Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ТРЕТ╤Й УН╤ВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ: ПОМИЛКА Г╤РША ЗА ЗЛОЧИН
Р╕вно сто рок╕в тому Укра╖нська революц╕я мала можлив╕сть п╕ти ╕ншим шляхом, але...


ЯК ╤ ЧОМУ В 2017 РОЦ╤ РОС╤Я НЕ В╤ДЗНАЧИЛА СТОР╤ЧЧЯ РЕВОЛЮЦ╤╥
В хат╕ пов╕шеного не говорять про мотузку, а в нин╕шн╕й РФ мовчать про революц╕ю…


ОП╤Р УКРА╥НЦ╤В ЛАМАЛИ ГОЛОДОМ
Повний текст проекту резолюц╕╖ Палати Представник╕в Конгресу США до 85-х роковин Голодомору в...


КОМУН╤СТИЧН╤ ТОТАЛ╤ТАРН╤ РЕЖИМИ ВБИЛИ ПОНАД 100 М╤ЛЬЙОН╤В ЛЮДЕЙ ПО ВСЬОМУ СВ╤ТУ
A ще незл╕ченно б╕льше людей було змушене зазнати експлуатац╕╖, насильства ╕ невимовного...


РЕАЛЬНА ╤СТОР╤Я. СПОВ╤ДЬ ДИТИНИ БОРЦ╤В ЗА УКРА╥НУ
Мен╕ було три тижн╕. Мама вир╕шила мене пров╕дати ╕ пустилася в дорогу. Там ╖╖ п╕дстрелили...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 30.11.2012
ОДНИМ РОЗЧЕРКОМ ПЕРА...

Кримська весна 1944-го сяяла золотими жмутами в синьому неб╕, щедро з╕гр╕вала покал╕чену землю, го╖ла рани, прикрашала.
Далеко на заход╕ в╕йна ще грим╕ла, а на п╕востров╕ не могли нат╕шитись мирною тишею, споко╓м: в╕льно ходили, не боялись постр╕л╕в, не прихилялись до земл╕, не втягували голову в плеч╕. Той травень кожн╕й людин╕ дарував над╕ю на щастя, окрилював мр╕╓ю.
17 травня стомлене сонце схилялось до обр╕ю, посилало людям останн╕ тепл╕ промен╕, наче вибачалось, шкодувало, що покида╓ ╖х. Боялось темноти: вноч╕ вилазить все злочинне. Над кримськотатарським народом дамокловим мечем вис╕ло страшне лиход╕йство, замислене Стал╕ним ╕ Бер╕╓ю. ╤ одним розчерком пера вони вир╕шили долю народу.
Того дня родина татар Ал╕╓вих збиралась вечеряти, як прийшов представник м╕сько╖ ради та озбро╓н╕ в╕йськов╕, оголосили: «Збер╕ть документи, найнеобх╕дн╕ше в дорогу. Через 2 години ми вивозимо вас зв╕дси». С╕м’я не могла вийти з дива: як? куди? ╤ чому ви╖жджати з р╕дно╖ земл╕? Хто насм╕лився втекти, був застрелений. Приголомшен╕, настрахан╕ татари с╕дали на машини, на п╕дводи. На зал╕зничн╕й станц╕╖ Б╕лог╕рська конво╖ри п╕д╕гнали приречених до вагон╕в. Т╕ зупинились: це смердючий телячий вагон, просто кл╕тка для худоби. Як ╕ куди вони мають ╖хати? У них же д╕ти. П╕длет╕в енкаведист, п╕дняв руку з п╕столетом, матюкаючись на все горло, наказав: «Ану, пр╓дат╓л╕, вс╓ в вагон! Стр╓лять буду!». Б╕ля сус╕дн╕х вагон╕в гримнув постр╕л — розпачливий крик р╕зонув св╕дом╕сть переляком — нар╕кання, невдоволення припинились. Дев’ятеро д╕тей Ал╕╓вих не розум╕ли, що робиться, стояли в купц╕, стиснут╕ з ус╕х бок╕в; менш╕ заходились у плач╕: «Додому! Ход╕мо додому!». Нещасна мати, безсила якось допомогти д╕тям, д╕ставала з вузлика шматочки коржа, сиру давала ╖м, вговоряла, зацитькувала. Дуже карались юнаки ╕ д╕вчата, зазнавали моральних мук: у вагон╕ не було н╕чого под╕бного на туалет — не було де д╕тись, щоб справити природн╕ потреби, мучились соромом. Кляли конво╖р╕в, державу. Говорили про Страшний Суд. ╤ як не пов╕рити в нього! Це ж було страшн╕ше Страшного Суду. У Стал╕на ╕ причин не було — був т╕льки прив╕д, про що пише «Новий дов╕дник: ╤стор╕я Укра╖ни»: «У роки Друго╖ св╕тово╖ в╕йни Крим окупували н╕мц╕. З невелико╖ частини колаборант╕в (зрадник╕в) г╕тлер╕вц╕ утворили спецп╕дрозд╕ли, як╕ виконували каральн╕ функц╕╖ та боролися проти партизан╕в. П╕сля зв╕льнення Криму в травн╕ 1944 року стал╕нське кер╕вництво, спираючись на антигуманн╕ принципи колективно╖ в╕дпов╕дальност╕, визнало винним у сп╕вроб╕тництв╕ з окупантами весь кримськотатарський народ». Стал╕нсько-бер╕╖вськ╕ енкаведисти були досв╕дченими виконавцями свого ремесла: оперативно справлялись з арештами, розстр╕лами, засланням у Сиб╕р та П╕вн╕чн╕ райони Рос╕╖. А з 18 травня до к╕нця червня 1944 року з Криму насильницьки, примусом, ╜валтом вивезли 225 тисяч татар ╕ представник╕в ╕нших нац╕ональностей.
Вистукуючи колесами, ешелон тягнувся на сх╕д. Ш╕стнадцятир╕чний Мамут з родини Ал╕╓вих виглядав у за╜ратоване в╕конце вагона. Часом забувався, де в╕н. Милувався високим син╕м небом, шовковою ковилою безмежних степ╕в, зеленими врунами пол╕в, н╕жним г╕ллям т╕нистих л╕с╕в та перел╕ск╕в. Як в╕н заздрив в╕льним б╕локрилим птахам, що ширяли у блакитн╕й вис╕! Завидував диким зв╕рам, що б╕гали наввипередки, грались, вт╕шались благодаттю вол╕. Юнак не м╕г пов╕рити, що серед тако╖ краси, звиваючись, повзе потворний зм╕й, пахка╓ димом, гниллю, тл╕ном. З його нутра доноситься плач, канючення д╕тей: «╥сти... Водички...». Чути голос╕ння збожевол╕лих матер╕в. Коли зупинявся по╖зд, з╕ скреготом в╕дчиняли засуви, охоронники гаками стягували мертвих, спихали на землю, як дерев’ян╕ колоди, як баласт. А безхл╕б’я, Танталов╕ муки залишались у вагон╕. Хлопець задивлявся на пейзаж╕ за ╜ратами, а голод з тупим болем п’явкою висмоктував житт╓в╕ соки — туманилось у голов╕, св╕т крутився до нудоти, а Мамут не м╕г позбутися налазливого спогаду про р╕дний д╕м, про улюблен╕ страви, що дражнило, мордувало, викликало досаду ╕ розпач. Це страждання н╕би в╕дчув машин╕ст: б╕ля хл╕бних пол╕в ╕ саду зупинив по╖зд. Виснажен╕, голодн╕ «пасажири» поплентались, пошкутильгали до зеленого поля, до саду — забивали роти несп╕лими колосками, травою, ще зеленими абрикосами, яблуками. Вони жад╕бно гризли, жували, обличчя кривились, перекошувались в╕д кислоти ╕ г╕ркоти, щелепи зводила оскома. Так люди гамували голод, а викликали б╕ду ще г╕ршу: проноси, дизентер╕ю... Найслабших смерть пожал╕ла — накрила чорним крилом. ╥хн╕ душ╕ чайками квилили в синьому неб╕, неслись до чорноморських берег╕в — там стояли надгробн╕ камен╕ ╖хн╕х предк╕в, б╕ля них шукали в╕чного пристанища... А живих везли дал╕; скоро добрались до Узбекистану.
Тут енкаведист-начальник скомандував: «Ану, пр╓дат╓л╕, вихад╕ с в╓щам╕». З вагон╕в злазили нем╕чн╕, виснажен╕, бл╕д╕ переселенц╕ — жив╕ мерц╕. Брудн╕, невмит╕, вони не йшли, а волоклися з вузлами, м╕шками. Серед них к╕лька чолов╕к з родини Ал╕╓вих: семеро з дев’яти д╕тей померли в дороз╕. Засмучений найстарший з д╕тей Мамут дивився за сестричкою ╕ батьками, в усьому ╖м допомагав: боявся за ╖хн╓ життя. З острахом татари ступали на чужу землю, не знали що ╖х тут чека╓. Скоро переконались, що н╕що добре тут ╖х не зустр╕не. Прибулих розпод╕лили по колгоспах, ╕ вони одразу в╕дчули незичлив╕ погляди м╕сцевих, а дал╕ — образлив╕ слова ╕ нав╕ть кам╕нням боляче влучали. Скаржитись не було кому, н╕хто не захищав, не дбав про переселенц╕в. Не було н╕ житла, н╕ харч╕в. А жити все ж хот╕лось. ╤ вони копали ями — землянки, ставили палатки, тулились на колгоспних фермах б╕ля тварин. Б╕да вчила, п╕дказувала: глина, вода, с╕но, солома — буд╕вельний матер╕ал. Почали робити лампач╕ — саман. ╤ як т╕ ласт╕вки л╕пили халупки. Вт╕шались стр╕хою над головою, а того, що жили в т╕снот╕ — спали покотом на п╕длоз╕, наче не пом╕чали. У т╕ во╓нн╕ ╕ пово╓нн╕ роки кругом царював Голод, сушив людям м╕зки одн╕╓ю думкою: що ╖сти? Мамут Ал╕╓в з ровесниками не мав н╕ сили, н╕ терп╕ння згадувати, як у р╕дному кра╖ ╖ли найсмачн╕ш╕ страви... Хлопець тл╕в серцем, нудився, що не м╕г допомогти р╕дним у нестерпн╕й скрут╕. Ще недавно жив на р╕дн╕й земл╕, мр╕яв учитися, служити сво╓му народов╕. А тепер — як птах з обтятими крильми. Якось його покликали в аульську раду, сказали, що вербують працювати на л╕соповал╕ у Сиб╕ру. В╕н не в╕дмовився, хоч його н╕хто б не послухав — все одно забрали б. Але Мамут думав, що, може, швидше вирветься з невол╕ в Узбекистан╕. С╕мнадцятил╕тн╕й, не загартований у прац╕, р╕зав, рубав дерева. Вертався знеможений, безсилий, падав на нари, витираючи солон╕ крапл╕ засмальцьованим рукавом. Вранц╕ знову, горблячись в╕д холоду, з╕гр╕вався роботою. В такому режим╕ колишн╕ прекрасн╕ душевн╕ поривання зм╕нювались оч╕куванням по╖сти гарячо╖ баланди, з╕гр╕тись ╕ полежати. Але в╕н був молодий — ╕ над╕я жевр╕ла, яскрав╕шала, вт╕шала. Одного разу Мамут в╕дпочивав у тайз╕, подивився навколо ╕ вперше замилувався суворою красою. Струнк╕ модрини грайливо обступили його, доброзичливо щось наш╕птували, сп╕вчували, об╕цяли повернення в сонячний розк╕шний Крим. В╕длягли в╕д серця тривоги, стало легко на душ╕. За плечима виростали крила. Здалеку линула весела, бадьора мелод╕я, наче п╕дхоплювала хлопця крокувати з собою назустр╕ч сонцю, до гурту його одноплем╕нник╕в, щоб разом рад╕ти. Сп╕вачка пристрасно сильним шовковим голосом виводила з репродуктора:

Ширака страна мая радная,
Многа в н╓й л╓сов, пол╓й ╕ р╓к.
Я другой такой страни н╓ знаю,
Гд╓ так вольна дишит ч╓лав╓к.

Слова звучали впевнено, незаперечно. У грудях юнака все опустилося, в╕н не м╕г дихнути, не було сил п╕днятися, наче прикип╕в до пня, на якому сид╕в. У св╕домост╕ закарбувався зм╕ст п╕сн╕: так буде завжди. ╤ не бачити йому р╕дно╖ земл╕. Вс╕ над╕╖ згасли. Ал╕╓ва наче хто п╕дм╕нив — був наче у воду опущений, втратив ╕нтерес до життя. Коли п╕дказували, що робити, п╕дганяли, то слухався, але сам не проявляв ╕н╕ц╕ативи. Якось недочув команди товариша — на нього впала важка колода. Поранив плече. Довго л╕кувався, але став непрацездатним. Вернувся до родич╕в в Узбекистан ╕нвал╕дом.
╤шли роки. Татари писали листи Стал╕ну, Хрущову, Брежн╓ву, просили дозволу вернутись на р╕дну землю. Не дозволили. Б╕льше 40 рок╕в насильно перевезен╕ люди мордувались у чужому кра╖, ╕з сл╕зьми тужили за Батьк╕вщиною, як б╕блейськ╕ ╕уде╖ у вавилонському полон╕: «На р╕ках вавилонських, там сид╕ли ми ╕ плакали, згадуючи про С╕он». Древн╕ ╓вре╖ вернулись з полону в р╕дний ╢русалим через 48 рок╕в (цар К╕р завоював Вавилон ╕ в╕дпустив ╓вре╖в на батьк╕вщину); переселеним татарам М. Горбачов дозволив вертатись у Крим через 45 рок╕в.
╤, окрилен╕, збирались в дорогу. Як журавл╕ в рад╕сному курликанн╕, потягнулись люди на вимр╕яну, злел╕яну, обмарену до кожного кам╕нчика — об╕товану землю. Старш╕ падали на кол╕на, ц╕лували твердь, по як╕й ходили пращури. Молод╕ п╕знавали знайдену батьк╕вщину по п╕снях, легендах, спогадах батьк╕в. ╤ рясно падали щаслив╕ сльози...

Мар╕я МЕЛЬНИК
смт Мурован╕ Курил╕вц╕, В╕нницька область

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11103

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков