Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Після публікації статті «На свята східняків краще возити не до Львова, а в центральну Україну…» я деякий час розмірковував: а чи не забагато ми із сімферопольцем Віктором Сидоренком беремо на себе? Чи не образиться на нас керівництво Українського католицького університету, яке давно пропагує ідею поїздок молоді в Галичину. Саме УКУ зробив перші конкретні кроки у цій справі. Завдяки акціям католицького університету в мене з’явилося багато друзів у Одесі, Запоріжжі, Харкові, Бердянську… Дехто з них почав передплачувати «Кримську світлицю». На щастя, мої побоювання виявилися марними. Першим на згадану статтю відгукнувся Мирослав Маринович, відомий філософ, правозахисник, віце-ректор Українського католицького університету. На моє запитання, чи не ображає його, львів’янина, таке патріотичне «перетягування ковдри», пан Маринович відповів:
— «П’ємонт» — не Львів, а Вінниця? Ні, пане Сергію, така постановка питання мене не ображає, а навпаки — тішить. Якщо не торкатися самого терміну «П’ємонт», а говорити про національне відродження як явище, то я ще 2005 року під час акції «Різдво — разом» говорив харків’янам, що очікую, аби вони, повернувшись додому, розпитали своїх бабусь, як святкували колись у їхньому регіоні. А потім запросили через кілька років нас, галичан, на свято «Великдень — разом» у Харкові. Ваш матеріал дає надію...

Тарас Ткачук,
філолог, м. Вінниця:
— Приємно було почути гарні слова про Вінницю! Думаю, головний акцент зроблено правильно: якби наші люди більше подорожували, особливо по Західній Україні, то менше було б усіляких міфів про бандерівців.
Я з великим задоволенням їжджу у справах до Тернополя і відпочиваю там душею: навколо привітні люди, які розмовляють гарною українською з домішками діалекту, але приємного для слуху. А під час свят атмосфера взагалі якась особлива, набагато краща («домашніша»), ніж, наприклад, в Америці, де гарний антураж, але дистанцію усі тримають жорстко (правда, з усмішкою). Зрештою, усе пізнається в порівнянні. Тому й потрібно пропагувати цікаві тури по Україні. Тільки хто це буде робити?

Олекса Різників, письменник, м. Одеса:
— Чудово, пане Сергію! Я сам колись возив дітей до Львова, Чорткова тощо. Це було неймовірно цікаво! Але якщо до Вінниці та Черкас возити дітей, то треба, щоб місцеві «рухівці» або «свободівці» знайшли кілька десятків родин, готових прийняти гостей. У нас така багата на історію країна… А там десь музей Коцюбинського, а там Шевченка, а у Вінниці Кобець відкриває чудові пам’ятники... Отже, ідея «Кримської світлиці» чудова, я обома руками — за!!!

Катерина Галушко, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Вінниця – це добре, але чому ми забуваємо про Черкаси? Різні обставини нашого життя дають нам можливість щось усвідомити. Проживаючи «на два міста»: у Львові і в Черкасах, я виокремила для себе поняття «крайового патріотизму», де рідний край для мене — Черкаська область. Вже рівно як чотири роки я маю змогу спостерігати, порівнювати — що й до чого. Знаєте, коли Галичину називають «П’ємонтом», то десь в мені озивається, «пробивається» отой крайовий патріотизм. Я схильна вважати, що не потрібно чіпляти ярликів, навіть з прекрасною метою. П’ємонту — п’ємонтове! Україні — українське! Кожна область має щось своє цінне — це творить її серце, кожне серденько області творить серце України. Не на одну область треба орієнтуватись, а враховувати надбання всіх регіонів, тоді це і буде Велика Україна. Львів у цьому значенні не є окремою Україною, а тільки її частиною. Приємно, що галичани завжди називали Центральну Україну — Великою. Горді, шанобливі у ставленні до свого краю галичани так ставляться до наших земель… Хіба не в цьому увесь сенс? Черкащина — давній край із відголосками Трипілля, край Шевченка із його «ланами широкополими, Дніпром, кручами», ідилією вишневого садочка, славою Байди Вишневецького, Івана Підкови, Богдана Хмельницького, Залізняка і Гонти, це слава Холодноярської республіки, оспіваної Горлісом-Горським, це й наш український «Сталінград» — Корсунь Шевченківський... До того ж, 93% населення Черкащини — українці, і це потужний осередок православ’я ще з часів Володимира Великого; це край вільної душі українця — щирої та сильної. Я в жодному разі не хочу применшити славу інших областей України, але що ж поробиш із тим моїм крайовим патріотизмом? Коли щиро і відверто говорити про якусь українськість, то не потрібно зупинятись лише на Львові, не потрібно чіпляти на Центральну Україну ярлики «суржиковості», проросійськості, байдужості… Адже й сьогодні Черкащина творить нове й потрібне нашій державі — існує програма «Золота підкова Черкащини», яка розкриває багату історію краю, щороку проводяться етнофестивалі, постійні виступи фольклорних груп, активно зберігається автентична драматургічна спадщина, Черкащина береже й плекає Шевченкове слово. Ні, ми не забули свого коріння, бо як же можна жити на такій землі й не шанувати її? Безперечно, наша область зазнала величезного впливу «російськості», і тому, коли порівнюю Черкаси зі Львовом, то дуже хочеться, щоб у нас ставало більше поваги до самих себе, більше отого «черкасько-українського». Ми варті такого пошанування, адже недаремно й галичани кажуть про нас шанобливо: «вони з Великої України…»

Тетяна Авдашкова,
студентка, м. Сімферополь:
— Якщо говорити про моїх родичів, то частина з них приїхала до Криму з Сибіру і Центральної Росії. Я вихована на російських казках, російській класичній літературі. Проте я живу в Україні. Це — моя країна, єдина і неповторна! На щастя, я маю й українське (полтавське) коріння. Це зобов’язало мене знати українську історію, літературу та мову. В Криму є все для щастя! Крим – ідейний, натхненний. У Криму, до речі, кожен може стати поліглотом. Навіщо ненавидіти українську, якщо її можна легко вивчити і полюбити?
Дійсно, проблема кримчан у тому, що вони просто не бачили України...
Це я навіть від себе можу говорити, бо поки не була в Києві, український патріотизм був для мене поняттям абстрактним і навіть далеким. А потім... я зрозуміла, що безглуздо вчити дітей історії якоїсь далекої та незрозумілої для них країни, потрібно спочатку цю країну показати, сказати, що ось вона, гарна, ВАША — і все зміниться.
Часто причина людської агресії — у банальній незадоволеності життям. Мені так здається. Часто не один десяток років люди не бачать нічого, крім свого міста. Це сумно... Потрібно подорожувати, це шлях до любові. І знову від себе: коли я була в Києві, то почала пишатися своєю країною. Але... повернення до Криму також було дуже емоційним. Я вперше зрозуміла, як сильно люблю свою «маленькую родинку» — так я називаю мій півострів. Тож збираймо валізи, готуймося в мандри!

Василь Ігнатюк,
фізик, м. Львів:
— Ідея «Кримської світлиці» хороша, адже не Галичиною єдиною живе Україна! Тим більше, що Вінниця — явний лідер серед обласних центрів і щодо благоустрою, і щодо інфраструктури... (Перефразовуючи героя конгеніального «Міміно», друге місце в Україні після Вінниці — серед міст з населенням менше 100 000 мешканців — посідає Червоноград, а його голова Ігор Чудійович разом з мером Вінниці Володимиром Гройсманом торік були нагороджені відзнаками Асоціації голів місцевого самоврядування). Єдине, що мене здивувало, це фраза про те, що 1/3 кримчан не бували за Перекопом! Я знаю, що 3/4 мешканців Далекого Сходу ніколи не перетинали Уральський хребет, але щоб так було погано в нашій неньці-Україні...
Щодо «українізації Криму». Знаєте, як на мене, головний наш ворог не російськомовний на вулицях Євпаторії чи Севастополя, а «совок». Той, що без роду-племені, який не знає ні мови, ні історії ані Росії, ані України. Це трохи виходить за тематику нашого обговорення, але дозволю собі розповісти таку цікаву історію.
У березні 2001 року я був у відрядженні у Москві. Зустрівся зі своїми університетськими товаришами, випили по кухлю доброго пива... Ось і потягнуло нас на «політичні» розмови:
— А правда ли, что у вас во Львове дошли до того, что запрещают русскую музыку в кафе и ресторанах? (Слід сказати, що це було невдовзі після вбивства композитора Ігоря Білозора, коли особливо ревниві захисники української мови клеїли на вітринах цих кнайп наліпки «Обережно, русифіковано!»).
Тож я і розповів друзям, як усе було, додавши:
— Верите, я с удовольствием попил бы кофейку в кафе, где, например, звучит песня Юрия Визбора или Булата Окуджавы.
— То же самое мы бы с удовольствием сделали в Москве, если бы могли, — відповіли мої одногрупники.
Це був час, коли з легкої руки адептів керованої демократії «совок» все більше заполоняв місто моєї студентської молодості. Через півтора року наймолодшою жертвою «Норд-Осту» стане 12-річна донька іншого мого одногрупника — Олексія Устиновського. Потім на довгі роки настане той «стабілізєц», кальку з якого хочуть змавпувати на українські терени наші можновладці... Але хочу сказати, пане Сергію, що ваші статті та книги додають людям впевненості, що такі зусилля можновладців марні.

Роман Пляцко, доктор фізико-математичних наук, м. Львів:
— Хочу висловити декілька міркувань щодо використання самого терміна «П’ємонт» стосовно Львова і Галичини. Спочатку дещо з історії. Із ХІІІ сторіччя П’ємонтом називали область на північному заході сучасної Італії з центром у місті Турин. Упродовж тривалого часу територія П’ємонту була роздроблена на окремі феодальні володіння. У 1720 р. П’ємонт увійшов до складу Сардинського королівства, на початку ХІХ сторіччя входив до складу Франції, а згодом – Австрії. В середині ХІХ сторіччя, як найбільш розвинута в економічному і військовому відношеннях область, П’ємонт став центром боротьби проти австрійського панування та руху за об’єднання Італії (власне, Італія як держава постала 1861 р. під назвою Італійське королівство). Очевидно, саме виразні історичні асоціації та паралелі зумовили те, що від початку ХХ сторіччя багато українських громадських діячів, політиків, істориків (зокрема, Михайло Грушевський) характеризують роль Галичини в історії України як своєрідного П’ємонту. Прикметно, що державницькі та націєтворчі устремління як П’ємонту, так і Галичини формувались в процесі тривалої протидії агресивним зазіханням сусідніх держав, у першому випадку – Франції, Іспанії, Австрії, в другому – Польщі, Угорщини, Австрії. Однак є і суттєві відмінності – якщо П’ємонт серед інших провінцій виділявся вищим рівнем економічного розвитку, то про Галичину так сказати не можна. Тобто «п’ємонтизм» Галичини мав не економічне чи військове, а передусім гуманітарне підґрунтя. Йдеться про те, що умови Австрійської імперії, до складу якої ввійшла Галичина 1772 р. після поділу Польщі, давали змогу галичанам поступово нарощувати свій освітній і культурний потенціал, на відміну від систематичних утисків і заборон, яких зазнавали українці в Російській імперії. У Відні 1774 р. відкрито греко-католицьку духовну семінарію, що сприяло формуванню освіченого священицтва, яке працювало на благо рідного народу, в тому числі на літературній ниві – феномен Маркіяна Шашкевича постав не на порожньому місці. Поступово відкривались гімназії з українською мовою викладання, випускники яких згодом здобували фах лікаря, правника або ж викладача середніх і вищих шкіл, окремі з них ставали професорами й ректорами університетів, депутатами парламенту або ж обіймали міністерські посади і, що важливо, не цурались свого роду. У Львові 1868 р. постала «Просвіта», а 1873 р. – Наукове товариство ім. Шевченка, яке згодом почало виконувати функції національної академії наук.
Можливості для українського національного відродження, що існували в Галичині ще до Першої світової війни, активно використовували провідні діячі української культури й громадські та політичні діячі з Наддніпрянської України – тут вони могли друкувати свої літературні твори, вільніше поширювати політичні погляди про необхідність створення самостійної Української держави. Тобто потенціал Галичини як П’ємонту реалізовувався спільними зусиллями українців по обидва боки Збруча.
Повернемося до Італії з її П’ємонтом. Після того, як у другій половині ХІХ сторіччя Італія зміцніла як держава, існуванню якої не було серйозних загроз, не виникали й ситуації, коли б поширювалися висловлювання на кшталт: «Рим (чи Флоренція, Мілан і т. д.) – новий П’ємонт». В Україні з її трагічною історією у ХХ сторіччі, коли щоразу знову гостро поставало питання національного порятунку, природно виникали думки про необхідність українського П’ємонту. Однак навряд чи доцільно цей термін надто часто використовувати в контексті реалій сьогодення. Стосовно ролі Галичини після здобуття Україною незалежності видається більш відповідним термін «форпост». Справді, як показали підсумки усіх виборів, які за цей час відбулись в Україні, сили, що несуть явну чи неявну загрозу національному буттю України як незалежної держави, отримують підтримку лише декількох відсотків виборців – і це незважаючи на розчарування в багатьох партіях і політиках, що змінились за цей період. Водночас слід враховувати, що близькими до Галичини в цьому сенсі є Волинь, Поділля, Київщина та інші регіони центру та півночі України. Зрештою, хоча іншою є ситуація на сході та півдні України, тим більшої уваги та поваги заслуговують ті патріотичні сили – окремі особистості та громадські організації, які є активними учасниками і творцями процесу українського національного відродження.
Приблизно роки два тому довелось спостерігати цікаву ситуацію. У кафе в центральній частині Львова зайшов дитячий письменник — гість із Києва, поважного віку, не депутат і не з тих, кого можна часто бачити на телеекранах. Бармен дружньо привітався із словами: «Я Вас знаю, приємно зустріти…» і про всяк випадок запитав, чи не помилився. Помилки не було. Мало того, відвідувач, який стояв у черзі безпосередньо за письменником, ще на мить раніше упізнав його лише за зачіскою, зі спини. Звичайно, було б перебільшенням тільки за цим епізодом твердити про високу ерудованість пересічних львів’ян у царині української культури. Тим не менше зрозумілою є реакція на описану ситуацію словами: «Ну, Львів є Львів…». Однак небезпідставним є і таке запитання: «А чим гірші Тернопіль, Івано-Франківськ чи Коломия?». Зрештою, не позбавлене сенсу і таке: «Невже Ви думаєте, що подібна ситуація фантастична, наприклад, для Одеси?». Не будьмо категоричними...

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Урок української"