Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО 95-Ї РІЧНИЦІ ПОЧАТКУ КОМУНІСТИЧНОГО ТЕРОРУ В КРИМУ
(Продовження. Поч. у № 50)

При всій своїй стихійності севастопольський терор уміло керувався більшовицькими лідерами і відкривав їм шлях до влади та встановлення «пролетарської диктатури». Під впливом терору і загрозою нових розстрілів вибори нового складу Ради військових і робітничих депутатів відбулися 18 грудня, та новий склад ради знову не задовольнив більшовиків. Виявилося, що за партійною приналежністю депутати розподілилися таким чином: члени демократичних партій – 89, безпартійні – 50, більшовики і співчуваючі – 35, меншовики – 6, польські соціалісти – 6. Після проведених репресій більшовикам вдалося долучити до своєї фракції у виконкомі ще 11 депутатів та обрати головою Севастопольської ради більшовика М. А. Пожарова. Практично під залпи розстрілів і кровопролиття більшовики зайняли всю виконавчу владу у Севастополі.
Наступного дня більшовики оголосили головою Військово-революційного комітету (ВРК) у складі 18 більшовиків і 2 есерів спеціально присланого з Петрограда члена бюро РСДРП (б) і колишнього голову Міусської ради, керівника більшовицької організації Севастополя латиського стрільця Юрія Гавена (Яна Ернестовича Даумана). Комітет взяв на себе права губернської влади і для «революційно-доцільних» потреб запровадив революційний трибунал. Отримавши владу, Ю. Гавен рапортував до Петрограда, що «вся влада перейшла в руки організованого Військово-революційного комітету. Самосуди зупинено. ...Місто перебуває під охороною революційно налаштованих матросів і солдатів».
Ось так швидко було наведено «революційний» порядок у місті та у Севастопольській фортеці, за два дні зникла матроська ненависть до «ненависних» офіцерів і адміралів! Та це ще не була остаточна перемога більшовиків у боротьбі за флот. Флот, по суті, лише розділився на два табори: прихильників УНР та більшовиків. Перші виконували розпорядження Українського військового комітету, другі – Військово-революційного комітету. Однак позиції Чорноморського українського військового комітету значно применшувало, якщо не підривало, проголошення III Універсалом України без Криму. Лідери УНР нібито самі вручили своїм противникам можливість, яка, незважаючи на підтримку українців кримськими татарами, дозволяла ненависникам української ідеї проголошувати Крим російською територією, демонструвати, що влада в Україні не має прав втручатися у кримські справи, баламутити матросів фактом, що «буржуазна Центральна Рада» сама позбавила українських робітників і селян флоту як засобу їхнього захисту від світової буржуазії, сіяти сум’яття в голови людей та стверджувати, що флот УНР не потрібен зовсім, позаяк Україна його утримати не зможе.
У той історичний час для повного опанування більшовиками ситуації у Севастополі на заваді стояли екіпажі кораблів під жовто-блакитними прапорами, і найперше дредноут «Воля», який викликав велике занепокоєння і переполох серед більшовицьких фракцій Центрофлоту і Ради.
Поки у більшовиків Севастополя не було у руках повної влади, вони вимушені були миритися з українським рухом у Севастополі та з наявністю українських прапорів на щоглах кораблів флоту. Ситуація змінилася з часу захоплення влади Військово-революційним комітетом. 23 грудня 1917 року на терміновому засіданні Центрофлоту і виконкому Севастопольської ради ВРК з ініціативи члена президії ВРК К. Зєдіна Центрофлот проголосував резолюцію, якою вимагав спустити на лінкорі «Воля» український прапор. Команда лінкора відмовилася виконувати це рішення. Тоді Військово-революційний комітет спланував операцію із захоплення дредноута. З українцями вирішили не панькатися, примусити їх силою спустити українські прапори, і першим кораблем для прикладу іншим обрали флагман флоту – лінійний корабель «Воля». На прикладі «Волі» вже легше було розправитися з крейсером «Пам’ять Меркурія», «Завидним» та іншими есмінцями і суднами, що стояли під українськими прапорами. Спершу представники ВРК запропонували судновому комітету лінкора добровільно спустити жовто-блакитний прапор. Отримавши рішучу відмову екіпажу, «Волю» заблокували з берега і моря, позбавили корабель, який щойно повернувся з походу під Трапезунд, можливості поповнювати запаси. Ситуацію на кораблі значно ускладнювало відправлення понад 300 членів екіпажу, палких прихильників УНР, на захист Центральної Ради у листопаді 1917 року. З собою вони забрали і «барвистий» корабельний жовто-блакитний прапор. Замість тих, хто вибув, екіпаж поповнили матросами з Флотського екіпажу та лінкора «Свободная Россия», які у своїй більшості були байдужими до національних устремлінь українців. Це значно полегшило більшовикам добитися від екіпажу своїх домагань спустити з корабля український прапор.
Під вечір 24 грудня 1917 року великий озброєний більшовицький загін матросів з Мінної дивізії, лінкора «Свободная Россия» і балтійців на баржах підійшов до лінкора з обох бортів, вдерся на корабель і силою захопив флагман флоту, який стояв без пального, води і провізії. Захопивши корабельний арсенал і порохові погреби, беззбройному екіпажу поставили ультиматум: замість жовто-блакитного прапора підняти червоний. Командир лінкора капітан 1 рангу О. Тіхменєв ультиматум більшовиків прийняв, однак судновий комітет, підтриманий членами української залоги корабля, знову відмовився служити під червоним прапором. Та під загрозою застосування зброї становище українців стало безвихідним, і 700 українських моряків вимушені були зійти на берег до флотського екіпажу. Так був більшовизований флагман флоту дредноут «Воля». Піднявши на «Волі» червоний прапор, більшовики поповнили екіпаж дредноута моряками з флотського екіпажу, лінкора «Марія» і перетворили дредноут на флагмана більшовицького терору, опору більшовицьких сил Севастопольського гарнізону. Після завершення цієї операції член Військово-революційного комітету Надія Островська виїхала до Петрограда з доповіддю «о продєланой работє» та за новими інструкціями.
Про захоплення більшовиками «Волі» і загрозу розправи над іншими кораблями під українськими прапорами – надто сили були нерівними – український комісар капітан 2 рангу Є. Акімов негайно сповістив Моргенраду, звідки отримав розпорядження Дмитра Антоновича негайно направити крейсер «Пам’ять Меркурія» з есмінцями «Завидний», «Зоркий» і «Звонкий» до Одеси, яка залишилась єдиним українським портом.
Успішно здійснивши перехід морем, у Одесі всі кораблі увійшли до складу формованого Району захисту північно-західної частини Чорного моря флоту УНР, водночас силою своєї зброї вони мали надавати допомогу українським береговим військовим частинам у випадку прориву під Одесу більшовицьких військ. З одеського порту у той час продовжувалася операція з евакуації морем українських вояків з Кавказького фронту.
Черговим кроком щодо встановлення диктатури Військово-революційного комітету стало знищення будь-яких ознак свободи слова у Севастополі, для чого 60 матросів лінкора «Свободная Россия» 7 січня 1918 року конфіскували всі севастопольські друкарні. З цього дня у Севастополі стали виходити лише більшовицькі газети. 12 січня 1918 року для надання своїм діям видимості громадської підтримки Військово-революційний комітет зібрав об’єднане засідання Севастопольської ради, Центрофлоту, представників робітничих і селянських рад, суднових комітетів, соціалістичних партій і організацій та Головного комісара флоту. У прийнятій резолюції зазначалося, що «Севастополь не зупиниться перед будь-якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця». Член Севастопольської ради кубанський більшовик Семен Рябоконь відверто заявив: «Усю буржуазію треба розстрілювати. Зараз ми перебуваємо при владі, тому вбиваємо. Яка це революція, коли не різати буржуазію?».
Важливим кроком для зміцнення влади більшовиків і проведення в життя організованого терору проти насамперед національно-патріотичного руху було створення Військово-революційного штабу та Комісії з охорони міста. Цьому штабу підпорядкували 1-й і 2-й Чорноморські загони, створені з прибулих до міста червоногвардійців, броненосець берегової оборони «Адмірал Грейг» надали йому як плавучу в’язницю, трюми і приміщення якого заповнили сотнями арештованих «контрреволюціонерів». Підпорядкований штабу контррозвідувальний відділ Центрофлоту став активно виявляти таких, як на кораблях, так і у самому місті.
22 січня 1918 року телеграфом із Петрограда до Севастополя надійшов керівний циркуляр К-2977, зміст якого вимагав: «Принять строгие меры наблюдения за контрреволюционерами, всякие попытки сопротивляться советской власти беспощадно подавлять. Наркоминудел Петровский».
Це була пряма вказівка для більшовицьких військово-революційних штабів з організації репресій. Не гаючись, Севастопольський ревштаб разом з Комісією з охорони міста («по делам крепости флота и города») виключно з більшовиків сформував каральні «летючі загони» з наданням їм необмеженої влади. Так, в архівних матеріалах зберігся «Ордер за № 2887» такого змісту: «Дан сей члену летучего отряда рабочих Севастопольского порта Литваку на право обыска и ареста, где он найдет нужным. Комиссия по делам крепости флота и города». Зараз встановити скільки у грудні-січні 1918 року у Севастополі впало «нужных» жертв більшовицького терору здається вже неможливим, але про їхню масовість свідчать якимось дивом збережені окремі архівні документи.
У кінці січня хвилі насилля і терору у Севастополі було тимчасово припинено і це викликало критику Ю. Гавена з боку його однопартійців у Криму та звинувачення його у «м’якотілості». У відповідь на несправедливу, як він вважав, критику Ю. Гавен заявив таке: «Считаю нужным напомнить, что я применил массовый красный террор еще в то время, когда он еще партией официально не был признан. Так, напр., в январе 1918 года я, пользуясь властью пред. Севаст. Военно-Револ. Комитета, приказал расстрелять более шестисот офицеров-контрреволюционеров».
21 лютого 1918 року більшовицький уряд прийняв написаний Леніним декрет «Социалистическое Отечество в опасности», який проголошував, що: «Неприятельские агенты, спекулянты, громилы, хулиганы, контрреволюционные агитаторы, германские шпионы расстреливаются на месте преступления». Декрет вимагав на місцях «мобилизовать батальоны для рытья окопов под руководством военных специалистов. …В эти батальоны должны быть включены все работоспособные члены буржуазного класса, мужчины и женщины, под надзором красногвардейцев; сопротивляющихся – расстреливать».
Після отримання декрету і критики в м’якотілості ВРК організував у Севастополі нову, набагато більшу і добре сплановану та підготовлену, другу криваву хвилю терору проти військових та цивільних осіб, підозрюваних у виступах проти більшовицької влади, вершина якої припала на день народження Червоної Армії і Флоту – 23 лютого, нинішній День захисника Вітчизни. Зброю бандам головорізів міг видавати навіть Комітет пожежної охорони та Комітет бухгалтерії Севастопольського порту. До слова, в архівних справах збереглись посвідчення на право носіння зброї робітникові порту Жукову Ігнату Опанасовичу і працівникові бухгалтерії порту Михайлу Крошицькому. 31 грудня 1917 року на потреби Військово-революційного комітету було видано 10 кулеметів, 50 кулеметних стрічок і 500 ручних гранат. 2 січня 1918 року з Заводського комітету Тульського збройового заводу матросу з крейсера «Очаков» було відпущено 575 гвинтівок і стільки же револьверів. Напередодні спланованих масових вбивств у Севастополі в лютому 1918 року був виданий наказ Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлоту) від 15 лютого 1918 року № 92 «Про посилення жорстокості щодо перебування в місті прибулих транспортом і перевірки членами комісії з охорони міста». Наказ підписали тимчасово виконуючий обов’язки Першого відповідального члена оперативної частини управління Центрофлоту контр-адмірал М. Саблін і від Центрофлоту більшовик Новицький.
20 лютого ввечері на лінкорі «Борець за свободу» організовані більшовиками збори суднових комітетів вирішили «змусити буржуазію схилити голову» і затвердили план дій «аж до повного винищення буржуазії». Збори обрали комісію з 25 осіб на чолі з головою Центрофлоту більшовиком С. Романовським, а також зі С. Шмаковим і анархістом Басовим. Резолюцією від 20 лютого 1918 року розпочалася друга, наймасштабніша хвиля більшовицького терору у Севастополі, що повністю нагадала історичні Варфоломіївські ночі. Однак репресії не оминули і сам екіпаж «Борця за свободу», і не лише офіцерів, а й членів його суднового комітету, який не підтримував дії більшовицьких головорізів. Першими «за підозрою провокації» були заарештовані і без суду розстріляні командир лінійного корабля «Борець за свободу» капітан 1 рангу Зарін, затим члени суднового комітету унтер-офіцер Феодосій Мєшок і матрос Павло Сокирко, прапорщики Василь Алєщенко і Микола Сукачов. За письмовими свідченнями родичів страчених, більшовицькі летючі загони конвоювали арештованих до воріт Панорами, де і вчинили над ними жорстоку розправу.
У ті трагічні зимові дні жахливими були і севастопольські ночі – у місті і гарнізоні по-бандитськи, вночі, вирізалося все цивілізоване, все українське, все, що поєднувало море, місто і флот. Збережені окремі сторінки Севастопольського державного архіву свідчать, що опівночі 20 лютого 1918 року на Кам’янській пристані зібралося більше 3 тисяч озброєних матросів на чолі з заступником голови Військово-революційного комітету Басовим. Щоб ніхто не зумів утекти, місто було оточене матроським загоном. Близько другої години ночі натовп матросів розпочав масові обшуки, грабунки і вбивства. За свідченням вцілілого в’язня севастопольської тюрми К. Лідзаря, перша матроська більшовицька банда з’явилася у міській тюрмі з вимогою видати їм в’язнів за відповідним списком. Севастопольська рада підтвердила їхню вимогу. У ту ніч були розстріляні муфтій Челебієв, адмірал Львов, капітан 1 рангу Карказ, лейтенант Цвігман, колишній городовий Синиця. Дорогою до місця вбивства у Карантинній балці жертв катували і після розстрілу грабували і знущалися над їхніми мертвими тілами. Другий матроський загін продовжив розстріли в’язнів о четвертій годині ранку. За далеко не повними даними протягом трьох ночей було вбито і замордовано понад 600 осіб. Тіла вбитих заборонили видавати для похорону їхнім рідним, привезли на Графську пристань і, ховаючи свої злочини, вбитих завантажували на баржі і топили в морі. Море ще тривалий час прибивало трупи до берега… За переказами багатьох ветеранів Севастополя, у ті лютневі ночі кулемет у Стрілецькій бухті вночі не замовкав…
Свідок тих подій В. М. Краснов свідчив в еміграції, що «у Севастополі за одну ніч, в лютому, сталася друга різанина офіцерів, але цього разу вона була добре організована, вбивали за планом і вже не тільки морських, але взагалі всіх офіцерів і цілий ряд поважних громадян міста, всього більше 800 осіб. Вбивали по-звірячому – виколювали очі... Це були масові, жахливі розстріли». За спогадами очевидців, яким вдалося пережити цю трагедію, тіла загиблих на вулицях лежали купами. Збирали їх спеціально призначені команди на вантажні автомобілі і звозили на Графську пристань, там вантажили на баржі і вивозили в море...
Особливо жахливими стали ночі на 22 і 23 лютого 1918 року. Урочисто вшановуючи сьогодні цей день як День захисника Вітчизни, севастопольці не відають про безвинні страшні жертви старших поколінь мешканців міста, котрих гірше за будь-яких окупантів позбавили життя самі творці цього більшовицького свята.
У ніч на 22 лютого 1918 року Комісія з охорони міста дала припис підняти матросів лінійного корабля «Марія», сформувати фортечну і залізничну комендантські команди, а також виставити застави кільцем навколо міста і здійснювати безперервні чергування біля шосейних доріг, тобто блокувати місто з берега і моря. Архівні документи беззаперечно наводять факти, що в розстрілах тієї ночі брали участь «летючі загони» із числа матросів-більшовиків та робітничих дружин. Згодом, виступаючи на II Загальночорноморському з’їзді, матрос Бєляєв розказував про події того дня: «Коли… я повертався на корабель, то побачив матросів з гвинтівками. …Їх було багато, 3 тис. чоловік. Всі вони зайняли вулиці, саме місто було оточене так, щоб ніхто не втік… Заарештованих спочатку приводили в Раду… Там були і офіцери, і священик, і так просто хто попало. Там були зовсім похилі, хворі люди. Половина матросів вимагала забити їх… Ніхто не знав ні заарештованих, ні того, за що їх заарештували… Прийшла шайка матросів та вимагала віддати їх. …Згодилися вивести їх із зали. А близько 12 години ночі… я дізнався, що всіх повбивали…»

Мирослав МАМЧАК
м. Севастополь

(Продовження буде)

НОМАН ЧЕЛЕБІДЖИХАН — кримськотатарський політичний і державний діяч. Один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі. Відомий також як Челебі Челебієв, саме так його ім’я було записано в офіційних російських документах. Слова його вірша «Ant etkenmen!» («Я клянусь!») стали національним гімном кримських татар.
У січні 1918 р. більшовики заарештували Челебіджихана. 23 лютого 1918 р. він був розстріляний у міській в’язниці Севастополя матросами-більшовиками, а його тіло викинули в Чорне море...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2012 > Тема ""Білі плями" історії"