Версiя для друку Обговорити в форумi

Апостоли України

(Закінчення. Поч. в № 49)

Переслідування будь-якого народу, а особливо заборона його мови, культури є, за Г. Сковородою, великим злочином, спрямованим не лише проти цього народу, а й проти природи, яка розвивається за властивими їй законами. Знищення ж навіть найменшого народу порушує ці закони природи і замість гармонії створюється у ній дисгармонія. Відстоюючи право кожного народу на існування і на розвиток своєї мови, культури, Г. Сковорода водночас вірив і у здатність кожного народу, як і кожної людини, зрозуміти еволюцію природних і суспільних явищ. Він вірив у колективний і індивідуальний розум, вважав, що таємниці природи людина може розпізнати саме через мислення, звичайно, розумове. Звідси: «Воозри на мир сей, — писав філософ, — взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга. Читай ее всегда и поучайся».
Визнаючи вічність матерії і матеріального світу, Г. Сковорода не відводив місця «богові» в «создании и управлении вселенной». Щоправда, він завжди згадує бога, шанує «Біблію», «Євангеліє», вважає їх величними науковими творами, користується ними у своєму житті і творчості, але до релігійних фанатиків його віднести аж ніяк не можна. «Бог» у розумінні Г. Сковороди наявний у душі кожної людини. «Бог» — це правда, це любов і повага до «ближнього» і в такому розумінні його не можна заперечувати, бо саме з таких положень випливає і духовність людини, її поведінка в суспільному середовищі. «Біблія» і «Євангеліє» допомагають виховувати людину в дусі справедливості. Суспільство ж кожне, на думку Г. Сковороди, може бути демократичним і гуманним, а отже, і заможним лише тоді, коли воно буде вихованим. Тому письменник вимагав виховання для всіх, для всього народу, всіх його суспільних прошарків. А виховання і освіта нерозривно пов’язані між собою. Як же повинно бути побудоване виховання та яка його кінцева мета? Головним у вихованні людини Г. Сковорода вважав: а) благо народити, б) зберегти вихованцеві здоров’я, в) навчити вдячності. Як розуміти оці вимоги письменника та як їх з’ясовувати?
1. «Благо народити» — щоб батьки, які вирішують народити дитину, були фізично і психічно здоровими.
2. Необхідно турбуватися про здоров’я самої дитини морально і фізично.
3. Виховувати дитину потрібно вдумливо, звертаючи особливу увагу на прищеплення їй «трудових навиків», а також протидіяти всіляким проявам жадібності, егоїзму, нахилу до легкої, нетрудової наживи. Ці поради і вимоги Г. Сковороди актуальні і в наші дні і не лише для підростаючого покоління, а й усього суспільства, в якому гонитва за наживою затьмила мозок багатьом бізнесменам і політикам та державним діячам.
Отакі глибокі роздуми і переконання Г. Сковороди яскраво і майстерно позначаються на його різнобарвній і багатожанровій творчості. Про своє художнє новаторство Г. Сковорода надзвичайно прозоро і з глибоким розумінням значення слова для народу говорить у передмові до збірки «Басни Харьковские». «Отеческое наказание, — пише він, — заключает в горести своей сладость, а мудрая игрушка утаивает в себе силу... Нет смешнее, как умный вид с пустым потрохом, и нет веселее, как смешное лицо с утаенною дельностью. Вспомните пословицу: красна хата не углами, а пирогами.
Я и сам не люблю превратной маски тех людей и дел, о коих можно сказать малороссийскую пословицу: «Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобылья мертва голова бежит».
Уже в ті часи Г. Сковорода був прибічником літератури реалістичної, правдивої, відповідальної, літератури, яка б навчала людину розумному поводженню й сприйняттю життєвих явищ, літератури, яка б висміювала бездарність чиновників та державних урядовців, картала підлабузників, гендлярів і всіх інших перекручів. Саме такими були твори самого письменника. Недаремно ж тому вони переслідувалися царськими російськими чиновниками, заборонялися до друку. У переважній більшості байок названої збірки автор образною мовою стверджує, що головне в людині не її приваблива зовнішність, а внутрішні якості, які визначаються чемною поведінкою, працездатністю, благородною мораллю та вчинками, спрямованими на захист людини, на здійснення нею добра. Саме отакими є байки «Ворона и Чиж», «Голова и Тулуб», «Старуха и Горшечник», «Два ценных камушка Алмаз и Смарагад», «Оленица и Кабан» та ін.
Приміром, у байці «Оленица и Кабан» письменник зле висміює тих заможних людей, які домагаються «дворянства», а звідси і всіляких привілеїв різними, навіть злочинними, а то й шахрайськими засобами, хоча вони ніколи не належали до цього суспільного стану і зовсім не відповідають своїми розумовими здібностями і посаді, яку обіймають.
На вулиці Олениця зустрілася з Кабаном і, як годиться, привіталася з ним: «Желаю здравствовать, господин Кабан!». Але отаким звичайним привітанням Кабан був незадоволений, він образився, оскільки йому щойно видали документ, що він має уже титул «барона», а його родовід бере свій початок від «найблагородніших бобрів». На це невдоволення Кабана Олениця дотепно відповідає: «Прошу простить, ваше благородие... Я не знала. Мы простые судим не по убору и словам, но по делам. Вы так же, как прежде, роете землю и ломаете плетень. Дай бог вам быть и Конем». Із цього простенького і досить зрозумілого для читача сюжету Г. Сковорода робить глибокі і далекосяжні висновки, які спрямовували народ на реальне осмислення складних суспільних процесів, які стосувалися перш за все стосунків між полярними прошарками: «Не можно довольно надивиться глупцам, пренебрегшим и поправшим премного чернейший и безценный добродетелем бисер на то одно, чтоб продаться в чин, совсем ему несродный».
У байці «Пчела и Шершень» письменник засуджує мораль і поведінку панівних верств, здатних лише на те, щоб жити за рахунок праці трудівників. Із діалогу між Шершнем і Бджолою, зокрема епізоду, коли Трутень називає Бджолу «глупой» лише за те, що вона все своє життя працює, трудиться без відпочинку, а «плодами» своєї праці не користується, Г. Сковорода робить оригінальні і сміливі для того часу висновки, прямо вказуючи, що: «Шершень есть образ людей, живущих хищением чуждаго и рожденных на то одно, чтоб есть, пить и протч. А Пчела есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося». Цією байкою письменник виступає на захист людей праці, які є творцями матеріальних і духовних цінностей кожного суспільства, творцями вдумливими і вправними.
Байки Г. Сковороди оригінальні не лише своїми сюжетами та мораллю, яка випливає з них, а й побудовою. Вони, як правило, не віршовані, а прозові і становлять, власне, живі сценки-мініатюри з народного життя. Для байок Г. Сковороди властивий діалог. Персонажі розмовляють мовою, зрозумілою для народу, а уже автор робить філософські висновки, пов’язуючи їх з пекучими життєвими проблемами.
Влучні і майстерні у Г. Сковороди оригінальні ліричні вірші, якими він вводить читача у світ своїх думок, почуттів, переживань. Майже вся поетична спадщина письменника опублікована у збірці «Сад божественных песней, прозябший из зерен священного писания».
Художній твір, як і вся література, для Г. Сковороди уявляється «садом», у якому із слів, як із зерна, повинні виростати «плоди» праці поета. Збірка складається переважно із ліричних поезій, в яких автор захоплюється природою, людиною, висловлює, власне, свої почуття. Всеосяжна духовність у ліриці Г. Сковороди поєднується із особистим розумінням природи, її особливостей, а також всього навколишнього світу. Поета природа не лише зачаровує, а й надихає та стимулює його до творчості, до життя:

Ах поля, поля, зелены,
Поля цветами распещрены!
А долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах, вы, вод потоки чисты!
Ах, вы, берега трависты!
А, ваши волоса, вы кудрявые леса!

Прекрасні пейзажі у поезіях Г. Сковороди зливаються з ліричними мотивами і створюють, таким чином, єдине ціле. Образи природи відтворюють всеосяжну багатогранність реального світу — в усій його мудрості і вічності. Смисл життя поет намагається віднайти шляхом глибоких роздумів над ним:

Ой ты, птичко желтобоко,
Не клади гнезда высоко!
Клади на земной травке,
На молоденькой муравке.

На формування поетичного мислення і стилю Г. Сковороди визначний вплив мала українська усна народна творчість, з якої він постійно черпав матеріал для своїх творів, особливо філософського спрямування. За свідченням М. Ковалинського, Г. Сковорода «всегда любил природный (звичайно, український — П. К.) язык свой». П. Житецький засвідчує, що «в устных беседах своих Сковорода предпочитал речь малороссийскую... Его симпатии к народной песне и народному слову естественно вели его на путь народного писателя».
Сам же філософ, за свідченням його сучасників, «называл себя другом поселян, чуждым для тех ученых, кои так горды, что не хотят и говорить с поселянином». Він пишався «іменем народного вчителя». «Учителю надлежит быть вездесущим в народе, — говорив Г. Сковорода, — ибо извод образования должен быть из народа, ради народа, для народа, народный».
Перу Г. Сковороди належать і поезії виключно сатиричного змісту. Такою є «Песнь 10-я», яка в літературознавчих працях отримала назву «Всякому городу нрав и права». У цій поезії з властивою для Г. Сковороди силою гніву реалістично, з застосуванням народнопоетичної лексики, відтворюються побут, звичаї і покручена мораль чиновників кріпосницького суспільства, в якому розцвітають підлабузництво, хабарництво, підступність, здирство і відвертий обман народу. Ось які картини постають перед читачем у цьому творі:

Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков.
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не йдет с ума.
Петр для чинов углы панские трет.
Федька купец при аршине все лжет.
Тот строит дом свой
на повный манер.
Тот все в процентах:
 пожалуй поверь!

Ця поезія набула широкої популярності серед народу. Її співали кобзарі, лірники, бандуристи. Працюючи над п’єсою «Наталка Полтавка», І. Котляревський у дещо зміненому вигляді увів цей твір Г. Сковороди у свою п’єсу, вклавши його в уста пана Возного, який відверто розповідає про те, що твориться в здичавілому кріпосницькому суспільстві та як воно нівечить фізично і морально людину:

Всякий, хто вище,
 той нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним,
 як дуга.
Всяк, хто не маже,
 той дуже скрипить,
Хто не лукавить, той ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі,
 щоб був без гріха.

Засуджуючи пагубну мораль кріпосницького суспільства, Г. Сковорода проголошує свій кровний зв’язок з народом і його найбіднішими прошарками зокрема:

Вас бог одарил грунтами,
но вдруг может то пропасть,
А мой жребий с голяками,
но бог мудрости дал часть.

Премудрості життя Г. Сковорода художньо осмислював не лише в байках і ліричних поезіях, а й у філософських трактатах.
У трактаті «Израильский змий» йдеться про такі філософські поняття, як «истина» і «житие» та «жизнь». На противагу таким древнім філософам, як Платон та Піфагор, український філософ ближче підійшов до розуміння «істини», побачивши в ній не лише конкретний, але й відносний смисл.
Полемізуючи з Платоном, Г. Сковорода доводить, що «істина» є не що інше, як безперервний процес відкриття і пізнання навколишнього світу. «Изъясняет боговидец Платон: «Нет сладчее истины». А нам можно сказать, что в одной истине живет истинная сладость, и что одна она животворит владеющее телом сердце наше... Пифагор, раскусив емблемат треугольника и узрев в нем истину с веселием вопіет: «Обретох! Обретох!». Видно, что жизнь живет тогда, когда мысль наша, любля истину, любит выслеживать тропинки ея...»
Не ототожнив Г. Сковорода і поняття «жития» і «жизни», вважаючи, що: «Житие значит: родиться, кормиться, рости и умаляться, а «жизнь есть плодоприношение».
У трактаті «Сродность к воинству» Г. Сковорода розмірковує над проблемою патріотизму, без чого людина існувати не може.
В трактаті «Алфавит или букварь мира» («Басня о котах») засуджується прагнення людини до збагачення будь-якими засобами.
«Кот охотник к рыбе, да воды боится». Сие нещастие постигает всех охотников не к званию, но к доходам.., не тот охотник, кто не природный. Природному охотнику больше веселия приносит самая ловля и труд, нежели поставленный на стол жаренный заец».
Окрім багатогранної і багатожанрової літературної творчості, Г. Сковорода залишив ще й надзвичайно цікаву і цінну епістолярну спадщину, яка надає можливість дослідникам глибше пізнати його не лише як поета і філософа, але й як живу людину з її щоденними турботами і помислами.
Творчість Г. Сковороди наснажена життєстверджуючими ідеями, ідеями демократизму, гуманізму, правди і добра. Із покоління в покоління вона виховувала патріотичні почуття нашого народу, його любов до своєї Вітчизни, а також зневагу до різних кривдників, особливо колонізаторів. Вся творчість Г. Сковороди перейнята протестантським духом. Йото вчення, його погляди на життєві процеси знав народ України, а твори розповсюджувалися не лише друковані, а й рукописи в Україні, Росії, Молдавії, Румунії, Польщі, Чехословаччині. Ще за життя поета-філософа його творчістю цікавилися в Москві, Петербурзі, Таганрозі, Воронежі. Знаний він був у Сибіру і на Кавказі.
У монографії «Слово о Сковороде» (1861) М. Костомаров писав: «Мало можно указать таких народных лиц, каким был Сковорода, и которых бы так помнил и уважал народ».
Ще в 1835 році Б. Хиджеу виступив у журналі «Телескоп» з великою статтею, в якій осмислювалась філософія Г. Сковороди. Як «…одинока гора в степу, — пише він, — так стояв у свій час Сковорода на Русі, сам на сам, в піднесеній самотності і не було жодного звука у відповідь, жодного схвилювання, жодного удару пульсу в російському світлі знання, який би дружно затріпотів йому назустріч... І Сократ, і Сковорода відчували в собі покликання бути наставниками народу».
Творчість Г. Сковороди була відома Г. Державіну, радищевцям уже в кінці XVIII століття.
Вчення і творчість Г. Сковороди, його самовіддане служіння своєму народові, своїй Батьківщині привертало увагу І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, В. Капніста, В. Нарєжного, М. Лєскова. В. Короленка, М. Коцюбинського.
І. Франко найточніше визначив місце Г. Сковороди в історії українського і світового літературного процесу і філософської думки, пишучи: «Григорій Сковорода — явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, ледве чи не найбільш крупне на фоні всієї духовної діяльності XVIII століття».
Колоритний образ Г. Сковороди відтворив П. Тичина у поемі «Сковорода і біснуватий», а М. Рильський змалював його як величну і разом з тим звичайну людину в поезії «Китаїв»:

...з палицею пілігрима
У нові села і городи
Прямує тінь неутомима
Григорія Сковороди.

Цими днями вся світова громадськість відзначає 290-ліття від дня народження Г. С. Сковороди — видатного поета, філософа, педагога, який провіщав своєму народові велике мирне майбутнє.
У наш складний час Григорій Савович Сковорода перебуває з народом і бере участь у будівництві нової держави — України, держави демократичної, вільної. Його твори закликають наш народ будувати нову Україну на засадах правди і справедливості. Ідеалом для Г. Сковороди була: «Країна і царство любові. Нема там ворогування і розбрату. Нема в тій республіці ні старості, ні статі, ні різності. Все там загальне».
Але таку державу може збудувати лише національно свідома людина. «Денаціоналізована особистість», писав М. Драгоманов, здатна лише руйнувати, а не будувати. У такої людини «спустошена духовність». Отож письменник і проголошував, щоб народ оберігав свої традиції, свою культуру, свою мову і розмовляв тією мовою, якою користувалися його батьки.
Вдумаємось і запам’ятаймо оці висловлювання мислителя і запитаймо себе: «Чому ми не здійснили цього, хоча і проголошували, що нам заважало?». Відповідь на всі оці запитання дають твори Григорія Савовича Сковороди. Читайте їх!

Петро КИРИЧОК,
доктор філологічних наук, професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського

Прижиттєвий портрет Григорія Сковороди. Художник А. Лук’янов

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Українці мої..."