Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Про Львівський центр балтистики «Кримська світлиця» згадувала вже неодноразово. Приємно вивчити, а потім описати безпрецедентний випадок, коли функцію культурницьких контактів з тією чи іншою країною (або групами країн) бере на себе не столиця держави, а звичайний обласний центр. Мені, звичайно, можуть зауважити, що Львів не є «звичайним обласним центром», він є містом неординарним і особливим. Охоче погоджуся з цим. І керівник Центру балтистики Юрій Садловський також є непересічною особистістю. Проживши половину життя в Латвії і досконало вивчивши латиську мову, він усе ж лишається українцем, галичанином. А тому намагається передати свою любов до цієї балтійської країни землякам. Насамперед львів’янам, а також українцям з інших регіонів, які тепер навчаються у Львові. Взагалі, до балтської мовної групи входить ще й литовська мова, її також нещодавно почали викладати у Львові. Більше «рідні» немає — найближчі мовні «родичі» (пруси та ятвяги) асимілювалися багато століть тому. Пруси розчинилися серед німців, поляків і частково литовців, а ятвяги — серед білорусів та українців Берестейщини. Ще можна згадати літописне балтське плем’я «голядь», яке мешкало у верхів’ях Оки. Але про голядь відомо найменше. Ці «балти» приблизно у кінці XII століття були асимільовані слов’янськими племенами. Отже, Львівський центр балтистики зосередився виключно на латиській і литовській культурах. І першою була саме латиська культура, можливо, тому, що доктор латиської філології Юрій Садловський мав уже солідні напрацювання. Литовську ж для львів’ян викладає молодий випускник Вільнюського університету Петро Білінський. Слухачами є перш за все студенти факультету міжнародних відносин, а також філологи, геологи, музиканти, люди інших професій, які колись побували в республіках Балтії і мають певний «сентимент» до балтських мов і культур. Є ще одна категорія «студентів» – це діти від змішаних шлюбів. Нерідко вони починають вчити мову вже у зрілому віці.
Варто розповісти нашим читачам, як проходили Дні Латвії у Львівській області. По-перше, з 12 до 16 вересня у 19-му книжковому Форумі видавців у Львові взяли участь латвійські поети Улдис Берзиньш та Петеріс Цедриньш. Тоді ж у науковій бібліотеці ім. Данила Галицького відбулася зустріч із Юрієм Садловським – саме як з перекладачем латиської літератури. Потім була виставка Латвійської академічної бібліотеки Латвійського університету «Колекція малюнків й описів Ліфляндії Йоганна Кристофа Бротце (1742-1823)».
Потім латвійський танцювальний колектив «Sanаcеji» з міста Смілтене взяв участь у святкуванні Дня міста Дрогобича. А 11 жовтня у Львові відкрилася виставка фотографій «Латвія з висоти пташиного польоту» та «Латвія очима Василя Пилип’юка». Наступного дня у Львівському національному університеті ім. Івана Франка депутат Сейму Латвії Яніна Курсіте-Пакуле прочитала лекцію на тему: «Європейська інтеграція. Досвід Латвії». У ці ж дні проходила виставка українських і латиських національних костюмів та виставка «Ляльки-мотанки» народної майстрині Галини Швець. Тут варто зазначити, що пані Галина є передплатницею «Кримської світлиці», газету залюбки читають чоловік і п’ятеро їхніх дітей.
Ще варто згадати концерт фольклорної музики Валдіса Муктупавелса, який відбувся у Національному музеї ім. Андрея Шептицького. І, нарешті, надзвичайно цікавим для львів’ян був фільм латвійського режисера Айґара Ґрауби «Захисники Риги» (2007) українською мовою. Завершення Днів Латвії відбулося надзвичайно урочисто 17 листопада в Сихівському мікрорайоні Львова. Дехто пожартував, що місцевий будинок творчості школярів і юнацтва стане ще одним своєрідним центром балтійських культур. Бо першим є Національний університет ім. І. Франка. Тут мені пощастило познайомитися із Мариною Брухань. У її батьків була дуже цікава доля:
— Повне ім’я моєї мами – Меліта Карлівна Рейнхольд, — каже Марина Іванівна. — Її тато був німцем, але вона вважала себе латишкою, може, тому, що тато з ними не жив... У 1944 році вона була засуджена, рік просиділа в Даугавпілській тюрмі, а потім її вислали в Норильськ. Там вона відбула сім років таборів, там же познайомилася з моїм татом. Тато, Іван Мочульський, жив у Львові і співав у капелі «Трембіта». В 1940 році вони поїхали на гастролі в Росію. Війна їх застала у Воронежі, потім артистів привезли в Москву. А там усіх галичан вирішили репресувати – звісно, як «українських буржуазних націоналістів»… Тато отримав аж 10 років таборів! Ось такою дикою, нерозумною і непередбачуваною була радянська влада. Ця влада і зближувала репресованих різних національностей, хоча й не ставала від того ріднішою. Тато виступав у табірному театрі (співав у опері «Запорожець за Дунаєм»), а мама танцювала. Тата реабілітували в 1957 році, а маму лише в 1970-му. Може, тому, що «вина» її була більшою – вона працювала вчителькою і тому була якось пов’язана з латиським підпіллям, з так званими «лісовими братами». Отже, майже все моє життя минуло в Україні. Я і почуваюся українкою, але… з певним латиським сентиментом. У випадку якихось спортивних змагань я завжди вболіваю за латвійських спортсменів. Взагалі, щиро вболіваю за долю латиського народу. Поки була жива бабуся (мамина мама), я частенько бувала в Латвії. А вже і батьків немає… Тато прожив дев’яносто років, він був активним культурним діячем у нашому районному містечку Миколаєві. Немає вже і матусі, до речі, мама так добре розмовляла українською, що ніхто не міг повірити, що вона — латишка! Може, трішки і відрізнялася мовою від місцевих, але люди думали, що вона з Полтавської області. Вона налаштувалася на сприйняття всього українського – таке вже було у неї міцне підґрунтя — цивілізоване, європейське ставлення до ідентичності. Мовляв, якщо вже доля закинула в Україну, то треба бути справжньою українкою!
Потім ми тепло поспілкувалися із львів’янкою Іриною Білик (не плутати з відомою, вже російськомовною, співачкою!). Виявляється, вона давно знайома з мешканцем Сихівського мікрорайону Василем Гуменюком, давнім дописувачем і передплатником «Кримської світлиці». А ще — вірним і люблячим сином Гуцульщини. Пан Василь може бути справжнім взірцем любові до своєї малої Батьківщини. Я і пані Ірину почав розпитувати про цей край. Вона відповіла так:
— Я також дуже люблю Гуцульщину – землю мого батька. Між нами й віддаль була невелика – я з Косова, а Василь Гуменюк з Яворова. Як і Василь, я ніколи не була «вузько-регіональною» патріоткою… Моєю Батьківщиною є вся Україна. А прекрасна Гуцульщина є важливою складовою мого українського патріотизму. Але і Латвія заслуговує на таке ж тепле ставлення. Передусім своєю високою культурою.
Ви, мабуть, пам’ятаєте, що в радянські часи багато українців (у тому числі й гуцулів) працювало на лісових розробках у Латвії. Це було пов’язано з великими буревіями, які завдали значних збитків лісовому господарству республіки. Допомагали робітники із Західної України, де був надлишок робочої сили. Дехто й залишився там. Цікаво б простежити, як наші люди сприймали латиський підхід до ведення лісового господарства? Якось, будучи в Латвії, я звернула увагу на те, що латиші на лісосіках обов’язково залишають поодинокі старі сосни. Виявляється, це для того, щоб на них могли гніздитися (або просто відпочити) перелітні птахи! Якби ви знали, як вони бережуть свою голубу ворону, як бережуть рибу в річках… Там уздовж трас бігають і козулі, і лисички, і зайчики. У ті дні було так спекотно, що навіть у лісі земля потріскалася, але на автобусних зупинках висіли горщики з квітами, і їх латиші не забували поливати – жодна квітка не загинула! І на жодній такій зупинці — навіть серед лісових хуторів — не було видряпано: хто там був, хто відпочивав… Це не може не захоплювати! Звичайно, в мені більше українського, ніж латиського, але навіть як українка я не можу не захоплюватися землею моїх предків по материнській лінії. Вона до смерті буде рідною мені — так, як і Гуцульщина, мала Батьківщина батька.
А мамі моїй я дякую за те, що вона мене навчила сприймати світ таким, яким він є. Навчила бачити в житті все добре, а ще навчила ділитися з іншими теплом своєї душі. Матусі вже 26 років немає зі мною, але я завжди відчуваю її присутність… У вранішніх і вечірніх молитвах я згадую її – це те джерело, яке мене живить. Вона швидко навчилася говорити українською, добре читала. Це був такий потужний інтелект! Вона змогла швидко надолужити прогаяне в молодості. А молодість ця минула в сталінських таборах – батько сидів за любов до України, мама – за любов до Латвії. Вкрадено у них великий шмат життя, але лишилися вони повноцінними людьми, які вижили завдяки своїм високим ідеалам. Я дуже вдячна цьому поколінню людей, яке донесло до нас потребу жити не споживацьким життям, а повноцінним духовним. Мама прочитала стільки української класики! Мабуть, усе, що видавалося в Україні. І я не певна, що пересічний український професор-філолог перечитав стільки літератури і зміг осягнути те, що осягнула моя мама, так багато. На жаль, за нами тут пильнувало КДБ, і не було можливості навіть прописатися в рідній хаті. Виживати було дуже важко. Але коли якась матеріальна можливість траплялася, мама їхала в Латвію. Я тільки тепер зрозуміла, як вона тужила за своїми, за родиною, за рідною мовою. Деякі латиські видання вона передплачувала, і я дещо могла читати в перекладі російською. Тому не чужа мені Латвія, тому й милі мені оці ляльки-мотанки у латиському народному вбранні, виготовлені львів’янкою Галиною Швець. Вони так нагадують мені мамину землю, той невеликий і працелюбний народ, з якого вона вийшла…
* * *
Цікаво виступила і наша талановита «світличаночка» Галина Швець:
— Центр балтистики я почала відвідувати два роки тому. Завжди подобався Балтійський регіон... Чому? Мені самій важко пояснити причину свого теплого ставлення до Латвії, Литви та Естонії. Саме ці невеликі народи першими почали боротися за свою незалежність. Саме вони показали приклад іншим республікам – як треба боротися за волю. Зокрема й нам, українцям. Я дуже вражена була цим, хоч тоді була ще дитиною. Вже дорослою вперше поїхала до Латвії. Побачила фотовиставку «Шлях до незалежності». Думаю, жодну нормальну людину вона б не залишила байдужою. Наскільки мужніми треба бути, наскільки треба хотіти, бажати цієї незалежності, щоб не боятися віддати за неї своє життя. Прибалти першими в СРСР вибороли собі волю. Коли я відвідала Латвію минулого року, то дізналася, що латиші зібрали, записали і трепетно зберігають в національній Академії наук два мільйони народних пісень — так званих «дайн»! На кожного латиша доводиться по одній дайні! Уявляєте, який це співучий народ? Потім у мене з’явилася ідея виготовити колекцію ляльок-мотанок і вдягнути їх у латиський народний одяг. Загалом, ляльки-мотанки — це суто українська традиція, у Латвії такої немає. Тішу себе тим, що колекція може стати прикладом українсько-латиського культурного синтезу. Для цього я спочатку відвідала в Ризі музей народного костюма, де зробила багато фотографій. І вже наприкінці весни була готова колекція, яку ви зараз бачите...
* * *
Ось такі переважно українці й українки відвідують Центр балтистики. А ви звернули увагу, наскільки подібні долі Марини Брухань та Ірини Білик? А ще більше їхніх батьків. Цікаво було слухати цих напівлатишок, напівукраїнок... А слухаючи Галину Швець, приємно було фантазувати, будувати творчі плани. Уявляєте, наскільки б зросла культурницька роль Львова в Україні, якби Центр балтистики було засновано раніше — скажімо 15-20 років тому. Себто задовго до входження Латвії до Євросоюзу і її вступу до НАТО. Може б, і ми туди швидше рухалися? Але Юрій Садловський з’явився у Львові лише тоді, коли виконав свою місію в Латвії. Свого часу він викладав у Ризькій українській школі, а ще раніше випускав українською мовою чи не найпершу демократичну газету України «Поступ», яку львів’яни дуже любили. Виступаючи перед присутніми, Юрій прочитав свій переклад вірша А. Чакса «Вулиця Маріяс». А я пригадав, як тридцять років тому слухав у Ризі пісню «Mаrijas iela», написану за цим же текстом. Тоді мені знайомі латиші робили переклад російською, а тепер є вже й український переклад! Того ж вечора Мар’яна Венцек співала латиські дайни в перекладі українською (і тут невтомний Юрій Садловський постарався, переклав цілу книжку дайн!), виступали і говорили теплі слова інші учасники свята. Я подумав: як добре, що відтепер поодинокі і випадкові «латвієфіли» і «литвофіли» Львова можуть об’єднуватися, контактувати, товаришувати... Може, щось подібне колись виникне і в Києві, але поки в ролі «балтознавчого» центру виступає лише Львів. Йому не вперше виконувати роль столиці.

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото: «Світличанка» Галина Швець

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "З потоку життя"