ж – ╕з мосту та в воду… В цих ситуац╕ях праглося щонайменшо╖ хоча б зач╕пки-в╕ри, ╕ найжадан╕шим було в╕дкривання Бога, Бога – сонценосця, Бога – справедливця, Бога – всеправедника. «Перехрестя. Чотири дороги. Давн╕ написи понад трьома: «Шлях до правди. До вол╕. До Бога. Зупинися – чека╓ тюрма!» А четверта гука╓ з плаката: «Шлях безпечний! Для хама ╕ ката». Усе сувор╕ше, нав’язлив╕ше ╕ нев╕дворотн╕ше приходило сумовите усв╕домлення: «Вже досв╕д м╕й все менше бреше, спокусу радше омине… Нав╕що ти, кохання перше, у снах нав╕ду╓ш мене?» Або ось така м╕н╕атюра вихлюпнулася ╕з серця 1975 року: «Весна промина╓. ╤ цв╕т опада╓, все тл╕╓ ╕ в’яне – змика╓ться коло. Були в мене мр╕╖ – ╕ вже ╖х нема╓, ╕, мабуть, не буде н╕коли…» Отож почалися нещадн╕ пошуки «правди простоти». В кожного з нас вони у тернах колючих, надто ж – для укра╖нц╕в, надто – для справжнього укра╖нського поета рокован╕. Не випадково у прожитих Вами сорок рок╕в, Василю Андр╕йовичу, як присуд, як одкровення зблиснуло: «╤суса, кажуть, розп’яли за те, що об’явив себе безсмертним Богом. А Укра╖на за що хрест несе? У не╖ ж од╕брали геть усе – ╕ волю, й долю, й нав╕ть в╕ру в Бога». Та чи не найпрониклив╕ше мотив любов╕ до безталанно╖ Укра╖ни пронизу╓ в поетичн╕й перлин╕ «Запов╕дальне»: «Я прошу про одне: як не стане мене, правоб╕ч поклад╕ть в домовину. З-п╕д земл╕ буде слухати вухо одне п╕днебесну мою Укра╖ну». Переступивши сорокал╕тню гору земного ╕снування, ╓ством сво╖м, Василю Андр╕йовичу, Ви все дужче, гостр╕ше наповнювалися Укра╖ною, чистою, н╕жно-беззахисною любов’ю до не╖. У в╕рш╕, написаному з приводу траг╕чно╖ смерт╕ Григора Тютюнника, читаю: «Хтось у вин╕ шука╓ вт╕ху, а ╕нший л╕зе у петлю… Як тяжко-важко жити тихо! Як тяжко-важко я люблю!» …На початку листа, славний козаче Василю Андр╕йовичу, я зазначив, що попри терпку щемлив╕ть Ваших поез╕й, вони – сонячн╕, на меж╕ болю, але б╕ль сонячний, очисний. Додам також: Ваша поез╕я, мов л╕ки, ц╕люща. Насамперед для серця й душ╕. В╕рш╕ – не зайве п╕дкреслити вкотре — сонячн╕ т╕╓ю особливою сумовитою рад╕стю-усв╕домленням народитися й жити п╕д укра╖нськими небесами, коли наповню╓шся мудрим теплом «веч╕рнього вогнища», ╕, хай те вогнище таки вже веч╕рн╓, а св╕тить-гр╕╓, як молоде справ╕ку Сонце: ми п╕д його сяючими св╕тловими крилами почува╓мося сонцепоклонниками. ╤стинно й те, що «хто не мертвив свою юн╕сть, для того ╕ стар╕сть – весна». Добра Вам, нев’янучо╖ молитви в Слов╕ ╕ Словом, Василю Андр╕йовичу!
З поклоном – Олесь ВОЛЯ м. Ки╖в
Василь МАРСЮК Б╤ЛЬШ ЗА СЕБЕ ЛЮБЛЮ Я СВ╤Т, ╤ ДО БОЛЮ ЛЮБЛЮ УКРА╥НУ!
БАЛАДА ДИТИНСТВА
Щось мен╕ сумно сьогодн╕ в саду, ╕ в холодку не сидиться на м╕сц╕. Може, що одуд гуде на дуду, наче в Донбас╕ колись у дитинств╕. Не забува╓ться давня гриза, друз╕-школярики в пам’ят╕ й дос╕. …Л╕ду Живенко убила гроза – руса косичка ╕ н╕женьки бос╕. Костя Кацай в╕д сухот догор╕в, сохнув листочком, а тягся до книжки, б╕ля землянки сид╕в у двор╕, слухав мене ╕ покашлював нишком. Друз╕ мо╖ – а вже внуки тепер, чом ви св╕танк╕в сво╖х не доспали? Чом я ╕з вами тод╕ не помер, теж обминувши житт╓в╕ обвали? Ми наче вс╕ народились для мук – дертись дов╕ку ╕з шахтно╖ лави ╕з-п╕д завалу, не чуючи рук, дертись до св╕тла, до хл╕ба, до слави. Костику, Л╕до, пробачте мен╕, що вже на старост╕ став я плаксивим! Вас пережив я на тисяч╕ дн╕в, т╕льки ╕з них була жменька щасливих. Св╕т я любив, мов комаха нектар, зорям рад╕в ╕ колоссю у пол╕, т╕льки давив мою душу тягар, що Укра╖на одв╕ку в невол╕. Друз╕ мо╖, внученята мал╕, я вже збираюсь в кра╖ позасв╕тн╕, там розкажу вам про все на земл╕. Трохи пожд╕ть, земляки мо╖ р╕дн╕! Вже не боюсь я н╕ гроз, н╕ сухот, ан╕ т╕╓╖, що ходить з косою, т╕льки боюсь за нещасний народ, що споконв╕ку живе п╕д грозою. Костику, Л╕до, до н╕г вам впаду ╕ розкажу, як за вас жив у св╕т╕. Яблук в╕зьму ось для вас у саду ╕ по пучечку барв╕нкових кв╕т╕в. 18.06.2012 р.
* * *
Все дивлюсь на каштан п╕д в╕кном п╕д весняним дощем благодатним – ╕ життя вида╓ться сном, неспок╕йним ╕ безпорадним. Б╕льш за себе любив я св╕т, ╕ до болю любив Укра╖ну. А чому це на старост╕ л╕т я приречений на самотину? Мабуть, жив я ╕ д╕яв не так, н╕ любимим не став, н╕ багатим, ╕ не раз в╕ддавав за п’ятак те, що в серц╕ цв╕ло д╕амантом. ╤ любив я, напевно, не тих, ╕ не з тих малював ╕кони, змарнував ст╕льки сил молодих на чутт╓в╕ безумн╕ полони. Ох, ╕стор╕я ця не нова – боротьба ╕з самим собою. А на душу спадають слова, наче дощ, золотою крупою. ╤ себе я на думц╕ ловлю, що н╕чого в╕д св╕ту не хочу, що й себе вже давно не люблю, т╕льки сп╕вом нав╕щось морочу. Чи не я то стою п╕д дощем, прикидаючись зелен каштаном? Може, хтось це вважа╓ плачем – заперечувати не стану. ╤ нехай розлюбив я ус╕х, ╕ душа хай спустошена нин╕, та все краще, що я збер╕г, до крупинки в╕ддам Укра╖н╕! 22.04.2012 р.
ЕЛЕГ╤Я ПРОЩАННЯ
У теплий час зеленого розмаю мене в саду чека╓ благодать. Але чомусь ╕ тут посеред раю усе част╕ше став я сумувать. Дивлюсь на кв╕ти – начебто прощаюсь, зриваю пл╕д – в останн╕й наче раз. Налив вина сьогодн╕ зам╕сть чаю, але й вино вже п’╓ться, наче квас. Понад усе я дорожив любов’ю ╕ вигод╕ кивав лише здаля, а все здобуте силою ╕ кров’ю тепер в мен╕ холоне «до нуля». Холоне неприкаяне кохання, ╕ р╕дний д╕м не гр╕╓, як колись. Топол╕, як висок╕ поривання, шепочуться, що я вже натомивсь. ╤ на земл╕ мен╕ вже наче т╕сно, ╕ в далеч кличе запах полину… Якщо й гр╕шив – то каятися п╕зно, якщо й любив – н╕кого не верну. Лиш горлиц╕ тут гомонять з╕ мною, на всохл╕й г╕лц╕ тужно гудучи, та з м╕сяцем я часом душу гою, п╕д хатою засид╕вшись вноч╕. Кому я залишаю сад словесний? Кому впадуть його плоди до н╕г? Йому в╕ддав я вс╕ найкращ╕ весни, зростив його, а друз╕в не збер╕г. Прост╕ть мен╕ колючому, мов кактус, прост╕ть ус╕, кого не долюбив! Ви дума╓те легко це – прощатись п╕д шеп╕т саду й турк╕т голуб╕в?! 01.06.2012 р.
* * *
╤ знов багряна ос╕нь, як завжди, пос╕яла в мо╖й душ╕ сум’яття. ╤ тепл╕ дн╕, ╕ золот╕ сади, ╕ журавл╕ прощаються, як браття. Не знаю, заспокоюся коли, коли охолодять мене сивини… Дв╕ пристраст╕ мене в житт╕ вели: любов до ж╕нки ╕ до Укра╖ни. Ж╕нки вже в╕дпливли, як журавл╕ ось в╕дпливають строфами розлуки, а з ними розтають у син╕й мл╕ палкого л╕та вс╕ любовн╕ муки. Ясних небес вам, молод╕ птахи, ╕ не жур╕ть мене немолодого! Я вас любив, а вс╕ борги-гр╕хи спокутую вже скоро перед Богом. Я з Укра╖ною лишаюсь до к╕нця, вона мене пригр╕╓ ╕ зимою. А чи мен╕ пишатись до лиця? Хай би вона могла пишатись мною! Багряний гай горить, як смолоскип, обпалюючи крила журавлин╕. Чи не тому у неб╕ чути схлип по л╕ту, по мен╕, по Укра╖н╕? 16.06.2012 р.
* * *
Син╕ прожилки рук мо╖х про одне мен╕ кажуть наче: «Ти, не юний, уже б затих, бо поез╕я – справа юнача!» Так, м╕й стовбур уже постар╕в, але ще зелен╕╓ щол╕та ╕ чека╓ ще гроз ╕ в╕тр╕в, ╕ в╕д сонця – поб╕льше св╕тла. А струмки мо╖х син╕х жил все ж повол╕ зливаються з небом. Ст╕льки я усього пережив, що живу вже давно не для себе. 22.04.2012 р.
* * *
За м╕стом знов у казку я потрапив, ╕ далина заворожила знов, довкола все, як укра╖нський прапор – блакить небес ╕ золото д╕бров. ╤ весело, ╕ водночас тривожно: не в╕чна ця ос╕ння благодать. Що довше тут лишатися не можна, то журавл╕ не можуть не ридать. Мен╕ й самому жаль себе самого, немовби вже й пожив, а не наживсь. Але кого покличеш на п╕дмогу? Усе позаду, все тепер – колись. Н╕ спод╕вань рожевих на св╕танн╕, н╕ рад╕сних п╕сень не повернуть. Все ж не кляну я дн╕ сво╖ останн╕, лишаючи слова на незабудь. Нехай вони, мов клек╕т журавлиний, комусь впадуть на душу хоч на мить! Нехай впадуть на душу Укра╖ни, що прапором у св╕т╕ лопотить! 29.06.2012 р.
ДВА ПОРТРЕТИ
Ну що мен╕ вам розказати про себе, про юн╕сть в донецьких краях? Карм╕нна заграва веч╕рнього неба – то кров бунт╕внича моя. Я там потопав у розливах пшениц╕, тужив колоском на жнивах, ╕з неба дзвонили невидим╕ птиц╕, щоб голос я теж подавав. На св╕т я дивився, як сонячний сонях, ╕ дос╕ м╕й з╕р не огруб, а н╕ч вугляна, як шахтарська долоня, хвилястий м╕й гладила чуб. Донецьке роздолля давно я покинув, не той вже у мене портрет, багато в степах в╕дпалало карм╕ну, ╕ я вже старий поет. Все б╕льше нагадую скошену ниву ╕з соняхом на меж╕, що п╕зно кв╕ту╓, ╕ голову сиву полощуть холодн╕ дощ╕. Нехай серед поля незатишно нин╕ ╕ трауром дише земля – та гр╕ють мене т╕ заграви карм╕нн╕, як юн╕сть донецька моя. 28.06.2012 р.
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ
А дощ шурхоче в лист╕ молодому, а гр╕м гуде над шелестом сад╕в... Серед весни ╕ молодого грому на вс╕ сто весен я помолод╕в. Хай не на сто, а точно — на п╕всотн╕, неначе повернувсь до юних л╕т ╕ наче став поетом лиш сьогодн╕, охоплюючи оком ц╕лий св╕т. ╤з завмиранням слухаю зозулю, що пророку╓ в╕ку без жалю. Я за сво╖м минулим не сумую, бо там я вже н╕кого не люблю. Там пережив я не одну оману, ╕ не одна ще, може, жде мене... Як сонце пробива╓ться з туману, так ╕ печаль усяка промине. Хоч радощ╕ мо╖ тепер не част╕, св╕т за оч╕ за ними не п╕ду. Х╕ба десь ╓ у св╕т╕ б╕льше щастя, як слухать дощ в травневому саду?
ВЕЧ╤РН╢ ВОГНИЩЕ
Веч╕рн╓ вогнище ос╕нн╓ в саду тр╕поче, як крило. Вгор╕ пташине голос╕ння кудись на п╕вдень пропливло. А до вогню мо╖ дерева з╕йшлися колом у танець. Калина, наче королева, вдягла руб╕новий в╕нець. ╤ нав╕ть груша темнокора зняла з плечей туман, як шаль. Як л╕то промайнуло скоро! Як золотих деньочк╕в жаль! Це м╕й останн╕й бал ╕з садом б╕ля вогню серед п╕тьми, перед мертвотним сн╕гопадом, перед об╕ймами зими. Мо╖ дерева нап╕вт╕нн╕, я теж ╕з вами — нап╕вт╕нь, ви, дорог╕ мо╖, не винн╕, що вже прожив я час цв╕т╕нь. А ви ще вибухнете цв╕том у тепл╕ ноч╕ веснян╕, ви ще нат╕шитеся л╕том — а в мене лиш зимов╕ дн╕. Мен╕ осталось впасти плодом на золотий в╕д листя ╜рунт, простившись з вами, як з народом, якому я в╕ддав св╕й труд. Отут згор╕ти б у плом╕нн╕, а не сконати у гнитт╕! Хай в╕д вогню ми — нап╕вт╕н╕, але нап╕в-╕-золот╕. * * * Стогне зав╕я груднева, холод жене до грудей. Буря лама╓ дерева. Стар╕сть лама╓ людей. Стогне за в╕кнами стужа, наче минул╕ л╕та. Не п╕ддавайсь, моя душе, ти ще така молода! Нам не звикати до драми! В╕хола в серц╕ мине. Хтось за сн╕гами-в╕трами згаду╓, може, мене.
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11033
|