Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 30.11.2012
«ЛЮБЛЮ Я ВАС, БЕЛОРУССОВ. ЭТО НЕ ТО, ЧТО УКРАИНЦЫ, НАЦИОНАЛИСТЫ!»
Янка БРИЛЬ

З братн╕х л╕тератур

Бриль Янка (╤ван Антонович, 1917-2006 рр.) — б╕лоруський письменник, народний письменник Б╕лорус╕╖ з 1981 року, лауреат Державно╖ прем╕╖ СРСР (1952) ╕ Державно╖ прем╕╖ Б╕лорус╕╖ (1982), л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Якуба Коласа (1963)…
У роки Друго╖ св╕тово╖ в╕йни 1941-1945 рр. брав участь у партизанському рус╕ в Б╕лорус╕╖. Про дово╓нне зах╕дноб╕лоруське село ╕ партизанську боротьбу в роки в╕йни написав книги «Опов╕дання» (1946) та «Н╕манськ╕ козаки» (1947), а про колектив╕зац╕ю та класову боротьбу на зах╕дноб╕лоруських землях книги «У Заболотт╕ св╕та╓» (1950), за яку отримав Державну прем╕ю СРСР (1952), та «На Бистринц╕» (1955).
В основ╕ роману «Птахи ╕ гн╕зда» покладено роздуми про людину, народ ╕ В╕тчизну, показано боротьбу проти фашизму (1963). Психолог╕чно глибоко, соц╕ально гостро ╕ водночас з л╕ричною усм╕шкою написан╕ пов╕ст╕ «Нижн╕ Байдуни» (1977) та «Св╕танок, побачений здаля» (1979).
Янка Бриль — автор л╕рико-ф╕лософсько╖ прози «Сьогодн╕ ╕ пам’ять», зб╕рок м╕н╕атюр «Жменя сонячних промен╕в», «В╕тряк» та ╕н.
Перекладав б╕лоруською твори укра╖нських письменник╕в Остапа Вишн╕, Олександра Довженка, Леон╕да См╕лянського, Василя Козаченка та ╕н. Чимало твор╕в Янки Бриля перекладено й укра╖нською. Пропону╓мо читачам м╕н╕атюри Янки Бриля, написан╕ ним у 90-т╕ роки минулого, двадцятого, стол╕ття. Деяк╕ з них дотичн╕ й до нашого укра╖нського буття, нашо╖ мови, л╕тератури, культури.

Янка БРИЛЬ
«ЛЮБЛЮ Я ВАС, БЕЛОРУССОВ. ЭТО НЕ ТО, ЧТО УКРАИНЦЫ, НАЦИОНАЛИСТЫ!»

СВОБОДА ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ

У перш╕й половин╕ ш╕стдесятих я брав участь в робот╕ обласно╖ виборчо╖ ком╕с╕╖. П╕д час перерви у вестибюл╕ зателефонував до редакц╕╖ журналу «Полымя». Сол╕дна незнайома дама, спинившися збоку, з посм╕шкою запитала:
— Вы говорите по-белорусски?
Вона об╕ймала посаду в╕дпов╕дально╖ за народну осв╕ту, про що пов╕домила мен╕, з горд╕стю додавши:
— Была у меня одна белорусская школа, но я и ту прикрыла.
— Це для нас не новина, — сказав я. — До того ж у вас були в╕дпов╕дн╕ попередники.
— Кто же?
— Н╕колай Романов, Юзеф П╕лсудський…
Вона запитала вже без посм╕шки:
— А при чем здесь я?
— Варто пом╕ркувати.
П╕сля зас╕дання була вечеря. Дво╓ молодих районних товариш╕в, як╕, виявля╓ться, чули нашу з дамою розмову, п╕д╕йшли до мене з чарками, щоб висловити сво╓ порозум╕ння. Розмовляючи з хлопцями, я зиркнув у той б╕к, де за столом сид╕ла та реформаторка. Вона дивилася на нас ╕, уловивши м╕й погляд, прип╕дняла св╕й фужер ╕ знову з посм╕шкою сказала:
— А я свое дело делала и буду делать!
╤ це, зв╕сна р╕ч, не самод╕яльн╕сть була, якщо не «по прямому указанию свыше», то ╕з «поощрением» напевно.
╤ сказано це було як-не-як б╕лоруському письменнику, на той час нав╕ть «члену уряду».
А вт╕м, роки за два перед цим, на першому зас╕данн╕ ком╕с╕╖ Верховно╖ Ради БРСР з культури перше питання було поставлено енерг╕йною пампушкою, вчителькою з В╕тебська:
— Что же, товарищи, будем делать с белорусским языком?
Заступниця голови ком╕с╕╖ п╕дкликала ентуз╕астку до себе ╕ майже пошепки почала пояснювати про тактичну завчасн╕сть питання. Про це я т╕льки здогадувався, знаючи ту зал╕зну лед╕ за ╖╖ попередн╕ми висловлюваннями на ╖╖ штатн╕й посад╕.
На одному з наступних зас╕дань нашо╖ ком╕с╕╖ я побачив ще одну лед╕: худу, чорну, з цигаркою ╕ посм╕шкою, впевнену в непохитних сво╖х повноваженнях. В уряд╕ вона в╕дпов╕дала за ф╕нансування культури ╕ патр╕отично натискувала на економ╕ю. Тод╕ саме був прикрий перепад з тиражами наших журнал╕в, ╕ дама з цигаркою пропонувала перевести «Полымя» ╕ «Маладосць» на вих╕д — уперше в ╕стор╕╖ — раз на два м╕сяц╕.
— Я полагаю, этого вполне достаточно.
Слово взяв м╕н╕стр культури — лаг╕дний, чемний Р. Кисельов. В╕н попросив, саме так — просив ту даму:
— Пусть еще побудет пока так, как есть, ежемесячно. Ибо где же печататься нашим писменникам?
За звича╓м начальства, з такою скидкою: не писатель, а писменник, з твердим «с», нав╕ть з двома.
— Ригоре Яковичу, — сказав я, попросивши слова. — Дос╕ вважалося, що справа б╕лорусько╖ культури — це справа нашого народу, нашо╖ парт╕╖, а по-вашому вона стосу╓ться т╕льки письменник╕в?
Мене п╕дтримали Р. Ширма, Н. Сн╕жкова, секретар Могильовського обкому парт╕╖, редактор «Советской Белоруссии» А. Здаравен╕н, рос╕янин за нац╕ональн╕стю ╕ св╕тлий у поглядах на справи братерства. Ще один досить в╕дпов╕дальний обласний б╕лорус лиш посм╕хався, начеб у мудрому передбаченн╕ сво╖х п╕зн╕ших високих посад. А мене незабаром було переведено до ком╕с╕╖ з народно╖ осв╕ти, в ще б╕льшу ╕зольован╕сть.
Усе це пригаду╓ться через двадцять з гаком рок╕в, коли, бува, чую або читаю про «в╕льне волевиявлення» нашого народу щодо «вибору р╕дно╖ мови»…
1987

«ВИ — НЕ ТЕ…»

У вересн╕ п’ятдесят четвертого року, на б╕лоруському письменницькому з’╖зд╕, люб’язний льв╕в’янин Юрко Мельничук запросив мене увечер╕ до свого готельного номера. Коли ми прийшли до готелю — за нами з холу ув’язався трохи знайомий обом москвич, «правдист», товариш широко╖ рос╕йсько╖ душ╕. Т╕льки-но с╕ли за ст╕л, до пляшки вина, непроханий г╕сть розсолодився:
— Люблю я вас, белоруссов. Это не то, что украинцы, националисты!
Спок╕йний, мужньо люб’язний Юрко сказав:
— Изрекая такие истины, надо сначала, уважаемый, застегнуть ширинку.
Той п╕дв╕вся, зиркнув донизу — ╕ справд╕…
— Мне что, уйти?
— Да, так будет лучше.
П╕шов. Постоявши в коридор╕, вернувся. Попросив вибачення. ╤ все намагався переконати нас, що й Укра╖ну в╕н так само любить.
Ну, це — людина з «хворобою».
А п╕д час Дн╕в б╕лорусько╖ л╕тератури в Москв╕, якщо не помиляюся, на початку ш╕стдесят дев’ятого, Серг╕й См╕рнов («брестський») ╕ той, хвалячи нас, нашу делегац╕ю, ╕ взагал╕ вс╕х б╕лорус╕в, сказав у сво╓му виступ╕:
— Ви не те, що ваш╕ п╕вденн╕ сус╕ди!
╤ я, тюхт╕й, в╕дпов╕дальний за той зах╕д, ╕ н╕хто ╕нший з нашо╖ делегац╕╖ не спитав у нього: «А що ви, шановний, скажете на таких самих Днях теж братньо╖ укра╖нсько╖ л╕тератури?..»
╤ так ще було в Ялтинському будинку творчост╕ письменник╕в, напровесн╕ того самого ш╕стдесят дев’ятого. Тихон Сьомушк╕н, з яким я там познайомився ╕ якого хот╕лося поважати, говорив нам, двом б╕лорусам:
— Укра╖нськ╕ письменники сам╕ вигадали свою укра╖нську мову. Народ ╖хн╕й так не говорить.
Ориг╕нальним це мен╕ не здалося, — таке саме я чув ран╕ше в╕д Бориса Пол╓вого. Старий простакуватий на вигляд Сьомушк╕н говорив сво╓, при╖хавши до Ялти з ╤рпеня, де його в тому укра╖нському Будинку творчост╕, сам розпов╕дав, прийняли дуже добре, нав╕ть два терм╕ни побув. Ну ╕ подякував здалеку. А Пол╓вой свою ╕стину видав як г╕сть укра╖нсько╖ декади л╕тератури ╕ мистецтва в Москв╕ наприк╕нц╕ ш╕стдесятого. Сидячи в презид╕╖ перед╕ мною, ╕ншому в╕дпов╕дальному московському гостю в╕н казав оте «сам╕ придумали» таким шепотом, що ╕ я чув це, не п╕дслуховуючи.
Як сьогодн╕, бачу його. Нога за ногу, розвалившися з великодержавною свободою. Весь св╕т об’╖здив, всюди виступав, про все понаписував, у р╕зних презид╕ях насид╕вся… А мен╕ здавалося, що тут в╕н як хамовитий куркульський д╕д, п╕дпустив на вс╕ заставки… ╤ аромат цей пам’ята╓ться.
1987
*    *    *
Б╕лорус Биков написав талановиту пов╕сть «Сотников», укра╖нка Шапицька поставила за нею талановитий ф╕льм «Сходження». ╤ вийшло в них — про велич рос╕йсько╖ душ╕ головного героя… ╤ справд╕ по-╓вангельськи: у кого нема, у того в╕дбира╓ться, а в кого ╓, тому ще й додасться. Од б╕дност╕ воно, нашо╖ ╕ укра╖нсько╖, чи в╕д зайвого багатства?
╤ робиться це на наших очах. А що ж робилося в╕ками?
*    *    *
На спуст╕л╕й п╕д веч╕р вулиц╕ обминув чолов╕ка. Такий соб╕ вахлакуватий д╕док, ╕ одягнутий б╕дно, ╕ накульгу╓… ╤ раптом в╕н — позаду мене — рвонув:
╤ на т╕м рушничков╕
Оживе все знайоме до болю!..
На тому й замовк. Накульгу╓ дал╕.
Нехай соб╕ ╕ випив трохи чолов╕к. Ось же й мен╕ стало весел╕ше, бо цю п╕сню люблю ╕ я. Бо мен╕ в╕дразу пригадалося, коли почув я ╖╖ в Ки╓в╕ уперше, як хвилювався тод╕ — ╕ в╕д поез╕╖, ╕ в╕д музики. Як при╓мно було, що в п╕сн╕ слова Андр╕я Малишка, з яким ми охоче зустр╕чалися, як сподобався мен╕ виконавець, молодий, натхненний Дмитро Гнатюк, познайомитися з яким випало значно п╕зн╕ше ╕ високо в неб╕, коли я лет╕в до ╤спан╕╖, а в╕н до Канади, а з Москви до Парижа разом…
Ск╕льки згадалося та в╕дчулося — завдячую тому дядьков╕.
*    *    *
«Коли б я був рос╕янином, то й не л╕з би н╕куди з Рос╕╖, з велико╖ рос╕йсько╖ л╕тератури: вистачило б мен╕ й свого».
П╕сля опубл╕кування цього у цикл╕ волзьких нотаток у журнал╕ «Новый мир» поет Петрусь Бровка передав мен╕ лист читача, адресований йому, хоч вже й не голов╕ Сп╕лки письменник╕в Б╕лорус╕╖. Якийсь москвич, пенс╕онер, обурився оцим «не л╕з би», крив мене великоруським ╕нтернац╕онал╕змом, революц╕йною м╕с╕╓ю, а на завершення зажадав обговорити публ╕кац╕ю, осудити автора ╕, головне, — «о результате обсуждения сообщить по адресу» (адреса акуратно пов╕домлялася).
Щоправда, згодом, для книги я оте «л╕з» зам╕нив на «йшов».

ОРЕЛ

У с╕чн╕ ш╕стдесятого року я був гостем пленуму Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, який проходив у Львов╕ ╕ був присвячений опов╕данню ╕ нарису. Добре пам’ята╓ться в╕н ╕ д╕ловою атмосферою, ╕ зустр╕чами, знайомствами, ╕ виступами перед читачами, ╕ ясними днями з глибоким чистим сн╕гом у мальовничому, дуже укра╖нському м╕ст╕.
╤ Чижем пам’ята╓ться, одним з хрущовських вундерк╕нд╕в.
«Це не чиж — це орел!» — сказав на одн╕й нарад╕ палкий Микита Серг╕йович.
Нове в╕дкриття, ╕ще одна панацея — годувати свиней сирою картоплею…
У зорян╕ дн╕ «королеви пол╕в» кукурудзи одна с╕льська ж╕нка, руки яко╖ добре знали землю, дивувалася перед╕ мною: «Яка ж вона тут у нас королева? Ось королева!». ╤ показала на св╕й город, де буйно цв╕ла картопля.
На простий людський сенс ╕ про Чижа говорилося: де вона, та дурна свиня, що не захоче варено╖, тепленько╖ картопляно╖ товченки з борошняною обм╕шкою, а кинеться до сиро╖, холодно╖ картопл╕?..
Однак в╕н стояв перед нами, на трибун╕ пленуму, невисокий, непоголений мужичок у валянках з калошами, в╕н говорив, ╕ не абияк, а зверхньо: «Пиш╕ть так, як ми працю╓мо! — ╕ зак╕нчив: — Тепер я п╕ду, а ви ще побалакайте…»
А в зал╕ ╕ в презид╕╖ — сивизна академ╕к╕в, стомлен╕, ще не дуже стомлен╕ ╕ сповнен╕ молодечого завзяття оч╕ прац╕вник╕в велико╖ л╕тератури великого народу.
Коли друз╕ мене проводжали, Чиж випадково здибався нам на перон╕. В╕н ╖хав ╕ншим по╖здом, в ╕ншому напрям╕ — знову зас╕дати, виступати, доки його пол╕тично св╕дом╕ свин╕ хрумкають десь сиру картоплю. В╕н п╕дтюпцем чимчикував уздовж вагон╕в, з вокзального буфета до свого купейного вагона, все ще у валянках з калошами, з чотирма пляшками солодкого напою в обох руках. Поставив ╖х на перон╕ ╕, знайомлячися з╕ мною, сказав поблажливо, як по плечу поплескав: «Знаю, знаю», знаючи вже, що так воно говориться у таких випадках згори.
Слава ╕ вдячн╕сть Хрущову за розв╕нчання культу, за зв╕льнення ╕ реаб╕л╕тац╕ю багатьох ╕ багатьох!.. але ж його господарськ╕ реформи, як крижини на р╕чц╕, у намаганн╕ пливти вперед, — штовхалися, торосами нал╕зали одна на одну, кружляли, в╕дпливали… Разом ╕з сирою картоплею тод╕ саме проводилася кампан╕я з╕ скорочення к╕лькост╕ спиртзавод╕в.
«Брагою году╓ хитрун сво╖х свиней, — см╕ючись, розпов╕дали мен╕ хлопц╕ про Чижа, — а от подивимось, що буде, як спиртзавод, що поруч нього, закри╓ться».
╤ правда, восени мене пров╕дав один льв╕в’янин. Ще з порога, не роздягнувшися, в╕н н╕би рад╕сну новину пов╕домив:
«╤ване Антоновичу. А Чиж гепнувся!»
Я вже знав про це й сам.
Проте навесн╕ наступного року, на Брестчин╕, де ми з Колесником рибалили на Ясельд╕, довелося побачити в одному колгосп╕ пропагандистський щит, нав╕ть захот╕лося сфотографувати його на згадку через в╕рш на опереткову мелод╕ю:
Разносится слава
Чижа Ярослава,
Почет им заслужен вполне…

«КАЖЕТСЯ…»

У к╕нц╕ 1947 року Кагановича в╕дкликали з Укра╖ни до Москви, ╕ тому в Ки╓в╕ не в╕дбувся пленум з дуже зм╕стовною назвою: «Боротьба проти нац╕онал╕зму як з головною небезпекою в КП(б)У», до якого вже готувалися. Кривавого шевця надихала постанова про журнали «Звезда» ╕ «Ленинград», погром Зощенка ╕ Ахматово╖, в╕дпов╕дник╕в яким, до реч╕, шукали ╕ знаходили в кожн╕й республ╕ц╕.
Вл╕тку було проведено нараду молодих укра╖нських письменник╕в, яких було в╕дпов╕дно нацьковано згори на стар╕йших, у першу чергу — на Рильського. Так, на поему «Мандр╕вка в молод╕сть» був нац╕лений сьогодн╕шн╕й «прогресивний ем╕грант» Микола Руденко ╕, як засв╕дчила преса, ╕з завданням впорався непогано. Партизан Платон Воронько у сво╓му виступ╕ не принизився до паплюження Рильського, Яновського, Сенченка, визначних письменник╕в ╕ шляхетних людей, яких ╕ я мав честь згодом знати. Михайло Стельмах, якому Рильський зробив немало доброго, на той погром не з’явився, що було як-не-як певним протестом.
Виступи молодих п╕дтримали… аж писати не хочеться: Тичина, Бажан, Первомайський… Само собою Корн╕йчук. ╤ деяк╕ ╕нш╕, кого я пот╕м знав, але, виявля╓ться, недостатньо. До чест╕ Миколи Бажана — згодом в╕н з╕знався, маючи на уваз╕ замовний колективний глум з Юр╕я Яновського: «Мен╕ нелегко писати про те, що ╕ я тод╕ виступав так, як не повинен був виступати. Не з╕тер ╕ не з╕тру цього з╕ сво╓╖ пам’ят╕, не скину цього тягаря».
╤нший тягар л╕г на душу Максима Рильського, якого примусили написати покаяння в «Литературной газете» в к╕нц╕ того ж року.
Читаю про все це в «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» — ╕ погоджуюся з незнайомим, певно, молодим автором публ╕кац╕╖, який не хоче, не може цитувати того вимушеного «признання». Не буде йому м╕сця, гордо дода╓ товариш, ╕ в двадцятитомному з╕бранн╕ твор╕в Рильського.
Ми, б╕лоруси, говорячи з г╕ркою ╕рон╕╓ю, менш гордовит╕. Наша газета «Л╕таратура ╕ мастацтва» тор╕к надрукувала покаянн╕ листи Купали ╕ Коласа, глибоко-сумн╕ акти ╖хньо╖ кап╕туляц╕╖, що так виразно позначилася на подальш╕й творчост╕. Мало того, так ще нещодавно на вечор╕, присвяченому пам’ят╕ вимордуваних стал╕нщиною письменник╕в, у концертн╕й частин╕ уривки з тих страшних лист╕в були урочисто зачитан╕ артистом — п╕д портрети обох класик╕в, по черз╕ висв╕тлен╕ на екран╕…
У Рильського на зборах, де вже сам Каганович п╕дв╕в його аж п╕д петлюр╕вця, вистачило духу встати ╕ сказати, що таким в╕н н╕коли не був. У щоденнику Олександра Довженка записано, що в ЦК компарт╕╖ Укра╖ни, де Рильського обробляв хтось з найвищих, Максим Тадейович сказав таке: «Ви прийшли ╕ п╕дете, а я вже лишився».

╤ ще — про його справжню ╕нтел╕гентн╕сть.
Коли через п╕втора року п╕сля в╕д’╖зду Кагановича до Москви почалася кампан╕я проти «безр╕дних космопол╕т╕в», п╕д новий вогонь потрапив один з тих, що так недавно топтав «нац╕онал╕ста» Рильського. Автор публ╕кац╕╖ не назива╓ того «космопол╕та», ╕ мен╕ також важлив╕ше ╕нше. Рильському хтось сказав, що от ╕ прийшла можлив╕сть помститись погромнику, на що в╕н, передчасно посив╕лий поет, який сив╕ти почав ще в кат╕внях 1937-го, в╕дпов╕в: «Чим би я тод╕ в╕др╕знявся в╕д нього?..».
╤ ще скажу — уже те, що над стор╕нкою «Л╕тературно╖ Укра╖ни» не вперше пригадалося.
У червн╕ п’ятдесят восьмого року, про╖здом гостюючи у мене в надсв╕тязянськ╕й л╕снич╕вц╕, Максим Тадейович розпов╕дав, м╕ж ╕ншим, ╕ про свою зустр╕ч на сес╕╖ Верховно╖ Ради СРСР з тим самим Кагановичем. Тим та не тим — в╕н уже близько року вважався членом «антипарт╕йно╖ групи», а депутатом поки що був. Зустр╕лися в гардеробн╕й. Рильський почепив пальто ╕ в╕двернувся. А тут — ох, як же знайоме обличчя! ╤ посм╕шечка, ╕ запитання:
«Кажется, Максим Фадеевич?».
В╕дпов╕дь:
«Да, кажется».
╤ — мимо.
Хоч ст╕льки людського задоволення.
*    *    *
Початок в╕с╕мдесят четвертого року, андроповський захист рос╕йсько╖ мови.
Обурено говориться про те, що в ╓реванському ун╕верситет╕ тому, хто п╕де не на сво╓, а на рос╕йське в╕дд╕лення ф╕лолог╕╖, пропону╓ться на п’ятнадцять рубл╕в б╕льша стипенд╕я.
— Вони на це не клюють. Чому ж, кажуть, не тридцять ср╕бняк╕в, а т╕льки половина?
Розмова про це йде в б╕лоруськ╕й с╕м’╖. Батьки розум╕ють гостя-опов╕дача, а ╖хн╕й син, економ╕ст з вищою осв╕тою, м╕рку╓ ╕накше:
— В╕рмени — вони живуть краще в╕д нас, ╖м можна в╕дмовлятись.
На кого ображатися?
*    *    *
Марек Гласка скаржився в прес╕, що у великому св╕т╕, де в╕н побував, скор╕ше буде перекладено посередню рос╕йську книгу, н╕ж добру польську.
А що вже казати про нас, б╕лорус╕в!..
Часом ╕ сумно, нелегко бува╓ од цього, хоч ╕ не думалося н╕коли про зручн╕шу, виг╕дн╕шу «р╕дну» мову — другу, з великими правилами.

МУХА, ФУТБОЛ, МОЛОКО

— Це, браток, колишн╕й заступник Цанави*! — з горд╕стю говорить мен╕ наш N. З горд╕стю не ст╕льки за цього, давно в╕дставного полковника, нин╕ такого соб╕ господарника, як з горд╕стю за самого себе, бо он аж чий заступник — тепер заступником у нього!..
— В╕н же так само, мабуть, ту муху ловив? — охолоджую товариша питанням.
— Яку муху?
В╕н не зна╓. А мен╕ ╕нший товариш розпов╕дав, з╕ сл╕в свого шурина, також в╕дставного полковника, як до каб╕нету того Цанави якось залет╕ла муха. Ловили ╖╖ т╕льки оф╕цери високого чину.
Пот╕м якось колишн╕й футбол╕ст, котрий п╕сля травми змушений був переквал╕ф╕куватися на сантехн╕ка, розпов╕дав мен╕ у л╕карн╕, як Цанава любив футбол.
Коли наша команда програла, в╕н викликав ╖╖ кап╕тана до того свого безшумного каб╕нету ╕, розвалившися в кр╕сл╕, простягав йому ногу в генеральському чобот╕: «Зн╕ми!». Той зняв. «Подай його сюди ╕ нахилися!» ╤ в╕дхльостував чолов╕ка халявою по обличч╕…
Це все — ще не те, пор╕вняно з розпов╕ддю незнайомого ╕нженера, з яким ми, Дмитро Ковальов ╕ я, ╖хали в одному купе з Москви до Орла на юв╕лей Турген╓ва. ╤нженер цей був свого часу в Баку на процес╕ ╕ншого республ╕канського «лицаря» Баг╕рова.
Ш╕стдесят кор╕в давали високояк╕сне молоко, щоб в╕н, той товариш, трич╕ на день купався у парному молоц╕. Ванни в╕д яко╖сь там екземи. Молоко оп╕сля… в╕двозили до дитсадочка.
До смерт╕ згадуватиму це, зустр╕чаючи вервечку малюк╕в, як╕ йдуть та щебечуть, за наказом, а все ж так хороше побравшись за ручки.

ЗАРПЛАТА

Не виходить з пам’ят╕, як у вересн╕ п’ятдесят четвертого року, на щойно дуже розк╕шно в╕дкрит╕й виставц╕ досягнень народного господарства в Москв╕ одна с╕льська ж╕нка в груп╕ екскурсант╕в в╕д пав╕льйону до пав╕льйону носила повну авоську чорного хл╕ба, який ╖й пощастило з самого ранку купити. Хоч ╕ п╕зн╕ше могла б купити його, але ж для певност╕…
Ми з товаришем були там в╕д газети, ми писали про ╕нше.
Того ж вересня й ╕нше:
Голова колгоспу об╕да╓ в столичному ресторан╕. Покликав оф╕ц╕анта, розплачуватись.
— Що я тоб╕, друже, скажу. У нас, колгоспник╕в, зарплата в к╕нц╕ року. Я тод╕ вс╕м вам ╕ нарахую — ╕ за об╕д, ╕ за гор╕лочку, ╕ музикантам. Ск╕льки вийде — ст╕льки ╕ дам.
Оф╕ц╕ант ╕ в╕дв╕дувач╕, хто ближче, см╕ються: для них це — начеб т╕льки жарт.
*    *    *
Два дядьки, столяр ╕ його пом╕чник, об╕дають у дачника, якому роблять прибудову. Взявши по чарц╕, розговорилися. Спитали в господаря, де був, що бачив. Коли д╕йшло до ╤нд╕╖, а там до того, що люди м’яса не ╖дять, не п’ють гор╕лки ╕ вина, пом╕чник, до пори постар╕лий, знеможений щоденною пиятикою, з╕тхнув про тих, одв╕чних вегетар╕анц╕в ╕ тверезник╕в:
— Ну що ти хочеш — темнота!..
*    *    *
Так незвично, при╓мно було зустр╕ти в аскета Махатми Ганд╕ таке: «Я давно пок╕нчив би з собою, якби у мене не було почуття гумору».
*    *    *
Хоб╕ бува╓ й таке. Викладач ф╕лософ╕╖, лисий чолов╕чок, ╓врей, пам’ята╓ номери автомашин ус╕х начальник╕в, яких — у свою чергу — добре зна╓ його дружина, тлуста безд╕тна б╕лоруска, в╕дпов╕дальний прац╕вник на персональн╕й пенс╕╖.
*    *    *
В Юрмал╕, б╕ля газетного к╕оску, латиш, сол╕дний мужчина, якщо робити висновок з преси, яку в╕н купував, зачепився одн╕╓ю газетою за якусь зал╕зячку.
— Обережно, порветься, — кажу йому.
А в╕н, на вигляд хутч╕ш за все роб╕тник, в╕дпов╕да╓ з ф╕лософською усм╕шкою:
— Ат, менше буде читати!..
*    *    *
Вимоги бувають р╕зн╕ — сам такого начеб ╕ не вигада╓ш.
В останн╕й брежн╓вський р╕к головний редактор парт╕йного часопису, знайомий з партизанського л╕су, по-дружньому просив мене в юв╕лейн╕й статт╕ про в╕домого поета — уже в коректур╕ — «дописати» ще к╕лька абзац╕в. Нав╕що? Щоб остання стор╕нка була заповнена до к╕нця. Пап╕р потр╕бно краще використовувати. Бо зг╕дно з дев╕зом часу «економ╕ка повинна бути економною».
В╕н не наполягав, в╕н просив, однак з╕ вс╕╓ю профес╕йною серйозн╕стю, ╕ був здивований, що я не згодився дописувати.
*    *    *
Анекдотичний N., виходячи на пенс╕ю ледь не п╕д дев’яносто рок╕в, сказав — коли вдуматися — то ╕ з╕ значним п╕дтекстом:
— Нехай вже молод╕. Я сво╓ в╕дсид╕в.
Нехай живе здоровий глузд!.. А в╕н же, зап╕зн╕лий пенс╕онер, не просто сид╕в, н╕кому не перешкоджаючи, — в╕н «керував». Райкомами, партизанськими бригадами, обкомами, республ╕канською культурою, ╕стор╕╓ю парт╕╖ — усюди з однаковим блиском повновладного неуцтва. За якимось високим правом на в╕доме «общее руководство», т╕льки з такою ун╕версальною спец╕альн╕стю…

П╤Д СУРГУЧЕМ

Запис — з п’ятдесят восьмого.
…Вернувшися з Баранович╕в до л╕снич╕вки, йду щоб скупатися. Б╕ля Св╕тязя — легковик ╕ три районн╕ начальники. Лежать п╕д липою довкола розстелено╖ газети, на як╕й дв╕ порожн╕ пляшки, ще одна почата ╕ якесь м’ясо, якого в них б╕льше, н╕ж хл╕ба.
— Присядьте, випийте з нами.
Дуже здивувалися, що я не п’ю. Особливо наймолодший, як з’ясувалося трохи згодом, прокурор ╕з сус╕днього району.
— Кажете серце. Якщо вам суджено пожити ще два-три роки, то пожив╕ть ви як людина — пийте!..
Один з товариш╕в признався, що уп╕знав мене — бачив на як╕йсь л╕тературн╕й зустр╕ч╕. Почали розпов╕дати, що тут вони, у будень над озером, не просто так соб╕, а ви╖хали уповноваженими по кукурудз╕.
— Л╕кв╕дувати прорив! — см╕явся прокурор. — Вика потр╕бна нам, конюшина, але що ти зробиш…
Оп╕сля в╕н почав давати мен╕, як письменнику, «матер╕ал».
Ось три випадки з прокурорсько╖ практики:
Дядьков╕, який якось не вийшов копати колгоспну картоплю, голова вир╕шив переорати упоперек картоплян╕ сотки. Трактор при╖хав, давай починати. А дядько цей, переселений з хутора до села, крив хату, щоб д╕тям на голову не текло. Спустився з даху.
— Браток, — спинив в╕н тракториста, — х╕ба ж ти не людина, що ж оце ти робиш, що ж ти ореш?..
Умовив хлопця ╕ п╕шли вони до голови. Той — не п╕дступись: «Геть з мо╓╖ контори!». Штовха╓ дядька, випиха╓ до дверей. А той, пручаючись, якось ненавмисне розбив голов╕ н╕с.
╤ почалася писанина. Н╕ б╕льш, н╕ менш, а «побиття колгоспних кадр╕в».
Коли наш прокурор порушив справу проти голови, тому оголосили лиш… догану по парт╕йн╕й л╕н╕╖.
Другий випадок.
Той самий голова колгоспу. ╤ншу догану йому оголосили за те, що в╕н, разом з╕ сво╖ми п╕длабузниками ╕ товаришами по чарц╕, побив роб╕тника зал╕зниц╕, який з дозволу колгоспного бригадира в╕з колгоспним конем додому стар╕ шпали.
Ще до т╕╓╖ догани наш прокурор викликав голову до себе, щоб хоч поговорити з ним, як комун╕ст з комун╕стом, що так поводитись — не можна.
Обурений голова кинув йому на ст╕л свою печатку:
— Якщо я поганий, то керуйте сам╕!..
Новела третя.
Два районн╕ уповноважен╕, кандидат в члени парт╕╖ ╕ безпарт╕йний, ╖хали п’ян╕ лежачи на воз╕ ╕, то позм╕нно, то разом, лупцювали кволу кобилку. Д╕льничний м╕л╕ц╕онер зупинив ╖х ╕ почав докоряти. Вони позлазили з воза ╕ почали лупцювати д╕льничного. Окривавили хлопця ╕ сумку з паперами в╕д╕брали.
Прокурору над╕йшов лист п╕д сургучем: безпарт╕йного суди соб╕, як хочеш, а кандидата не ч╕пай. Коли ж в╕н не послухався, нам╕тив безпарт╕йному р╕к, а кандидату, як б╕льш св╕домому, три — змусили виступити з оскарженням супроти… самого себе.
— Ось так, товаришу письменник, — зовс╕м по-тверезому говорив молодий чолов╕к. — А ви нам кажете: нав╕що пити… Чи про таку справедлив╕сть думав я, зак╕нчуючи св╕й юридичний факультет? Та й вступав туди не задля цього. Йду тепер по вулиц╕ ╕ вже не т╕льки кожен стовп, а кожна штахетина — мен╕ усл╕д: падлюка, падлюка, падлюка!..
Дивак — в╕н гада╓, що це можна надрукувати…
Переклад з б╕лорусько╖
Данила КОНОНЕНКА

*Лаврент╕й Цанава у 1938 р. очолював органи Держбезпеки БРСР


ТИМ ЧАСОМ...

У Брест╕ заборонили презентац╕ю книги професора Волинського ун╕верситету ╕м. Лес╕ Укра╖нки Григор╕я Аркушина «Голоси з Берестейщини» про вплив укра╖нсько╖ мови на д╕алект у б╕лоруському Пол╕сс╕. Про це пов╕домля╓ «╢вропейське рад╕о для Б╕лорус╕». Презентац╕я книги повинна була пройти у Брестськ╕й обласн╕й б╕бл╕отец╕ ╕мен╕ Максима Горького.
«У вузькому формат╕ книгу «Голоси з Берестейщини» ╖╖ автор Г. Аркушин представив громадськост╕ у прим╕щенн╕ Генерального консульства Укра╖ни у Брест╕. Учасники презентац╕╖ стверджують про пол╕тичн╕ п╕дстави заборони. Мовляв, мова пол╕щук╕в перетворю╓ться на об’╓кт боротьби», — пов╕домля╓ рад╕о.
Журнал╕сти «╢врорад╕о» вважають, що п╕дставою для тако╖ думки також ╓ й авторське присвячення: «Анклавним укра╖нцям, як╕ ще залишаються укра╖нцями».
У передмов╕ автор наголошу╓ на денац╕онал╕зац╕╖ б╕лоруських пол╕щук╕в: «Стверджують, що вони б╕лоруси, бо ╖х так записали, а ╖хн╓ мовлення — н╕бито м╕шанина польських, рос╕йських та б╕лоруських сл╕в (про укра╖нськ╕ слова «скромно» замовчу╓ться)».
Професор Г. Аркушин на понад 500 стор╕нках книги нав╕в у транскрипц╕╖ зразки мовлення у 10 районах Брестсько╖ област╕, де проживають пол╕щуки. До книги додано також мед╕адиск з в╕деозаписами.
Книгу «Голоси з Берестейщини» було видано цього року у Луцьку. Ран╕ше Г. Аркушин видавав под╕бн╕ роботи про мовлення у польському та волинському Пол╕сс╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11104

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков