Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Готуючи «Всеукраїнську енциклопедію некрополезнавства», — диво із див у моїй краєзнавчій пошуковій роботі, – ніяк не міг знайти поховання Олександра Антоновича Кошиця (1875-1944), дізнатися у провідних літераторів, які досліджували творчість композитора і диригента, де ж його могила. Запитав у відомих літературознавців і культурологів України – Івана Лисенка, Івана Гамкала, Віталія Карпенка та інших – сказали уже мені відоме: в мавзолеї канадського міста Вінніпег. Немає конкретики та фото поховання і в документальних виданнях. Скажімо, Михайло Головащенко ще 1990 року став вивчати архіви О. Кошиця у Вінніпезі. Результат: під його упорядкуванням виходять в Києві двотомник О. Кощиця «Спогади» (1995) та його ж «З піснею через світ» (подорожні записи). У 2007 році його книга в 2-х томах «Феномен О. Кошиця» (2007) — це унікальний збірник споминів про О. Кошиця, його хористів, друзів, колег, статті, спомини та інтерв’ю з композитором. У 2007 році з’явилася книжка Л. Пархоменко «Олександр Кошиць. Листи до друга» — там також немає місця поховання композитора і диригента. 2006 року в Івано-Франківську надруковано збірник статей, спогадів і матеріалів на 197 сторінках «Олександр Кошиць. До 130-річчя геніального диригента і композитора». Автор проекту та укладач — ентузіаст, любитель музики та краєзнавства із Нью-Йорка Євген Паранюк (родом з Івано-Франківщини), і тут не вказано місце останнього спочинку Кошиця. Велику статтю «Чи знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць?» надрукували Лідія Корсун із Нью-Йорка – і ні слова про останнє місце на цій землі, окрім того, що помер у Вінніпезі й «там і похований, у мавзолеї».
О. Кошиць, як писала пані Лідія, був людиною високої культури, освіченості, високої моралі, шляхетної манери поведінки. Людина честі, порядності, вірності обраному шляху. В його випадку — українському шляху. Таким — зовнішньо та внутрішньо — постає він перед нами з фотопортретів та його щирих, безпосередньо занотованих «Спогадів» та у листах до друзів. У приватному житті мав приємний характер, був цікавим оповідачем, співрозмовником, любив жарти. Гіпнотизував своєю привабливістю (харизмою, як тепер кажуть) і хористів, і оточуючих людей. А ще був дуже вразливим та сентиментальним — риса національна, народна. Але найголовніше — був особою, яку можна наслідувати у проявах людяності та шляхетності. Тепер, як ми звикли говорити, такі не народжуються. Гордість нації!
Про О. Кошиця я вмістив великий матеріал в упорядковану мною універсальну енциклопедію «Черкащина», і неспроста – Олександр народився в селі Ромашки Звенигородського повіту Київської губернії, в сім’ї священика Антона Гнатовича Кошиця із стародавнього шляхетного роду. Мав 8 братів та сестер. Коли йому минуло два роки, батько отримав прихід у селі Тарасівка на Канівщині, поблизу села Кирилівка, де минуло дитинство Тараса Шевченка.
Один з близьких родичів Олександра – Григорій Іванович Кошиць — був священиком у селі Кирилівка, а Тарас Шевченко був у нього наймитом. Коли у вересні 1848 року приїздив в Україну, навіть сватався до його доньки Феододосії, але дівчина відмовила. Сам Олександр добре знав племінника Тараса – Петра Микитовича Шевченка (1847-1944), а з його (Петра) сином Григорієм дружив. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та у наші дні в Україні, Олександр Антонович писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне». Отож колискою малого Олександра стала Черкащина, яка пишається тим, що виростила двох світових геніїв – Тараса Шевченка і Олександра Кошиця. Правда, Шевченка знає весь світ, а Кошиця до нинішніх часів – більше лише закордон. Олександр Антонович згадував село свого дитинства «як землю, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно наймилозвучнішу мову, де сяє найясніше з-поміж усіх сонць сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля... одне слово — найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка. Хай хто посміє сказати інакше!».
Навчався Олександр Кошиць і в Київській духовній семінарії (1890-1896) на Подолі, де й проживав усі ці роки, винаймаючи з одногрупниками помешкання на нині відомих вулицях: Андріївському узвозі, Борисоглібській, Спаській, Хоревій, Почаївській... Роки навчання тут — це час вдосконалення його музичної освіти (відвідує музичну школу, Київську оперу, муздрамтеатр) і становлення як диригента.
…Про творчі роки О. Кошиця та його хорових колективів, успіхи Української республіканської капели на всіх континентах світу написано чимало. А я свою розповідь завершу останніми трьома після Америки роками, які Олександр Антонович провів у Вінніпезі – у цьому канадському містечку Кошиць обіймав посаду викладача на курсах підготовки диригентів та керував українським хором. Тут і здійснив заповітну мрію — залишив для нащадків звукозаписи українських пісень. Десять платівок, 27 записаних пісень, які представляють усі жанри української пісні, це, як у «Спогадах» визначив О. Кошиць: «Щедрівки та колядки дохристиянського періоду, історичні, героїчні, військові (стрілецькі), балади, побутові, любовні, сімейні, колискові, жартівливі, сатиричні, гумористичні та пісні до танцю (коломийки)... Пісні з Великої України, з Галичини та Буковини».
Але не зміг би здійснити задумане Олександр Кошиць, аби поруч не була кохана дружина і вірний помічник — Тетяна Омелянівна Георгієвська (1892-1966), яка також родом з України, з Вінниці, колишня хористка Кошиця в київські роки, незмінна учасниця усіх складів Українського хору в часи всесвітніх гастролей. Це Тетяна Омелянівна передала архів Олександра Кошиця після його смерті Осередку української культури та освіти у Вінніпезі, і з 1948 року до останніх своїх днів була його директором, а також членом редакційної групи з видання «Спогадів» та «Щоденників», опікункою хору імені Кошиця.
…О. Кошиць із дружиною покояться не в мавзолеї, як написано в усіх виданнях та Інтернеті (мавзолею просто немає у місті), а в колумбарії цвинтаря «Ґлен-Іден», за двадцять п’ять кілометрів од Вінніпега, де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. Розповідають, що Олександр Антонович заповідав перенести його прах на Батьківщину…

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, професор, радник міністра культури України
Київ — Вінніпег — Київ
Фото автора

На фото: Село Тарасівка Звенигородського району Черкащини.
Пам'ятна стела О. Кошицю

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Українці мої..."