Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 07.12.2012
«ЗАХМЕЛ╤В Я МАР’╥НСЬКИМ ОЗОНОМ…»

Л╕тературознавство

(Зак╕нчення. Поч. у № 47-48)

Не минуло м╕сяця — ╕ на пам’ятников╕ священику Орищенку знову з’явилася мармурова дошка на честь без╕менних «героев гражданской войны», т╕льки тепер уже — укра╖нською мовою. Ось така ц╕на комун╕стичн╕й морал╕. Ця варварська мораль поруйнувала могили с╕чових стр╕льц╕в на Ян╕вському цвинтар╕ у Львов╕, могили геро╖в Крут на Аскольдов╕й могил╕ у Ки╓в╕, у 90-х осквернила могилу Михайла Коцюбинського в Черн╕гов╕, а цвинтар у Ялт╕, на якому похований Степан Руданський, перетворила на мемор╕ал РСДРП, у В╕нниц╕ на без╕менних могилах репресованих в╕дкрила танцмайданчик ╕ атракц╕они, у Сваляв╕ — спорудила бензоколонку… А х╕ба не ця сатанинська мораль вбила композитора Володимира ╤васюка й обливала бензином та п╕дпалювала кв╕ти на його могил╕, поглумилася над могилою замордованого нею пол╕тв’язня мордовських концтабор╕в Валер╕я Марченка в сел╕ Гатному п╕д Ки╓вом?!
…╤ за профес╕ю взяли
Любов до парт╕╖ й народу, — так атестував у 60-х роках фарисе╖в-пристосуванц╕в поет-микола╖вець Микола В╕нграновський. ╤коностас конформ╕ст╕в орган╕чно доповнюють письменники-невдахи, що спец╕ал╕зуються на «захист╕» укра╖нсько╖ мови ╕ цим компенсують брак власно╖ популярност╕ яко майстр╕в художнього слова. Накивавши п’ятами до столиц╕ з Донеччини, Черн╕г╕вщини, Одещини, вони безперестанку б’ють у дзвони, що «гине» укра╖нська мова в Донецьку, Черн╕гов╕, Одес╕… Такий «захист» н╕ до чого ╖х не зобов’язу╓. Ц╕ «патр╕оти» вважають себе за цв╕т нац╕╖, прагнуть тримати Укра╖ну на щабл╕ свого пров╕нц╕йного мислення, видають його за еталон. Якби хоч один ╕з ц╕╓╖ брат╕╖ продав дачу у Конч╕-Засп╕ ╕ грош╕ переказав на «Кримську св╕тлицю», тод╕ б можна було пов╕рити у щир╕сть патр╕отичних потуг щодо захисту р╕дно╖ мови. Один патр╕отичний письменник з╕ зм╕неним рос╕йським пр╕звищем з Сумщини писав розмашист╕ книжки про красу укра╖нсько╖ мови, а коли влада почала збирати п╕дписи проти в╕дкриття пам’ятника Шевченку у Вашингтон╕ — першим поставив п╕дпис п╕д петиц╕╓ю.
Безкомпром╕сний л╕тературознавець св╕тового масштабу ╤ван Кошел╕вець у видан╕й 1964 року за кордоном книз╕ «Сучасна л╕тература в СРСР» (мен╕ ще й дос╕ ╖╖ не повернуло Донецьке КДБ) назвав по╕менно обласканих радянською владою ки╖вських письменник╕в-орденоносц╕в, котр╕ захопили в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ ключов╕ висоти, «щоб ус╕ма силами боронити й дал╕ дух стал╕н╕зму в л╕тератур╕, бо в цьому вони бачать виправдання свого минулого, оск╕льки вони прийшли як ортодоксальн╕ стал╕н╕сти й апологети соц╕ал╕зму». (Укра╖нське слово. Хрестомат╕я укра╖нсько╖ л╕тературно╖ критики XX ст. у 4 кн., кн. 3. — К.: Рось, 1994. — С. 626).
В епоху так званого злиття двох братн╕х мов (читай — насильницького умертвлення укра╖нсько╖ мови) п╕д пером поета-бунтаря ╕з Гуляй-Поля — Василя Д╕денка, що згодом накладе на себе руки, народився епохальний в╕рш-протест «Я не останн╕й з мог╕кан»:

Мен╕ сказав один ханжа,
Що наша мова геть в╕дстала,
Що краще йшла б мен╕ чужа,
Немов до хл╕ба — кусень сала.
Що весь м╕й поетичний план
Спинитись може нап╕вход╕,
Що я останн╕й з мог╕кан,
Що наша мова вже не в мод╕.
Гей, пропов╕днику! Стривай!
Тво╖ слова — старенька ряса.
Я не п╕ду в тв╕й тихий рай,
Я — син великого Тараса.
Як Прометей не вмер в╕д ран,
Не вмре ╕ мова — гарна зроду.
Я не останн╕й з мог╕кан,
Я — син великого народу! (Л╕тературна Укра╖на. — 1997. — 7 серпня).
В ╕ншому ракурс╕ торкнувся мовно╖ теми Ф. Степанов у в╕рш╕ «Кохайтеся в мов╕». Кр╕зь призму укра╖нсько╖ мови поет подивився на створен╕ нею духовн╕ ц╕нност╕. Автор оптим╕стично стверджу╓:
Вона невмируща й завжди молода,
╤ чиста-пречиста — джерельна вода.
Живе вона й житиме в дальш╕ часи
Як символ народного духу й краси.
Якщо мова, про яку автор, вибачте за каламбур, веде мову, — «невмируща» ╕ «житиме в дальш╕ часи», то нав╕що, пита╓ться, аж у дванадцяти дворядкових строфах доводити ╖╖ пр╕оритети?
╢ в цьому в╕рш╕ ц╕кав╕ художн╕ знах╕дки, як-от пор╕вняння укра╖нсько╖ мови з молитвою й мечем. А ╓ ╕ промахи: «Дивлюсь я на небо» стрясало весь св╕т.
Усе-таки, мабуть, не «стрясало весь св╕т», а заворожувало. Стрясав увесь св╕т Франк╕в «В╕чний революц╕онер». В п╕сн╕ ж Михайла Петренка зовс╕м не та — меланхол╕йна тональн╕сть.
1992 року ки╖вське видавництво «Веселка» випустило дуже дивну, з погляду духовного в╕дродження, книжку. Позаяк автор помер, з етичних м╕ркувань не називатимемо його пр╕звища. Уся ця книжка насичена брутальними ╕нвективами проти укра╖нсько╖ дореволюц╕йно╖ класики, ярликами на пров╕дних д╕яч╕в л╕тературного покол╕ння «ш╕стдесятник╕в», в’язн╕в стал╕нських концтабор╕в, дорогих ус╕м заруб╕жних автор╕в. Так, багатор╕чному пол╕тв’язню карагандинських концтабор╕в, поету-патр╕оту ╤ванов╕ Хоменку приписано «чудернацьк╕ експерименти над поез╕╓ю, правдою, укра╖нською мовою». Антистал╕нський роман «Люди не ангелы» ╤вана Стаднюка названо «харцизьким водев╕лем». Василя Земляка ототожнено ╕з Михайлом Булгаковим ╕ обпльовано обох. П╕ддано кпинам «драглистий стиль» Валер╕я Шевчука та «культ бездарних Явор╕вських», заколисування гр╕ха у Бориса Мозолевського.
Володимира Дрозда звинувачено в тому, буц╕мто в╕н «розпису╓ громадянськ╕ туалети». Вилито в╕дро поми╖в на «кап╕тулянта поез╕╖» ╤вана Драча, «балакучу т╕точку» ╤вана Дзюбу. Кинуто т╕нь на Л╕ну Костенко та Бориса Нечерду. Принижено Вадима Крищенка й Дмитра Павличка.
У цин╕чн╕й зневаз╕ до класик╕в дожовтнево╖ укра╖нсько╖ л╕тератури облюбований «Веселкою» автор переплюнув нав╕ть таких запеклих укра╖нофоб╕в, як Бел╕нський та Шульг╕н: «Отож ╕ тут: читай старих автор╕в (ус╕х тих Кв╕ток-Основ’яненк╕в, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького – майже вся ця проза нудна, нец╕кава, б╕дна зм╕стом — але читати ╖╖ треба для мови (ух, какой красочний язик — любив васх╕щацца князь Потьомк╕н. – М. Х.) — б╕льше, мабуть, корист╕ й не знайти од цих автор╕в, що б╕дним духом жили, б╕дним духом писали, розпов╕даючи казки-теревен╕… Я злий на «Ене╖ду», дуже злий, н╕коли не любив ╖╖ гумору, але читав — ╕ т╕льки для мови».
Д╕сталося в╕д «багатого духом» не лише нац╕ональн╕й, а й св╕тов╕й л╕тератур╕. Чи повернувся б у нормально╖ людини язик, щоб видати на-гора отаке блюзн╕рство: «У Верлена ген╕альн╕сть божества ╕ серце свин╕»?
Нав╕що для д╕тей надруковано цю паранойю?
Дьогтем облито укра╖нську л╕тературу в╕д Котляревського — Тарас Шевченко величав його «батьком»:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба ся╓,
Тебе не забудуть!
(«На в╕чну пам’ять Котляревському») (Шевченко Т. Кобзар. – К., 1987. С. 16) — до наших дн╕в. ╤ ми хочемо, щоб покупець стр╕мголов б╕г купувати укра╖нську книжку. Майже в жодному книжковому магазин╕ столиц╕ ╕ на розкладках ти ╖╖ не побачиш. До розпаду СРСР доморощен╕ патр╕оти пояснювали в╕дсутн╕сть гарних укра╖нських книжок ╕ ф╕льм╕в шов╕н╕стичною пол╕тикою Москви. В умовах ринку ╕ державно╖ незалежност╕ Укра╖ни стар╕ гасла не спрацьовують.
Не сприяють утвердженню авторитету укра╖нсько╖ л╕тератури дилетантськ╕ статт╕ журнал╕ста, колишнього колгоспного комсорга з Черн╕г╕вщини В. Коваля. «Осв╕чений дикун, — говорив В. Сухомлинський, — у сто раз╕в небезпечн╕ший за неосв╕ченого». (Сухомлинський. Батьк╕вська педагог╕ка. – К. , 1978. – С. 243). Григора Тютюнника, що на знак протесту проти брежн╓вщини пов╕сився у туалет╕, Коваль зображу╓ пияком ╕ дебоширом. Скрупульозно опису╓ пиятику, н╕бито влаштовану В. Марченком з нагоди прийняття на роботу до «Л╕тературно╖ Укра╖ни».
У ман╕фест╕ «Молодо╖ Музи» виносився присуд л╕тератур╕ критичного реал╕зму: «Чимраз б╕льше можна було в н╕й в╕дчути т╕сноту ╕ задуху, а розум╕ння загально╖ корист╕, яка мала йти в╕д не╖, нависло тяжким каменем над чимраз б╕льшою громадою тих, що не могли погодитись ╕з тим, щоб тенденц╕йний утил╕таризм мусив йти в пар╕ з творчим людським чувством». (Луцький О. «Молода Муза» // Д╕ло. – 1907. – № 249).
Фед╕р Степанов не т╕ка╓ в╕д д╕йсност╕, немов сейсмограф реагу╓ на людську б╕ду:

Пройшли науки — рухи й антирухи,
╤ в космос зав╕тали, як в театр.
А в переход╕ бомж зав╕╖ слуха,
Жебрачок б╕ля церкви ц╕лий ряд.

А ще ж сюди повинн╕ додати й невизнання во╖н╕в ОУН-УПА за учасник╕в Друго╖ св╕тово╖ в╕йни. У фантасмагоричну площину переносить порушену Ф. Степановим тему модерновий укра╖нський письменник Василь Чабан, що з ним я виходив на стор╕нки «Кур’╓ра Кривбасу». В новел╕ «Пуанкаре» його герой виголошу╓ перед Богом такий монолог: «Краще б ти дав мене розп’ясти на хрест╕, ан╕ж бачити, як розкрадають мою ватру, а крадене видають за власне». (Чабан В. Сюрреал╕стична новела. — Льв╕в: Кобзар, 1997, — С. 61). Цей монолог звучить як б╕блейне прокляття торг╕вцям, що захопили храм.
Не спрацьову╓ настояне на дидактиц╕ нострадам╕вське ясновидство у твор╕ «Суть»:

Не падай в в╕дчай, не н╕тися,
Про все марнотне позабудь.
Збирай плоди земно╖ вис╕
╤ ти збагнеш найвищу суть.

Що воно за «плоди земно╖ вис╕» — читач навряд чи збагне.
Б╕льш вибагливим годилося би бути ╕ в орган╕зац╕╖ звукопису. Зб╕г трьох приголосних у першому реченн╕ наведено╖ строфи спок╕йно почувався б у в╕рменському мовному контекст╕, скаж╕мо, поруч з╕ словами «Мркатичан», «ркацител╕» тощо. В укра╖нськ╕й же мов╕ д╕╓ давн╕й, як св╕т, закон в╕дкритого складу, ╕ для пана Степанова то не ╓ в╕дкриттям.
Риторичне запитання: «Для чого ж гризли ми гран╕т науки, Скаж╕ть, держител╕, що наверху отам?» у в╕рш╕ «Чому?» перегуку╓ться з банальним: «За што ми ва╓вал╕?». Спод╕ватимемося, що дбайлива редакторова рука зв╕льнить рукопис в╕д цих не так уже смертельних огр╕х╕в.
Гарне враження справляють настро╓в╕ в╕рш╕ «Експрес╕я», «Осмута», твори мемор╕ального плану «Пам’ят╕ Марчелло Мастроян╕» та «На могил╕ Гр╕на». Похвально, що автор не замика╓ться у виключно укра╖нськ╕й шкаралуп╕.
Нема у нього ╕ фальшиво╖ туги за селом та босоногим дитинством. В одному з ╕нтерв’ю Оксана Забужко акцентувала, що плач╕ старих л╕тературних д╕д╕в за с╕льськими кра╓видами сьогодн╕ сприймаються як ф╕кц╕я, безпредметна баз╕канина. Тому д╕йшовши в рукопис╕ Ф. Степанова до в╕рша «У Мар’╖н╕м», я з упередженням почав його читати ╕ був екзальтований чистою, неначе алмаз, л╕рикою:

Десь уперто барабанить дятел,
Аж луна до траси дол╕та.
Невтямки, що мусить нагадати:
╤ мо╖ в╕дстукують л╕та.

У в╕ршах «М. ╤. С.», «М. А. Г.» та «Ви постар╕ли, графине» Степанов продемонстрував нам високу поетичну культуру ╕ глибокий зм╕ст. Близьк╕ люди поступово в╕дходять в ╕нший св╕т, ╕ поет все част╕ше задуму╓ться: «Що там, за дверима тими?». Як╕ нещасн╕ покол╕ння поет╕в, котр╕ за вказ╕вкою парт╕╖ мусили складати оди «маякам виробництва». Крок вл╕во, крок управо означав для поета смерть. В╕н замовкав назавжди.
З надзвичайною естетичною насолодою чита╓ш пейзажну л╕рику Федора Степанова «У печер╕ Суук-Коба», «Поглянь довк╕л: красун╕ скел╕…», «Сн╕жна мелод╕я», «Серпневе», «Сокирки». Два останн╕ в╕рш╕ — просто-таки ген╕альн╕.

Зор╕ падають в серпн╕,
Так природа бажа.
Дн╕ пекучо-нестерпн╕,
Наче дотик ножа.
(«Серпневе»).

Яка неймов╕рна експрес╕я!
Почуття оптим╕зму вселя╓ в читача гумористичний в╕рш «Тост». В╕н так ╕ проситься на музику! У цьому твор╕ вита╓ козацький дух нашо╖ урбан╕зовано╖ ╕ ╓вропе╖зовано╖ нац╕╖. Вишукана, аристократична мова забезпечу╓ в╕ршам Ф. Степанова ╕м╕дж «бодлер╕всько╖» поез╕╖. Досить поважна географ╕я ╕мен у перекладацькому доробку поета: Д. В. Венев╕т╕нов, Зульф╕я, Генр╕х Гейне, Альфонс Ламарт╕н, Педро Р╕ас де Л╕ньян, Атааллах Арран╕ (Перс╕я), Олекс╕й Мал╕н (Крим). Перекладацька праця трену╓ слово, в╕дкрива╓ нов╕ його гран╕, прислужу╓ться патр╕отичн╕й справ╕ — вза╓мозближенню (т╕льки не такому, як його розум╕в ╤ван Б╕лод╕д) л╕тератур. В╕рш Венев╕т╕нова «Батьк╕вщина» — приголомшливий! Колись м╕й рецензент-вбивця Б. Гур’╓в, щоб остудити мо╖ революц╕йн╕ пристраст╕, розводив демагог╕ю: от був, мовляв, колись такий Венев╕т╕нов — а хто його сьогодн╕ зна╓? То що, почилий у Боз╕ товаришу Гур’╓в, мав рац╕ю Олександр Пушк╕н, коли писав:

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье.
Не пропадёт ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Микола ХОЛОДНИЙ,
член Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни та М╕жнародно╖ асоц╕ац╕╖ укра╖н╕ст╕в, лауреат Почесно╖ прем╕╖ Ватикану
м. Остер, 24.Х╤╤.98 р.

У р╕дному сел╕ Казанка (80-╕ роки) В Центр╕ - Ф. Степанов

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11136

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков