Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 23.11.2012
«ЗАХМЕЛ╤В Я МАР’╥НСЬКИМ ОЗОНОМ…»
Микола ХОЛОДНИЙ

Л╕тературознавство

Ул╕тку 1998 року, побувавши з кореспондентом Рад╕о «Свобода» Павлом Вольвачем на батьк╕вщин╕ Нестора Махна — у Гуляй-Пол╕ та в╕дв╕давши Хортицю, я попрямував по╖здом на Крим до друга мо╓╖ юност╕, чудового поета-п╕сняра Володимира Кудрявцева.
Через в╕кно вагона спостер╕гав надзвичайне видовище: море соняшник╕в повертало обличчя сл╕дом за ранковим сонцем. Угрюм-Бурче╓в цього б не стерп╕в...
У листопад╕ 1964 року, п╕сля в╕дправлення М. С. Хрущова на пенс╕ю «за станом здоров’я» й захоплення кремл╕вського престолу Л. ╤. Брежн╓вим, Кудрявцев, тод╕ колега В’ячеслава Чорновола по комсомольському штабу на ударному буд╕вництв╕ — Ки╖вськ╕й ГЕС, а м╕й — по гес╕вськ╕й л╕тстуд╕╖ (я на той час мешкав у Вишгород╕ ╕ навчався в КДУ), написав до ЦК КПРС та «Правди» довжелезний в╕ршований лист «Откровенность». У ньому були так╕ крамольн╕ рядки:

Я рожден под знаменем Октябрьским,
Где шумят колхозные поля.
И, поверив звездам башни Спасcкой,
Я не верю тем, кто у руля.

 Ця р╕ч п╕шла гуляти по руках, ╕ через тиждень-другий ╖╖ вже читала вся Укра╖на. Ус╕м було ясно: хрущовськ╕й в╕длиз╕ к╕нець. Критика так званого культу особи Стал╕на згортувалась.
У Сп╕лц╕ радянських письменник╕в Укра╖ни — пров╕нц╕йному ф╕л╕ал╕ СП СРСР — Володю, хоч в╕н ╕ не був (та й дос╕ не ╓) ╖╖ членом, оголосили «провокатором». Довелося змотувати вудки ╕ т╕кати у Крим.
Його прапрад╕д Денис Кудрявець служив священиком на флот╕ гетьмана Петра Сагайдачного. Д╕д, теж Денис, був одночасно за священика у сел╕ Дзвонецькому та Н╕кольському на Дн╕пропетровщин╕. У д╕дов╕й хат╕ у Дзвонецькому (хто не чув про славн╕ Дзвонецьк╕ пороги!) дв╕ ноч╕ ночував Нестор Махно. У т╕й ╕сторичн╕й хат╕ й народився Володимир у 1934 роц╕, коли Тичина обливався потом над сво╖м знаменитим панег╕риком «Парт╕я веде». Д╕дов╕ Дмитро Яворницький п╕дписав Б╕бл╕ю. Вона ╕ дос╕ збер╕га╓ться в с╕м’╖ Кудрявцевих як дорога рел╕кв╕я. К╕лька раз╕в ╖╖ крали. Материн брат Володимир репресований у 1937-му. Реаб╕л╕тований. ╤нший ╖╖ брат, Дмитро, священик Новомосковського собору, на початку 20-х рок╕в зв’язаний уноч╕ в хат╕ п╕сля служби комсомольцями ╕ спалений живцем разом з дружиною ╕ двома д╕тьми. Мати, вчителька Ганна Денис╕вна, похована в Ки╓в╕. Зак╕нчив Володимир Лен╕нградський ╕нститут культури. Членом парт╕й не був.
До чого я все це веду? А ось до чого. Перебуваючи в повному здрав╕╖ (попри катастроф╕чне матер╕альне становище народу), л╕тературн╕ стал╕нсько-брежн╓вськ╕ пенс╕онери, а серед них, можливо, й т╕, що спалили живцем дядька Дмитра, щоб реаб╕л╕тувати сво╓ од╕озне минуле, об╕лити сво╖ кон’юнктурницьк╕ або й в╕дверто запроданськ╕ книги, дедал╕ агресивн╕ше виступають у рол╕ адвокат╕в померлих так званих класик╕в укра╖нсько╖ радянсько╖ л╕тератури. Канон╕зованих парт╕╓ю класик╕в (Корн╕йчук ╕ К°), бачте, обпльовують «горе-досл╕дники». Нормальне явище. В Япон╕╖ б╕ля п╕дпри╓мств виставляють бюсти ╖хн╕х власник╕в спец╕ально для обпльовування невдоволеними. ╤ в╕д цього не постраждала н╕ японська л╕тература, н╕ ф╕рма «Сон╕».
Уникнувши кари народно╖, апологети викинутих на см╕тник ╕стор╕╖ ал╕луйник╕в вдаються до демагог╕╖. А ви зна╓те, яка гн╕тюча була тод╕ атмосфера, говорять наш╕ л╕тературн╕ «батьки». Зна╓мо. Саме в т╕й гн╕тюч╕й атмосфер╕ на повен зр╕ст йшли на амбразуру Дубчек, Гавел, Валенса, академ╕к Сахаров, Гел╕й Сн╓г╕рьов, ╤ван Сокульський, Володимир Кудрявцев, Фед╕р Степанов. 
А була й ╕нша категор╕я. У Ки╖вському ун╕верситет╕ на мо╓му ф╕лолог╕чному факультет╕ багацько вислужувалося перед парткомом, мр╕ючи про партквиток. Червона книжечка служила перепусткою до раю.
╤ завжди знаходилося виправдання лакейсько╖ повед╕нки. Один мав праву ногу, коротшу за л╕ву. Другий п╕сля в╕йни розкручував гранату, ╕ йому в╕д╕рвало руку. Трет╕й нар╕кав на бол╕ у шлунку.
Ус╕ вони стали якщо не докторами наук, то лауреатами комсомольських ╕ державних прем╕й, обзавелися фешенебельними квартирами в столиц╕. Парт╕я д╕яла за принципом: ти мен╕ душу або чверть душ╕, якщо вона у тебе ущерблена, я ж тоб╕ — корито. Про такий анахрон╕зм, як любов до ближнього, потр╕бно було забути на в╕ки в╕чн╕. Пригаду╓те, у «Страшн╕й помст╕» Миколи Гоголя: «Понад самим проваллям дорога — два чолов╕ки ще можуть про╖хати, а тро╓ н╕защо. Став обережно ступати к╕нь з сонним козаком. Поряд ╖хав Петро, увесь тремт╕в ╕ зата╖в дух в╕д радост╕. Оглянувся ╕ штовхнув побратима в провалля. ╤ к╕нь з козаком ╕ хлопчиком полет╕в у провалля!» (Гоголь М. Вечори на хутор╕ б╕ля Диканьки. – К.: Дн╕про, 1975. – С. 323).
Метафорою жорстоко╖ д╕алектики життя ╓ в╕рш сучасного поета-авангардиста Серг╕я Жадана «Генерал Юда». Дозволимо соб╕ прокоментувати фрагмент цього апокал╕птичного твору. До м╕ста входить чорне в╕йсько. Люди падають у пил Юд╕ п╕д ноги. Збулася його мр╕я!

Та вже непом╕тно, як у нору зм╕я,
В т╕ло вповзала стар╕сть...
Несли на цвинтар хоругви згризл╕.
Плакали важко й нещадно.
╤ грався в дитяч╕й порожн╕ми г╕льзами
Його маленький нащадок.
(Жадан С. Цитатник. — К.: Смолоскип. —1995. — С. 7).

Читач уже, мабуть, вловив асоц╕ац╕ю з «Ос╕нню патр╕арха» Габр╕еля Маркеса?
Не сл╕д також думати, що в прозовому жанр╕, де монопол╕я донедавна належала двом-трьом л╕тературним генералам, вакуум п╕сля ╖хньо╖ сво╓часно╖ кончини заповнили екстравагантн╕ еротичн╕ книги типу «Польових досл╕джень з укра╖нського сексу» Оксани Забужко. Романом в╕ку ми б назвали трилог╕ю Миколи Мельника «У диких заростях малини». Микола Мельник працю╓ в антисоцреал╕стичн╕й манер╕, хоча н╕коли не належав до якихось л╕тературних шк╕л чи угруповань. В основ╕ естетично╖ концепц╕╖ автора лежить в╕чна боротьба Божого ╕ сатанинського начал.
«Одинаком у пустел╕» до певно╖ м╕ри можна вважати й поета мого покол╕ння Федора Степанова. Поета, як висловився б ╢вген Маланюк, ╕з «степово╖ Еллади». Десь там наш незабутн╕й поет-опозиц╕онер Борис Мозолевський викопа╓ в задушливу епоху Щербицького знамениту ск╕фську пектораль!
Сяйво ск╕фського золота випром╕нюють в╕рш╕ Степанова. ╤ х╕ба не трагед╕я, що це поетичне ╕м’я дехто чу╓ вперше? З незалежних в╕д нас причин з великим зап╕зненням до читача д╕йшли поез╕╖ Тараса Петриненка, Леон╕да Тереховича, Григор╕я Чубая, замовчуван╕ радянським режимом твори Василя Симоненка, рел╕г╕йна л╕рика Павла Тичини, поеми Володимира Сосюри про ╤вана Мазепу й Нестора Махна, сюрреал╕стичн╕ новели Василя Чабана. Бо вони не в╕дпов╕дали соцреал╕стичним канонам.
Б╕льше того, Ки╖в дос╕ не видав феноменальних прозових ╕ публ╕цистичних твор╕в багатор╕чного в’язня пол╕тичних концтабор╕в — Валентина Мороза. Через к╕льканадцять рок╕в п╕сля схвалення М╕н╕стерством культури Укра╖ни у новоствореному видавництв╕ «Козацький вал» у Сумах побачила св╕т ун╕кальна з художнього погляду п’╓са «Був Маяковським» Анатол╕я Гризуна.
Якщо буде усп╕шно вир╕шене питання так звано╖ державно╖ п╕дтримки укра╖нсько╖ книги, в що мало в╕риться, навряд чи в╕д цього щось виграють так зван╕ «перифер╕йн╕ автори». Об державн╕ ф╕нансов╕ милиц╕ насамперед об╕пруться столичн╕ ╕нвал╕ди думки.
Чи багато письменник╕в у пров╕нц╕╖ отримують президентську стипенд╕ю?
Отже, завдяки спонсоров╕ до масового читача, по сут╕, з «шухлядними творами» ╕де ц╕кавий, як на мене, поет Фед╕р Степанов. ╤ ╓ щось у тому трансцендентне, що передмову до першо╖ його зб╕рки написав м╕й «хрещений батько» (див. журн. «Дн╕про». — 1963. — № 3), людина з великим поетичним ╕ теоретичним досв╕дом за плечима Степан Крижан╕вський.
Аби не дублювати передмовця у площин╕ б╕ограф╕чних даних автора зб╕рки, зупинюся лише на к╕лькох ╕стотних, на мою думку, моментах. Народився наш поет у сел╕ Казанка Микола╖всько╖ област╕, на берегах степово╖ р╕чечки Висунь, у друг╕й сотн╕ — за старим козацьким под╕лом. У 3-му том╕ «╤стор╕╖ запорозьких козак╕в» Дмитро Яворницький згаду╓ кошового Запорозько╖ С╕ч╕ Федора Степанова, обраного в╕д ╤нгулецько╖ паланки. Можливо, то далекий поет╕в предок. На скрижалях ╕стор╕╖ викарбуване ще одне яскраве ╕м’я — Олени Степан╕в, хорунжо╖ Укра╖нських с╕чових стр╕льц╕в. Але то вже Галичина.
У 20 рок╕в Фед╕р — теж козацька натура! — перенирнув ╤нгулець у найширшому м╕сц╕, де в нього впада╓ Саксагань. За час╕в Ки╖всько╖ княз╕всько╖ держави тут дислокувався стан половецького хана Боняка. Либонь, зв╕дси — й назва Казанка. В народ╕ Боняка прозвали Кощ╕╓м, ╕ правив в╕н 77 л╕т, поки його не вбили. У ХV╤╤╤ ст. останн╕й кошовий В╕йська Запорозького Петро Калнишевський заснував у цьому вектор╕ поштову станц╕ю. Через те тривалий час за 45 км в╕д Казанки — у Кривому Роз╕ центральна вулиця мала назву Поштово╖. Можна лише дивуватися б╕льшовицьк╕й казу╖стиц╕, що нин╕ вулиця ма╓ назву Карла Маркса. Яке в╕дношення мав цей н╕мецький ╓врей до Кривого Рогу? Запорозьку С╕ч, сл╕д в╕ддати належне, в╕н назвав першою християнською республ╕кою. У прац╕ «Що таке поступ?» великий укра╖нський мислитель ╤ван Франко передбачив казармену державу марксистсько╖ модел╕. Законом╕рно, отже, було б ╕м’я Маркса присво╖ти на Хортиц╕ свиноферм╕, якщо там така ще ╕сну╓.
У Кривому Роз╕ похована поетова мати ╕ живе його сестра. Степанов тут з 1995 до 1996 року працював у популярному часопис╕ «Кур’╓р Кривбасу», де мен╕ випала честь вести рубрику «Л╕тературний авангард».
З╕ сво╖ми однокурсниками по Кримському пед╕нституту Петром Вольвачем, Василем Богуцьким, Святославом Сосновським, Григор╕╓м Рудницьким Фед╕р Степанов у 60-70-х роках включа╓ться в активну громадську роботу. Вони пропагують на п╕востров╕ укра╖нську книгу, стоять б╕ля виток╕в кримсько╖ «Просв╕ти», дають адекватну в╕дпов╕дь вилазкам великодержавник╕в та ╖хн╕х сател╕т╕в. А розв╕дки Степанова про укра╖нських поет╕в Польщ╕, жертв НКВД — В. Св╕дз╕нського та О. Влизька, «Букварь южнорусск╕й» ╕ «Кобзар» Т. Г. Шевченка 1914 р. за редакц╕╓ю ╤. Б╓лоусова читаються з не меншим ╕нтересом, н╕ж фол╕анти маститих академ╕к╕в. Не залишився Степанов байдужим ╕ до неординарно╖ постат╕ розстр╕ляного н╕мцями учасника оун╕вського п╕дп╕лля в роки в╕йни в Кривому Роз╕, поета Михайла Пронченка. Його ╕м’я заборонено було згадувати аж до здобуття Укра╖ною незалежност╕. Ялтинський досл╕дник життя Руданського геолог Олександр Януш, пол╕толог Леон╕д Волошин, укра╖нознавець Фед╕р Степанов — це золоте гроно творц╕в укра╖нсько╖ духовност╕ в Криму.
Поез╕╖ Федора Степанова — як багатор╕чно╖ витримки кримське вино. Щось ╓ у них в╕д та╖ни к╕мнат Бахчисарайського палацу, ╕ я не повн╕стю под╕ляю тезу передмовця, буц╕мто у в╕ршах Степанова дом╕ну╓ публ╕цистичний елемент та науков╕ медитац╕╖ ╕ що рац╕о в╕дсува╓ емоц╕╖ на другий план. Якщо й зустр╕чаються в доробков╕ Степанова громадянськ╕ мотиви, то це ще не да╓ п╕дстав для ототожнення ╖х з публ╕цистикою. В ╕накшому раз╕ ми б мусили укра╖нську народну п╕сню «╥хав козак за Дунай» в╕днести до арм╕йських аг╕ток.
Безперечно, будь-яка поез╕я ╓ нос╕╓м т╕╓╖ чи ╕ншо╖ ╕деолог╕╖, але не у вузьк╕й, компарт╕йн╕й ╕нтерпретац╕╖ цього слова.
Що ж до космосу, то косм╕чна ера не наблизила його до людини ╕ до нього людину, а т╕льки в╕дштовхнула людину в╕д неба, обернула космос на об’╓кт осво╓ння в╕йськовими та ╕ншими в╕домствами, куди вх╕д сторонн╕м заборонений. Особливо часто ф╕гуру╓ космос у колядках дохристиянсько╖ доби, в поез╕╖ укра╖нського середньов╕чного бароко. Незважаючи на все це, п╕сню представника харк╕всько╖ школи поет╕в-романтик╕в Михайла Петренка (нар. 1817) «Дивлюсь я на небо» за бажанням можна трактувати як тв╕р, присвячений проблемам аеродинам╕ки. Гадаю, що з автором квал╕ф╕ковано╖ передмови ми досягнемо консенсусу: ╕нтимна поез╕я — то сво╓р╕дна наука про кохання, а наука, в свою чергу, несе в соб╕ великий заряд поез╕╖.
Що ж до публ╕цистики, то вона теж бува╓ р╕зна за характером. Ми зна╓мо публ╕цистику Михайла Драгоманова, Миколи Хвильового, спрямовану, образно кажучи, проти турк╕в зовн╕шн╕х ╕ внутр╕шн╕х. А зна╓мо, на жаль, ╕ сумнозв╕сну публ╕цистику Ярослава Галана, Миколи Дубини, В╕тал╕я Коваля.
Особисто мен╕ ╕мпону╓ публ╕цистичн╕сть безсмертного твору Павла Тичини «Я утверждаюсь»:

Щоб жить —
н╕ в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я вс╕ кайдани роз╕рву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 (Тичина П. Арфами, арфами. – К.: Дн╕про, 1968. – С. 63).

Перший рядок строфи — чом не заголовок до зб╕рки-дебюту? У ньому сконденсована ╕ жага до життя, ╕ громадянська позиц╕я, д╕аметрально протилежна прищеплюваному укра╖нцям комплексу неповноц╕нност╕.
Автор хот╕в назвати зб╕рку – «Нетр╕». Я ц╕лком розум╕ю, якими мотивами в╕н при цьому керувався. ╤ все ж така назва б╕льше б пасувала для мешканця тайги. Там, в умовах полювання на ведмед╕в ╕ двоборства з ними, ординарна соб╕ назва могла перерости в алегор╕ю, якщо б десь у п╕дтекст╕ одного-двох в╕рш╕в закони тваринного св╕ту екстраполювати на ╕мпер╕ю зла. Ернест Хем╕нгуей робив це без зайвих натяжок. У роман╕ «Прощай, збро╓» почергово показував життя фронтовика ╕ боротьбу живих ╕стот в аквар╕ум╕. ╤ не робив при цьому жодних узагальнень. Висновок напрошувався сам по соб╕.
Степан Крижан╕вський п╕дтриму╓ назву «Надра». Мною вона чомусь сприйма╓ться як рем╕н╕сценц╕я п╕дручника з економ╕чно╖ географ╕╖, розд╕л «Корисн╕ копалини». Був уже в ╕стор╕╖ л╕тератури «Цемент» Федора Гладкова. Не вистачало т╕льки «Надр».
Умовн╕сть у мистецтв╕ ма╓ сво╖ закони ╕ сво╖ меж╕. Будь-яка штучн╕сть оберта╓ться бумерангом. ╤нша р╕ч — якби в автора був цикл чи бодай один в╕рш про осво╓ння надр. Тод╕ б назва переростала в символ, хоча все одно читач неохоче спускався б у вуг╕льну чи соляну шахту. Так╕ психолог╕чн╕ передумови сприйняття художнього твору. На це звертав увагу ще ╤ван Франко в безц╕нному есе╖ «╤з секрет╕в поетично╖ творчост╕». В╕н постулював, що «ан╕ сам факт висловлювання, ан╕ зм╕ст висловлювань ╕дей не чинить краси; по сам╕й Кантов╕й деф╕н╕ц╕╖ красу треба шукати в форм╕, в т╕м, як висловлено, як узмисловлено т╕ ╕де╖» (Франко ╤. ╤з секрет╕в поетично╖ творчост╕. — К., 1969. —С. 174). Колись м╕й товариш по ун╕верситетськ╕й л╕тстуд╕╖ «С╕ч» (у роки боротьби з «нац╕онал╕змом» цю Студ╕ю ╕мен╕ Чумака зам╕нили на Студ╕ю ╕мен╕ М. Рильського) В╕тал╕й Р╕зник, прилаштувавшись на вчительську посаду у Вишгород╕, дав сво╖й рукописн╕й зб╕рц╕ назву «Море, обн╕му тебе». Н╕чого поганого в авторових нам╕рах не було, однак назва в╕дгонила претенз╕йн╕стю ╕ нав╕ть, даруйте, парод╕йн╕стю.

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11073

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков