Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 23.11.2012
«Я БАЧУ МОЛОДЬ УКРА╥НСЬКУ ТАКУ, ЯК МИ БУЛИ!»

Героям - слава!

Недавно мен╕ поталанило зустр╕тися ╕ посп╕лкуватися з людиною, яка стала прикладом жертовност╕, геро╖зму, любов╕ до нашого народу. Н╕, це не пафосн╕ слова. ╥й довелося в╕дчути на соб╕ всю жорсток╕сть ворожих сил у ту страшну пору ХХ стол╕ття, коли орди фашизму ╕ б╕льшовизму навалилися на укра╖нськ╕ земл╕.
Йтиметься про Теклю Тихан, яка, незважаючи на св╕й похилий в╕к, яскраво пам’ята╓ все нелегке життя. Вона — одна з тих ж╕нок, для яко╖ не ╕снувало принципу «Моя хата з краю…».
Текля Тихан (д╕воче пр╕звище — Костинюк) народилась 28 липня 1926 року в Кутах на Стан╕славщин╕ (нин╕ ╤вано-Франк╕вська область). Рано п╕знала життя без оп╕ки найр╕дн╕ших. «Я в десять рок╕в лишилася сиротою, без матер╕, без батька, — згаду╓ сп╕врозмовниця. — Мамина сестра жила в Кутах, то я виховувалась в них».
У вересн╕ 1939 року, коли прийшли радянськ╕ в╕йська, зах╕дноукра╖нц╕в, як╕ хоч десь проявили свою нац╕ональну св╕дом╕сть, почали примусово вивозити на заслання до Сиб╕ру, в казахськ╕ п╕ски...
«П╕д першу хвилю потрапила ╕ я, – поверта╓ться в т╕ стривожен╕ часи Текля Тихан. — Т╕ «визволител╕» дозволили щось взяти з собою, небагато. Моя т╕тка не знала, що брати, бо не розум╕ла, що ко╖ться. Взяла дв╕ одежини, чоботи, трохи муки ╕ крупи жменьку. В страху н╕хто не знав, куди нас везуть ╕ що з нами зроблять. Люди мерли в дороз╕. В останн╕й вагон скидали трупи, конвойний ходив по вагонах ╕ дивився, чи нема мертвих. Зайшов у наш вагон, його погляд зупинився на д╕тях, як╕ голосно плакали, це були ми з братом. Ми плакали в╕д голоду, бо трет╕й день н╕чого не ╖ли. В╕н ще раз оглянув ус╕х ╕ п╕шов, а ми дал╕ залишились у вагон╕ голодними плакати. Т╕ конво╖ри, з бор╕дками, червоною шк╕рою на лицях, колючими поглядами так╕ страшн╕ для нас були, що ми з братом, коли бачили ╖х, то в╕д страху оч╕ заплющували. Через деякий час конвой повернувся ╕ дав нам пляшку окропу, щоб кишки не злиплись. Десь глибоко всередин╕ людян╕сть засяяла, на цей раз вона переборола жорстоку загарбницьку натуру», — схвильовано дода╓ пан╕ Тихан.
1941 р╕к подарував мал╕й Текл╕ краплину щастя. П╕сля смерт╕ батьк╕в це було перше, чому вона зрад╕ла – наказ, за яким можна повернутись на р╕дну землю. Дорога до р╕дних Кут виявилася довгою ╕ тяжкою, перепони ╕ тут сп╕ткали неповнол╕тню д╕вчину.
«До╖хавши до Коломи╖, ми не мали н╕ коп╕йки. Лишився у мо╓╖ т╕тки лише один рубль. П╕шла вона телефонувати на пошту, заплатила того рубля та щось перешкодило на л╕н╕╖ – ╕ т╕тка не додзвонилася. Почала вона плакати, по мо╖х щоках теж покотились сльози. Але св╕т не без добрих людей! До нас п╕д╕йшов чолов╕к ╕ дав грош╕, щоб т╕тка подзвонила. В╕н тод╕ для нас став ясним пром╕нцем серед похмурого неба».
П╕д час фашистсько╖ окупац╕╖ Текля навчалась у промислов╕й школ╕ в Коломи╖. С╕м’я жила в скрут╕, грошей не було, нав╕ть не вистачало на б╕ле полотно, яке потр╕бне було для практичних занять у школ╕.
Окупанти, як стал╕нськ╕, так ╕ г╕тлер╕вськ╕, забрали в д╕вчини роки дитинства, юност╕, як╕ вона могла прожити з усм╕шкою на вустах та щастям у серц╕. Це були роки страждань ╕ понев╕рянь для всього укра╖нського народу… Треба ж давати в╕дс╕ч! У 1942 роц╕ Текля вступила до п╕дп╕льно╖ нац╕онал╕стично╖ орган╕зац╕╖ «Юнацтво ОУН» ╕ провадила свою роботу. П╕зн╕ше, коли вже повернулися радянськ╕ в╕йська, працювала на пошт╕ в Косов╕. Водночас передавала ╕нформац╕ю для повстанц╕в.
«У п╕дп╕лл╕ я отримала консп╕ративне ╕м’я Наталка, так д╕вчата називали мене, то й звикла… »
╤ тут лихо не майнуло осторонь. Одного разу, коли передавала зашифровану ╕нформац╕ю повстанцям про те, що в╕йська вже поруч, начальник п╕дслухав ╖╖...
1945 р╕к став для Текл╕ Тихан арештантським. В╕йськов╕ з прикордонно╖ д╕льниц╕ НКВС у л╕сах б╕ля Кут знайшли ╖╖ вноч╕. Згаду╓ пан╕ Текля: «Ми переховувалися в кри╖вц╕, там була я, подруга ╤рина, два повстанц╕. Мене куля минула, подруз╕ руку прострелили ╕ хлопц╕в зачепило. Видно, Божа ласка вберегла в╕д смерт╕. У листопад╕ засудили на 10 рок╕в виправно-трудових табор╕в. Тод╕шня влада витворяла, що хот╕ла… Ще до арешту, пригадую, «москал╕» послали в карпатськ╕ села венерично хворих сво╖х пос╕пак, як╕ були перебран╕, т╕ ловили д╕вчат.., а ╖хн╕ начальники пот╕м брехали людям, що то во╖ни УПА».
Роки у в’язниц╕ були наповнен╕ садистською ненавистю. До укра╖нц╕в ставились, як до худоби.
«Кушать? Работать? Мне не нужна ваша работа, мне нужны ваши страдания!» — так викрикував начальник табору.
«Ми вс╕ були як одне ц╕ле, не в кожн╕й родин╕ так захищали одне одного, як ми себе. Вдалося роздобути ╕ пронести молитвеник, то ми правили Службу Божу, намагалися залишатися людьми нав╕ть там…»
Ц╕ спогади й дос╕ не покидають посив╕лу голову Текл╕ Тихан... «У нас була монахиня, яка не ходила у свята на роботу. Дуже побожна була. То ╖╖ кинули в карцер, дали кусок хл╕ба… сиди, нехай Бог тоб╕ там поможе, — казали безбожн╕ пос╕паки, зачиняючи двер╕ карцеру».
╤ ще один спогад… Слухаючи його, ти розум╕╓ш, що жорстокост╕ у бузув╕р╕в нема╓ меж, але на противагу з’явля╓ться ╕ незнищенна сила в╕ри.
«╥х було п’ятеро монахинь, вони не ходили в нед╕лю ╕ у велик╕ християнськ╕ свята на роботу, то начальник наказав вивезти ╖х до л╕су, роздягнути, аби позамерзали в╕д сильного холоду, а пот╕м трупи в ями закопати. На ранок солдати прийшли трупи закопувати, а монахин╕ притулились одна до одно╖… стояли жив╕ ╕ молилися. Це Боже чудо сталось у Красноярську. Б╕льше ╖х не ч╕пали».
У жовтн╕ 1954 року, вже п╕сля смерт╕ Стал╕на, почали в╕дпускати деяких наших краян.
«Як зв╕льнилася – нас не впускали до Укра╖ни. Але в Караганд╕ тод╕ проживала моя вивезена т╕тка. ╤ вона написала мен╕: «Щоб ти сама н╕де не ╖хала, перебирайся до нас». Я по╖хала туди. ╥хн╕й син також сид╕в у табор╕. ╤ свого товариша по в’язниц╕, коли той зв╕льнився, послав до них. Це був м╕й майбутн╕й чолов╕к».
Одружилася пан╕ Текля з колишн╕м б╕йцем УПА — Олекс╕╓м Тиханом, який був учасником Норильського повстання в таборах.
Доля вир╕шила ще раз перев╕рити нескорену геро╖ню на ст╕йк╕сть. Наступними роками радянська влада пильно стежила за укра╖нцями, що перебули заслання та каторги ╕ дал╕ збер╕гали г╕дн╕сть. Смертельна небезпека пост╕йно ходила всл╕д. А одного дня сталося непоправне: у Казахстан╕ в них померли дв╕ донечки. Це було найг╕рше, що довелося пережити в цей жахливий час, але незламний дух ╕ п╕дтримка коханого чолов╕ка допомогли вгамувати гостр╕ материнськ╕ бол╕ й тривоги.
Дякувати Богу, в подружжя борц╕в за волю ще народяться сини, як╕ збережуть у сво╖х серцях силу до життя ╕ вогонь боротьби за незалежн╕сть р╕дно╖ Укра╖ни.
Текля Тихан — ж╕нка в дуже поважному в╕ц╕, проте в очах зблиску╓ св╕ж╕сть весняних з╕рок, яка поверта╓ ╖й образ окрилено╖ д╕вчини, що свято в╕рить у перемогу нац╕ональних ╕дей.
Вона так ╕ говорить: «Я дос╕ живу нац╕онал╕змом, тому й тримаюсь. ╤, незважаючи на труднощ╕, як╕ ╓ нин╕, усм╕хаюся… бо бачу молодь укра╖нську таку, як ми були».
╤ дода╓: «Шукайте тих людей, як╕ вам допоможуть по життю. Одну ви вже знайшли» (показу╓ на п. Зенов╕ю Ф╕л╕пчук, мою наставницю, яка познайомила нас, майбутн╕х журнал╕ст╕в, ╕з ц╕╓ю св╕тлою постаттю нашо╖ доби).
П╕сля ц╕╓╖ незабутньо╖ зустр╕ч╕ я зрозум╕ла геро╖ку того лихол╕ття, в якому укра╖нська ж╕нка боролася за збереження сво╓╖ нац╕╖. Вона назавжди залишиться не лише в мо╖й пам’ят╕, а також в ╕стор╕╖ р╕дного народу.

Юл╕я ЛУЧКО,
учасниця творчо╖ студ╕╖ «У Кобзарев╕й св╕тлиц╕» музею Тараса Шевченка
Льв╕вського палацу мистецтв

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11076

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков