Версiя для друку Обговорити в форумi

На жаль, часто буває так, що матеріал для статті зібрано давно, а в газеті він з’являється нескоро. То здається, що бракує якихось фактів, то хочеться трохи відшліфувати текст, то маєш задум зробити гарний коментар, або ж — чекаєш кращої нагоди для подачі матеріалу... Буває, що й місяці спливають непомітно – і як же тоді дорікаєш сам собі, що не мобілізувався як слід і не переміг журналістську рутину! А є ж люди, про яких написати – це те саме, що Бога порадувати. А не написати – значить засмутити його... Ось шукав я контексту, в якому згадка про чудового приазовського поета Олега Гончаренка була б доречною. А потім і подумав: та цей Гончаренко сам собі – контекст! Він же є нашим новітнім приазовським гуру! Це якщо говорити про поезію і взагалі про духовність. У квітні я поставив йому кілька запитань: про зросійщеність Причорномор’я і Приазов’я, про «витоки» українського патріотизму у нього особисто і в земляків, про перспективи шкільництва у Мелітополі... А відповів Олег так емоційно і блискуче, що краще зовсім не втручатися в текст. Лише заголовки дозволив собі придумати, а далі – читайте і насолоджуйтесь проповіддю мелітопольського «поетичного» гуру Олега Гончаренка.

ВОЖДІВ НЕМА — ЗАТЕ ЯКІ ПОЕТИ НАРОДЖУЮТЬСЯ!

— Вже так багато сказано і написано про безнадійно зросійщені Запоріжжя і Мелітополь... В цьому є частка гіркої правди, але навіть за таких умов багато людей тут роблять вибір на користь України. І непросто навіть відповісти, чому саме. Ось у мене мама – молдаванка, а народився я в Казахстані. Виростав уже в Мелітополі, звісно, в зросійщеному, але десь у сім чи у вісім років твердо визначився: я – українець! І з того часу вперто тримаюся українського берега. Якщо взяти інших людей із Запорізької письменницької організації, то Вікторія Сироватка походить із зросійщеної інтелігентської родини. Сама вона із Запоріжжя, інтелігентка у четвертому поколінні. У неї тільки бабуся (чи навіть прабабуся?) розмовляла українською… Але й цього було достатньо, щоб маленька Вікторія зробила вибір на користь української мови, яка увійшла в її серце і душу. Михайло Буряк – майже сліпий, працює двірником на телебаченні, але ж він — поет від Бога! Є професори, які йому в підметки не годяться... А народився він на Поволжі, у якомусь «хохлацькому» селі. Там якщо кажуть «хохол», то це нормально, а на слово «українець» чомусь ображаються. Михайло сліпим пройшов такі дороги, які і зрячий не подолає! Можна ще згадати Ларису Коваль, яка народилася в Оренбурзькій області і лише в тридцятирічному віці повернулася в Україну. Згодом і вона стала українською поетесою. Або той же Юрко Єршов, бачите, у нього навіть прізвище російське, але він є справжнім українцем. Він довго йшов до поетичного слова, йому навіть Спілка не «світила», але ж поет він класний! І його таки прийняли нещодавно. Отже, коли треба, суспільство народжує поетів навіть у таких складних умовах. Вождів нема, а поети народжуються...

ЯК НАША ШКОЛА ЗНОВУ СТАЛА УКРАЇНСЬКОЮ

— Колись, на початку 90-х, вирішували – бути Мелітопольській школі № 8 українською чи й надалі залишатися російською. Це та «піщанська» школа (за назвою мікрорайону — колись там було хороше українське село), яку і я колись закінчував. Там же свого часу вчилися і мої рідні. В ті часи школа була ще українською, це вже пізніше влада зробила її російською. І ось в перші роки незалежності з’явився шанс відновити справедливість, причому питання про мову навчання вирішувала вже не влада, а громадськість. І коли почалася дискусія (російськомовні товариші, які приїхали з Уралу, почали активно тягнути ковдру на себе), я не стерпів і звернувся до своїх колишніх однокласників, які також були в залі. Сказав так: «Тетяно, Михайле, Олю, ви пам’ятаєте, як колись щебетали українською мовою? Хіба це завадило вам стати людьми? Хіба ви чогось не досягли в житті? У вас від тієї україномовності здоров’я стало менше, чи ви не вступили туди, куди хотіли? Якраз навпаки – завжди наша восьма школа постачала Україні працелюбних, талановитих людей — до заступників міністрів включно. А цим не може похвалитися жодна інша школа в Мелітополі. Тому що ми були від рідної землі, від своєї мови, наші вчителі були нашими сусідами, належали до наших родин... Я міг би вам ще багато чого сказати, але я прочитаю один вірш…» І тоді я прочитав вірш Дмитра Павличка, написаний під впливом поїздки до Монголії. Зміст там був такий: коли Бог запропонував монголам всі багатства Європи і Азії в обмін на рідну мову, то вони відповіли відмовою. А мотивували так:
То — наше слово, то — щоденне чудо,
То — сонця зір крізь каменя більмо,
То — дух народу —
о, всесильний Буддо,
Все в нас бери, лиш мови не дамо…
Я настільки емоційно прочитав цей вірш, що спочатку запала тиша, а потім зал вибухнув оплесками. Цілком демократичним шляхом, спираючись на велику силу поезії, я переконав більшість батьків у залі. Так наша восьма Маріупольська школа знову стала українською.
ВІТЕР КАЗАХСЬКОГО СТЕПУ, АБО РОЗДУМИ ПРО ІДЕНТИЧНІСТЬ

— Українськість не далася мені просто. Її довелося завойовувати і доводити іншим; бо було й таке, що один з українських поетів якось назвав мене «інородцем». Мабуть, через те, що мати у мене молдаванка. Але на ідентичність впливає не лише кров, не лише походження, а ще безліч факторів. Ось я зараз читаю казахських поетів. І, знаєте, навіть молдавська поезія так не лягає на серце. Казахи мені набагато ближчі! Це, знаєте, така первинна мудрість, така щирість, відкритість, чесність... Абай так відверто пише про недоліки свого народу, що навіть здається — він його терпіти не може.
В цьому він подібний до Івана Франка. Але чому він так робить? Щоб люди побачили ці рани і зрозуміли, що саме треба лікувати. А українці часто полюбляють приховати серйозну проблему за віночок або намагаються рушниками прикрити свої виразки…
Хоч я українець за світобаченням, але певну міру «казахськості» таки всотав з материнським молоком. Я народився трохи передчасно. Бо якраз тоді (це був 1959 рік) в Теміртау влада жорстоко придушила стихійний бунт комсомольців. Молоді будівельники Магнітки жили в неопалювальних бараках, завошивіли, бо не було де помитися, та й харчувалися дуже погано. Не дивно, що повстали, але й влада не церемонилася, без вагань застосувала зброю. Не зеків, а розстріляних «будівників комунізму» потім складали якраз напроти нашого барака… Можете уявити собі, як почувалася моя мама. Молоко, звичайно, пропало, і годували мене своїм молоком казашки. А ще чеченки, німкені – у нас там був інтернаціональний барак. Може, тому у мене таке несприйняття імперської ідеї і таке співчуття до пригноблених… А любов до степу – вона теж звідти, з Казахстану. Тому він присутній у багатьох моїх віршах, а ще якийсь «кочовий ген» прокидається навесні і щораз сильніше нагадує про себе… Сприйняття степу українсько-таврійське і казахське — вони настільки близькі, що якби я не був українцем, то хотів би прожити все життя казахом.
І це при тому, що є у мене молдавські гени, коли був у Молдові, то всі зі мною намагалися говорити молдавською мовою, інтуїтивно відчуваючи «свого». До речі, коли почався конфлікт у Придністров’ї, я відчув, що мене ніби розколюють навпіл, примушують обрати якусь одну сторону… А друзі та рідні у мене були і по один, і по другий бік Дністра. Ой, як не хочеться, щоб подібне ще раз повторилося! І я докладу всіх зусиль, щоб православні народи, які тисячу років існували поряд, і надалі жили в дружбі та злагоді.

ДАВАЙТЕ ВСІ СТАНЕМО «НАЦІОНАЛІСТАМИ» І БУДЕМО НОРМАЛЬНО ЖИТИ…

— Якось так склалося, що українську мову мелітопольці частіше вживають в офіційній обстановці, аніж у побуті. Бо два десятиліття незалежності таки щось та означають. Проте і з офіційним статусом мови є певні проблеми. Адже в нашому російськомовному регіоні є багато людей, які українську просто не вивчали. А в усьому іншому вони – непогані фахівці. То що робити? Треба сказати, що є чимало прикладів, коли мелітопольці роблять над собою героїчні зусилля в зрілому віці. І тоді неминуче досягається результат! Колись культуру в Мелітополі очолювала гречанка за національністю. Вона довго соромилася розмовляти українською, а я наполіг, щоб вона спробувала. Принаймні зі мною... Жінка погодилася і через деякий час вже пристойно розмовляла українською. А тепер у неї взагалі жодних проблем із мовою. Міський краєзнавчий музей очолює кримська татарка, колишня вчителька. У неї українська бездоганна! Тобто можна зрушити справу з мертвої точки, але для цього треба натхненно працювати. Добре, що молодь тепер ґрунтовно вивчає українську в школах. Але й тут часом заважають приазовські стереотипи. Якось я виступав у мелітопольській російській школі № 11. Це було під час «помаранчевої революції», а тому на декого з учнів дуже впливала позиція батьків. Розмовляю українською і раптом чую від одного учня, очевидно, лідера класу: «Если вы пишете стихи на украинском, значит, вы — националист…». Вчителька одразу ж вирішила мене захистити і накинулася на того учня: «Вийди з класу! Як тобі не соромно…». Але я її зупинив: «Не треба, хай залишається, ми з ним обидва мелітопольці, а тому завжди зможемо домовитись…».
Я був певен, що ми знайдемо якийсь консенсус, бо нам нічого ділити на цій землі. І сказав так: «Да, я — украинец. Но я легко могу перейти на русский язык. И буду говорить десять минут, а хочешь — двадцать… Но тогда договоримся: следующие двадцать минут ты будешь говорить на украинском языке, ладно?». А далі почав говорити про націоналізм. Дивись – кажу: моя мама – молдаванка. Народився я в Казахстані. Перекладав поетів із сорока мов. У мене є книга російською мовою, яка видана в Ізраїлі. У мене є диплом від Форуму національних товариств України — саме за перекладацьку діяльність. То, може, давайте всі станемо такими «націоналістами» і будемо нормально жити?
Після закінчення зустрічі той активний хлопчина підходить до мене і, ніби вибачаючись, каже такою гарною українською: «Будь ласка, приходьте до нас іще…». Отже, завжди можна знайти ефективний спосіб виховання патріотизму! Головне, щоб ми не лінувалися і активніше відстоювали свою позицію, своє українство.

Сергій ЛАЩЕНКО
Мелітополь — Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Українці мої..."